Рік тому загинула Земля

Рік тому загинула Земля. Усі давно на це чекали, скільки себе пам’ятаю люди тільки й говорили про кінець світу, про космічний ковчег та рятувальні шатли.

Того дня ми з батьками були на ярмарку. Пахло ялинковою хвоєю, димом від багаття та свіжими булками з маком. На маминих віях, у тріпотливому світлі гірлянд, виблискували сніжинки. Вони з татом трималися за руки та усміхалися мені. А тоді земля здригнулася.

Хтозна-як ми виїхали з міста. Хтозна-як тато домчав нас до посадкового майданчика. Автостради швидко стали багатокілометровими заторами, а пізніше — нескінченними могилами. Ми бігли до шатлу бетонною доріжкою і морозне повітря обпікало мені легені. Чи думав я тоді, що це востаннє дихатиму на Землі?

Пілот глянув на наші папери й похитав головою. «Тоді тільки малого», — попросив тато, той подивився на мене, стенув плечима і відійшов з дороги. «Ми знайдемо інший», — сказала мама і поцілувала мене. Мої щоки стали мокрими, чи то від її сліз, чи від моїх власних.

На Кораблі ніхто не святкує Різдво. Тут пахне мастилом та потом, тут блищить лише відполірований метал, а різноколірні вогники блимають тільки на радіопеленгаторі старого Джо. Він вслухається у білий шум день і ніч, і хитає головою. Може його близькі теж десь там, унизу? Я ніколи не питав. У його каюті є ілюмінатор — крихітне віконце. Часом, коли товста пелерина хмар на мить розходиться, крізь нього можна розгледіти вигорілі дощенту ліси чи жовтуваті, схожі на літній борщ, океани.

Сьогодні, рівно за рік після Кінця, Корабель мав залишити орбіту Землі, щоб полетіти у відкритий космос. Вранці я узяв найбільші гострогубці, які зміг знайти у майстерні, та прослизнув із ними на технічну палубу.

Клац! Клац! Клац! — бриніли дроти.

Вріі-іі! Врі-іі! Врі-іі! — надривалася сирена.

Тривожно-жовте світло викреслювало глибокі тіні на обличчях офіцерів безпеки. Насуплений погляд капітана ледве не пропалив у мені діру. Байдуже… Відліт затримали на двадцять чотири години. 

Ще один день. Ще один день я вдивлятимуся крізь запилене скло у бруднувато-сіру каламуть. Ще один день старий Джо зосереджено слухатиме ефір. Аж поки не потече у реакторах розжарена плазма, поки не запалають кілометрові факели фотонних двигунів, поки неповороткий корабель не рушить геть від зруйнованої планети та не понесе нас — сиріт і безхатьків — до далеких зірок, у пошуках нового дому.