Кінець близько

Закривши очі, Відьма проковтнула лайку. Сіла за стіл, видихнула і повторила запит. А потім ще раз. І ще. І ще. Кажуть, магічне число — три, але кількість спроб уже давно перевалила за двозначні числа й підповзала до пів сотні. Трикляте послання не змінювалося.

“Кінець близько”, — оголошував кришталевий шар огидно округлим шрифтом, а нижче біг таймер зі зворотним відліком.

Чорно-біла кішка Люна спостерігала за її стражданнями, розвалившись посеред столу, поруч із незаповненими таблицями пророцтв. Неважливо, чи питала Відьма про судженого клієнтки з тіктоку, ціну на біткоїни, переможців наступного “Оскара”, найкращу дату для висадки петрушки чи погоду на вихідні — на всі запити про майбутнє світу після третьої ранку шар стабільно, лаконічно й впевнено видавав те саме. Ніби божевільний у шапочці з фольги, повторював: “Кінець близько”.

Не треба бути спадковою відьмою з рейтом за годину вищим, ніж у сеньйор-розробника, щоб інтерпретувати послання: нічого хорошого завтра рівно о 3:47 не станеться.

Від’єднавши шар від мережі, Відьма відправилася на кухню. Пригортаючи горнятко трав’яного чаю, вона повернулася до робочого кабінету, який у панельній однушці водночас слугував спальнею, вітальнею, бібліотекою й кімнатою відпочинку. Швидкий погляд на сірий туман усередині шару, погладити Люну, знову під’єднатися. І знову знайомий напис. Перезавантажити шар ще раз — той самий результат.

Добре.

Добре, трапляється. Це ще нічого не означає. У сфер бувають збої, відомий факт.

— Порадуй мене, — благала вона, витягаючи з сумки портативний кришталевий шар. — Будь ласочка, будь ласочка, скажи, чи буду я мирно спати завтра о 3:48? Це все, що я хочу знати. Обіцяю, я буду тебе вчасно чистити й не забуватиму заряджа—

— Та щоб тебе, дурний ти…

Шар приземлився на стіл, залишивши по собі тріщину в лакованій поверхні.

Супер, буде що послухати від мамоньки, коли та зайде на вихідні. Якщо, звісно, мама, вихідні й світ разом із ними ще існуватимуть.

“Кінець близько” ледь влазив у портативний шар — шматок напису зникав у тумані. В усьому іншому послання було ідентичним.

Позіхнувши, Відьма приклала долоню до морди кішки й надіслала виклик Катрі — найкращій подружці та найкращій провидиці їхнього покоління, якщо вірити її сторінці й ламінованому сертифікату. Очі Люни засвітилися, довгу хвилину нічого не відбувалося, а потім… потьмяніли. Катря скинула виклик.

Відьма вже збиралася набрати вдруге, коли кішка видала повідомлення жіночим, украй роздратованим голосом:
— Зайнята. Щось термінове?

Два шари, мов знущаючись, в унісон відраховували секунди. Відьма викликала Катрю ще раз. Цього разу кішка відгукнулася майже миттєво:
— Кажи вже.

— Сонце, в тебе часом не випадало дивних пророцтв за останні, скажімо, хм… пів години? — обережно поцікавилася Відьма.

— Сама як думаєш? — гаркнула киця. Голос і яскраві, немов фари, очі ніяк не впливали на її ледаче вилизування. — Якщо ми підключені до однієї мережі й у нас сфери з одного інтернет-магазину, чи були у мене “дивні” пророцтва? Може, ще спитаєш, чи не потрібен моїй мамі зять?

— То це — так?

— Сьогодні, крім апокаліпсиса, ще й міжнародний день тупих питань? Вибач, у нас тут усі показилися. Звісно, так. І в усіх те саме. Що з цим робити? Без поняття. Але все одно вийду в live за шість хвилин, натягну посмішку й щиросердно брехатиму, що “Кінець близько” — це насправді добрий знак. Дуже добрий. Найкращий.

Катря, а разом із нею Люна, перейшла на награно-студійний голос:
— Не переживайте й пам’ятайте, що з нашим спонсором “Лісовий Збір” навіть армагедон — привід перепочити! “Лісовий Збір” — завари, розлий, насолоджуйся! Шоу має продовжуватися.

Поки Катря порівнювала свою авдиторію в кілька тисяч підписників із цілим світом, а себе — з оркестром “Титаніка”, Відьма встигла здійснити рейд на холодильник, приготувати, відправити в мікрохвильовку й заточити гарячий бутерброд. Ще зранку вона рахувала калорії та вуглеводи, але тепер… вже не до того.

Попрощавшись із подружкою й заприсягнувшись поширити її етер, Відьма перегорнула великий шар і натиснула на руну технічної підтримки.

Ось з цього треба було починати.

— Вас вітає “СфероТелеком”, клієнтський відділ, — шар переливався ніжно-фіолетовим кольором і співуче сповіщав: — на жаль, наразі всі оператори зайняті. Ваше звернення дуже важливе для нас. Не вимикайте ваш апарат пророцтв.

Почався передзвін бубонців, і заграла солодощава мелодія на арфі, що навівала думи про бюрократію, черги й задушливі коридори.

— Та щоб вам пусто було, — пробурмотіла Відьма.

Горнятко слухняно підстрибнуло й спустошилося просто на стіл, заливаючи цнотливі таблиці, другу сферу і розкладені ритуальні свічки з ароматом хімічного лісу. Тарілка від бутерброда лінивим рухом старої панночки розкидала навкруги крихти. Люна смикнула лапою, подивилася на Відьму, як учителька на особливо повільну ученицю, і пішла на диван. Якщо вона й відчувала наближення страшного суду, то ставилася до цього з притаманним котячим стоїцизмом.

Ну клас, — подумала Відьма, креслячи у повітрі чари прибирання.

До години Х залишалося ще пів доби, а вона вже плюється неконтрольованими прокльонами. Що далі — сяде й розплачеться? Ну, що ж… який-не-який, а теж план.

Чашка й тарілка полетіли на кухню, стіл блищав чистотою, Відьма опустилася у крісло.

Кінець світу? Кінець світу.

Що роблять люди перед ним? А ще цікавіше — що роблять відьми?

Окрім того, що потайки радіють, що не доведеться дві години пити чай із мамою й вислуховувати коментарі про вагу, одяг, стиль, невміння вести домашні справи, невміння пекти пироги, ліпити вареники й в’язати руни, про любовне та професійне життя, про гроші та виховання Люни, яка вже давно мала б почати говорити чи хоча б приносити капці. Вже краще битися із зеленими зомбі у локальному Рагнароці, ніж провести годину в компанії любої прародительки.

Відьма витягла телефон. Що там каже методичка? У будь-якій незрозумілій магічній ситуації перевір, чи не провина це смертних.

У більшості випадків відповідь — так, звісно, однозначно, сто відсотків і без варіантів.

Новини не розчарували різноманіттям причин апокаліпсиса: пожежі на одному кінці світу, потопи на іншому, половина світових лідерів кричали про війну з різним рівнем кровожерливості, прямо пропорційним до їхньої вікової деменції. Ще й фондовий ринок палахкотів червоним — що це означало, вона не розуміла, але щокастий коментатор прогнозував неминучий кінець усього доброго, прекрасного й капіталістичного не менш упевнено, ніж триклятий кришталевий шар, який усе ще наспівував свою гидотну мелодію.

Візит у Твіттер був помилкою. Втім, як і будь-якого іншого дня.

Священний похід всіх проти всіх, де приводом для баталії одного були політичні погляди, соціальна справедливість і такі важливі питання, як “Оливки: плюси, мінуси, підводні камені тобі в нирки, в печінку ніч, прокляття на обидва доми, якщо не любиш оливки”.

Кожен другий користувач одночасно копав помиральну яму, бо сил терпіти вже немає, і одночасно проклинав опонентів у найвишуканіший спосіб.

В Інстаграмі сонячно. Як у західних сіткомах про приміське життя: щасливі матусі янголяток, не менш щасливі продавці успіху за підписку, щасливі люди качають щасливі тіла й хизуються відпустками, звичайно що щасливими.

Навіщо взагалі мати там акаунт?

Ах так, клієнти. Де ж ще знайти охочий заплатити за миттєве передбачення? (“Відповімо за пів години, чи отримаєте знижку 10 гривень за кожні 10 хвилин очікування!”)

Розвідка у соцмережах упевнила Відьму у двох речах.

По-перше, все дуже погано. Неймовірно. Абсолютно.

По-друге, весь свій залитий чаєм, не надто довгий, час у цій площині існування та в цій смертній оболонці вона має провести, гортаючи стрічку й доводячи незнайомцям, що вони неправі.

Телефон приземлився поруч із Люною, яка ледь що не позіхнула й відвернулася до стіни.

Підійшовши до балкона та притулившись обличчям до скла, Відьма виглянула у двір.

Сіра панелька навпроти. Пуста вулиця. Розкидане сміття біля баків. Одинокий безхатько. Бродячі пси. Вказівник до укриття.

Коли вона дивилася цю квартиру того липня, у квітучу сонячну пору, двір здавався ідеалістичним філіалом околичного раю: бабусі на лавочках, дітлахи на каруселях, АТБ за рогом, тітка Мар’я підгодовує котів, дід Остап порається зі старенькою машиною. Але у сірий, холодний березневий день Відьма відчувала, що апокаліпсис не за десять із хвостиком годин — він уже настав. Давно. Його не надто активно помітили, попросили не привертати до себе уваги — не на часі ти зараз, дорогенький — і продовжили виживати далі.

Голос з шару прощебетав:

— Залишайтеся на зв’язку.

Монотонне бриньчання арфи нікуди не зникло. Фіолетове світіння змінилося на блювотно-зелене. Ніщо не вказувало на те, що хтось із “СфероТелекому” ще був живий.

Простір навпроти Відьми замерехтів, став напівпрозорим, і з’явилося віконце виклику.

З нього посміхалося зображення Юстини — її старшої сестри, світловолосої, одягненої у строгу офісну відьомську мантію.

Яким би не був спокуса вдавати, що її зараз немає у цьому вимірі, Відьма все ж торкнулася віконця розпростертою долонею.

— Ти їдеш з нами? — замість привітання гукнула сестра. — За тобою заїхати?

Юся втискала у багажник старого “Пежо” валізу, неподалік стояла її донька-підлітка з коргі Кексиком і наплічником, а малий син — скільки йому вже? Вісім? Десять? Відьма завжди забувала вік племінників — притискав до себе коробку від PlayStation.

— Можу поцікавитися, куди ми так спонтанно вирушаємо? — власний голос здався Відьмі по-дитячому роздратованим, що більше дратувало.

— Ще не знаю. Спочатку у Львів, а далі в Європу.

— І ти думаєш, що “Кінець-близько” дійде до кордону, у нього попросять шенгенську візу, він знизує плечима й розвернеться?

Ні, їй зовсім не подобався власний тон.

— Тихіше, — шикнула сестра. — Діти. Налякаєш.

Вона покрутила очима, понизила голос і додала:

— Може,  й правда. Краще на дачу. Давай виберемося з Києва, а ближче до четвертої подивимося, куди далі.

— Алексі ти сказала?

— Не мели дурниць. І не здумай розбовтати. Їм на передку тільки наших пророцтв і бракує. Діти зі мною. Зателефонуємо, як доїдемо. А якщо завтра щось станеться… тоді вже поговоримо.

— Ма! Ти зарядки спакувала? — закричав малий, і Юся побігла витягати пакет із самого дна забитого багажника.

— Мама думає, що у нас немає кристалів, — прошепотіла підлітка, підходячи ближче до вікна виклику. Сконфужено посміхнулася. — Їй так спокійніше.

— То тебе забирати? — прокричала Юстина, риючись у речах.

— Не треба.

— Тоді розберися з малою, а я зв’яжуся з батьками. Люблю. Дасть сила, побачимося потім.

Розберися з малою.

Напевно, це саме те, що треба робити в очікуванні близького кінця: дзвонити рідним, із належним рівнем паніки складати речі й кудись впевнено бігти. Але так, щоб не злякати ні малолітніх дітей, ні бородатих вояків, ні тварин середнього розміру.

Добре бути старшою і знати, що робити.

На столі, поодинці й групами, матеріалізувалися папірці з повідомленнями.

Відьма проігнорувала їх, всілася на диван і накреслила пальцем у повітрі прямокутник — кинула виклик молодшій сестрі. Мати завжди любила, щоб усе було як у людей: звісно, в нас три відьми.

Сила трьох.

Діва, Мати, Старуха.

Хто вона в цій тріаді? Бездітна, але й не наймолодша. Відьма не хотіла вгадувати.

Третя з сестер, Софія, сприймала відьомську естетику з усім жаром студентства. Перед очима Відьми відкрилося віконце у ванну кімнату, обвішану рунами, травами, кинджалами, ключами, кубками, кристалами, свічками всіх можливих форм, розмірів і кольорів.

Половина з них не несла жодного сенсу — це Відьма точно знала, — а слугувала просто “для вайбу”.

Софія лежала у ванні, наповненій чорною водою.

Збоку левітував планшет із серіалом.

За специфічним блиском і солодкуватим запахом вгадувалося, що це не ритуальні грязі, а звичайна бомбочка для ванни.

Чорнильні переплетіння візерунків покривали її руки від зап’ясть до ліктів, довге чорне волосся опускалося у воду, а на чолі виднілися намальовані олівцем руни.

Якби десяти ілюстраторам дали завдання намалювати сучасну міську відьму у ванні, у восьми з них вийшла б досить точна варіація на Софію.

В останніх двох, найімовірніше, теж. Але з пишнішими формами.

— Щось сталося? — поцікавилася сестра, занурюючись глибше у темну воду.

— А ти давно в кришталевий шар заглядала?

— А, ти про відлік. — Софія мрійливо витягла ноги. — Рідненька, тебе це турбує?

— Тебе — ні?

— Не дуже. Який сенс переживати через те, що ми не можемо змінити?

Відьма на секунду затримала подих, щоб не почати кричати. Хоча давно вже знала: Софійку емоції рідні тільки веселили.

— Дуже філософськи.

— А що ти від мене хочеш? Щоб я носилася містом, вкушена в дупу, і лякала пересічних передвіщенням Армагеддону? Красиво, але забагато зайвих рухів.

Софія потягнулася за келихом, зробила ковток і продовжила:

— Я задонатила на місяць наперед.Серіал на випадок перебоїв з інетом завантажила. Піцу замовила. Якщо буде настрій — уночі піду на вечірку з бойфрендом.

Вона вимовила це “бойфрендом” з гіпертрофованим акцентом. Відьма вирішила не питати, куди поділася “гьорфренд”, через яку вони з матір’ю влаштовували сцени на їхніх останніх сімейних посиденьках.

— Але якось ліньки, — протягнула Софія, — Дискотека кінця світу — це таке кліше. Впевнена, там буде купа старих пердунів. Але якщо хочеш — можу скинути запрошення.

— Тобто ти не плануєш нічого робити?

— А що робити? Вдарить — то вдарить.

Вона безтурботно розвела руками, розбризкуючи чорну воду.

— Дивись на це позитивно. Хоч на роботу завтра не треба.

І не посперечаєшся.

Мала махнула — і від’єдналася.

Мерзенна мелодія навіть не думала припиняти своє скрипіння.

Відьма покрутила в руках кришталевий шар у марній спробі зменшити гучність.

Хто ж міг вгадати, що саундтреком до кінця світу стане в’їдлива мелодія з трьох нот?

Нічого не добившись, вона запхала трикляту сферу між подушками дивана, накривши для вірності пледом.

Люна проводила її уважним поглядом, але мовчала.

Між Сциллою і Харибдою.

Між старшою зібраною панікеркою і молодшенькою розслабленою пофігісткою.

Між евакуацією і вечіркою для старперів.

Які ще варіанти?

Повідомлень на столі накопичилося вже з дюжину.

Розгорнувши та пробігшись очима по папірцях, Відьма розділила їх на дві групи: типові “ти-як? все-норм?” та розвідувальні “які-новини? що-чутно”.

Автоматично повідписувала на перші — “все нормально, а у вас?” — і поки відклала другі, зосередившись на зборі інсайдів.

Тільки рука потягнулася до телефону, до твітера й текстів поганих думок, як на столі, з гучним бум і темним містичним димом, з’явилася чорна записка від “Не відповідай йому” (Підкреслено. Двічі.)

Цікавість, як завжди, пересилила здоровий глузд.

Відьма розгорнула папірець.

“Малише, буду в тебе за 10 хвилин. Спускайся з речами.”

Ще чого не вистачало.

І ще одна записка від нього ж:

“Візьми зубну пасту. І консерви.”

Між апокаліпсисом і приїздом колишнього, вона, як будь-яка притомна людина завжди, завжди обере апокаліпсис. Завжди, крім ночі після наливки з колежанками, чи тоді, повнолуння, коли на шабаш летіти настрою не було, а Урсула ще виставила фото з дітьми, і світ був такий одинокий і холодний, чи коли…  Добре, в більшості ситуацій вона обере апокаліпсис. Сьогодні був якраз такий випадок. Поки що.

Знайшовши й розблокувавши потрібний контакт, Відьма кинула магічний виклик Максиміліану.

І так, ставши вампіром, Макс Нечипоренко офіційно змінив ім’я на Максиміліан. З усіма колами бюрократичного пекла: чергами, переоформленням паспорта, тоннами заяв.

Яке ще більше кліше, ніж відьма і вампір? Хіба що відьма і мисливець на відьом. Слава Силі, так низько вона ще не впала. Хоча б тому, що мисливці залишалися персонажами виключно казковими.

— Люба? — Голос Максиміліана, як завжди, звучав низько і млосно, як у наратора романтичних книжок про графиню і конюха.

Все інше в його образі разюче змінилося.

Раніше він копіював стилістику вампірських серіалів: вузькі чорні джинси, тонкі темні сорочки з розстібнутими трьома верхніми ґудзиками (щоб було видно накачані груди), золоте волосся локонами до плечей, які можливо отримати лише, якщо всю ніч спати в бігуді.

Відьма прекрасно пам’ятала, на що по молодості й дурості повелася.

Але зараз замість любовного інтересу з дарк-фентезі її зустрів образ із берлінського техно клубу.

Щоправда, створений тим, хто в цьому клубі ніколи не був, а чув про латекс і розпусту з випусків консервативних новин.

Карго-штани, подерта шкіряна куртка з ланцюгами й шипами, чокер, ремені, кишені в нездоровій кількості та в найнесподіваніших місцях.

А на блакитних очах — чорна підводка.

Дуже схожа на ту, що загадково зникла в неї кілька місяців тому.

— Люба, ти чуєш мене?

— Так, так, — отямилася Відьма. — Чим заслужила такий неочікуваний візит?

— Маленька, — прохрипів він з придиханням вартим сексу по телефону,  — після всього, що між нами було, після всіх цих гарячих ночей невтомної пристрасті… — Млосна пауза. — Я не можу не врятувати тебе. — Ще пауза. — Зараз під’їду на мотоциклі, заберу нас у сховище. Тільки заїдемо по дорозі в Сільпо — візьмемо щось похрустіти.

Заманливо.

Якщо світ на світанку загине, то й завтра не буде соромно.

Але що, якщо між “кінцем світу” і смертю буде ще період веселого постапокаліптичного виживання? Що тоді?

Відьма чудово пам’ятала, що коли його клан записався у добровольці, Максиміліан рішуче залишився в Києві, підтримувати “економічний фронт”.

Той самий Максиміліан, що не працював жодного дня в житті.

Той самий, що, навчаючись в НАУ, регулярно зловживав вампірським гіпнозом, щоб хоч хтось із викладачів упізнав його на сесії.

— Я б дуже хотіла, — сказала вона, майже чесно. — Але в мене вже плани.

— В тебе з’явився хтось?!

Максиміліан різко загальмував і ледь не гепнувся з мопеда, який до того щедро охрестив мотоциклом.

— Я маю бути з сестрами, — збрехала вона. — Вони потребують мене, — прикрасила ще більшою брехнею.

Повірив Максиміліан чи ні — незрозуміло.

Але, ще раз описавши свої плани стати королем пустощі, він урочисто пообіцяв врятувати її завтра, десь після обіду, коли все буде зрозуміліше, а сестри дістануть її.

І наостанок побажав щасливого кінця світу.

То що робити?

Закупитися гречкою?

Ще ковідну не доїла.

Хто взагалі придумав, що саме з гречкою буремні часи переживаються найприємніше?

Чому б не взяти найкращого морозива, свіжу булку і, відламуючи її руками, макати у здоровенну банку червоної ікри, богемно запиваючи шампанським із горла?

Якщо завтра не настане — то ні за фігуру, ні за похмілля, ні за відсутність грошей на квартплату переживати немає сенсу.

І що ти самотня в останній день землі — теж.

І що з усіх можливих принців рятувати тебе поспішає тільки Мед Макс західної Борщагівки.

Який не який, але з ним хоча б завжди було весело.

Але і він укотив у захід сонця.

Бо від тебе всі укочують.

І у всіх є план. Поганий, дурний — але є. А в тебе немає.

І мама була права…

— Це вірус. Ви ще тут?

Писклявий крик ледь лунав із надр дивана.

— Ви мене чуєте?

— Так, так, я тут.

Відьма кинулася до подушок і схопила шар.

— Повторюю — це вірус, — вимовив голос із характерним музичним акцентом фей. — Наша мережа підпала під скоординовану багаторівневу етерну атаку. Зараз ведуться роботи…

— Що?

— Ви отримали повідомлення “Кінець близько”? Зі зворотним відліком?

— Так.

— Це проблема на нашій стороні. Ми полагодимо. За оцінками наших ведучих спеціалістів, через годину все має працювати.

Відьма сіла на підлогу.

Не вслухаючись у пояснення операторки, вона розсміялася.

Істерично.

Притискаючи сонну Люну до грудей.

Кінець світу скасували.

Поки що.

***

— Так, ми знаємо про проблему. Умови компенсації будуть розглянуті впродовж трьох-п’яти робочих років. Так, це баг. Залишайтеся на лінії. Так, наші спеціалісти…

Хор тонких голосів фей-операторок просочувався крізь зачинені двері до підсобки. І відділ підтримки клієнтів, і системні адміністратори сиділи поруч, на найнижчому підвальному рівні головного корпусу «СфероТелекому».

Не відриваючись від величезного екрана з онлайн-грою, Мавка вдягла навушники, заправила коротке зелене волосся і натягнула зверху каптур. Допомогло, але не надовго. За хвилину до неї підійшов старший менеджер, а коли вона його проігнорувала, поплескав по плечу.

— Як результати? — посміхнувся лисий гоблін.

— Перезавантажуємо,— в котрий раз за останні години відповіла вона і вказала кігтем на одну з десятка сфер, де з’являлися полумʼяні рядки рун. Якщо їй доведеться повторити це ще раз, ще більшому начальнику, вона з’їсть наступну істоту, що це спитає.

— Я не розумію, як наша система безпеки це пропустила.

— Я теж, — погодилася Мавка. — Ознак стороннього силового втручання немає. З середини такий рівень доступу є тільки у топ-менеджменту. Там шукайте.

— Ці коди неможливо взламати.

— Хто каже, що їх взломали?

— На що ти натякаєш?

— Мені занадто мало платять, щоб я щось натякала, — Мавка відвернулася назад до гри. Гоблін ще постояв трохи й ретирувався до кабінету на третьому поверсі зі справжнім, хоч і маленьким, вікном. Йому платили більше, але не настільки, щоб втручатися в “ігри престолів” керівництва.

На верхівці вежі «СфероТелекому», у кутовому офісі з прозорими стінами, за широким столом сидів гендиректор. Навіть за мірками демонів він був пенсійного віку. Лапа повільно лягла на сферу, залишаючи за собою старечий попіл. Кіготь повільно натиснув «переглянути» на відео «Пекло, що ми втратили: традиційна демонічна сім’я».

Замість милої суккубши у мантії зі стаканом крові на екрані пульсувало: «Введіть код доступу, щоб переглянути відео». Він прижмурився, повільно підчепив папірець з рунами зі стола і, неможливо повільно, вводив по одному символу пароль.