Цикл

Дванадцять годин до останнього перезавантаження цього року. 

Микита вперше за рік дозволив собі стати посеред площі та подивитися на річний годинник. 364/365. Він і так знав, що це був найкращий рік за всю історію прокляття, але переконатися на власні очі приємніше. Радіти ще рано. Залишилося останнє випробування і при поразці результат знову скинеться до нуля.

Умови щойно надійшли на екран і здалися неправдоподібно простими: «Розкажи близькій людині правду».

Микита не мав близької людини,, але хтось мусив виконати це елементарне завдання.

На шляху траплялися неможливі, але вони змогли їх подолати. Наприклад, відпустити загублену душу. За день було зібрано сотні книг, люди ділилися знайденою інформацією з різних релігійних та окультних записів. Також були завдання, де вони мали зупинити дощ, знайти неіснуючий предмет, врятувати останню свого виду тварину та інші. В минулі роки кількість виконаних завдань заледве перевищувало 200, тепер вони так близько до цілі!

Намагаючись подолати випробування, Микита, як і інші, вже не згадував про близьких, поки зовсім їх не забув. Мало хто памʼятає коли все почалося і ким він був колись. Кожне невиконане завдання стирало більше спогадів, тому люди старалися, адже ті хто не робив нічого втрачали в рази більше. 

Звичайно, знайшлися ті хто змирився: щодня живуть новий день, не памʼятаючи попереднього та живуть його як востаннє, знаючи що не згадають завтра. Та інші прагнули зберегти себе.

Дванадцята година добігала кінця і кожен, хто стояв на площі ледь стримував сльози. Вони не змогли.

Біля Микити стояла неймовірної краси жінка. Її засмучене обличчя навіювало ще більше смутку, але  не стало менш вродливим. Дівчина зловила його погляд і обоє  завмерли. Скільки вони так простояли не знав ніхто, а відволікли їх тільки здивовані  вигуки. Микита поглянув куди всі вказували пальцем. Годинник  вказував першу хвилину після опівночі, але лічильник не оновився. Це був початок нового дня, але не року. Триста шістдесят шостий день. Шанс ще є.

Вони знову зустрілись поглядами, він підійшов ближче.

— Софіє…

Імʼя зірвалося з губ неочікувано, як і спогади, які він роздивився в її очах.

—   Я давно хотів тобі сказати…

Десь у памʼяті ховалася та сама правда, але не могла вийти на поверхню.

На площі вже нікого не було, коли на переляканому обличчі, повному жалю зʼявилася сльоза.

—   Я сам це все створив. Цикл, випробування, часову петлю. Я створив це і забув.