Хата на мага тата

– Коханий, ти впевнений, що впораєшся? – Емеліс виглядала не на жарт стривожено.

– Зіронька моя, ну що ти таке кажеш? – Марлін почав по справжньому обурюватися, – я – бойовий маг королівства. Я один з кращих бойових магів країни. Невже ти думаєш, що я не впораюся сам з трьома дітьми? Тим більше, що це мої власні діти!

Голос його звучав переконливо, що змусило Емеліс завагатися на мить, вона невпевнено посміхнулась:

– Добре, любий! Звісно, ти у мене найкращий. Я залишу тобі нотатки, щоб було легше розібратися.

– Авжеж, авжеж, зіронько, – майже  перебив її Марлін, – не переживай, я з усім розберуся. – І відключився. До його кабінету саме входила делегація з міністерства фінансів.

День, як завжди, промайнув швидко. В кабінеті юрбилися люди, то й діло прибігали і вибігали кур’єри з доповідями, майже безперестанно блимав і видавав зображення магічний ретранслятор. Словом, стандартний робочий день королівського мага, в якому Марлін почувався як русал у воді.

Ідилію порушив відеодзвінок від Емеліс, який пролунав о чверть на восьму. Не відриваючись від чергового аркушу зі зведення, Марлін ввімкнув звуковий сигнал, але в останню хвилину затримався і так і не активував зображення.

– Коханий! –  почувся стривожений голос Емеліс. – Мені щойно дзвонили із садочку Крістін, вони кажуть, що ти досі її не забрав. У тебе все гаразд?

Марлін аж підскочив від несподіванки, глянув на годинника і похолов – Крістін він мав забрати з садочку ще о 18.

– Все гаразд, люба, я вже біля дверей садочку, трохи затримався, – і відключився аби не дати їй сказати ще хоч слово.

Коридорами магічного управління він мчав, як на війну, чим несказанно налякав своїх колег і співробітників. По управлінню враз поповзли чутки, що в країні от-от почнеться війна, інакше навіщо мчати з такою шаленою швидкістю.

 

Вежа драконячої стоянки була порожня. Та й як інакше, адже крім нього своїх драконів тут тримали хіба що заноза Атлон Голвінський, який спав і бачив як забрати в нього посаду головного бойового мага, та поважний Магістр Птелеус, який завідував магічною бібліотекою управління.

Вибігши на самий центр майданчику, Марлін пронизливо свиснув, викликаючи свого крилатого товариша, Серран, але той саме зловив теплий повітряний потік, ніжив смарагдове черевце у вітряних закрутах.

– Серране! – взревів Марлін голосом пораненої виверни. – І скільки тебе чекати?!

Серран незграбно перекинувся в повітрі, відсапуючись, і неспішно спланував в центр майданчика до Марліна.

– Ну і чого так волати? – видав, ображено накопиливши губи. – Ніби, війна почалася.

– Гірше, – рикнув Марлін, – я забув забрати дітей. Війна почнеться, якщо про це довідається Емеліс.

– Ну, це твої проблеми, не мої, – змахнув крилами дракон, неспішно опускаючись в центр майданчика.

– Ще слово, ящірко, і це будуть твої проблеми, але уже від мене – буквально засичав Марлін.

Серран демонстративно склав крила і почав влягатися.

 – Ти що робиш? – верескнув Марлін, якому бік дракона добряче притис ногу

– Чекаю, – незворушно озвучив дракон, поклавши голову на землю, ще й очі прикрив.

– Чекаєш? Чого?

– Твоїх вибачень, – розплющив одне око Серран.

– Що?!!! А чи не знахабнів ти, ящірко перегодоване!

– Ще слово, і я подам на тебе скаргу в профспілку драконів, а потім поскаржуся в службу контролю етичного застосування, – він знову заплющив очі і ображено засопів.

– Ах, так заговорив, – Марлін ефектно зістрибнув з його спини і почав демонстративно роздивлятися нігті на руках. – Ну, що ж. Шкода, звичайно… Але тоді в понеділок подам рапорт королю, що мій бойовий товариш уже не може виконувати свої функції, і час мені підібрати когось молодшого із розплідника.

– Що! – взревів Серран, підхопився і ображено замахав крилами. – Мене, бойового дракона, на пенсію?  

– Ну, припустимо, на пенсію тобі ще рано. Років десять ти ще можеш послужити на благо королівству, але вже не в бойових підрозділах, а наприклад сторожем, пастухом чи помічником прибиральника.

– Добре. Твоя взяла, – видавив з себе дракон. – Але знай, я на тебе смертельно ображений, – і піджавши губи взлетів в небо. Марлін лише вдоволено кивнув, впевнено тримаючись на його спині.

Під ними розпласталася столиця. Місто, натомлене денними турботами готувалося до надвечір’я. Спішили з кошиками для доставки заклопотані гобліни. Хазяйновиті гноми складали товари біля лавок, готуючись до скорого закриття.

 

Садочок «Колискова фей» був темним і безлюдним. Серран зробив коло над темними будівлями і уже було намилився сісти подалі на зеленій галявині, але Марлін вказав йому на маленьку стоянку прямо біля воріт.

– Там не можна, – кинув сухо, не обертаючись.

– Ми на п’ять хвилин, – самовпевнено кинув Марлін, але в останню мить, коли кігті Серрана торкнулися землі, прямо на зустріч йому, махаючи маленькими рученятами, вискочила гномка:

– Стоянка для драконів – там, – безапеляційно заявила вона, вказуючи на зелену галявину, до якої з самого початку планував Серран.

– Ми на п’ять хвилиночок, забрати дитину, – сяюче всміхнувся Марлін і готовий був стрибнути зі спини дракона, але гномка продовжувала стояти на своєму:

– Стоянка для драконів там. Це стоянка для єдинорогів.

– Але мене чекають, – почав було заводитися Марлін.

– А я казав, – єхидно прошепотів йому Серран, нагнувши голову до самого вуха.

Марлін зло видихнув:

– Ладно, давай на стоянку. Я зараз, –  і зістрибнув з дракона прямо перед гномкою. Демонстративно розвів руками і попрямував до входу. Гномка лише невдоволено похитала головою, стоячи на своєму місці і спостерігаючи, як Серран обережно заходить на посадку на зелену галявину.

 

Крістін і пані Саватту він знайшов посеред порожнього дитячого майданчику. Крістін невдоволено кривилась креслячи ногами кола на мокрому піску, в той час як пані Саватта, побачивши його, встала, вперши руки в боки.

– Пане Марлін, ви знаєте яка зараз година! – від висловленого обурення її рихле, велике тіло заколихалося, а миловидне від природи обличчя перетворилося на гримасу більше притаманну горгоні, а не феї. Марлін, притиснув руку до серця і досить щиро озвучив:

– Пані Саватто, спішив з усіг ніг, але ж справи, самі розумієте.

І без того ображене обличчя Саватти тепер ще й почервоніло.

– Поспішали так, що спізнились на цілих дві години? – міський годинник на ратуші саме пробив чверть на 21. Ви знущаєтесь? Ви спраді думаєте, що окрім вас тут ні в кого немає справ? Ким ви себе вважаєте, пане Марлін?

Вона раптом схлипнула, плечі її затряслися. Марлін саме спробував взяти Крістін за руку, щоб швиденько залишити садок, але та сховала від нього долоньку, показала язика і відвернулася.

– Я мала годину назад бути у теплицях королівського ботанічного саду, поливати агаділіси, які на мене чекали, і спостерігати за цвітінням крилатих Тонга.

– Ви можете зробити це зараз, – роздратовано видав Марлін, намагаючись зловити руку Крістін.

– Зараз! – обуренню пані Саватти не було меж. – Як можна бути такім невігласом, пане Марлін! А ви ще й королівський маг!

І зробивши театральну паузу, поки Марлін безуспішно ловив Крістін, продовжила.

– Агаділіси – надзвичайно ніжні і тендітні створіння. Поливати їх можна лише в певні дні та в певний час доби, інакше вони втрачають свої лікувально-магічні властивості. А щодо Тонга, то вони взагалі розцвітають раз на чотири роки і саме сьогодні був такий день!

Марілін нарешті піймав Крістін, поцілував в щоку і не звертаючи увагу на писк, повернувся до пані Саватти:

– Шановно пані фея, мені невимовно прикро, що моя затримка змусила вас так страждати. І так, як бойовий маг, я не все знаю про квіти і рослини, особливо такі рідкісні, як Торга і акаріліси…

– Тонга і агаділіси, – металевим голосом виправила його Саватта

– Та яка різниця!  – рявкнув Марлін, але одразу ж помітив, як очі пані Саватти наповнюються ще більшим обуренням. Вона різко скинула голову, так що її золотавий капелюшок злетів і впав у траву.

– Яка різниця? — повторила вона, тремтячи від гніву. — Для вас, бойового мага, можливо, й справді ніякої, але для королівського саду –  це питання життя і смерті! Ви навіть уявлення не маєте, скільки зусиль було докладено, щоб ті Тонга нарешті розцвіли.

Крістін, зручно влаштувавшись на руці Марліна, почала тягнути його за мантію.

– Татку, це ти винен, – бурмотіла вона. – Пані Саватта так гарно про квіти розповідає, а ти тільки кричиш.

Марлін, важко зітхнувши, глянув на Крістін, а потім на фею, що стояла перед ним із виразом смертельної образи.

– Добре, пані Саватто, — промовив він нарешті, трохи пом’якшивши тон. – Що я можу зробити, щоб виправити ситуацію?

– Нічого! – випалила вона, але в ту ж мить у її очах з’явився хитрий блиск. – Хоча… Ви могли б використати вашу магію, щоб пришвидшити процес росту нового покоління агаділісів.

– Чудово, – зітхнув Марлін. – Що саме потрібно?

– О, це не просто, – Саватта всміхнулася, і її обличчя засяяло незвичною добротою. – Вам доведеться провести три дні в саду, постійно слідкуючи за кожною рослиною, підживлюючи їх магічною енергією.

Крістін захихотіла:

– Татку, це буде весело!

Марлін глянув на дочку і лише буркнув:

– Один день! І весело буде хіба що для агадрілісів. Я подумаю над вашою пропозицією, – звернувся він уже безпосередньо до пани Саввати. Дивитися на самовдоволену фею йому не хотілося. Більше того малюнки усміхнених тендітних фей, якими була заповнена реклама закладу, по відчуттям, тепер викликатимуть у нього стійку відразу.

 

З садочку вийшли уже майже в повній темряві. Побачивши Серрана, який зі стражденним виглядом мученика одиноко чекав їх на галявині, зупинилися.

– Ми поїдемо додому на дракончику? – здивуванню і щастю Крістін не було меж.

– З якого це дива, мене понизили до дитячої розвозки, – ображено пирхнув Серран і повернувся до них спиною.

– Серране, не драматизуй, – відповів Марлін, підходячи ближче до дракона. – А то доведеться тут заночувати. А Крістін – не просто дитина, це моя донька. І її щастя – твоя почесна місія.

Серран змахнув хвостом, піднявши невеликий вихор листя.

– Твої пафосні слова мене не вражають, – буркнув він, але підклав лапу, щоб Крістін могла легко забратися йому на спину. – Хоч би хтось подякував, що я тут мерзну заради вас.

Крістін, вже всівшись на дракона, ніжно погладила його блискучу луску.

– Дякую, Серране! Ти найкращий дракончик у світі, – майже проспівала вона, а потім тихо додала: – І найгарніший.

Серран замовк, його величезні очі ледь помітно звузилися від задоволення, але він вирішив зберегти серйозний вигляд.

– В цій родині лише дитина знає, як треба поводитися з нашою прекрасною, древньою расою. Ну гаразд, хай буде по-вашому. Але тільки цього разу, – пробурмотів він, розгортаючи крила. – Тримайтеся міцніше, особливо ти, пташентко. Ми злетимо швидко.

– А ти, Марліне, дістав мене своїм “я — герой”! – додав він через плече. – Якщо ще раз таке буде, доведеться домовлятися через королівський протокол.

– Якщо ще раз таке буде, я знайду собі іншого дракона, — огризнувся Марлін.

Серран розсміявся низьким басом:

– І хто з тобою уживеться, чи візьме за хазяїна?

Крістін засяяла:

– Таточку! А можна я? Можна я візьму Серрана собі! І годуватиму цукровими ягодами щодня! А ще пов’яжу йому блакитний бантик на хвостика.

Серран знову невдоволено пирхнув.  При слові «бантик» його очах з’явився справжній жах.

– Здається, я трохи трохи погорячкував в характеристиках дитини, – промурмотів він.

– Полетіли вже! А то ще й до світанку не долетимо, – втомлено попросив Марлін.

 

Будинок зустрів темними вікнами і тишею. Марлін ще відзначив, що з кухні не доноситься музика, яку так любить Емеліс, не пахне оладками, кашею і смажениною, яку вона готувала йому щовечора. Вперше за день, він відчув, що по справжньому скучив на нею.

На порозі з’явився хмурий Себастіан.

– Тату, а де мама? Чому ви так довго? Що їсти? Я голодний.

Марлін зітхнув і поставив Крістін на підлогу.

– Добрий вечір, Себастіане, радий бачити, що ти так скучив за нами, – криво посміхнувся він, знімаючи плащ. – Мама, мала поїхати на кілька днів. І якщо ти такий голодний, можеш пошукати щось у холодильнику. У твоєму віці вже час навчитися готувати.

– Що? – обурився Себастіан, схрещуючи руки на грудях. – Мені одинадцять! Я не кухар! Це жіноча робота!

Марлін глянув на сина з піднятою бровою.

– Мама – не кухар, а маг-дослідник, до твого відома. І до того ж, не думаю, що твої скарги допоможуть заповнити шлунок.

Крістін, яка вже встигла пробігти до вітальні, висунула голову з дверей:

– Татку, я теж голодна. І Себастіан правий, мама завжди годує нас. Хто нас погодує сьогодні?

Марлін потер скроні, відчуваючи, як накочує втома.

– Дайте мені хвилину, я розберуся. Себастіане, знайди хліб і сир, почнімо з цього.

Хлопець демонстративно зітхнув, але попрямував до кухні.

– Тату, а де малюк Бо? -спитала раптом Крістін і Марлін відчув, як його спина холоне від жаху.

– Себастіане, Крістін, мені потрібно не на довго відлучитися. Себастіане, ти за старшого. Подивись, що є в холодильнику, мама мала залишити.

 

Ясельки «Добрий гоблін» працювали цілодобово. Тож, попри погане передчуття, Марліна зустріли цілком привітно, передали нагодованого і задоволеного малюка Бо і той відчуваючи невимовне полегшення, з чистою совістю нарешті вирушив додому.

На цей раз будинок виглядав більш привітно, в усіх кімнатах було ввімкнене світло, з вітальні долинали звуки заставки гри (остання версія гри в дракончиків), а з кухні уже добряче несло паленим.

– Посидь тут, малий, – опустив Марлін малюка Бо на підлогу і, порушивши всі застороги Емеліс (вона все одно не бачить), кинувся на кухню прямо у вуличному взутті.

Кухня виглядала так, ніби її щойно відвідало стадо диких тролів. На столі височіла гора підгорілих бутербродів, яка парувала густим чорним димом. Себастіан стояв біля магічної плити, активно махаючи рушником, намагаючись розігнати дим, а Крістін сиділа на підлозі і… мастила масло прямо на шматок обгорілого хліба.

– Що тут відбувається?! — видинув Марлін, хапаючи рушник з рук сина, щоб змахнути бутерброди в раковину. — Це ж не кухня, а поле бою!

– Тату, ми намагалися приготувати вечерю, як ти й казав! — обурився Себастіан, відстрибуючи від раковини, коли Марлін запустив воду. — Але ця магічна плита — справжній монстр! Вона не слухається!

– Вона не монстр, вона просто плита, – пробурчав Марлін, згадавши, що сам не має поняття, як нею користуватися. – Крістін, що ти робиш на підлозі?

– Мажу бутерброди, поки ти сваришся, – спокійно відповіла та, піднімаючи руку з вимащеною розтопленим маслом ложкою. — Бо голодний. Я теж.

Марлін потер обличчя. “Бойовий маг, так?” – подумав він. – “З тварюками з Пітьми справляюся, а з вечерею – ні.”

– Гаразд, відходьте всі від плити, – вирішив він. – Я сам упораюся.

– Справді? — хором перепитали діти, виразно дивлячись на нього з сумнівом.

– Справді, — рішуче відповів Марлін, хоча такої рішучості зовсім не відчував. Він підійшов до магічної плити й намагався згадати, як Емеліс її активувала. Спочатку махнув рукою над поверхнею, потім постукав пальцем по гравіруванню, а тоді спробував команду: — Вогонь!

Плита видала звук, схожий на чхання, і на мить загорілася яскраво-синім полум’ям, після чого вимкнулася.

– Тату, ти її зламав! — захоплено констатував Себастіан.

– Нічого я не зламав! — пробурмотів Марлін, судомно розглядаючи незрозумілі символи на панелі.

Крістін тим часом підняла один із бутербродів, який ще димів, відкусила й радісно оголосила:

– Не таке вже й погане. Чорна кірочка хрумка!

Марлін зітхнув, остаточно визнавши поразку.

– Гаразд, вечеря скасовується. Усі беремося за прибирання, а потім викличу доставку.

– Доставку? Знову ті вонючі гриби? – скривився Себастіан.

– Ні, цього разу буде піца! — урочисто оголосив Марлін, ненав’язливо прикриваючи рушником згарище на плиті. — Але тільки якщо до того часу кухня буде сяяти.

Малюк Бо, який уже встиг приповзти з вітальні і вимазати підборіддя маслом, радісно заплескав у долоні.

– Піся! Піся! Піся!

Марлін зітхнув, але не втримався від посмішки. “Ну хоч піцу я зможу забезпечити, якщо вже бути магом-кухарем не моє.”

 

Після наведення відносного порядку на кухні. (Ой, як же зараз не вистачало Марліну хоча б найпростіших знань побутової магії!) Всі всілися їсти. На столі височіли коробки з великими червоними літерами «ГобліноТісто».

– Наступного разу, краще замовляй у «ПіцаТроли», – промовив Себастіан жуючи свій шмат, у них смачніше.

– А мені «ГобЛанчо» більше подобається, – вставила своє Крістін.

– Давайте доїдайте швидше і будемо вкладатися, – намагався їх прискорити Марлін, який і без того відчував себе як вижатий лимон.

– Тату, а уроки? – розширив очі Себастіан. – Ти маєш допомогти мені з поробкою!

Марлін застиг, немов його облили крижаною водою. Поробка? Його мозок гарячково перебирав варіанти: хіба це не щось із ручної магії? Чи, можливо, алхімія для малих?

– Яка ще поробка, Себастіане? Чому ти не сказав раніше? – у його голосі прорізалися нотки паніки.

– Та я ж казав! Ти просто бурчав, що часу немає! – виправдовувався син.

Крістін голосно зітхнула:

– Тато, це легко. Намалювати гобліна і приклеїти йому… ну, щось. Я вже свою зробила! – і гордо ткнула пальцем на стіл, де лежав паперовий гоблін із червоним носом, прикрашеним блискітками, і кривими вухами, вирізаними з кольорового паперу.

– Добре, – пробурчав Марлін, стискаючи кулаки, – я бойовий маг. Мене не лякають гобліни. Візьми папір, ножиці, клей…

– Себастіан слухняно виклав усе на стіл і почав чаклувати зі шкільним зошитом, поки Марлін невпевнено брав до рук ножиці. Клей липнув до пальців, папір м’явся, а блискітки сипалися всюди. У процесі Себастіан швидко перетворився на строгого майстра:

– Тату, вуха мають бути більше! Це ж гоблін, а не ельф!

– Але я так старався, Себе… Ой! – Марлін випадково приклеїв власний рукав до стола.

Крістін голосно хихотіла:

– Тату, ти схожий на гобліна!

До півночі вони все-таки створили поробку. Гоблін Себастіана вийшов злегка косооким, але таким кумедним, що навіть Марлін розсміявся. Малюк Бо в цей час заснув у кухні під столом, скрутившись клубочком і радісно підсмоктуючи пальчик.

– Ну що, задоволений? – запитав він, змучено витираючи блискітки зі свого обличчя.

– Так, – хитро посміхнувся син, – а завтра намалюємо дракона. Марлін промовчав

 

Марліну здалося, що ночі і не було: він щойно ліг, торкнувшись головою подушки, як над вухом голосом виверни задзеленчав будильник.

– Тату! Підйом! Сніг випав! – у спальню влетіла Крістін, стрибаючи й розмахуючи руками, ніби імітувала якусь магічну істоту.

Марлін відкрив одне око, буркнув:

– У вересні сніг не випадає…

Але підлога, стільці й навіть люстра у вітальні були всипані… клаптиками серветок. У центрі «сніжного пейзажу» уже стояла Крістін, задоволено оглядаючи свою «зимову декорацію».

– Крістін! Ти що наробила? – втомлено простогнав Марлін.

– Це магічний сніг для гарного ранку, – гордо відповіла донька, ховаючи за спиною ножиці.

– Магічний ранок скасовується. Починаємо з прибирання, – вирішив Марлін, але одразу почув:

– Тату, я хочу тости! – це Себастіан із кухні.

– А я сирну кашу! – це Крістін, зітхаючи, ніби заздалегідь знала, що тато не впорається.

– А я хасю до мами! – захникав малюк Бо, який теж прокинувся і сидів, закутавшись в ковдру.

Зібравши залишки сил і пам’ятаючи про принцип Емеліс дотримуватися домашнього затишку, Марлін рушив на кухню. Уявлення про сирну кашу у нього були такими ж туманними, як ранковий морок. Він на око змішав сир, молоко, борошно, щось схоже на цукор і поставив це варитися.

– Тату, це що, суп із клею? – недовірливо запитала Крістін, скривившись.

– Експериментальний рецепт, – впевнено відповів Марлін, із тріском відкидаючи з плити черговий підгорілий тост.

Коли всі більш-менш поїли (Бо наївся повітрям, бо їсти з ложки клейкувату кашу він відмовився), почалося найскладніше – одягти Крістін.

– Ця сукня не пасує до моїх сережок! – заявила принцеса, зносячи з полиць одяг, як справжній бойовий маг – ворогів.

– Крістін, ти йдеш у садочок, а не на королівський бал! – Марлін мало не зірвався на крик.

Крістін скривилася, але здаватися не збиралася:

– Мої сережки мають пасувати до зачіски!

Себастіан, вдягаючи черевики, буркнув:

– Тату, ми вже запізнюємося. Якби у тебе була магія терпіння, може, ми колись приїхали б вчасно.

До магомобілю всі добігли, коли залишалося п’ять хвилин до початку уроків і дороги були вщент заповнені іншими магомобілями.

– Ми точно встигнемо? – запитав Себастіан, застібаючи куртку прямо в машині.

– Якщо вмикати бойовий режим – точно встигнемо, – відповів Марлін, заводячи двигун.

Головне – не переплутати, який режим увімкнути, щоб діти залишилися живі.

 

Ніколи ще стіни магічного управління не здавалися Марліну такими жаданими і тихими. До власного кабінету він дійшов майже без сил, відчуваючи вселенську втому і виснаження. Навіть зачаровані папери, які зловісно пульсували на столі, не змогли його налякати. Марлін важко опустився у крісло, прикрив очі й намагався хоча б на хвилинку відчути себе людиною, яка не має трьох дітей і розгромленого будинку.

На столі дзеленькнув магічний ретранслятор. Знайомий мелодійний дзвінок – відеозв’язок із Емеліс.

– Коханий, – усміхнене обличчя дружини здавалося росте прямо зі столу. На фоні красувалися засніжені гірські вершини. – Як ви там? Усе гаразд?

– Гаразд? – видихнув Марлін, озираючись, чи ніхто не чує. – Ми ледве вижили! Твоя кухня перетворилася на поле битви, Бо досі відмовляється їсти, Крістін змушувала мене вибирати сережки під сукню, а Себастіан заявив, що я некомпетентний у магії терпіння!

Емеліс не стрималася і голосно розсміялася.

– Бідний мій герой. Але у мене для вас гарна новина. Я все владнала швидше, ніж планувала, і вже ввечері буду вдома.

Марлін завмер. Діти в школі, кухня в руїнах, а вітальня досі вкрита “зимовими декораціями”. Але це не мало значення.

– Я тебе люблю, – щиро сказав він, упершись поглядом в зображення.

– Що-що? – перепитала Емеліс із хитрою посмішкою.

– Люблю тебе, – вже голосніше повторив Марлін. – І більше ніколи не залишай мене одного з трьома дітьми.

– Домовилися, – підморгнула Емеліс. – Передай малим, що їду з подарунками.

 

Марлін завершив дзвінок, піднявся і рушив додому. У нього надзвичайні обставини, тож сьогодні візьме вихідний. Але спочатку, треба було щось вирішувати з погромом у будинку. Він відкрив комунікатор. Ввести номер гномського клінінгового сервісу було рівнозначним, як викликати підкріплення під час магічної битви.

– ГномСервіс, прибираємо швидко, якісно, дорого. Чим можемо допомогти? – голос на тому кінці був чітким і діловим.

– Мені потрібна… допомога, – пробурмотів Марлін, боячись, що співрозмовник зрозуміє всю масштабність катастрофи і просто покладе трубку.

– Уточніть проблему, будь ласка, – терпляче повторила гномка.

– Троє дітей, кухня, схожа на поле битви, вітальня у стилі “арктичний вибух”, і… ще трохи слідів невдалого кулінарного експерименту, – прокашлявся Марлін.

– Оцінка роботи: “Гномська мегачистка”, 250 золотих. Зручний для вас час?

– Якнайшвидше, – без жодного сумніву відповів він, розуміючи, що зараз готовий віддати всі скарби королівства за порядок у власній оселі.

 

Через півтори години гноми у своїх уніформованих комбінезонах з’явилися перед будинком. Вони були настільки швидкими, що через годину кухня сяяла, а вітальня більше не виглядала як зона відчудження, де тривалий час живуть зомбі.

Коли Марлін забирав дітей додому, він намагався триматися невимушено, але відчував внутрішню напругу, як генерал перед зустріччю королеви.

– Тату, а що це ти сьогодні такий бадьорий? – підозріло примружився Себастіан, згрібаючи свій рюкзак зі спини Серрана.

– Я завжди такий, – відповів Марлін, намагаючись виглядати якнайпереконливіше.

– Угу, аякже,  – в’їдливо прокоментував дракон, – підозрюю, це якось пов’язане з поверненням Емеліс.

– Що? – хором виголисили діти і кинулися до будинку.

Першою у двері вбігла Крістін. Вона на мить застигла, роззираючись довкола, потім із недовірою втупилася на кухню:

– Тут чисто. Невже це ти прибрав, тату?

– Гм, ну звісно! – Марлін задер носа, підходячи ближче. – Хто, як не я?

– Я думаю, ти звернувся до клінінгу! – тихо промовив Себастіан, вказуючи на блискучі від чистоти кахлі. – Занадто добре, як для тебе.

Марлін змирився з тим, що обманювати магічних дітей складніше, ніж сперечатися з феями.

– Однак це було не просто, – гордовито проголосив він. – Зате тепер усе готово для того, щоб ми зустріли маму!

 

Коли Емеліс увійшла додому, її зустрів ідеальний порядок, діти, які стрибали навколо неї, та чоловіка, що стояв у фартусі біля свіжо запеченого пирога (і тільки велика упаковка з червоними літерами «ЗловиПіцу – найкраща гоблінська доставка столиці» видавала його походження).

– Це ти сам? – хитро підняла вона брови, озираючись.

– Звісно! – чесно відповів Марлін,  – я сам замовив! – гордо додав він.

– І клінінг сам замовив? – підморгнула вона.

Він лише обійняв її і прошепотів:

– Кохаю тебе. І дуже радий, що ти вдома.

Діти обійняли її у свої обійми, і дім, нарешті, заповнився затишком, якого так не вистачало всю останню добу.