Двісті метрів

   Одного чудового весняного ранку я загинув. Смерть виявилася легкою. Авіабомба прилетіла десь зовсім поряд, і я відчув лише сильний удар. Що сталося з тілом, я не знаю, а от душа відлетіла метрів на сто від стовпа пилу й землі, що піднімався з мого колишнього окопчику. Не скажу, що я засмутився чи зрадів, мені взагалі стало байдуже. Усвідомлення, що на цьому «все», прийшло миттєво. Всі проблеми, якими переймався ще кілька годин тому, зникли. Рапорт на відпустку — пофіг, ремонт корча, коли затримують бойові, — ну, хлопці, вибачайте, вже без мене, несписане майно — ги-ги! Тільки банки домашнього тушняка було шкода, яку не встиг згодувати коту. Тушняк був смачний, а кіт гарний. Ех, сподіваюся, у нього ще лишилося якесь життя з дев’яти, і він вибереться живим із тієї вирви. Хлопці не покинуть — знають, що то мій гівнюк. А за себе вже не переживав. Особливо, коли відчув, що неквапно здіймаюсь угору, як «Мавік» із дохлим акумом, а не провалююся у вогненну безодню наче фпвішка у ворожу беху.

   Повільно піднімаючись, побачив, як зі сходу наближаються танк і дві бехи з десантом пігдогів на броні. А за ними ще три незрозумілих фігні. Якщо вони доїдуть до посадки, то на цьому наша героїчна оборона цих двохсот метрів української землі закінчиться. І от тут мені стало не байдуже.

Дивно, що мені ті метри такі дорогі, я ж бо ніколи не був фермером, а на дачу батьки мене затягували лише полуницею і черешнями. А як підріс, то шашликами. Але генетику не об’їдеш і не проп’єш. У тридцять років я уперше власними руцями вирвав весь бур’ян біля паркану. А за тиждень купив мотокосу. Батько ледь шашликом не вдавився. Мати була мудрішою — поскаржилася на біль у спині й жалібно додала, що помідори порозлягались. До вечора я позабивав кілочки і всі їх попідв’язував. Дружина виявилася ще розумнішою і незабаром у нас з’явилися соковижималка, оприскувач на акумуляторах і бензопила. І от скажіть після цього, чому мої батьки невістку люблять більше ніж мене? Це ж я тією бензопилою дрова різав, а не вона!

Але зараз потрібно було щось вирішувати з посадкою. Я спробував поборсатись і якось керувати своїми рухами, бо просто підійматися кудись угору як аморфна медуза було не на часі. Тіла немає. Просто помахати руками наче крилами не виходило. До того ж я поняття не мав, що робити, долетівши до посадки. Але хіба вперше? Наш ротний часто ставив подібні завдання: «Дійдете до точки, а далі за обставинами». Тому я не переймався. Мені б ото навчитися літати як супермен, а далі розберуся.

Поки розбирався з новими «налаштуваннями», чомусь згадалися не дружина з дітьми, а напівзруйнована хата, буржуйка і розмова з сержантом на псевдо Зевс.

—  Ти як до нас взагалі потрапив? По зальоту? — з-під лоба глянув на мене Зевс.

—  Та ні, — трохи здивовано відповів я. — А хіба до вас тільки штрафників направляють?

—  Ну останнім часом добровольців не було, — сумно осміхнувся сержант. — Розказуй свою історію: де і коли в буса посадили?

—  Та років двадцять тому. І не посадили. Сам сів.

—  Поясни, — по Зевсу було видно, що він готовий мене чимось тріснути.

Не чекаючи такого фіналу, я вирішив розповісти все як на сповіді:

—  Після педінституту пішов працювати до школи вчителем. Дуже швидко одружився. Невдовзі зрозумів, що для сімейного бюджету двох учительських окладів молодого спеціаліста малувато, плюнув на все і пішов працювати у великий бізнес … «охранніком».

Просидівши там десь із рік і встановивши особистий рекорд з розгадування будь-якого сканворду за 48 секунд, зрозумів, що досяг на цьому місці професійної вершини і треба щось міняти. Давно мріяв про подорожі, тому пішов працювати … «водітелем».

Об’їздивши всю країну вдовж і впоперек, але так і не знайшовши нормальних доріг, плюнув на все і пішов на підвищення … «завгаром».  Якраз у той час президентом обрали Януковича, а він теж колись був «завгаром», тому я вирішив, що колись, можливо, також стану президентом. Але стався Майдан, і Януковича підсрачниками поперли з країни. Я на це подивився і сказав: «Та ну на фіг! Мені і завгаром непогано».

—  А потім забрали Крим, — продовжив за мене сержант.

—  Угу. І я знову сів на бус. Що ми тільки тоді не возили хлопцям — форму, броніки, розгрузки, цигарки, печиво, каву… А вони тому всьому раділи наче діти. Якось один пацан натягнув на себе щойно привезений бронік, тицьнув мені в руки телефон і наказав сфоткати: «Мамці скину, щоб менше переживала».

—  Так, тоді геть інша війна була. Я тоді добровольцем пішов, — сержант замовк на кілька секунд. — Почувався наче десь у В’єтнамі, бо незрозуміло ж було ні чорта. Де ворог? Де наші? Сьогодні тебе у якомусь селі вітали ледь не з квітами, а вночі з того ж села починав фігачити міномет. А ми в палатках. Посеред поля.

—  Так. Я тоді цього не розумів. Одного разу вивантажився в якомусь ярку, біля штабу одного з добробатів, і кажу: «Ну, я попер додому, тримайтеся тут». А мені начштабу каже: «Здурів? За годину стемніє». Посадив у кабіну бійця і в будку двох. З автоматами, гранатометами. Каже: «Доїдеш з ними до Курахового, а там далі вже спокійно до Дніпра. А хлопці завтра зранку зустрінуть іншого волонтера і так само до нас. А! Ще. Дивись у дзеркала. Якщо за тобою довго їхатиме «дев’ятка» з ментівськими номерами, тричі стукни у перегородку хлопцям, а сам шукай більш-менш відкрите місце. Потім гальмуй і на х.. з машини! Все зрозумів?».

Я дістав цигарку. Сержант клацнув запальничкою.

—   Знаєте, як мені то все дивно було чути? — затягнувся я тютюновим димом. — Ганяти пів життя всією Україною і зрозуміти, що тепер не на всіх дорогах безпечно, а менти не лише циганять по сто гривень, а й можуть пристрелити, бо ти з Києва і щось привіз «фашикам».

Сержант кивнув. Схоже, наші відчуття нереальності того, що тоді відбувалося, були більш-менш однаковими. А потім він поставив питання, яке певно ставив усім, хто приходив у підрозділ за останній рік.

—  Що робив після початку повномасштабки?

—  Вивіз своїх із Києва. Невдало. Наше село опинилося просто в епіцентрі бою. Над моєю хатою снаряди літали туди-сюди. Один прилетів поряд. Хата — як решето. А потім прилетіла авіація. Як той погріб не завалився, я й досі не розумію. Дивом зміг вивезти сім’ю подалі, передав друзям, а сам повернувся і знову сів на буса. Трошки працював на контору, трошки на ТРО, трошки розвозив хавчик пенсіонерам.

—  То за два роки й автомата в руках не тримав? — сержант навіть не намагався приховати свого розчарування.

—  Тримав, звісно! — вдавано обурився я. — Поки хлопці на блокпостах вивантажували буса, хто по-вашому стеріг їхню зброю?

—  Ну хоч курс молодого бійця пройшов? — з надією у голосі спитав сержант.

—  Так хіба ж без нього до вас потрапиш? — посміхнувся я і продовжив сповідь. — А в роботі на бусі були й свої плюси. Зарплатня, звісно, невелика, але іноді телефонували знайомі, щоб диван перевезти чи шафу. Ну і починався діалог:

—  Привіт! Як справи?

Я абсолютно чесно відповідав:

—  Нормально. Сиджу в бусі.

Після цих слів у половини знайомих чомусь переривався зв’язок, а друга половина розділялася навпіл: одні питали, чи не треба адвоката, а інші:

—  Круто! А давай до нас у підрозділ?

Звісно, останнім я возив все безплатно, причому туди, де вже навіть вовків не було. Тож, коли принесли повістку, підрозділ вибирав я, а не ТЦК. Якби був розумнішим, то вибрав би щось подалі від ЛБЗ, але мене тягнуло до справжнього життя, де вирує адреналін. Саме тому я опинився у вашому підрозділі.

—  Бляха, черговий романтик-патріот, — зітхнув сержант.

—  А хіба ця війна не на них тримається? — настала моя черга дивуватися.

—  Та ні. На нас і тримається, але ти, той, не геройствуй. — Сержант подивився на мене вже якось по-іншому. — Знаєш, скільки я вже поховав таких романтиків? А ця війна — то більше про математику й логістику, ніж про любов до України.

—  Без останнього жодна логістика не допоможе виграти, — зауважив я і поставив каструльку з водою на буржуйку. Дуже хотілося кави.

—  Ти ще про автобіографію розкажи, — втрутився Масік, наш кулеметник. — Чули б ви, як верещав наш діловод, коли її прочитав.

—  Досі не розумію, чого це він, — знизав я плечима. — Що я там такого написав? От послухайте, пане сержанте.

Я подумки виліз на табуретку й бадьоро розпочав:

—  Я народився у далекому 78-му році в окупованому більшовиками Києві.

Все дитинство у мою голову пхали лєніна, піонерів і комсомол. До сраки! Все одно виріс бандерівцем!

Найяскравішим спогадом дитинства був похорон Брежнєва, бо тоді по телевізору, по всіх трьох каналах, показували цього мертвяка. А за програмою мали йти мультики! Я був такий злий, що готовий був того Брежнєва оживити, щоб одразу придушити, зарізати, повісити і втопити… А я ж був дуже добрим і вихованим хлопчиком! Ось ця душевна травма залишилася на все життя, тому мені досі хочеться придушити когось у кремлі.

У підлітковому віці телебачення стало цікавішим, з’явились два могутні екстрасенси — Кашпіровський і Чумак. Саме тоді я отримав другу психологічну травму, бо один через телевізор примушував пити заряджену  воду, а другий давав установку не сцяти. Води заряджали багато — варили на ній чай, борщ, компот і самогонку. Піком цього божевілля стало заряджання свяченої води. Після вживання такої суперводи вся сім’я мала набути суперздібностей, але щось пішло не так і ми отримали суперсрачку. Після того як залишками зарядженої води в туалеті були змиті наслідки суперводи, експерименти над моїм юним організмом тимчасово припинились. Але ненадовго… На горизонті страшною тінню вже маячив «Гербалайф».

Я зліз з умовної табуретки і чекав на овації. Але сержант мовчки тер перенісся.

—  Зрозумів, — зітхнув я. — Докопати ту траншею з південного боку.

—  Угу. І ще один окоп для СП. Я там палички повтикав.

Хай йому грець! Приколотися з діловода, то одне, а от з нашого сержанта…

***

Думаю, саме внаслідок цих психологічних експериментів 90-х до мене через двадцять років прийшли ті довбані суперздібності. Не зовсім ті, на які я розраховував, але вже які є.

Я відчув гравітацію. Ага. Не смішно. Це коли у вас є хоч якась маса, ви її теж відчуєте. А я був бозна-чим — згустком незрозумілої енергії з нульовою вагою. Земне тяжіння тягне вниз. Летів кудись угору, порушуючи закони фізики. Зрозумівши, що тут уже все не так працює, як раніше, вирішив порушити всі правила й одвічні закони, про які навіть не здогадувався. Моя самовпевненість, підкріплена випитою у дитинстві зарядженою водою, вибухнула Суперновою — і я відчув свободу. Вау! Я полетів донизу. Ех, мені б оце зараз кілька гранат для скидів.

У посадці була срака. Довбані КАБи перетворили позиції на купу мотлоху, перемішану із землею. Цього разу підари точно влучили. Чотири великі вирви. Я літав низько, видивляючись живих. Троє хлопців більш-менш. Ще кілька важко контужених. А ось і я лежу присипаний землею. І не я один… Довбана русня. Злість, ненависть, образа розпирали. Треба було щось робити. Я чудово розумів, що вже не зовсім живий. Так, згусток якихось нейтріно чи чогось такого. Але тут помітив, що над деякими контуженими щось підіймається, наче напівпрозора хмаринка пари. Оце, мабуть, і є суперздібності, подумав я, підлетів до найближчої хмаринки, згріб її руками і запхав назад у голову, з якої вона виходила.

—  Ох ти ж і їбануло! — аж підкинуло нашого сержанта. — Де всі?

Ха! Працює! Ще кілька секунд — і я позапихав ті всі хмаринки куди слід, і хлопці, що після контузії не розуміли, де вони і що відбувається, вже струшували землю з кулеметів і відкопували РПГ.

—  Рацію. Знайди рацію. Передай, що до вас преться танк, дві БМП-2 і ще якісь три китайські бляшанки, — шепотів я сержанту на вухо.

Але як він міг мене почути? Я ж довбаний згусток невідомої енергії. Треба глибше, подумав я, і поліз йому в голову.

Спочатку було темно і незрозуміло. Мені захотілося пити. Я майже нічого не чув, а ще дуже боліли спина і коліно. Зрозумів, що то не мої відчуття, а Зевса. І раптом все засяяло.

***

Садок вишневий коло хати. Криниця, величезний красень-горіх за парканом. Я озирнувся. Гарний будинок із терасою. Три стільця і столик, на якому парує філіжанка свіжозвареної кави. Двійко діток граються з собакою. Сирена не виє. То у містах є така розкіш. Два літаки заходять низько з півночі. Перший пролітає просто над будинком, відстрілюючи теплові пастки. Другий чіпляє хвостом проводи високовольтної ЛЕП. Йому відриває хвіст, і вже некерованим він падає просто на будинок. Червоні зірки на крилах. Далі просто спалах.

—  Нічого собі, — я розумію, що заліз у спогади сержанта. — Як же він вижив?

Далі стало боляче. Не фізично. Тіла в мене вже ж немає. Та біль був пекельним. Наче сто тисяч стоматологів видаляють вам без наркозу сто тисяч зубів, що ростуть по всьому тілу. Я спробував вибратися зі спогадів сержанта, але провалився ще глибше. Біль раптово минув, а перед очима постала інша картина.

На порозі старенької хати стояла типова українська жінка, руки в боки.

—  О! Зятьок! Нарешті! Чого так довго?

Я навіть не знаю, що точно відчув. Тут повага, любов і ненависть поєдналися в нову дивну емоцію. Хоча чому дивну? У мене теж теща була.

—  І вам добрий день, мамо.

—  А мався сказати «доброго ранку». Он сусіди вже другий город закінчують!  Бери он ті ящики з картоплею, тягни у машину і поїхали, час іде.

У мене, тобто у сержанта, очі підкотилися під лоба.

—  Та майте совість! Які ящики? У мене ж «Лексус»!

—  А в мене ревматизм. На холєру ти таку машину взяв, шо замурзати страшно? Взяв би «Газель», як порядні люди, щоб і плужок вліз, і тонна гною.

—  Ага! Не вистачало мені ще на гівні гівно возити.

—  Що, самий розумний?

—  У мене дві вищі освіти!

Опа! А я і не знав, що сержант два універи закінчив. Здогадувався, звісно, бо як почне про геополітику розказувати, то весь підрозділ починав орієнтуватися у цінах на нафту. Але жінці з лопатою в руках то було байдуже.

—  А в мене три городи. Так, швидко поклав ящики у машину, бо інакше у ящик покладуть тебе.

—  Мамо, ну не псіхуйте. Давайте про це поговоримо.

—  Чуєш ти, псіхолог недодєланий! То ти у себе в Києві будеш язиком працювати, а тут лопатою треба.

—  От саме про це я і хтів побалакати. Ну скажіть, нащо вам так багато тієї картоплі? У вас навіть свиней нема.

—  Як-то нема!? Ти на себе в дзеркало давно дивився? Кабан вгодований! — і так ласкаво ляп по пузі. —  Що ти взимку жерти будеш?

Та ладно! Хіба у сержанта колись було пузо? Щось не дуже віриться.

—  О! І я так думаю, що треба на дієту. Поменше картоплі, побільше гречки.

О, тепер вірю. Я в житті стільки гречки не з’їв, скільки за останній місяць. Мабуть, сержант кухарю погрожував, що пристрелить його просто з табельної зброї, якщо той насмажить картоплі чи зробить деруни.

—  То шо ти будеш пісну гречку їсти? — тепер настала черга тещі очі закочувати.

—  Чого?

—  Бо з такими цінами на гречку грошей на м’ясо вже не стане. А картопля своя, безплатно!

—  А це нічого, що я на дві тисячі бензину заправив, щоб сюди приїхати?

—  А я давно кажу — продай той «Лексус» і купи «Газель» на газу. Ще й на мотоблок лишиться!

—  Який мотоблок? — схопився за серце сержант.

Отут він переграє, визнаю.

—  Та сусідка в місто до дітей переїхала, город мені покинула. Маленький.

—  Скільки?

—  Шістдесят соток…

—  Це разом із нашими гектар виходить? Мамо, а ви в курсі, що панщину скасували ще у 1861 році?

—  Синку, в нашому житті можуть скасувати все: панщину, 8 Березня, але картоплю — я відчув, як ця чудова жіночка пригорнула мене як рідного сина і щиро заплакав, —  картоплю скасувати НЕМОЖЛИВО!

А сержант — гівнюк! Все з мене прикалувався, чи встиг я цибулю посадити до того, як в армію пішов. Ну нічого. Колись десь «там» я йому нагадаю, як він «Лексусом» картоплю на город возив і ридав у тещі на плечі. Та зараз мені треба було достукатися до інших ділянок його мозку. Знати б ще, до яких.

***

Ха! Я випадково натрапив на якийсь центр керування тілом сержанта. За інших обставин я б його примусив танцювати чи втнути якусь дурницю, але зараз було не до того — потрібно знайти робочу рацію. Сержантова рація відмовилася працювати через шкідливі умови експлуатації у вигляді уламка бомби, який розніс її вщерть, дивом не вбивши господаря. Я тепер погано бачив, майже нічого не чув, але міг рухати ногами й руками, хоч вони були й не моїми. Я відчув, як сержант удруге за день здивувався, але навіяв йому думку про янгола-охоронця, якого треба слухатися. Знав би він, що слухається не найкращого солдата підрозділу…

Ворожі бехи наближалися занадто швидко, періодично луплячи по моїй посадці з 30-мм гармат. Танк взяв лівіше і теж відкрив вогонь, намагаючись знищити все, що залишилося після авіаудару. За ними їхало ще якихось три одоробла, вщерть заповнених смертниками, тобто штурмовиками, які готувалися заскочити до нас в окопи. Часу залишалося обмаль. Рацію я не міг знайти, почав панікувати і дав на кілька секунд покомандувати сержанту його власним тілом. Досі не розумію, чому він не офіцер. Дві освіти, як виявилося, помста за сім’ю. А ще команди він віддавав чіткі, і голос у нього не дрижав, як у багатьох. А про рацію мені вже й навіювати не довелося. Сержант і сам чудово знав, що і де треба взяти. Тепер я спостерігач. Тільки й бачив його очима, як він перебігає між понівеченими деревами і стрибає у траншеї. Кулемет нарешті запрацював. Масік знав свою справу. А за ним і хлопці почали лупити короткими чергами. Хтось з моїх вистрілив із РПГ. Задалеко. Граната вибухнула в полі, навіть не долетівши до першої БМП.

—  Рано, бляха! — крикнув сержант, а потім дуже тихо, лише я почув, бо сидів у його голові. — Як же нас мало лишилося на ці двісті метрів.

Після цих слів мені стало ніяково, що підвів хлопців і загинув, але більше здивувало інше. Я ж уже наче мертвий, а в мене досі нічого з мого життя не пронеслося перед очима. Хіба немає чого згадати? Були часи, коли і на базарі торгував.

—  Підходимо, шановні, вибираємо, приміряємо. Найкращі світові бренди! — зазивав я покупців.

Ну і часто траплялися такі клієнти:

—  Добрий день! Мені потрібен якісний, дешевий, брендовий одяг.

—  Виберіть лише дві умови. Або якісний і брендовий, або дешевий і якісний.

—  Ні, хочу всі зразу.

—  Добре. Ось! — я ніколи не сперечався з потенційним покупцем.

—  Це ж Китай!

—  Це найвища якість — «заводський Китай»! — Я гордо підіймав палець догори і багатозначно дивився на покупця.

—  А чим відрізняється? — дивувався той.

—  Зроблено на тому ж заводі, але під контролем німця з палкою.

—  Круто! А можна нам на «АвтоЗАЗ» такого німця виписати?

—  Нє, дорого. Краще двох негрів із Сенегалу.

—  Негрів?

—  Так, здорових таких, під два метри, бо нашим треба не таку палку і не в те місце.

—  Точно! І в «Укравтодор» ще кілька!

—  Нє, це ж має бути покарання, а не заохочення. Так ми міряти будемо щось? Ось, рекомендую — П’єр Карден.

—  Справжній?

—  Аякже! Ось ставайте на картонку, а я ганчірочку потримаю.

—  Може Гуччі поміряємо?

—  Можна й Гуччі, справжня Італія! — я завжди йшов назустріч клієнтам.

—  Та ну!

—  Чесно! У мене теща в Мілані, їй цими Гуччі зарплату видають, а тут «обналічує», — знизав я плечима.

—  Знаєте, Італія — це добре, але хочеться щось зроблене українськими руками.

—  Взагалі не питання! Онде жіночка стоїть, у неї весь асортимент — Польща. Все зроблено українськими руками!

—  Ні, ви не зрозуміли. Є щось зроблене в Україні? — з останньою надією у голосі питав клієнт.

—  Звісно! Мазепинка і берци. Але вони йдуть у комплекті з повісткою — отут розпишіться, будь-ласка.  Куди ж ви?!

Не дивно, що з такою торгівлею я швидко прогорів.

І тут хтось дико заіржав. Сержант! Він якось до мене адаптувався і точнісінько так само побачив і відчув мої спогади, як я його. Схоже, коли ми врешті-решт опинимося десь «там», він знайде, чим мене підколоти на мій випад про «Лексус» і картоплю.

Дарма. Переживу. Тим більше, що робочу рацію він таки знайшов.

***

Коли нарешті сержант отримав зв’язок, а я йому навіяв про танк, дві бехи, незрозумілі одоробла, напхані поки що живим м’ясом, і напрямок, звідки пруть, почалася дискотека. Дрони з нашого боку полетіли табуном. Масік не встигав перезаряджати короби. Хлопці дорвалися до РПГ і лупили від душі. Десь так після шостого чи сьомого пострілу хтось із них влучив куди треба — і танк загорівся. А потім почала насипати арта. Касетні снаряди лягали точно, викошуючи ворожу піхоту, — я бачив це, бо якимось чином покинув голову сержанта і злетів, зберігши з ним ментальний зв’язок. Я тепер був не гірше «Мавіка». Сержант уже й не сперечався, просто віддався інтуїції, як йому здавалося, і наводив артилерію за моїм корегуванням. За годину настала тиша.

Приїхав евак. І хлопці з другого бату, що почали займати наші позиції. На полі перед посадкою догоряли танк і дві ворожі БМП, а від одоробл невідомого походження залишилися три купки смердючого попелу. Ну і навколо валялося з чотири десятки тіл, які здаля може і нагадували рештки людей, але мені зверху скидалися на дохлих орків із фільму «Володар перснів».

Якась невидима сила знову почала мене підіймати вгору. І цього разу я зрозумів, що то вже остаточно, і побути «Мавіком» ще раз мені не дадуть. Я дивився, як стомлений сержант залазить із нашими хлопцями у «Бредлі», і подумки попрощався. Він відчув. Подивився вгору — чи то на мене, чи то просто на небо — і пошепки промовив:

— Ми не віддали ті двісті метрів. Честь!