Курортна зона

Від річки тхнуло гниллю водоростей та застояною водою. Зненацька з води вистрибнула дрібна й якась кривенька рибка, смикнулася й впала назад у каламутну воду. Невже тут може вижити якась істота? Неймовірно! Але вголос Альбіна вигукнула тонким дівчачим голосом:

– Ой, рибка! Ви бачили!

Ніхто не відповів. Все лише похмуро перезирнулися й далі мовчки тупцяли на березі.
Невелика група, де кожен почував себе якщо не обраним, то принаймні особливим, скупчилася на клаптику землі, колись засипаної піском. Очевидно, тут був пляж і мілина, вхід до води для охочих купатися. Зараз крізь пісок пробилася трава, напрочуд цупка, стирчали якісь колючки, а вода мала колір забутого на кілька днів чаю. Вітер змінився, тепер хвилі набігали на пісковий берег, а до болотяних випарів додався запах чогось масного й задушливого. Вода відступила, залишивши на піску райдужні розводи, а тоді знову накрила берег мутною чайною хвилею. Нарешті озвався жіночий голос:

– Давайте перевіримо ще раз. – Руда дівчина намагається говорити спокійно, але закашлюється. – Вибачте. Ще раз. Давайте?

Одні невдоволено щось забуркотіли, інші полегшено видихнули, але всі разом рушили назад, до залізних воріт, де вкотре втупилися очима у напис, а один з хлопців вкотре прочитав уголос:
“Екологічний заповідник. Курортна зона. Пляж для відпочинку і дозвілля відповідальних робітників. Вхід за перепустками”.
Можливо, колись до воріт додавався й паркан, але зараз вони самотньо стирчали посеред берега, ніби позначаючи якийсь умовний кордон. Шматки облущеної фарби та іржа потроху обсипалися на сірий пісок.

– Я не розумію. Ви ж відчуваєте цей сморід? – високий чоловік з коротким чорним волоссям майже кричить, – ви ж бачили цю воду, це якась смола! Який відпочинок? Яке дозвілля? Я відвалив купу грошей за цей тур!
– А скільки, скільки ви заплатили? – жіночка смикає чорнявого за руку, той судомо відсахується, майже падає. – Ой та чого ти, не хочеш, не кажи. Я ж просто так спитала, давай краще знайомитися. Як тебе звати? – жінка тепер стоїть осторонь і говорить лагідно як до дитини. Дивно, але це діє.
– Ну Павло, – говорить чорнявий.
– От і добре, Павлику, а я Надія Петрівна. Ти звідки приїхав?
Яка вам різниця! – скрикує високим голосом Павло, але Надія Петрівна продовжує так само лагідно:
Не кажи, не кажи, хто тебе силує,- муркоче Надія Петрівна, цей голос міг би належати виховательці, що звикла терпляче панькалатися з вередунами в дитячому садочку, – в кого ти такий чорнявий, в тата?
– Що? – Павло вибалушує очі, – який чорнявий, я світлий був все життя, майже блондин.

 
Всі уважно розглядають Павла. Він брюнет гірського гатунку, з тих, що мають аж синюватий відтінок обличчя, як би старанно не голилися, а якщо не голяться, дуже швидко заростають чорними кудлатими бородами. Мабуть, цей процес вже йде, бо обличчя Павла просто на очах стає більш темним. Кремезний дядько відділяється від групи, стає трохи ближче до Павла.
Хлопче, ти такий блондин, як оце-во курортна зона, – він робить широкий жест, запрошуючи оглянути довкілля.

Те, що здалеку могло здаватися гаєм або парком, насправді більше нагадує непролазні хащі. Покручені дерева частково чорні, ніби обгорілі, кущі поміж ними напівзасохлі, руді. Подекуди видніється зелень, але місцями вона якась хвороблива, бліда, а місцями занадто яскрава, ніби пластикова.

Альбіна відходить трохи вбік, хоче зібратися з думками. Тут серед цупких колючок проглядаються камені, мабуть, це залишки доріжки. Далі видніється шматок стіни, що стоїть рівно посеред хащів сам-один. Може тут колись щось відгородили, а може, тільки збиралися. Це бетонний паркан, верхня частина вигнута аркою і прикрашена візерунками. Він теплий на дотик. Серед візерунків чітко проглядаються літери С і Ш.

“Слобожанська Швайцарія” називається цей тур. Серед лісостепів Слобожанщини чимало чудових місцин. По берегах Донця, Ворскли, Уд розкидані соснові або змішані ліси, дикі малинники, галявини й луки з квітучими травами й суницями, гаї з білими грибами влітку й опеньками восени. Ці береги місцями такі ж круті як справжні гори, часто вони порізані байраками, обірвані урвищами. Деякі підвищення чи холми все ж вважаються горами, піднятися на них досить важко, але краєвиди приголомшують: з одного боку безкрайні луки з блискучим серпантином річок, а з іншого – гори, найвища з яких увінчана велетенським конусом радіо-антени.

Тут повно старих туристичних баз, як покинутих, так і діючих, дитячих таборів, новітніх готельних комплексів. Часто маленький приватний готель і його разташування відомі лише вузькому колу особисто знайомих з власником.

Реклама цього туру надійшла безпосередньо на особистий емейл. Ні в мережі, ні на телебаченні вона на з’являлася. Власне, це й не була реклама, скоріше запрошення. Пропозиція провести час на природі в горах Слобожанської Швайцарії, зануритися в релакс вдалині від великого міста, яке повсякчас отримувало загрози знишення. Про це в листі прямо не йшлося, проте було вказано, що готель має корпуси всередині гори, обладнані всім необхідним для тривалого перебування у безпеці.

Цьому Альбіна охоче повірила, бо на власні очі бачила ту антену на горі, знала про дослідження, що тривали там десятиліттями, а значить і чутки про бункери всередені гір могли бути правдивими. Отже це був шанс. Вона хотіла вижити. А в місті, яке день-у-день погрожували знищити не тим так іншим способом, цих шансів вона вбачала все менше.

Раптом десь загавкала собака. Альбіна здригаєтся всім тілом, обіймає себе руками, вона більше не бачить кам’яної стіни. Вона знову в квартирі, а за стіною якої гавкає собака. Як і тоді, вона б хотіла прокинутися. Але як тоді, так і зараз просто слухає. Нерозбірливі слова, нещирі вибачення, брехливі обіцянки зрадника. Собака все гавкав, надсадно і в той самий час монотонно, а слова все лилися на неї, сплутували, наче заливали в’язким клеєм і не давали піти.

Як же вона опинилася тут? Як вирвалася з плутатини брехні й самообману? Вхопилася за той лист-пропозицію як за квиток на останній рятівний рейс. Намагалася зробити все якомога швидше, слідкувала надісланим інструкціям, доїхала до готелю, з якого до курортної зони дісталася на таксі. Тут її мали зустріти.

Собака знову заходився гавкати й повертати Альбіну в нещодавнє минуле. Дивно, але вона не могла пригадати точно тих образливих слів й абсурдних знинувачень, які виливав на неї близький і здавалося все ще коханий чоловік. Хай там як, але той гавкіт вона не забуде до скону, здавалося, він ніколи не зупиниться, так і триматиме в полоні. Зараз теж не розібирати слів, чути лише підвищені голоси, хтось з групи вже дорікає, хтось свариться, хтось захищається, а собака й далі гавкає надсадно. Ноги Альбіни зробилися надто важкі, спина сперта на паркан, в голові паморочиться.

– Це птах. – Надія Петрівна тримає дівчину за руку. Вільною рукою показує на дерево. – Бачиш, то така пташка.

Істота, що сидить на брунатній гілці, дивиться на людей великими жовтими очиськами, стовбурчить попелясте пір’я, від чого збільшується вдвічі. Тоді розкриває гострий видовжений дзьоб і – “Провалитися мені на місці, але воно гавкає!” – шепоче Альбіна.

Надія Петрівна запевняє, що це сойка чи може ворона, вони вміють імітувати звуки, навіть людську мову. Лагідний голос огортає теплом, але той птах знову розкриває свого дзьоба, видає серію собачого гавкоту й Альбіна знову ціпеніє. Тоді Надія Петрівна розводить руки в сторони і щосили плескає в долоні. Це перериває чергове “гав”, чудовисько ніби захлинається і зривається з дерева. Наостанок злобно зиркає на двох жінок й зникає за стіною дерев. Чимдалі дерева стоять щільно, зовсім поряд починається густий темний ліс. “Лети за гори, за ліси! – Альбіна прободжає поглядом птаха, – Не хочу це згадувати! Я втекла, щоб забути все це, бо хіба то було життя?”

Раптом з кущів лунає жалібний писк. Жінки перезираются й рушають до напівзасохлого чагарника. Писк затихає, а потім вмикається знову, ще голосніше. В недбало зліпленому з почорнілих гілок гнізді сидять два потрворних пташеняти. Вони майже голі, без пір’я, дрібно тримтять від холоду й пищать, широко роззявляючи роти. Тепер ясно, що мати хотіла чи то налякати й відігнати людей, чи повести за собою подалі від гнізда. Вдалася до цілої психічної атаки. Серце Альбіни наповнює жалість, зміщана з відразою до цих нещасних створінь.

– Замезнуть, – зітхає Надія Петрівна.
Альбіна теж зітхає. Вона знімає свою жилетку й обережно вкриває нею пташенят. Ті попискують тихіше, а тоді й зовсім замовкають, лише обережно виглядають з-під тканини.

Альбіна тримає Надію Петрівну за руку, коли вони повертаються до групи. Ця м’яка, але міцна, тепла долоня мала б належати людині в білому халаті, вона така сама на дотик.

Альбіна закриває очі лише на секунду, один-два, вдих-видих, але встигає побачити лікарняну палату, свої ноги під білим простирадлом, похнюплену постать в білому халаті, що сидить поруч невідомо скільки часу і тримає її за руку. Але Надія Петрівна носить джинси й спортивну кофту, та й її довгоносе обличчя зовсім не знайоме. Альбіна тягне рукави свого светра аж до пальців. Її спогади такі непевні, та ще й додаються ці марення. Але ж лікарня справді була, і ліки все ще треба приймати. Певно це від них паморочиться в голові й ввижається хтозна що. Треба триматися людей.

Тим часом руда дівчина впевнено щось промовляє, та це не справляє жодного враження на кремезного дядька, він перебиває її, доводить щось своє, розмахуючи руками. Решта реагує мляво. Двоє хлопців в однакових зелених футболках, чорнявий Павло, мовчазна жінка з торбинкою, яку притискає до грудей, всі вони мовчки слухають і час від часу поглядають на ворота, де так само пише про екозаповідник і відпочинок.

– Це підстава, що вам не ясно! – дядько вже кричить. – Ми згинемо тут усі, якщо не з’ясуємо, хто наш ворог! Треба негайно вибиратися звідси!
– О, ну який ворог! – руда дівчина підіймає руки догори. – Це просто помилка. Треба залишатися тут і дочекатися, коли по нас приїдуть.
Альбіна цілком згодна з рудою, це логічне пояснення, сталася технічна помилка, всім надіслали хибну адресу. Але щось все ж непокоїть.

– А хто має по нас приїхати? – питання зависає в повітрі.
– Ну як хто? – після короткої паузи руда намагається повернути собі впевненість, – організатори.
– А хто вони? – подає голос один з близнюків, – хтось бачив їх наживо?
– Хтось зустрічався з ними? – дублює питання другий близнюк, за що отримує гнівний погляд першого. Між братами спалахують вогники роздратування, вони смикають головами, потім пригладжують свої буйні чуприни, кожен на свій бік. Мабуть, той, в кого чуб на лівий бік, шульга. Повітря електрезоване як перед грозою, здається, що зелені футболки близнюків мерехтять від розрядів.
Швидко з’ясовується, хто ніхто не контактував особисто з представниками туристичного бюро. Всі побачили рекламу, заповнили анкету і отримали листа з запрошенням та інструкцією щодо того, як дістатися цього місця.

– Як я мріяла про ретріт! – руда закриває обличчя долонями, сідає просто на землю там, де стояла.
– Еее, мала, – кремезний дядько розгублено розводить руками, – ну ти цей, не плач, ну що ти.
Руда ніби по команді починає розхитуватися і скавчати, дядько сідає на землю поруч з дівчиною.

– Припини, мала. Я, може, теж мріяв. Мені хоч би на тиждень десь заховатися, щоб мене ніхто не знайшов. Якраз отакий секретний курорт — те, що треба. Але, бач, знайшли таки. Завезли в якусь діру й хто зна як з неї вибратися.

Отже, всі дісталися містечка, оселилися в готелі, де залишили в сейфі телефони й комп’ютери, такі були умови. Всі погодилися, бо хотіли спробувати справжнє життя на природі, яке було обіцяне в цьому турі. Все, що кожен відкладав на потім, чи хоча б щось з того, що відкладав, треба було встигнути здійснити, коли вже “потім” наблизилдося впритул. Повне перезавантаження, злиття з первісними силами, органічне харчування, енергетичні практики, звільнення від соціальних норм…

Від готелю до брами всі приїхали на таксі. Резорт, база відпочинку, річковий кемпінг, курортна зона — кожен отримав різне визначення в інструкції, але всіх привезли сюди.

– Послухайте, – один з близнюків замислено чухає потилицю, – а може це так має бути? Може, ми самі маємо тут збудувати щось типу бунгало?
– Ти дебіл? – другий близнюк підстрибує й вибалушує очі, – так не має бути! Ми платили за затишний готельний комплекс вдалені від людських очей!
– А скільки, скільки ви заплатили? – Надія Петрівна намагається зазирнути хлопцю в обличчя, але він не звертає на неї уваги.
– Сам ти дебіл! – наступної миті близнюки качаються на землі, лупцюючи один одного.
– Хлопчики, ну що ви, – Надія Петрівна вмикає свій лагідний голос, але він не діє на близнюків. Натомість озивається Павло.
– Може щось сталося? Якась нарешті катастрофа? Ми ж не можемо нічого дізнатися, бо не маємо зв’язку. Поки ми сюди їхали могло щось трапитися.
– Тоді, тим більше, треба вшиватися звідси, – озивається дядько, який лишився сидіти поруч з рудою дівчиною. Тепер він обіймає її за плечі.

Руда сидить мовчки, вона вже не скимлить і не затуляє обличчя. Вона не прибирає руку чоловіка зі своїх плечей, проте твердо говорить:

– Послухай, Вовчику, я все-таки думаю, що треба залишатися й чекати.
– Та тобі аби сперечатися, Лізо! – скрикує дядько.

Це звучить так, ніби вони прожили в шлюбі багато років і з насолодою дошкуляють один одному. Руда не відповідає, дивиться на нього і посміхається. Посмішка стає ширшою, за яскраво-червоними губами видно два ряди бездоганних зубів. Вона відкриває рота, так що стають помітними видовжені ікла, а тоді різко змикає щелепи, клацає зубами перед носом у Вовчика. Той судомо смикається, а дівчина закидує голову назад і регоче. Цей сміх нагадує собаче дзявкання чи не зовсім собаче.

Павло повертається до Альбіни з Надією Петрівною:

– Я хотів все змінити. Хотів змінитися сам і змінити своє життя. Щоб все було інакше. Але не так.

Він показує свої руки. Вони темні, шкіра синювата й покрита чорним волоссям.
– Може тут радіація або що? Я все життя був блондином, а тепер що це таке?
– Павлику, – Надія Петрівна зітхає, – не будь такий впертий.
– Впертий? Я? – насторожується Павло, – ви про що?
– Ну так, – Надія Петрівна знову зітхає, – треба прийняти зміни. Всі ми змінюємося, час минає, – жінка похнюплюється, опускає очі, її довгий ніс виглядає ще довшим.
Мабуть, це вона говорить більше до себе, вона вже не молода, а змиритися з власним віком виходить не у всіх. Хоча жінки відчайдушно змагаються з віком, деякі зміни все ж доводиться приймати. А якщо мова не про вік чи не лише про вік?

Альбіна тіхцем розглядає власні руки, вони ніби такі ж як були, хіба що пальці виглядають тоншими. Та це не дивно після лікарні, і светр, і штани сидять на ній вільніше, ніж зазвичай. Тоді вона розпускає волосся, що було стягнуте в хвіст, і роздивляється його. Колір той самий, темно-русявий, але яке довге, дивно, коли встигло так відрости. Альбіна вирішує заплести косу. Якщо її зовнішність і зазнала змін, то тільки на краще. А от Надія лишається сумною, Альбіна приглядається й не може визначити вік цієї жінки, вона поводиться як старша, та чи є такою насправді?

– Надієчко Петрівно, чого ви так засмутилися? – несподівано руда Ліза звернула увагу на інших. – Дивіться, що я маю. Спробуєте?- в руках у рудої маленькі пакетики, це сік, вершки і сгущене молоко, які вона пропонує кожному. -Тут трубочка, отак треба смоктати. Дуже зручно для подорожей.
Все з радістю приймають подарунок, лише Надія Петрівна відмовляєтся.

– Тобі, Лізонько, аби жартувати. Адже знаєш, що я алергік.
Мабуть, Альбіна пропустила момент, коли вони познайомилися, та ще й так близько. Чи може вони давно знайомі?

– Ну мене теж дещо є, насіння от, і горішки. Хочеш поклювати, кумонько? – Надія Петрівна витягла з кишені пакунок і пропонує Лізі, а коли та мотає головою, то й іншим.
– А ковбаси там в тебе часом немає? – нахабний Вовчик зазирає просто до кишені Надії Петрівни, за що отримує від неї стусана.
Ліза заливається своїм дикунським сміхом, поки Вовчик розгублено потирає лоба.

Альбіна намагається зосередитися. Судомо погладжує кишеню штанів. Ліки на місці. Приймати їх ще довго. Мабуть, їхня дія накопичується, тому сприйняття таке гостре, все трохи змінене, перебільшене. Але якщо подивитися спокійно, то це просто закинутий парк, до якого група потрапила помилково. Брюнет Павло, який вважає себе блондином, це людина, що має незначне відхилення, воно нікому не заважає. Сороки чи то пак сойки справді можуть імітувати звуки, а лякають лише власні ожилі спогади. Деякі дівчата, незважаючи на милу зовнішність, мають дуже гострі зуби, бо без них не вижити. Хлопці часом б’ються, навіть рідні брати трапляється, що навіть вбивають один одного. А такі от жіночки, які намагаються все про всіх знати, мають дратувати, але вміють заспокоювати. Що вже казати про пузатого дядька, який відверто залицяється до руденької, він дивний лише тому, що хоче тікати звідси. Все решта цілком вкладається в норму.

Альбіна розглядаюся, щоб перевірити свої міркування. Близнюки відсапуються після бійки, їхні зелені футболки брудні, волосся скуйовджене, в одного з губи, в іншого з носа крапає кров. Надія Петрівна витягає з кишені серветки і витирає розбиту губу хлопцеві. Він повертає голову, розкриває пащу і довгим рожевим язиком облизує жінці пальці. Все його тіло видовжене, на голові здіймається кістяний гребінь, а позаду звивається зеленавий хвіст. Та і сам він увесь зелений, переливається смарагдом і бірюзою, а золоте око примружене. Його брат-близнюк тицяє свій зелений писок до іншої руки Надії Петрівни, вона щось шепоче ящерам про браму, від якої не можна відходити. Від кожного руху тіла ящерів переливаються блискітками, неможливо відвести погляд і ніяк не вдається згадати, де бачила їх раніше.

Колись Альбіна бачила фреску – пару ящерів на брамі, яку вони охороняли. Зараз цей спогад наклався на вигляд хлопців-близнюків і жартує з нею, та якщо відвести погляд, омана зникне. Вона глибоко дихає, щоб зосередитися, робить кілька рухів, щоб відчути тіло. Знімає резинку з волосся і наново збирає його в хвіст, поправляє високий комір светра. Потім розглядає людей, з якими вимушена бути поруч. Ніхто з них не має в собі нічого дивного, навіть близнюки спокійно витираються серветками і не думають перекидатися на ящерів. Місцевість, щоправда, непривітна. Можливо, парк спотворений пожежею або хто його знає якою халепою. Повітря не назвеш ані свіжим, ані приємним, а час від часу вітер доносить ще якісь хімічні випари, і в роті з’являється гіркота.

“На випадки стихійних лих чи аварій існують служби порятуку, вони мають приїхати. Якщо, звісно туристичне бюро повідомило про секретний тур і кількох людей, що обрали його. Кожен і кожна з цих людей прагнули усамітнення й обмеження контактів зі світом. Але щось явно пішло не за планом, вони мусять нас забрати звідси” – Альбіна повторює про себе те, що кожен вже кілька разів сказав вголос.

Тим часом сутеніє, і сутінки швидко переходять в темінь. Альбіна пильно вдивляєся в купку людей біля воріт. Високий нервовий брюнет, близнюки що ті черевики, правий і лівий, дівчина з рудим волоссям і надто широкою посмішкою, дядько з пузцем і натяками на буремне минуле, старша жінка, що всіх розпитує і всім щось радить, – вони цілком звичайні люди.

Світло фар ріже очі. Ці промені, що миготять поміж дерев, не можуть бути нічим іншим, це фари, це рятівне авто. Фари наближаються, всі схоплюються на ноги, вигукують щось радісне. Лише пузатий дядько говорить стривожено: “Чекайте! Чому ви впевнені, що це рятівники? “ У відповідь руда дівчина голосно сміється, наче дзявкає скажена лисиця. Ноги Альбіни, які щойно нетерпляче підстрибували, застигають приклеєні до землі. За невидимою стіною гавкає собака, чи скавчить лисиця, чи сміється гієна, чи всі вони разом взялися виконати божевільний концерт. Липке павутиння сплутує і не дає рухатися. Це схоже на сон, в якому ти мусиш бігти, рятуватися від небезпеки, і не можеш зробити ані кроку. Альбіна щосили вдихає важке горіле повітря, мотає головою, намагаючись скинути параліч.

Фари наближаються, вони вихоплюють з темноти постать Надії Петрівни, вона схожа на чаплю, похилену в шанобливому поклоні. Суха і кістлява, вона трусить головою, наче не може проковтнути щось. Машина явно не збирається гальмувати, вона мчить просто на групу. Люди кидаються хто куди, Альбіна відчайдушно намагаюся побігти за ними, але не може. Вдається лише відскочити вбік, і тоді вона бачить Павла, він єдиний хто не втік.

Фари надто яскраві, бо не може людина, хай з яких високих гір вона походить, мати такий колір обличчя. Це вони, бісові фари роблять його фіолетовим як перезріла слива. Авто наближається, вже не мчить швидко, але й не змінює курсу. Павло стоїть незворушно і дивиться просто перед собою. Зненацька в голові Альбіни зринає дитяча приказка: “Павлик — равлик, вистав ріжки”. Вираз обличчя Павла стає рішучим, очі, налиті кров’ю, втуплені в лобове скло машини. Він когось там бачить, сліпуче світло фар не заважає йому. Це видно по тому, яким впертим стає його моторошно-фіолетове обличчя, він буде пручатися до останнього. Але й ті, хто в машині, не мають наміру відступати. Останнє, бачить Альбіна, це те, як на лобі в Павла напинаються величезні жили. Він нахиляє голову вперед.

Від спалаху зникає все навколо. Лишається тільки світло, в якому Альбіна бачить себе зі сторони. Струнка й висока дівоча постать з довгим русявим волоссям завмерла перед перед шматком паркану з аркою й літерами С і Ш. До закладених вух намагаєтся пробитися якийсь голос. Це схоже на дзвін, дзвенить в голові, ні, це пташиний спів настирливо виводить одну й ту саму трель наче нав’язливий будильник. Альбіна з зусиллям фокусує погляд і таки бачить птаха, який дивиться просто на неї й щосили розкриває дзьоб, виводячи свої трелі. Нарешті дивні звуки складаються в слова: “Переступи через поріг!” Альбіна кліпає очима, а тоді робить крок під арку.

Після спалаху Альбіна деякий час нічого не бачить. Потім повільно починають з’являтися контури дерев. Світло м’яке, воно йде від круглих ліхтарів, що їх безліч світить при землі між деревами. Співать цикади, пахне липовим цвітом, це тепла літня ніч. Дівчина сидить просто під деревом на траві, м’якій і зеленій, шовковій на дотик. Від іншого дерева чути чи то сміх чи дзявкіт. Так і є, руда Ліза теж сидить під деревом і хихоче, а Вовчик показує їй свої роздерті гілками штани, подряпані тими ж гілками руки й обличчя. Ліза не виявляє жодного співчуття, натомість підіймає вгору ніжку, ніби то теж забиту під час втечі. Альбіна всміхається: “Ану, битий, небитого повези!” Вовчик, крехчучи, стає на одне коліно, і повільно піднімається, тримаючи Лізу на руках. Та вимахує в повітрі ніжками і сміється своїм дурноватим сміхом, а коли Вовчик підкидає її в повіртя й ловить, несамовито верещить.

Альбіна й собі вирішує встати й роздивитися. Навкруги справжній парк, з газону вона виходить на освітлену алею, трохи подалі чути голоси й навіть музику. Вона рушає в напрямку звуків, при цьому виразно відчуває що дорога йде вгору. Попереду все виразніше проявляються ознаки вечірки, видно обриси альтанок, чути голоси й дзенькит келихів. Чим ближче, тим більш проявленими стають фігури людей, жінки в легких сукнях, чоловіки в світлих сорочках, цікаво, що вони святкують? Одна з жінок знадається знайомою, вона танцює з чоловіком, повертається і стає видним її довгий ніс. Якщо це Надія, то вона виглядає краще й веселіше. Мимохіть хапає зі столика якусь цукерку й кладе її чоловікові до рота. “Цьому дала”, – думає Альбіна з усмішкою. Тоді обуюється: “Ну що за дурня лізе в голову? Знов дитячі віршики, цьому дала й цьому дала, а цьому…” Саме в цей момент помічає, що Надія, яка вже розмовляє з іншим чоловіком, просто посеред розмови теж чимось годує його. Потім бере попід руки обох, і вся трійця рушає в бік альтанки, Надія обертає своє довгоносе обличчя і кидає Альбіні вдячний погляд.

Один з чоловіків швидко наближається до Альбіни. Його сорочка якась надто довга, це більше схоже на білий халат. Він нервово приглажує свою чорну чуприну і простягає руки до Альбіни:

– Це Ви! Нарешті!

Альбіна не впевнена, чи знайома з цим чоловіком. На грудях в нього тепіпається бейжд з іменем — Леонід.

– Докторе?
– Так, це я! Не впізнали, то й не дивно. В мене самого відчуття ніби я згорів на попіл і народився знов.
– Невже? А чому? І до речі, коли я приїхала, тут все було інакше. Чи це було не тут? – Альбіна вже сама не знала, чи не примарилося їй все те, що відбувалося в курортній зоні до цього… до спалаху.
Доктор і собі замислився. Він обережно взяв Альбіну під руку.

– Я такий радий вас бачити. Тут зовсім особливе місце.
– Це я помітила, – Альбіна нервово засміялася.
– Сюди не всіх запрошують, – голос Леоніда зробився більш серйозним. – Але ж ви маєте пам’ятати, як ми подорожували.
Він напружено чекав на відповідь, але Альбіна не знала, що відповісти. Вона не пам’ятала, як з загидженого пляжу вона потрапила до цих випещених алей. Вона з зусиллям пригадувала свою втечу від міста й від зраднидка в тому місті. Точніше, вона не хотіла все це згадувати, як і лікарню. А що говорити про більш віддалене минуле? Зараз все плуталося в голові, так, колись вона подорожувала, знала ж про цю місцевість, мала бувати тут. Але невпевненість бентежила й злила її.

– Що ви хочете сказати? Це така гра? Спочатку запроторити людей в якесь пекельне непорозуміння, а тоді вже для контрасту в слобожанський парадіз?
– О так, наша Швайцарія прекрасна, ви подивіться на ці кущі бузку, вдихніть це настояне на хвої повітря! А зорі! – здавалося доктор зараз перейде на вірші, але він схаменувся. – Але от в чому штука. Пам’ять дуже важко відновити.
– Про що ви? – Альбіна кілька разів виразно змахнула віями. Леонід засміявся.
– О, я пам’ятаю вашу звичку робити круглі очі. Ваші прекрасні очі з довгими віями. Але річ в тім, що вони, – він повів рукою в бік веселого натовпу, – мене майже не знали. А я ж знаменитий доктор!  Мало того, про Швайцарію нашу мало хто чув. А бувало таке, що ніби людина й чула щось, та опинеться просто вже тут і розпитує, де вона та прекрасна місцевість, як туди дістатися.
– Невже? – Альбіна й сама не була впевнена в своїх спогадах.
– А то ще, – продовжував доктор, – якийсь журналіст доводив мені, що тут втопився відомий поет. Це брехня, бо то був прозаїк і він застрелився. До того ж зробив це зовсім не на курорті, а в своїй власній міській квартирі.

 
– В тому місті, – в Альбіни перехопило подих, – де є брама з ящерками?
– Так, там все ще можна знайти ящерок, тритонів і саламандр на фасадах старих будинків. Їх стає все менше, але вони намагаються, – доктор вже не стримував пафосу, – протистояти мороку забуття.
Альбіна на мить знову побачила потворний берег, брунатну воду з запахом гнилі, покручені чорні дерева.

– Забуття. Воно насувається…
– … щоб перетворити ці легендарні краєвиди на зону пустки. А всіх нас на привидів.
– Ну ні. Я помітила, що як пригадаю щось справжнє, тоді все … все теж стає справжнім. Треба тільки знайти правильні слова…
Альбіна не знала, чи вдало вона пояснила свою думку, та доктор виглядав цілком задоволеним її словами. Він тримав її за руку і дивився прямо в очі.

– Для цього ми сюди й прибули. Це така місцевість, знаєте, – доктор знову повертався до своєї дещо екзальтованої манери, – тут все таке виразне, справжнє. І спогади, та що там, і легенди, якщо вміти їх добре розповісти, все стає справжнім. Таким, знаєте, живим.
– Справді? – тон Альбіни зробився ігривим, але її питання було серйозним, – я мабуть за цим сюди й їхала, щоб відчути себе живою. Як це зробити?
В цей момент доктор міцно тримав Альбіну в обіймах і вона вже привідкрила ротика, чекаючи на поцілунок. Він наблизив обличчя й прошепотів:

– Пригадайте нашу подорож.

Перед очами Альбіни виник човен, річкова течія, біжучі по воді тіні дерев, задуха. Але від води віяло прохолодою й джерельною свіжістю. Вона нахилилася, опустила руку в річку й плеснула водою в обличчя докторові. Він хотів зробити те саме, але тут з води вистрибнула риба. Вона сріблясто світилася, вбираючи полудневі промені, розсипала на всі боки діамантові бризки й оберталася в повітрі так довго, щоб її запам’ятали напевне.