Писака

Зупинившись перед посірілою табличкою з написом «Спілка літераторів Полтавщини», Кирило вкотре відкрив на телефоні Гугл-карти.

–  Чи це справді тут НСПУ? – міркував уголос юнак, відчиняючи важкі залізні двері.  

– Тут, голубе, тут, – запинаючи на грудях пухову хустку, підтвердила бабця вахтерка. – Тільки тепер вони звуться по-іншому. Скромніше.

– Скромніше?

– Саме так, – кивнула і, позіхнувши, додала: – Аби не гнівити  Корифеуса.

Кирило не став з’ясовувати, що ж то за Корифеус такий. Він вже запізнювався. А приходити невчасно на перше засідання Спілки, до якої його щойно прийняли – то моветон.

Як тільки Кирило зайшов до просторої зали, присутні повернули голови в його бік. Поважні пани та панянки сиділи за великим овальним столом. Дехто тримав у руках роздруківки своїх текстів.

– Добридень! – знічено привітався він, шукаючи поглядом вільне місце.

Воно знайшлося біля пана з густою рудою чуприною.

Щойно Кирило сів і дістав із наплічника перший розділ нового рукопису, йому знову довелося підводитися. Голова Спілки – опецькуватий дідуган, який настільки швидко назвав своє ім’я, що Кирило розчув лише «Сандрович», відрекомендував молодого колегу літераторам.

Буряковіючи, Кирило подякував за запрошення приєднатися до такого поважного товариства і коротко розповів про себе. Коли він вимовив слово «письменник», присутні гучно зашикали на юнака.

– Цитьте, шановний! – підвищив голос Сандрович. – Ми тут називаємо себе «авторами» або «літераторами». Вживати поняття «письменник» ні в якому разі не можна!

– Чому? – здивувався Кирило.

– Бо воно не подобається Корифеусу.

– Кому?

– Корифеусу, – терпляче повторив Сандрович. – Це привид. Він тут живе.

– Привид? – не повірив у почуте Кирило.

– Саме так. За життя Корифеус був письменником. Належав до старої школи, виховувався на класиці. Корифеуса дуже дратує, коли ми називаємо себе письменниками. Він вважає, що планка справжнього письменника занадто висока і називати себе так геть усім вкрай нескромно. Тому він робить капості тим, хто порушує його заборону.

– Тероризує, – докинув Руда чуприна.

– Справді? – перепитав Кирило, намагаючись зрозуміти: вони його розігрують як новачка чи це колективний психоз? – Якийсь привид заборонив вам називати себе письменниками, і ви його послухали? Я правильно зрозумів?

– З Корифеусом краще не сваритися. Він небезпечний. Ми вже й церковні свічки палили у Спілці, щоб його збутися, і бабу-ворожку кликали – ніщо його не бере.

– Маячня якась, – перебив його Кирило. – Ви як хочете, а я – письменник! Не бажаю себе знецінювати.

Щойно він це промовив, як у залі спрацювала пожежна сигналізація. Зі стелі полилася вода. Лаючись, Кирило підхопив свій рукопис, який вже встигло добряче залити.

Інші літератори також рятували власні тексти й не менш емоційно обурювалися. Лише Сандрович, не сходячи зі свого місця за кафедрою, куди не сягала штучна злива, пафосно мовив:

– То все Корифеус!

Повернувшись додому, Кирило помітив, що в одному місці рукопис безнадійно розкис. Саме там, де починався довгий абзац, яким він направду пишався: в міру образний, без жодних надмірностей. «Моцно!» – сказав би його батько-тракторист.

Кирило дістав олівець, кінчик якого зробився хвилястим від того, що  він гриз його в періоди творчої кризи. Повертів у руці аркуш. Ну як же воно там було?

 Прочитав:

«Марічка пристрасно зітхнула. Сонячне проміння лилося на її білосніжну шкіру, від чого та…»

Який же він бовдур, що не встиг передрукувати цю частину. Чи тепер напише так само вдало?

Кирило довго крутив і вертів в умі «розкисле» речення, шкрябаючи по листку то олівцем, то пожованою гумкою. Після чергової правки, прочитавши: «Її шкіра лилася на проміння…», голосно вилаявся. Куди таке годиться? Невже татусь мав рацію, коли називав його «писакою»?

Муза, не спокусившись на каву, яка давно вихолола у філіжанці, так і не завітала того дня до Кирила. Врешті, плюнувши на задум врятувати абзац, він зіжмакав аркуш та заходився писати у Всевишню адміністрацію чергову скаргу на свого янгола-охоронця.

Відколи Кирило почав торувати шлях в літературу, йому не щастило від слова «зовсім»: видавці відмовляли, надруковані книги продавалися мляво, читачі не писали на них відгуки.

За його новий рукопис взагалі ніхто не брався. Лише з одного видавничого дому відповіли, що твір занадто складний, перенасичений образами та незрозумілою філософією. А треба писати по-іншому, за сучасними законами сторітелінгу.

Кирило декілька тижнів студіював літературу з теми, слухав лекції відомих і не надто авторів. Не всі з них були безкоштовними, і в результаті такої самоосвіти в кінці місяця він вимушено перейшов на бюджетне літераторське харчування: «Мівіну» та чорний чай.

Заради примарної надії друку Кирило переписав свій твір, чітко слідуючи канонам жанру. Але відповідь видавництва знову здивувала. Його рукопис, написаний за відомими літературними схемами, бачте, вийшов занадто схематичним.

Після тієї відмови Кирило тиждень пив Валеріанку. А згодом  переписав роман втретє, та знову розіслав на знайдені в Інтернеті адреси видавництв.

Так вже повелося, що, піднімаючись на літературний Олімп, Кирило Мельник багато разів скочувався вниз, набиваючи ґулі. Якось він зв’язався з літературною агенцією, яка, взявши з нього гроші, так і не знайшла видавця на твір. Лише надіслала куцу рецензію, яку можна було написати, поглянувши одним оком на синопсис.

 А видавництво, в якому Кирило надрукував дві перші книги, взяло та й збанкрутувало.

«От чому так відбувається? – обурювався юнак. – Невже я не заслуговую на крихту удачі? У мене лінивий янгол-охоронець чи мій татусь таки мав рацію щодо «писаки»?

Коли у людей з’явилася можливість онлайн писати скарги на те, що їхні янголи-охоронці неналежно виконують свої обов’язки, Кирило одразу нею скористався. Він знав, що довести профнепридатність янгола – дуже складна та марудна справа, і скарги людей Всевишня адміністрація задовольняє вкрай рідко. Але ж хіба він нарікав на свого янгола даремно?

Тепер Кирило після кожної невдачі надсилав скарги, але досі не отримав жодної відповіді.

                                                                                      ***

Наступний тиждень, за традицією, минув для Кирила не надто вдало. На честь його прийняття до Спілки там влаштували урочисте засідання, перед яким винуватцю свята натякнули, що чекають від нього могорич.

На засіданні Кирилові вручили блискучий нагрудний значок у формі пера. Потім йому по черзі тиснули руки присутні літератори, серед яких він побачив декілька колишніх приятелів. Свого часу вони разом починали письменницьку кар’єру. Але ті мали або більше хисту, або моторніших янголів-охоронців. Вибившись у люди, вони почали гнути від нього кирпу. За це Кирило прозвав їх «кирпами».

Принесені новим спілчанином коньяк та суші швидко зникали зі столів. Ще на початку частування Сандрович поставив біля Кирила тарілку з наїдками та чарку з міцним напоєм, заявивши: «То для Корифеуса».

Кирило вражено звів брови, а «кирпи», чаркуючись, зареготали.

 «Тут всі божевільні», – важко зітхнув він, намагаючись поцілити вилкою у солоний огірок.

Але за декілька хвилин Кирило від подиву роззявив рота, бо тарілка, до якої ніхто не торкався, дивним чином спорожніла.

Заради експерименту він кинув у неї щойно здобутий огірок. Не минуло й хвилини, як той наче здимів.

Намагаючись розгадати цей трюк, Кирило підняв тарілку, покрутив її в руці, зазирнув під стіл. На перший погляд, нічого дивного.

– Ти закусуй, брате, – плеснув його по спині один зі спілчан. – Бо стане зовсім зле.

– Все гаразд, хлопче. То Корифеус частується. Звичне явище, – заспокоїв його інший.

Не встиг той договорити, як над тарілкою почулося голосне гикання.

                                                                                  ***

Того ж тижня Кирило вкотре не пройшов до фіналу престижного літературного конкурсу. А на авторських читаннях у філармонії він довго піднімав руку, намагаючись взяти слово та зачитати уривок зі своєї новели. Але його чомусь не помічали, запрошуючи до мікрофону лише «кирп».

Врешті йому таки пощастило вийти на сцену. Але на той час втома та роздратування зробили свою підступну справу: потрібні слова повтікали від Кирила.

Під час виступу, розповідаючи про себе, він збивався, белькотів щось нерозбірливе, читав уривок невиразно, іноді перестрибуючи через рядки. Публіка в залі позіхала, дехто сидів у телефонах.

«І нащо воно мені здалося? – лаяв себе Кирило дорогою додому. – Лише осоромився. Більше не покличуть…»

Пізнього вечора, шукаючи в Інтернеті інформацію про письменників Полтавщини, він побачив прізвище, яке змусило його роззявити рота: «В.О. Корифеус».

Кирило натиснув на посилання статті. Але доки сторінка завантажувалася, надійшло нове повідомлення. Чергова відмова від видавництва викликала у нього істеричний сміх:

«Шановний Кириле!

Ваш рукопис написаний гарно, тут питань немає. Але наша команда не відчула цей рукопис як «наш». Бажаємо Вам знайти своє видавництво!»

– А як його знайти, оте «своє» видавництво? – у серцях вилаявся Кирило – Своє можна лише відкрити!  

Він копнув ногою стільця, який, перевертаючись, добряче бацнув його по литці.

– Та йдіть ви! Я й без вас свого досягну. Бо я – письменник!

– Тссс! – раптом почулося у нього над вухом.

Кирило від несподіванки здригнувся. Озирнувшись, обімлів. У повітрі над ним  висів блідий чоловік із гострим підборіддям та прилизаним чубом. Вбраний він був у розкішне біле пальто.

– Тссс! – докірливо дивлячись на Кирила, повторила почвара.

– Хто ти і що тобі треба у моїй хаті? – голосно вигукнув той, піднімаючи з підлоги стілець.

– Ти ж не живеш зі свого письменства, тому тобі краще називати себе автором. Бо письменником тебе можуть назвати читачі, а ти сам себе – ні. Треба поводитися скромніше!

– То ти той Корифеус? – зітхаючи, запитав Кирило.

Дивний зайда зітхнув.

– Привид?

Знову кивок.

– А як ти потрапив до моєї квартири? Ти ж наче у Спілці живеш?

Корифеус тицьнув пальцем на нагрудний значок Кирила.

– Я опікуюся всіма літераторами Спілки.

– Опікуєшся чи стежиш? – гаркнув на привида господар квартири. – Мені твоя опіка не потрібна. Я – письменник. І не згоден називатися якось інакше.

– Це неправильно, – відповів Корифеус, поправляючи комір свого білого пальта.

– Я сам вирішую, що правильно. Геть звідси!

Щойно він це сказав, як побачив грубезну енциклопедію, що летіла в його бік. Удар, від якого Кирило не встиг ухилитися, збив юнака з ніг. На ранок під лівим оком у нього розквіт синець…

                                                                             ***

Як не намагався Кирило замазюкати тоналкою сліди близького знайомства з розумною книгою, виходило так собі. Довелося відмовитися від літературного бранча, влаштованого обласною Спілкою.

Кирило написав нову скаргу на свого янгола-охоронця, обурюючись, що той не захистив його від потойбічної почвари, і назвав того не «янголом», а «тюхтієм».

А на засідання до їхньої Спілки йти довелося. Ще до його початку Кирило нарешті прочитав у мережі відомості про свого кривдника.

«Валентин Омелянович Корифеус – відомий у вузьких колах літератор Полтавщини, – йшлося у статті. – Був надзвичайно скромним та талановитим (зі слів самого автора, бо його твори, на жаль,до нашого часу  не збереглися).

Корифеус вважав, що називати себе «письменниками» можуть лише одиниці обраних, до яких він належав. Валентин Омелянович ніколи не входив до жодного літературного об’єднання, називаючи це «даремною тратою часу».

Також він не користувався послугами ні бета-рідерів, ні  літредакторів, говорячи, що талановитий автор сам може довести власний текст до пуття, а чужі поради його тільки зіпсують.

Корифеус не співпрацював з видавцями, бо не доходив із ними згоди щодо гонорарів. Заявляв, що видаватиме свої книги власним коштом. А оскільки з «власним коштом» були проблеми, виданих книг письменник не мав.

Колеги Корифеуса не відали, що той перебував у подібній скруті. Валентин Омелянович ніколи не скаржився на життя і зневажав авторів, які виносили власні проблеми на люди, називаючи їх «скигліями».

Після його смерті на горищі знайдено рукописи письменника. Але їх, на жаль, поїли миші».

– І оце такий письменник має вчити мене як жити? – обурився Кирило.

Деякий час він шукав в Інтернеті інформацію про те, як захиститися від привидів. Не знайшовши нічого корисного, пригадав слова своєї баби про те,  що найкращий оберіг від усілякої нечисті – зубчик часнику, проштрикнутий шпилькою.

Запхав той «талісман» собі до кишені. А, хай буде!

                                                                                       ***

На засіданні Спілки обговорювали багато нудних навкололітературних справ. Під час перерви на каву Кирило виловив у вестибюлі Сандровича і почав допитуватися, що голова думає про рукопис повісті, який він дав йому на рецензування.

– Непогано, хлопче. Досить непогано. Але якось сухо. Емоцій,  сентиментів бракує. І стиль такий … гм… невиразний. Сюди би метафор насипати, додати словесної кучерявості. Цукерочка б вийшла! – він голосно прицмокнув язиком.

– Зайві сентименти там точно не потрібні, – ледве стримуючи роздратування, відказав Кирило.

– Ну як знаєш, – дещо ображено відповів Сандрович. – Ти автор.

– Я не автор. Я – письменник!

Сандрович враз зблід.

– Не кажи це слово!

– Чхати я хотів на того вашого Корифеуса! Теж мені знайшли авторитета.

Не встиг він завершити фразу, як у повітря піднялося два керамічних  горнятка, які прикрашали стіл голови Спілки. Вони летіли прицільно в Кирила, але, не зачепивши його, поцілили у спину Сандровичу. Той завив від болю і забелькотів щось нерозбірливе.

Зіпсоване Корифеусом засідання знову довелося закривати.

«А бабусин рецепт справді діє, – дорогою додому думав Кирило. – Потрібно буде розповісти про нього спілчанам.»

Його думки перервав телефонний дзвінок. Нервово кахикаючи у слухавку, Сандрович сказав, що на позачерговому засіданні очільників Спілки було вирішено зменшити її чисельність, відрахувавши членів, які, на жаль, відповідають не всім вимогам. І назвав лише його прізвище.

– Дякую за новину! – крізь зуби процідив Кирило, завершуючи розмову.

У переповненому пасажирами автобусі, куди він заскочив за мить до відправлення, Кирилові стало гаряче. Відчуваючи, що очі заливає потом, він дістав хустинку і почав витирати обличчя.

Завершивши цю процедуру, помітив пана в окулярах, який пильно до нього придивлявся. В руці пасажир тримав його книгу.

Коли автобус під’їхав до зупинки, незнайомець наважився підійти до Кирила.

– Доброго дня! Вибачте, а ви…

Тієї миті він вирячився на обличчя письменника. Точніше, на синець під його оком. Працюючи хустинкою, Кирило випадково стер зі шкіри тоналку.

Все ще витріщаючись, пасажир пробелькотів, що сплутав його з іншою людиною, та швидко зник.

«Бодай би того Корифеуса копнула качка», – прошепотів Кирило.

                                                                                 ***

Коли він повернувся додому, з дверей його квартири стирчав великий конверт. Поглянувши на адресата, Кирило не повірив власним очам. Всевишня адміністрація!

Зайшов до квартири, розірвав конверт. Двічі перечитав вкладені у нього аркуші. Всевишня адміністрація погоджувалася з тим, що він мав млявого янгола-охоронця, який, в силу поважного віку, не надто ретельно виконував свої обов’язки.

Тому його віддають під опіку нового янгола. А ще зобов’язуються виплатити  Кирилові компенсацію моральних збитків у сумі….

Побачивши дуже багато нулів, Кирило присвиснув. Оце так!

У кінці листа дрібним почерком було дописано ще дещо. Оскільки Кирило часто називав свого янгола-охоронця лайливими словами, заради вселенської справедливості за кожне таке слово йому належить сплатити штраф. Його буде відраховано від суми компенсації. Отже, на руки він отримає всього … триста тридцять три гривні.  

– Трясця б взяла того янгола! – вигукнув Кирило. Сума в останньому рядку на його очах зменшилася…

– А хто тут так галасує?

На плече Кирила лягла чиясь важка долоня. Вже нічому не дивуючись, той повільно обернувся. Над ним схилився високий лисий чолов’яга з вигадливим кольоровим татуюванням на шиї.

– Ви хто?

– Не лякайся, любчику. Я твій новий янгол-охоронець, – захихотів той. – Скажу по секрету, що тобі дуже пощастило, бо за мною письменники стоять у чергу. Саме так, бо я маю великий досвід роботи з відомими  творцями. Це я роблю їх успішними!

Він безцеремонно пройшов до комп’ютера.

– Дай прочитати щось із твого.

Все ще збентежений цією з’явою, Кирило розгорнув файл з останньою роботою. Янгол поклав долоню на екран. Далі відбулося вражаюче: його рука  почала втягувати в себе літери.

Янгол задоволено мружився, мугикав щось собі під ніс, час від часу чесав то пузо, що випирало з-під куценької камізельки, то голомозу потилицю. Врешті прорік:

– Добре. Дуже добре! Але до друку поки не годиться.

– Чому?

– Герої якісь … нудні, без родзинок.

– У них є свої родзинки, – заперечив Кирило.

– Родзинка – це коли герой любить засмагати «ню» або вибриває візерунки на скронях.

– То вже не родзинки, а прибабахи!

– Як хочеш, – невдоволено скривився янгол. – Ще у текст обов’язково треба додати вбивство. А ліпше – два!

– Але це родинна сага! – обурився Кирило.

– То й що, юначе? Детективна лінія тут незлецько впишеться. Маєш мене слухати, бо я працював із самим…

Нахилившись, він зашепотів щось Кирилові на вухо.

– Можеш мені повірити. Я не вигадую. І ще конче треба додати більше кохання, прописати декілька сцен, від яких аж душа запалає, – охоронець хтиво підморгнув Кирилові. – Ти працюй, а я побіжу складати графік твого майбутнього літературного туру.

Попрямувавши до дверей, він почав танути в повітрі. Аж тут знову зробився видимим:

– Геть забув, що тобі на електронку дещо прийшло. Але ти не бери близько до серця. Ми твої твори добре прилаштуємо. Все буде люкс! А я вже біжу, бо стільки справ, стільки справ… Чао!

Янгол не помилився. На електронній скриньці Кирила був новий лист від ще одного видавництва. Воно писало, що поки що не може взяти його рукопис у роботу. Але бачить в автора талант, тому пропонує йому роботу з редактором.

Послуга була платною. Від тієї суми у Кирила очі полізли на лоба…

Він вніс назву цього видавництва до своєї таблички з пошуку видавців. І виявив, що рукопис більше немає кому надсилати…

 Надрукувавши у графі «Результати звернення» слово «Відмова», Кирило опустив голову на клавіатуру та зарюмсав. Не помилився батько. Писака він. Писака!

– Припини! – несподівано почулося позаду. – Авторам не можна розпускати нюні.

У дверях він побачив шикарне біле пальто Корифеуса. Дивлячись на юнака, привид гордовито закопилив вуста.

– Що ти тут робиш? – сердито запитав Кирило. – Ти досяг свого. Мене з вашої Спілки вигнали. Ти більше не можеш за мною ходити.

– Поки що можу, – привид тицьнув пальцем у його спілчанський значок.

– У мене є часник! – нагадав йому Кирило.

– Знаю. Тому й не наближаюся.

– Можеш кидати в мене чим завгодно, а я від своїх слів не відмовлюся, – голосно схлипнув Кирило. – Я – письменник!

– Звідки я знаю, хто ти, якщо нічого твого ще не читав, – примирливо відповів Корифеус.

– А хотів би почитати?

– Чому б ні?

– То ходи сюди.

– Я не можу до тебе наблизитися. Часник, – нагадав Корифеус.

Кирило витяг із кишені проштрикнутий шпилькою зубчик часнику, жбурнув його у вікно. Корифеус підійшов до комп’ютера, але, часто закліпавши очима, попрохав паперовий варіант рукопису.

Він читав його повільно. Листки самі по собі перелітали  з одного стосика до іншого. Коли туди полетів останній із аркушів, Корифеус обернувся до нього та сказав:

– Дозволяю!

– Що? – перепитав Кирило.

– Я дозволяю тобі називатися письменником, – доволі голосно повторив привид.

Кирило хотів огризнутися: «Чому це я маю брати твій дозвіл?» Але вчасно стримався. 

– Незлецько ти пишеш, юначе. Майже так само добре, як я в твоєму віці, – уточнив Корифеус. – Ти, без сумніву, справжній письменник!