Заголовок

Суглоб екзокостюму рипнув, коли я з силою шмякнув мокрою ганчіркою об підлогу. Ще кредит не погасив, а він уже почав ламатися. Ох і не солодко ж доводиться простим хробакам із Каліопи. Я ж лише хотів підзаробити грошей. За що мені все це? Виявляється, останню фразу я вимовив в голос.

— Таке воно життя, Антоне!  — Хрюнямавпа у своєму неоновому комбезі вовтузив шваброю біля сусідньої стіни.

Прополоскавши ганчірку у каламутній воді, я  попрямував до іншої частини командного модуля. От зараз би опинитися на Батьківщині. Там якраз сезон дощів. Скрізь запах вологи.  Влаштуватися б в пухкому ґрунті та потягувати коктейль з ароматом прілого листя. Я мрійливо зітхнув і продовжив терти підлогу. Натомість, знаходжуся в мільйонах світлових років від будинку, мию палубу одного з крадених шатлів Великого Боса.

Неприємний скрегіт торкнувся сенсорів. Я скривився. Ось і ще одна несправність костюму. Скрегіт повторився і я підняв очі, придивляючись до стелі. Там, серед плетіння кабелів, хтось ховався.

— Гей, — привернув я увагу напарника, —  там щось є. Я не дістану.

Хрюнямавпа поблажливо подивився на мою громіздку постать, а потім легко застрибнув на спинку командирського крісла. Потім, недовго думаючи, тицьнув у кабельний джгут держаком швабри. Раз, другий.

— Ми всі помремо!  —  Хрюнямавпа миттю відскочив убік.

Насправді мій напарник — ще той панікер. У будь-якій ситуації верещить, немов скажений, ніби то є катастрофа світового масштабу. Проте, хлопець він не поганий.

Міцно стискаючи швабру, він спостерігав за павутинням, яке почало повільно розплітатися, поки не зупинилося на рівні мого візора. Очі зустрілися з невдоволеним поглядом фіолетового павука. Схоже, що в дротах був його дім.