Шлях красуні

– Прокидайся, красуне, на побачення спізнишся! – тонкий металевий голосок рознісся по кімнаті та сколихнув тишу серпневого ранку.

– Ще рано… – вирвалось у мене спросоння. Хоча й знала, що сперечатися марно. Потягнулася за мобілкою, щоб глянути, як швидко треба вставати.

– Ого!!! – очі округлилися б, якби могли, бо я і справді спізнювалася.

Швиденько застелила ліжко. Добре, що робити це можу і з заплющеними очима, бо крізь вузькі щілини, через які я зараз ледве бачила світ, робити щось не знаючи справи було б важко. Напередодні ввечері краса вимагала жертв – сусідці потрібна була модель на нарощування вій, а мені – примарафетитись для побачення. Всі пазли склалися. А що після процедури я почулася Вієм, то Танька заспокоїла, мовляв, на ранок я звикну і стане легше. Стало навіть гірше, але якось мені тепер з тими 3D-віями треба ще добратися до мого раннього принца. Вся надія на те, що по дорозі прокліпаюся.

Курям сніданок видала, вони ледь мене не з’їли за таку пізню годівлю. Сама ж не встигла нічого поклювати. Закинула все необхідне до сумки і побігла на автобусну зупинку.

– О, ні! Трясця! Тільки не це!!! – я розпачливо затупала ногами.

– Що там? – почулося з сумки.

– Автобус показав хвоста! На пару секунд спізнилася. Кляті підбори!

В сумці почулися металеві нотки зітхання.

– Та підбори тут ні до чого, то, мабуть, хтось довго спав.

– От тільки нотацій мені зараз бракувало! – обурено гримнула я і сопучи таки пішла до зупинки з надією впіймати попутку.

Я пильно вдивлялася в далечінь глухої, хоч і асфальтованої дороги, яка йшла поза село, і нервово крутила в руках мобілку, щохвилини звіряючи час. Ну, вже хоч би який мотоблок чи підвода їхали, я б і таке зупиняла, аби лише встигнути. А бурхлива уява малювала картини, як я на зустріч до свого принца приїжджаю на коні, тобто на підводі. Проте в реальності я все ще тупцяла на місці. Якби не спізнювалася або захопила з собою якусь перевзуванку, то можна було б рушати пішки. Шість кілометрів – для мене не такий вже й довгий шлях, але не на підборах. Цю відстань, туди і назад, я майже щодня проходила під час марафону схуднення. Ось тоді якраз не дуже легко було, бо носила на собі ще плюс п’ятнадцять зайвих кілограмів. Думала, що зайва вага – це головна перешкода для довготривалих стосунків. Вага пішла, зміни в амурних справах не прийшли. Тоді я вирішила, що потрібно ще й психолога підключити.

І от, я струнка, з вправленими мізками й нормальним душевним тонусом, вся при марафеті стою на зупинці, а моя довгоочікувана зустріч може і не відбутися. Що ще в собі пропрацювати, щоб уникнути таких ситуацій?

Із сумки почувся металевий дзенькіт, схожий на рингтон прабабусі «Нокії».

– Чого тобі? – огризнулась я. Але пауза стала театральною.  – Та говори вже нікого нема!

– По перше, зміни тон, а по друге, чого стоїмо, кого чекаємо? – в тонкому металевому голосі, який розходився відлунням, теж чулася роздратованість.

– Добре, вибач! Ти не винне в тому, що я спізнилася! Та і я теж. Думала, що якщо вчора всі процедури зробила, то сьогодні швидко зберуся, не витрачаючи часу на макіяж.

– Які процедури?! Ти ж ішла тільки зробити трошки густіші вії, щоб увиразнити погляд!

– Я ще губи зробила…

– Боюсь навіть уявити, але покажи.

Я роззирнулася, щоб переконатися, що зупинка і досі безлюдна й витягнула з сумки свого співрозмовника. Люстерко відгукнулось блиском на проміння передобіднього сонця.

***

А не завжди воно так виблискувало. Як і я, коли три роки тому оговтувалася після тривалої хвороби бабусі та її смерті й думала, що мені далі робити в житті.

Я знайшла його в коморі, де раніше порядкувала лише бабуня. Воно лежало у старій, наполовину з’їденій шашелем дерев’яній скрині. Що то за приспособа така і для чого вона служить, важко було здогадатися. Запилюжене щось нагадувало маленьку мілку сковорідку з кованими викрутасами по колу і фігурною ручкою з потовщенням унизу.

Обмівши «сковорідку» від пилюки, я вирішила, що згодиться, аби скидати туди лушпиння від зернят. Я дуже люблю лузати соняшникове насіння, сидячи перед ноутом і просвітлюючись знаннями з чергового курсу, який придбала з великими знижками і майже задарма, бо на копірайті багато не заробиш, а саме там я поки що застрягла. Смажене насіння – це чи не єдина шкідлива звичка, від якої я не змогла відмовитися, перейшовши на правильне харчування. При першому ж використанні моя «пательня» не стерпіла плювка в обличчя і почала обурюватися – скреготати і обпікати жаром, коли я спробувала взяти її в руки. Таки вхопивши її за ручку через рушник, я жбурнула її надвір.

Цілий тиждень наука, яку я слухала на курсах, пролітала повз – я все думала, що то було і що мені з цим далі робити. Врешті, цікавість таки взяла гору і я наважилася знову взяти сковорідку в руки. Не спостерігши цього разу нічого дивного, я почала відмивати і вичищати свою знахідку від нашарувань бруду. Дуже здивувалася, коли зрозуміла, що тримаю в руках дзеркало, і ще більше – коли не побачила в ньому свого відображення. Натомість на гладіні люстерка, наче на екрані розквітали гарні, ніжні ромашки, немов відео з ромашкового поля.

Я перевернула його, щоби ще раз придивитися, чи, бува, нема зі звороту якоїсь кнопочки. Але, звісно ж, нічого такого не знайшла. В той момент я, певно, була схожа на людину із середньовіччя, якій до рук потрапив ввімкнений смартфон. Це вже потім збагнула, що саме картинкою чарівне люстерко передавало свої емоції від моїх розповідей, поведінки чи зовнішнього вигляду. Здебільшого мені вдавалося вибудувати логічний ланцюжок між зображенням та подіями, але інколи таки доводилось добряче напружити мозок.

Картинка завжди була першою емоційною реакцією, далі, як з’ясувалося, можна і поговорити. Ми годинами могли дискутувати про мої успіхи і невдачі у кар’єрних та амурних справах. Люстерко мене підтримувало і втішало, коли я в сльозах поверталася після фіаско з черговим принцом, який так і відчалював у статусі потенційного.

Декілька раз я намагалася допитатися про його походження, про те, як воно опинилося в тій скрині. Але у відповідь завжди вискакувала картинка з перекресленим носом і наставала мовчанка. Я довго думала, що ж може означати той ніс. Через якийсь час знову запитувала і вкотре отримувала ніс. Нарешті люстерко не витримало і сказало, що перекреслений ніс означає, щоб я не пхала свого носа, куди не треба. Сказало це таким тоном, що знову запитати більше не захотілося. Проте на різні теми, які стосувалися мене, ми говорили багато. Інколи сперечалися, інколи воно мене мотивувало, давало поради або чарівного копняка. Спершу я ображалася, якщо його тон був для мене надто різким, але потім ми настільки зріднилися, що вже майже спокійно сприймали вибрики одне одного.

Шлях мого просвітлення почався за пів року до зустрічі з моїм другом люстерком. Чого тільки я не вивчала: і психологію, і дизайн, і англійську, і нутриціологію, і ще купу всього корисного й не дуже. Дзеркальце часом бурчало, точніше, скреготало і дзеленчало, що не потрібно мені аж так багато тієї науки. А я – натура допитлива, проте вразлива. Коли воно дорікало мені з приводу розпорошеності на ті всі непотрібні справи, я теж тицяла йому заздалегідь роздруковану картинку з перекресленим носом. Воно тоді показувало мені виверження вулканів, але не мало чим заперечити, адже я відповідала йому його ж мовою.

Одного разу, на світанку, коли мені просто хотілося ще поспати, воно викликало мене на філософський батл.

– Твоя основна мета зараз – зустріти свою людину для побудови стосунків і створення сім’ї. Так?

– Ну…так.

– То поясни мені, нахіба тобі стільки тих курсів?

– Ти б мене ще серед ночі про це запитало! Та просто цікаво.

– Тобі вже тридцять чотири! Яке може бути «просто»?

Оскільки шанс іще подрімати було остаточно втрачено, я вирішила все ж розкласти все по поличках цій стародавній металевій свасі. Налаштувалася, щоб мій прискіпливий детектор не вловив скепсису в моєму голосі, і почала:

–  От дивись! Вивчала я психологію, тож зможу з більшою вірогідністю виявити, чи потенційний обранець мені не бреше. За допомогою нутриціології допоможу йому схуднути, поправитись, побороти похмілля. Англійська допоможе, якщо заявиться заграничний принц. Отож все заради майбутнього добробуту в сім’ї.

– А дизайн? Чим він тобі допоможе?!

– А то просто для душі! – пирснула я зі сміху від тієї серйозності.

Дзеркальце за це майже добу хмурилось на мене, транслюючи на екрані дощі і грози, але потім пробачило мій «несвідомий» підхід до завоювання принців.

***

Коли люстерко уздріло мене нову, примарафечену, по ньому враз пішли тріщини, наче порепана земля під час засухи. Я злякалася, що це наша остання розмова і воно зараз розсиплеться на друзки. Торкнулася пальцями тріщин. “Ні, таки картинка”, – полегшено зітхнула.

– Що, аж так страшно?- поцікавилась.

Воно мовчало.

– Зроби виняток і покажи мені хоч раз, як я зараз виглядаю! – благала я.

Придивлялася в надії побачити своє відображення, з усієї сили підіймала свої 3D-мітли, але засуха нікуди не зникла, тільки тепер по ній наче в якійсь відеогрі почали стрибати іграшкові каченята з величезними червоними дзьобами.

Від образи я хотіла закопилити губу, але Танька вчора туди стільки «накопилила» гіалуронки, що для роздування образи там вже місця не лишилося.

Зазвичай за картинками ішли якісь коментарі, зараз же люстерко мовчало.

– Я думало, що це ви з Танькою вчора приймали «анестезію» після процедур і трохи перебрали, тому ти говориш, як напідпитку.

– А як на вигляд?.. – спитала я з надією, адже перукарка Танька, хоч і нещодавно почала освоювати нову кваліфікацію, казала, що я в неї вже не перший клієнт. Щоправда, жертв краси мало бути двоє, але наша спільна знайома не прийшла, тож, мабуть, мені дісталась подвійна доза.

– Ну, як тобі сказати….Вії – 6D, а під ними не те щоб дупця мавпи, але дві сосиски точно.

В мене аж виступили сльози.

– Отже, це побачення пройде без поцілунків.

– Якщо взагалі відбудеться, – докинуло люстерко. – Нумо починай уже рухатися до своєї мрії! Якщо тут узагалі ще щось їздить, крім автобуса, то зупинятимеш по дорозі. Підбадьоривши мене чарівним копняком, люстерко почало нарікати на кавалера, до якого я вибралася на побачення.

– Якийсь пришелепкуватий! Хто ж призначає побачення в обід?! Ніякої романтики!

– Та нормальний він! – заперечила я, – просто буде проїздом.

Для першого побачення офлайн згодиться, а далі видно буде з тією романтикою. В цьому кандидатові я була впевнена, але ж попередній досвід не проп’єш.

Закинувши телефон і люстерко до торби, я попрямувала до міста. На дорозі все ще не з’явилося жодного потенційного рятівника, я швидко йшла, важко дихаючи під спекотним сонцем, і нарікала щоразу, коли мій тонкий і гострий підбор потрапляв між камінчики соші. В черговий такий момент із сумки почулося умовне дзеленчання.

– Говори! На горизонті пусто-пустісінько, навіть птахи не літають.

– Коли ти так сопеш і нарікаєш, то нагадуєш Василя, – з торби почувся сміх.

– Якого Василя?

– Та того з Будинку культури, який тобі вазона подарував.

– Ааа, згадала!

Василь був від мене старшим років на двадцять. Але після тридцяти я вважала це нормальною різницею у віці.

Щоб хоч якось урізноманітнити своє сільське життя, вирішила я одного разу піти на виставу в клуб, яку ставив аматорський колектив, а керував цією подією саме Василь. Чоловік був давно розлучений, дітей не мав. Виглядав, як на мене, достатньо привабливо. Але так я думала лише до того, як сходила з ним на побачення.

У призначений час він заявився до мене і повідомив, що його “жигуль” несправний, тому ми їдемо в місто автобусом.

– Може, пішки прогуляємось? – запропонувала я, оскільки не хотілося стирчати на зупинці понад пів години.

– Ні, мене щось ноги болять, та й сили потрібно берегти, бо ж це останній рейс, нам і так доведеться назад пішки йти.

Я офігіла від такого початку нашого побачення й запитала:

– То, може, перенесемо?

– Ні, ні! Що ти? – заперечив Василь.

Я попросила трошки зачекати і пішла перевзутися в кросівки.

У вечірньому місті вирувало життя. Хтось із роботи добирався, хтось вигулював домашніх улюбленців, а хтось, як оце ми з Василем, вийшли на романтичну прогулянку. Щоправда, шляхи інших романтиків і закоханих завертали до кав’ярень, що тулилися вздовж тротуарів, мені ж Василь запропонував погуляти парком, подихати свіжим повітрям. Наче якби ми пройшлися сільськими вуличками, то надихалися б чаду. В якийсь момент він попросив мене присісти в парку на лавці і зачекати, при цьому якось дивно, змовницьки підморгнув мені.

Провівши його поглядом до дверей квіткового магазину, я роззирнулася навколо і відчула себе в ролі радше домашнього улюбленця, якого вигулюють, ніж дівчини, яку покликали на побачення.

Хвилин двадцять п’ять я гіпнотизувала годинник, і коли вже цілком серйозно роздумувала, чи то мені йти на пошуки мого кавалера, чи повертатися додому, з за магазину з’явився Василь, несучи поперед себе якийсь пакунок. Коли я крізь прозору плівку побачила відерце з червоною цибулькою – так в нас у селі кажуть на гіпеаструм – то ледь не розреготалася. Думала, він за цей час якийсь букет складав, персонально для мене. До того ж, саме такими гіпеаструмами в мене два підвіконня заставлені, якраз думала на осінь розпродати трохи. Ліпше би в мене купив — мої гарніші.

– Ось, це тобі! – вручив він мені подарунок. – Кажуть, свіжі, сьогодні привезли.

– То ти чекав, поки цей свіжак розвантажать? – я не втрималась і кинула шпичака.

– Та ні! – серйозно відповів він. – Ось що я ще роздобув! Якраз пасує для побачення на свіжому повітрі, – і з більшого чорного пакета він почав викладати на лавку купу менших, прозорих, у яких щось було. – З квіткового магазину є двері в продуктовий. От ти вже, мабуть, думала, де я так довго, а я в цей час подбав, щоб ми не були голодні.

–  Так. Вже й не знала, звідки тебе виглядати…

–  Ось, попросив продавчиню і вона все мені нарізала, – коментував він, розгортаючи в пакетиках хліб, сир, сало та ковбасу. Мій ошелешений погляд він відчитав по-своєму і вирішив додати завершальний акорд романтики. – «Ти красива така, наче впала з дубка, і така ти у мене й сяка», – затягнув «серенаду».

Такого я вже не стерпіла, і, кинувши йому обурене «сам ти з дуба впав», накивала п’ятами. Але ще почула його розгублене: “Та це ж пісня така, про любов. Тризубий Стас співає”.

Коли повернулася додому, моя допитливість таки з’ясувала в Гугла, що ж то за виконавець такий. А після мого знайомства з люстерком ми часто слухали той гумористичний репертуар, від якого мені на побаченні було геть не смішно. Василя після того бачила кілька разів із якоюсь жіночкою. Мабуть, приготовлений для мене джентльменський набір не пропав даром, і ще того ж вечора “кавалер” знайшов кандидатку для спільного наминання романтичних бутербродів на свіжому повітрі.

Чи то спогади про Василя навели на мене втому, чи то підбори, каміння і сонце подіяли, але я зійшла на узбіччя, всілася на величезний пень старої липи і ледь не розридалася від досади.

– Слухай, – почулося з сумки, – а чому б тобі не зателефонувати йому і не попередити, що спізнишся?

– Геніальна ідея, я б сама і не додумалася! – нервово гигикнула я.

Годинник на телефоні показував, що до повного фіаско залишалося ще хвилин п’ятнадцять. Якщо Дмитро виявиться терплячим та наполегливим, то може аж двадцять.

І тут мені згадалася історія про кавалера, який сам просив, щоб я його довгенько почекала.

Йому сподобалося моє фото в соцмережах, і співав він мені дифірамби в месенджері рівно до тієї пори, коли ми з ним зідзвонилися. Дізнавшись, що я трохи вища за нього зростом, він увімкнув режим рака і почав здавати назад. Найцікавіше спостерігати, коли хлопець розуміє для себе, що нам не по дорозі, але запускає платівку, який він не гідний мене і що я варта більшого щастя, ніж він. Але цей більше за інших був упевнений, що я аж так повелася на його компліменти, що локшину, яку він навішав на мої тендітні дівочі вушка, буду носити як прикраси.

Коли його приїзд до мене восени тричі переносився з різних причин, він заявив: «Почекай мене до весни. Якщо я нікого не зустріну і ти будеш сама, то, можливо, нам доля бути разом».

Сподіваюся, моя тодішня відмова зачекати не повернеться мені зараз бумерангом.

– А памятаєш?.. – мовила до люстерка, щоби згадати разом цю історію, але відчула якийсь дивний запах і почала роззиратися навколо, що ж то могло бути. Запах посилювався, і я аж скрикнула, коли побачила, що з моєї сумки йде тоненький, ледь помітний димок.

Швидко витрусила все з торби на траву. Люстерко було розжарене, а кілька чеків, які валялися на дні, помаленьку тліли.

– Ти що, здуріло? – заверещала я, усвідомивши, що якби телефон був у сумці, йому б настав капець. – Ти що оце витворяєш?!

– І як це міс очевидність не здогадалася, що відбувається ? – скреготнуло дзеркальце.

– Та кажи вже!

– Ну, якщо тобі не потрібні мої геніальні ідеї, то про що зі мною, тупим брязкальцем, можна говорити?!

– Які ідеї!? Я нічого не ро… Блін, це ти про «подзвонити до Дмитра»?

– Так, міс очевидносте.

– Дзвонила, кілька разів. Він поза зоною.

– Тьху, то, може, він узагалі передумав і не прийшов. Чому тоді ми біжимо галопом, як коні?

– Дякую, ти мене втішило. До того ж, галопом тут женеться лише одна кобила, а тому, хто в «сідлі», гріх нарікати. Я впевнена, що він людина слова. І навіть якщо не прийшов, то з цілком поважної причини.

– Ага, і телефон вимкнув, щоб ці поважні причини тобі не пояснювати. Ти вже мені колись так само впевнено говорила за одного, що то твоя доля. Проте та «доля» протрималася ще менше, ніж ті, в кому ти сумнівалася.

– От настрій і без того не дуже, я навіть не хочу згадувати за той випадок, бо й досі не знаю, що то було…

– «Мабуть НЛО» – відримувало, гиготнувши, люстерко.

– А й справді! – я лише тепер допетрала, що Нечитайло Леонід Олегович – це і є НЛО.

Коли я вже була у відчаї, що нічого в мене не складеться з тими принцами, в месенджер прилетіло чергове «привіт» чоловічого роду. Глянула аватарку – ну нічого так. Не Павло Зібров, якого любила слухати моя бабця, але теж згодиться. Високий, щоправда худий як тріска, але залишалося сподіватися, що лицарські обладунки його не зламають навпіл.

Зламали. Не минуло й двох тижнів, а з того лицаря таке поперло… Хоча, може, це я нічого не тямлю в амурних справах. Але в цій ситуації ми могли продовжити наше спілкування, лише якби моя любов була глуха, сліпа і ще й без мізків.

Починалося все достатньо прийнятно: «Привіт! Я такий і такий, вже більше десяти років розлучений, маю дорослого сина, який живе з матір’ю”. Після попередніх двох залицяльників, які були одружені, але забули про це одразу сказати, цей таки викликав довіру. Спільних інтересів ще не виявили, тож спілкувалися про справи буденні. Одного разу під час таких бесід він поділився, що в його колишньої після розлучення було стільки співмешканців, що й перерахувати важко.

“А в тебе після неї?” – запитала, щоби просто підтримати бесіду.

“Я ж не питаю, скільки їх у тебе було!” – прилетіло у відповідь.

«Та міг би й запитати», – подумала я, але писати вже нічого не стала.

“Ти, бачу, заміж не хочеш”,- зробив він із попереднього діалогу «логічний» висновок.

І поки я підбирала з підлоги щелепу і думала, що на таке відповісти, в мене полетіли стікери з червоними пиками.

Заблокувала.

До речі, про червоні пики – люстерко вже набуло звичного вигляду, тому я швиденько взялася збирати з трави до сумки всі свої дрібнички. Взявши до рук паспорт, жахнулася.

– Ти хоч розумієш, що було б, якби ти мені документ спалило!?

– А не треба було мене провокувати – відповіло спокійнісінько, а за мить узяло на кпини: – А нащо ти його з собою носиш? Що, відразу в РАЦС Дмитра потягнеш? То треба було попередити, щоб і він свій узяв.

– Слухай, помовч уже, бо ти або мовчиш, коли прошу щось сказати, або безупинно верзеш усяку дурню, коли тебе не просять! – я ледь одразу не пошкодувала про ці слова, адже вони могли знов розжарити «пательню». Але що сказано, те сказано. На курсі з психології я довго працювала над тим, щоб не тримати емоції в собі.

На моє здивування, нічого такого не сталося. Люстерко цілком доброзичливо відказало:

– Мілка, та не кіпішуй ти. Станеться, як має статися, і все, що робиться, на краще.

Наче і намагалось утішити, але оте «Мілка» роздратувало.

– Не називай мене більше так! Можна ж нормально!

– Як скажете, Еміліє Миколаївно, – буркнуло. Таки образилось.

– Та можна просто «Міла». Я вже дуже втомилася і не маю сил ні на суперечки, ні на образи, – я зітхнула і таки зізналася. – Просто мене дражнили «Мілкою» у школі.

– Та хіба це образливо?

– Коли тебе асоціюють з фіолетовою коровою, то так.

– Міло, це звучить як якась незрозуміла маячня. Вставай, ходімо вже! А по дорозі швиденько і доступно поясниш мені, що й до чого.

– Я вже й не знаю, чи є сенс кудись іти, – годинник показував, що до зустрічі хвилин десять, а попереду ще половина дороги. – Можна вже посидіти тут, усе одно не встигнемо.

Я була в розпачі, адже два місяці чекала на цю зустріч. Це мало бути перше побачення з чоловіком, який мені дуже подобався. І я йому наче теж. Наступна зустріч могла би відбутися вже через тиждень і не так галопом. Але він казав, що як і я з нетерпінням чекає нагоди побачитися, тому домовилися сходити на каву, коли буде проїздом у справах.

– Ану заглянь до своєї торби! – скомандувало люстерко, яке я ще разом з телефоном тримала в руках.

– Для чого?

– А ти глянь, глянь! – наполягало.

– Ну і? – запитала я, розчепіривши торбу.

– Сірники там бачиш?

– Ні…

– То, може, шашлик замаринований є? Мангальчик там, гамачок…

– Що ти мелеш? Клепки повилітали?!

– То в тебе не всі вдома! Зібралася вона у спеку сидіти на пеньку просто так! Якби хоч із комфортом, то можна й посидіти. А так – руки в ноги і марш назустріч своїй мрії!

Чи то слова про мрію мене трохи підбадьорили, чи візуалізація шашлика, а щоб його з’їсти, треба таки до міста дістатися. Тому я знову рушила. Та щойно поклала люстерко до торби, як воно зажадало пояснень щодо фіолетової корови.

– Та нема чого розказувати… У дев’ятому класі мені захотілося змін у зовнішності, а Танька як експерт-початківець у індустрії краси вирішила мені допомогти. Деталей уже не пам’ятаю, бо майже двадцять років минуло, але результат вийшов такий: у мене фіолетове волосся, трохи зайвої ваги та ім’я, співзвучне з фіолетовою коровою з реклами шоколаду. Тому в старших класах мене по іншому й не кликали, як «Мілка му-му-му».

– Ану тихо! – зашипіло люстерко.

– Та самій не подобалося, а що зробиш? – зітхнула я.

– Та цить, кажу! Щось їде.

Я озирнулася. Щастю моєму не було меж. На обрії виднілася біла цятка, яка наближаючись набула рис “жигуля”.

– Хоч би став, хоч би став! – примовляла я і майже підстрибувала, активно зупиняючи авто, яке було моїм останнім шансом встигнути на побачення.

Трохи обігнавши мене, машина таки зупинилася. Роздивившись попереду двох, я подалася до задніх дверцят.

– Добрий день! Дуже дякую, що зупинилися, – тараторила я, всідаючись.

– Здрастуй, Еміліє! – привітався водій. І лише тоді я впізнала Василя, а на сидінні поруч – ту саму жіночку, яку бачила з ним після нашого побачення з бутербродами. – На закупи в місто чи… О, матінко, що з тобою сталося?! – мабуть, побачив у дзеркалі мій “тюнінг”. А його попутниця всю дорогу безцеремонно оглядалася, наче щось і хотіла сказати, але не могла дібрати слова. Я теж їхала мовчки. Реакція Василя мене збентежила й розчарувала, але я сподівалася, що це просто він фанат натуральної краси і навіть фарбування нігтів розцінив би як наругу над природністю. А швидше за все, як наругу над його гаманцем, якщо манікюр зробила б уже дружина.

Колись зустрічалася я з поціновувачем натуральності, а через два місяці після того, як ми безболісно розбіглися, він одружився з панянкою, яка витрачала по дві-три години, щоб причепуритися вранці. Якось зустрівши їх у місті, коли вони кудись поспішали, я її геть, зовсім, ніскілечки не впізнала. Можу собі лише уявити, яким був перший ранок їхнього подружнього життя. Хоча, мабуть, якби взяти мене з моїм теперішнім марафетом та її не нафарбовану і поставити ці дві «краси» на шальки терезів, вони б не хитнулися ні на міліметр.

Машина зупинилася на роздоріжжі при в’їзді в місто і я, від щирого серця подякувавши водієві, побігла до вуличного кафе у надії, що Дмитро таки приїхав на наше перше побачення.

Поспішати на підборах містом теж було достатньо важко, особливо під полуденним літнім сонцем. Я зупинилася біля однієї з лавок у парку, щоби віддихатися і дістала з сумки паперові хустинки, щоб витерти чоло. Пачка вилетіла з рук, на душі тривожно, а в голову лізуть спогади про чергового колишнього.

Дзвінок «Нокії».

– Говори, але не голосно, – прошепотіла я.

– Ми вже прийшли?

– Ні.

– Тоді чого ти розсілася?

– Перепочити хвилинку.

– Хвилинка вже минула.

– Та щось стрьомно, – нарешті зізналася я.

– Ну, так! Саме слушний момент для сумнівів. Нічого, нічого, ти не поспішай. До відправлення автобуса на село ще три години. Приїдеш, курочок погодуєш, а поки посидь, перепочинь.

– Ок, ходімо. Зараз одягну навушники, щоб не виглядати підозріло, і розкажу тобі по дорозі ще про одного кавалера. Цей був, мабуть, один із перших. Спілкувалися ми досить тепло, як от із Дмитром. Зустрічалися ще в еру кнопкових телефонів, зідзвонювалися щовечора після його роботи і мого навчання, вечорничили на дроті, як і годиться справжнім закоханим, до півночі або й довше. Інколи зустрічалися в місті, бо він тут живе, інколи, але рідше, він до мене приїздив на скутері. Завжди з букетами, спочатку зі штучних квітів, а потім, коли я натякнула, що хоч вони і в моді зараз, проте мені подобаються живі, то він почав приносити саме такі, коли по одній, а коли й по три квіточки. Пам’ятаю, тоді День міста був у суботу, ми вирішили провести вихідний разом, сходити на ярмарок, посидіти десь у кафе, а потім ввечері на концерт. Обіцяли, що будуть столичні зірки. Липень, спека, купили морозива, щоб охолодитися трішки. Сіли в парку на лавочці під крислатими кленами. Народу навкруги багато, але принаймні лавочка була цілком у нашому розпорядженні. Я розповідала йому якусь історію, і то більше руками, ніж ротом, тому й ненароком зачепила його морозиво. А оскільки жестикулювала я з розмахом, то й воно з розмахом приземлилось йому на штані й гарненько їх заляпало. Доки я розгублено пекла раків, а він заспокоював, що нічого страшного не сталося, прямо на нас із корчів вискочила якась жінка. “Ну як же так?! Обережніше треба!” – голосила, витираючи його штани серветками. Тепер уже він пік раків, а я геть не розуміла, що відбувається. “Та досить вже, мам…” – врешті видушив він. Мене від подиву занімило, тому далі я лише спостерігала. “Всі штани вимастила, тепер можуть і не відіпратися! І як ти з такою нехарапутною зв’язався?” – “Ну мам!” – “Та що “мам”, що “мам”? Я казала, що вона тобі не пара, ще як їй забаглося живих квіток. Штучні їй, бачте, носа колять! Дарують мені учні на кожне свято штучні – і нічого. Вже пів хати обставила тою красою, а їй, бачте, не такі”. – “Досить, мам”. – “Я через ті ваші квітки тільки позору набралася! Мариська вчора бачила, як ти в неї в квітнику зрізав троянду!” – “Ти сама казала, що як моя «мадам» хоче квітів, то щоб я десь нарвав”. – “Але ж не в квітнику тітки Марисі, тепер про це весь район знати буде!” – “А де ще я їх мав взяти? Ти ж зарплату мою забираєш!“ Я пішла, не дослухавши, а він після того і не дзвонив. Шкода мені його було, але таких зубів, щоби переперти його матінку, я не мала. Він був ідеальним принцом тільки тому, що я собі його таким намалювала. Наші довгі розмови були радше моїми монологами – це я зрозуміла лише згодом. Може, він узагалі втомлений після роботи, спершу слухав, а потім засинав, а я собі накрутила, що він так добре мене розуміє.

Дзеркало мовчало. І я зважилася поділитися з ним тим, що мене гризло.

– А що, як і цей такий? А що, коли я знов собі нафантазувала, що ми ідеальна пара? – мій голос тремтів.

–  Слухай, дизайнер, психолог і хто ти там іще… Я чуло, ти вже ревіти зібралася. Ага, червоні підпухлі очі – це саме те, чого тобі бракує, щоб він зомлів від твоєї незрівнянності! Гайда застосовуй усі практики, яких тебе той гуру психології навчив, вмикай амнезію щодо колишніх і шуруй уперед, якщо не гордо звівши голову, то хоча б добряче піднявши свої 6D-мітли!

Це була справді найкраща порада на сьогодні. Я тихо сказала «дякую».

– Капець! – прошепотіла я, коли на обрії з’явилося місце зустрічі.

– Що, не дочекався? – голосно прошепотіло дзеркало, забувши про конспірацію.

– Дочекався, стоїть із букетом троянд.

– Ну і? Не тягни вже!

– Як тільки повернувся і побачив мене, перехрестився – відповіла я, значно сповільнивши крок.

– Привіт! – першою привіталася я, намагаючись усміхнутися.

– Ти якось дуже змінилася, – розгублено відповів він.

Вигляд Дмитра не надто відрізнявся від того, що я бачила по відеозв’язку. Вживу він мені сподобався навіть іще більше. Я теж намагалася для нього виглядати краще, і тепер мій внутрішній голос вкотре мене лаяв за жагу до змін напередодні побачення. Хтозна як він сприйме мене після реставрації образу.

Хоча у вуличній кав’ярні в цю пору всі столики були вільні, він запросив мене сісти за найвіддаленіший від проходу. Квіти не вручив, а поклав на столик.

– Що будеш пити? – запитав, озираючись на віконце замовлень.

– Лате, будь ласка, – намагалась чітко вимовити я, щоб він, як і люстерко, не подумав, що я п’яна.

Принісши дві порції напою, запитав:

– Де тут у вас цигарки продаються?

– Он там! – вказала я напрямок до найближчого кіоску і додала: – Ти ж наче кинув курити?

Але він пішов, не відповівши.

– Полюбляєш лате з сіллю? – озвалось люстерко, почувши моє схлипування.

– Я все зіпсувала, відлякала такого хлопця.

– Та чого ж відлякала? Він же не попрощався, значить, повернеться.

– Ага, повернеться, щоб попрощатися. Та ні, щось мені підказує, що він піде, як справжній англієць.

– А мені те саме підказує, що прийде!

– А мені – що не прийде!

– Ну, добре, годі суперечок. Але навіть якщо так, це ж не кінець світу!

Ось цієї миті для мене і настав кінець світу, а заодно почався всесвітній потоп. Сльози ще сильніше лились від відчаю, адже доки люстерко сперечалося і стверджувало, що він прийде, в мене ще була хоч маленька надія, що воно знає більше, ніж каже. Що воно обмануло мене в тому, що не бачить долю людини, а насправді бачить. Бачить, що це саме той чоловік, з яким я буду щаслива.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я, втративши значні запаси води з організму, починала трохи заспокоюватися. Люстерко теж мовчало. Я спробувала сьорбнути каву. З новими губами це було дуже незручно, та й вона вже охолола, мені така не смакувала. Дмитрова так і стояла неторкана. Це ж як чкурнув, що навіть кави зі мною не попив…

Я вже встала, щоб іти на автостанцію. Квіти прихопила з собою – засушу на згадку про своє дурнувате перевтілення.

Раптом почула, що хтось мене гукає. Обернулась на звук і отетеріла: прямо на мене біг величезний букет ромашок! Я не повірила своїм очам, які вже до цієї пори добре прокліпалися.

Переді мною став усміхнений і трохи збентежений Дмитро і простягнув мені букет.

– Міло, візьми, це тобі.

– Так ось же квіти, – я розгублено поворушила трояндами.

– Ці теж тобі! – Дмитро так щиро розсміявся, що це розвіяло смуток з мого серця. – Квіти всі прекрасні, кожна по своєму, але ти тільки уяви, що було б, якби пелюстки троянди причепити ромашці. Або навпаки. Котра з них від того стане кращою?

Я уявила. Це було дуже тонке і навіть романтичне порівняння. І зраділа, що він не приніс мені качку або мітлу, щоби проілюструвати недоречність змін у моїй зовнішності.

– Ти для мене ромашка, і подобаєшся мені такою. Хоча якщо ти бачиш себе іншою, то спробую звикнути.

– Ні-ні! – заперечила я. – Звикати не доведеться. Я все виправлю. Я знову стану ромашкою.

В цей момент йому на чоло прилетіла темна цятка. Дмитро скривився, відчувши «аромат».

– Я ж наче не лисію, чому та пташка вирішила “удобрити” саме мою чуприну? – засміявся, витираючись серветкою.

– У тебе сьогодні прям щасливий день! – співчутливо мовила я, подумавши, що мало йому було шоку від зустрічі.

– Так, якась непруха. Ще в автобусі заглючив телефон, по приїзді я відразу напитав, де тут у вас сервіс, і заніс туди. Сказали, що через годину буде готовий. Нанипавши в гаманці візитку фірми, я з їхнього телефона подзвонив до шефа і попередив, що не зможу сьогодні виконати доручення. Коли пішов по цигарки, то працівник з сервісу теж там затарювався і сказав, що мій телефон уже готовий. Потім повів мене короткою дорогою через двори, а йдучи назад, я трошки заблукав. Зате ось, ромашки для тебе знайшов. Хоча ледь не проморгав тебе…

Від цих слів моя душа летіла в рай. Він не вважає нещастям те, що я така «красива» приперлась на побачення, але те, що я ледве не пішла!

– То що ж усе-таки з цигарками? Ти палиш чи ні?

– Ні. Вибач, якщо я тебе образив, але твій нинішній образ мене трохи… шокував.

– І не тільки тебе. Все добре. Я не ображаюсь.

–  Зачекай мене хвилиночку, – попросив він. – Тільки цього разу точно дочекайся. Он через дорогу рибальський магазин, мені там треба дещо глянути. Я швидко!

– Та я ці два букети сама не донесу, тому дочекаюсь.

Хотіла дістати навушники, щоби поговорити з люстерком і не спалитися, але з квітами це робити було незручно. Та й людей поки навколо нема, можна і так.

– Як тобі фінал історії?

Але воно не відповіло.

– Ну, що вже знов? За що ти образилось цього разу? Ніби ж нормально спілкувались…

Ні звуку, ні диму.

Притиснувши оберемок квітів однією рукою, іншою я обережно пірнула в сумку. Порожньо. Розкрила і піднесла до очей. Немає. Точно немає!

Ще недавня величезна радість набула ноток гірчинки. Мені стало прикро, адже ми разом стільки всього пережили, але, мабуть, виконавши свою місію, воно зникло не попрощавшись.

А шкода. Самій не так цікаво буде придумувати, чим віддячити Таньці за такий розкішний “тюнінг”.