Заголовок

Відокремити світло від темряви. Створити небо. Гарне таке, блакитне. Із хмаринками, що уяву розбурхували. Одна наче превеликим грибом зі сніжною шляпкою на білій ніжці пливла. Інша пухнасту ялинку нагадувала, бо краї цієї тонесенької хмаринки вітер настільки розкуйовдив, що вона тепер наче голочками колола блакить навкруги.

Відтак ледве відірвався від споглядання такої краси, щоб зробити сушу з морями. І знову замилувався. Тепер уже створеним прибоєм. Хвилі мірно накочували на берег, гучно зітхали про щось своє, розбивалися піною об пісок.

Потім рослин висадив незліченно, що хмаринки навіяли. А квіти взагалі пречудово вдалися. Гарні-прегарні. Наче скляна веселка впала додолу й розбилася мільярдами кольорових друзків. А пахнули-то як!

Цю дивовиж обов’язково треба було чимось підсвітити. Так додумався до сонця й зір. Відтоді світанки стали Моєю улюбленою порою доби, а як втомлювався від їх споглядання, то запалював нового світляка на нічному небі. Зрештою їх стало так багацько, що довелося перестати, інакше ніч від безлічі світляків-зір теж перетворилася б на день. Інколи тільки запалював нову зірку, як був пречудовий настрій. Або навпаки надто кепський.

Щоправда тоді зорі Я ще не називав світляками. Бо теж до світляків не встиг здогадатися. Взагалі порожньо було посеред цієї мальовничої місцевості. Я аж пів дня ходив, не міг второпати, що не так. Аж допоки не зметикував запустити риб до морів, птахів у небеса, плазунів випустити на суходіл, і комашні всякої наплодити, щоб якось веселіше стало!

Але знову залишився невдоволеним. Наче й голубів чудово кормити, вони такі «кру-кру-кру», як маленькі журавлі, на колінах і плечах сидять теплі, гарні. І черепашки забавні, але холодні. Тож звірів ще наробив приємних на дотик. І так захотілося з кимось про це все поділитися, що не втримався й створив людину за Своєю подобою.