Заповідник

Я розповім вам історію, яка трапилась давно. Дуже давно… А може й недавно… Чи ще станеться колись у майбутньому. Скажете, що за маячню він верзе? Не кваптесь закидувати мене капцями, як каже мій друзяка Пітон. Справа в тому, що Історія людства ходить по колу. Як коза на припоні. І тому якщо моя оповідка видасться не дуже схожою на минуле чи сьогодення – байдуже, їй ніщо не завадить відбутись у майбутньому. На якомусь черговому витку…

А почалось усе з того, що ми з колегою Пітоном провернули на Трояндарі одну вдалу оборудку. І з огляду на те, що її легальність викликала певні сумніви, ми опинились перед дилемою. Або лишатися на плаву і готуватися викласти чималеньку частку баришу орді ласих до грошенят адвокатів, або ж тихенько залягти на дно. Без довгих суперечок ми ухвалили рішення обрати другу опцію. Бо почати годувати ненаситну Феміду – це ми завжди встигнемо.

Пошуки затишного притулку теж не відняли в нас надто багато часу. З’ясувалось, що в юрисдикції Трояндарської унії окрім самого Трояндару існує декілька планет різного призначення – від суто аграрних до суто промислових. І навіть кілька дорогих курортів, які ми відкинули одразу ж. Якщо нас шукатимуть, то почнуть саме з них. Але на задвірках унії знайшлася справжня дупа світу – планета-заповідник Гринландія. Вона мало де згадувалась в інфомережі, а та інформація, яку вдалось націдити, виявилась доволі скупою. Планета жилого типу першої категорії. Майже нульовий ексцентриситет орбіти й відсутність нахилу осі забезпечували єдиному континенту планети сталий клімат без зміни сезонів. Між північним тропіком і субтропіком пролягала зона джунглів, що південніше переходила в степ, а на екваторі – і взагалі в пустелю аж до океану. Корисних копалин не виявлено.

– Дивно, що вони не влаштували там курорт, – зауважив я, розглядаючи кліматичну мапу планети.

– Місця замало, – як завжди вагомо відповів Пітон. – Сильно не розгуляєшся.

Щодо населення інформації було ще менше. Гринландська колонія налічувала близько сорока тисяч душ і знаходилась на низькому рівні розвитку. Сфери зайнятості населення обмежувались переважно тваринництвом і збиранням плодів. Єдину статтю зовнішньої торгівлі складав експорт бананів, кокосів, какао-бобів та інших тропічних фруктів. Власної валюти колонія не мала, тому на додачу до натурального обміну користувалась жетонами трояндарського метрополітену усіх номіналів.

Дійшовши до цього місця, Пітон скептично хитнув головою:

– Сподіваюсь, тубільці хоч не практикують канібалізм?

– Поглянь на нас, – віджартувався я. – Хіба ми апетитніше за свійську худобу?

Пітон не став сперечатись, бо було зрозуміло, що ми нарешті знайшли найкращий варіант. Останню крапку в нашому виборі поставив той аргумент, що зв’язок заповідника з цивілізацією обмежувався рейсами вантажно-пасажирського корабля «Вулкан». Раз на рік це корито привозило на Гринландію товари широкого вжитку і забирало в аборигенів урожай.

Кращої дупи світу для таких джентльменів як ми годі було і шукати!

Для здійснення законної експедиції в заповідну Гринландію Пітон, як більш ерудований, перетворився на поважного етнографа Вільяма Паркера, а я, більш балакучий, став журналістом Деном Портером. Покінчивши з усіма формальностями перевтілення й отримання дозволу на експедицію, ми заходилися запасатись усім необхідним для життя в дикому раю. Від широкої лінійки шортів і футболок – до мокасин і кроксів, від сонцезахисних кремів і універсальних репелентів – до туристичних аптечок на всі випадки, від портативних павербанків – до ножів-мультитулзів. А найголовніше – накопичили добрячу купу жетонів номіналом від одного до двадцяти шагелів.

На жаль ледь не перед самим вильотом з’ясувалось, що в заповідник суворо заборонено тягти будь-яку орбітроніку й усе металеве. Тому гаджети і металеві інструменти довелось залишити. Перевірку подолали лише «сонцезахисні окуляри», бо складалися з неметалевих композитів і у вимкненому стані успішно приховували свій орбітронний фарш і фотоакумулятори.

А ще через заборону гаджетів нам довелось позбутись і своїх орбітронних ідентифікаторів, терміново змінивши їх на фізичні документи.

– Я просто всім єством відчуваю перетворення на первісну людину, – з філософським сарказмом зауважив Пітон, спостерігаючи, як друкуються і зшиваються в книжечку тонкі пластикові аркуші.

– Мабуть така доля усіх завзятих етнографів і надто допитливих журналістів, – погодився я, розглядаючи в новому паспорті свою світлину і друковані біометричні дані Дена Портера.

Отримавши відмітки про виліт з Трояндару, ми нарешті піднялись зі своїми напівпорожніми валізами на борт «Вулкана». Там на нас уже зачекалась, нудьгуючи, команда з чотирьох осіб – капітана, суперкарго і двох матросів. Без довгих розмов, нас відвели до нашої каюти і коротко проінструктували. А вже за кілька хвилин зоряна чортопхайка зі стогоном і скреготом неохоче відірвалась від твердої поверхні космодрому.

***

За дві доби подорожі космічною пусткою ми встигли ближче познайомитись з командою посудини під час спільного нудьгування в кают-компанії. З’ясувалось, що ми з Пітоном – єдині пасажири на борту, і взагалі, попри складову «пасажирське» на судні давно вже не було пасажирів. А приставка «вантажне» означала, що трюми напхані секондхенд-ганчір’ям курортного штибу та іншим побутовим барахлом, зібраним ледь не на смітниках. Такі собі сучасні «скляні намиста»…

Ось так і почалась ця пригода. Хоча все це радше передісторія. А справжнім початком історії краще назвати той момент, коли вдягнені в бриджі і взуті в мокасини мої й Пітона ноги ступили на райську землю Гринландії.

Сонце стояло в зеніті, а біля пандусу на пожовклому трав’яному покрові вже стояв босоніж капітан, вдягнений в довгі шорти, жилетку і ковбойський капелюх. Попри пляжний прикид, мене напружив товстий шкіряний ремінь на стегнах, що тримав дві демонстративно непорожні кобури. Кеп ліниво жував щойно зірвану стеблину. Вдягнувши «сонцезахисні окуляри» і панами, ми й собі, так би мовити, приземлились.

– Сподіваюсь, ви ретельно розсували свої статки по всіх можливих кишенях? – ліниво запитав кеп у двох новоприземлених гринландців, не міняючи пози. – Б’юсь об заклад, що вас позбавлять половини ваших заощаджень ще до того, як ви дістанетесь Кінгсіті.

– Вони хоч не канібали? – вихопилось у мене мимоволі.

– Та ні, – криво посміхнувся кеп. – Але іноді здається, що краще б таки були канібалами…

За інших умов мене мабуть охопили б сиротинці. Але довкілля просто обрушило на нас своє заспокійливе в надмірному дозуванні. Грандіозна галявина, чи плато, вкрите низькорослим килимом пожухло-зеленої трави, скрекотало кониками і мерехтіло дрібною комашнею. Зі скрекотом комах міг змагатись хіба що ніжний легіт, та й то, гучніючи лише в нерівностях «Вулкана». Ідилічна тиша просто волала про полуденну сієсту.

Обрій затуляла яскраво-зелена смужка стіни джунглів на відстані десь двох миль. Там, куди зіщулившись вглядався капітан, сіріла низка будівель, що при ввімкненні окулярного зуму виявилась конгломератом одноповерхових хібар, плетених з товстих ліан і критих щільним очеретяним дахом. Звідти ж здіймалась сіра пилова курява, крізь котру проглядались чималенькі фури, запряжені волами, що неквапно просувались в напрямку «Вулкана».

Накрутивши зум до максимуму, я роздивися велосипедиста, що відчайдушно працюючи ногами, уже почав обганяти вантажну валку.

– Їдуть, харцизяки, – незворушно констатував кеп.

– Ну якщо вже все так погано, – перейняв його тон Пітон, – то ви б хоч зорієнтували, який тут рівень розцінок?

– Все, що знаю, – погодився кеп. – Гарна корова вартує в районі ста шагелів. Халупа-бунгало в залежності від локації і комфорту – від десяти до двохсот шагелів… Пляшка справжнього віскі – не може коштувати дешевше трьохсот… Але це дуже умовно, забудьте, що я це казав… Бо імпорт алкоголю на Гринландію заборонений… Пляшка місцевої текіли – не більше шагеля. Та й то, в генделику. А так – дві пляшки за жетон. Все решта за валюту продається хіба що гуртом, а в роздріб – натуральним обміном…

– Цікаво, скільки ж тут коштує людське життя? – незворушно продовжив Пітон.

– Філософське питання, – виплюнув стеблину капітан. – Ситуативно… Від нуля до безмежності…

Тим часом перед кораблем, здійнявши хмарку пилу, фінішував навіжений спортсмен. Ним виявився босоногий хлопак в самісіньких шортах на триколісному дерев’яному велорикші з товстим шаром каучуку на колесах і без ланцюгової передачі. Педалі хлопець крутив безпосередньо на вісі переднього колеса.

– Вітаю шановних гостей Гринландії! – білозубо вигукнув хлопець, високо здіймаючи зірваний з макітри бриль. – До ваших послуг доставка пасажирів і вантажу до астропорту Кінгсіті!

– Кулько коста? – вигукнув Пітон, навіщось покручуючи мову.

– Десять шагелів, – не замислюючись, браво відгукнувся хлопчина і одразу ж додав: – За персону… І два за кожне місце вантажу… А ще пропоную панам докладний путівник Гринландії всього по два шагеля за брошуру!

Не мигнувши оком, Пітон поліз рукою до кишені й вийняв перший-ліпший жетон. Рикші мабуть пощастило, бо жетон виявився п’ятишагелевим.

– Цього вистачить, – проголосив Пітон, простягаючи жетон догори, наче святий артефакт, – на двох персон, дві валізи, два путівники і дуже обережну доставку!… На умовах післяоплати!

Рикша посумнішав, але згідно закивав головою, а кеп навпаки усміхнувся:

– Що ж, здається, у вас непогані шанси… Принаймні старт обнадійливий… Ну гаразд, піду вже, нагляну за розвантаженням.

І міцно потиснувши кожному з нас руки, капітан попрямував до вантажних шлюзів.

***

Закинувши валізи і себе до візочку між задніми колесами велотаксі, ми з Пітоном приступили до вивчення своїх екземплярів путівника. Він виявився чималеньким аркушем цупкого сірого паперу, складеного навпіл. На титульному боці путівника під написом «Ласкаво просимо до Гринландії» красувався, вочевидь, герб цього державного утворення. В рамці у формі щита розташовувалось погруддя дракона, морда якого однаково нагадувала лева і алігатора з хижою посмішкою. В одній лапі чудовисько тримало шампур з шашликом, в іншій – половинку кокоса. Над головою дракона левітувала корона, а під тушею напівколом тягнувся напис «Life fo 4 commandment». Все це було дуже неохайно надруковано темно-фіолетовим чорнилом.

– Як гадаєш, – звернувся я до Пітона, вказуючи на напис, – що це має означати?

– Щось на кшталт «життя за четвертою заповіддю», – знизав плечима Пітон. – Якщо це відсилання до християнства, то має бути закликом святкувати суботу.

Ліва сторінка розвороту іменувалась «Мапа Гринландії» і являла собою зразок мап для фентезійних романів. Серед стилізовано позначених джунглів зяяла порожня біла пляма з написом «Міжнародний астропорт Кінгсіті». Від астропорту крізь джунглі тягнулась мощена каменем дорога, упираючись в розташований на березі моря терем з короною і написом «Кінгсіті». Північніше на узбережжі стирчала хатинка під назвою Фішбург, в глибині джунглів – такі самі будиночки з назвами Кокотаун, Какаовіль і Бананаса. На півдні, де джунглі різко обривались і починався степ з позначками трави, корів і кіз, розташувались Хембург і Чизбург. Всі населені пункти пов’язувались мережею кривих ліній, вочевидь, доріг. Південніше степу пролягала пустеля з назвою «Пустеля» і малюнками барханів. На пустелі сторінка закінчувалась. Масштабу, як і очікувалось, не було.

На правій сторінці розкинулась схема столиці Кінгсіті, виконана в такому ж стилі. З більш детальним малюнком королівського терема і великою кількістю хатинок, подекуди з назвами типу «Салун», «Біржа», «Крамниця», «Міністерство» тощо. Розглядаючи цю мапу, я зловив себе на думці, що вона скорше допоможе заблукати в цьому поселенні, аніж зорієнтуватись.

Згорнувши путівник, я побачив текст, що займав усю зворотну сторінку. Надрукований так само неохайно, він все ж таки лишався біль-менш придатним для читання.

«Гринландія. Загублена і забута людством маленька колонія, тим не менш спромоглася вижити і самотужки облаштувати свій комфорт і добробут. Розвинути самобутню культуру і встановити справедливий державний устрій конституційної монархії. На триста двадцять першому році від заснування колонія Гринландія знову встановила зв’язок з людством, приєднавшись до Трояндарської унії. Заради збереження унікальної автентичної культури колонії Гринландію оголошено цивілізаційним заповідником».

– Шановний, – випередивши моє запитання, вигукнув Пітон, – а який зараз рік від заснування колонії?

– Один шагель, – не обертаючись і не припиняючи крутити педалі, відповів хлопчина, простягнувши назад руку.

– Хех, – з усмішкою хитнув головою Пітон, але поліз до кишені.

– Сімдесят шостий, – радісно вигукнув хлопак, отримавши жетон.

Ми перезирнулись, але з’ясування історичної правди щодо Гринландії вирішили відкласти на потім. Тим паче, що вже порівнялись із зустрічною валкою плетених фур і пилова курява в повітрі відбила будь-яке бажання відкривати рота.

Натомість, накрутивши зум окулярів на максимум, я заходився розглядати будівлі астропорту попереду. Всі вони без винятку являли собою одноповерхові плетені халупи з очеретяними дахами. Замість вікон і дверей зяяли чорнотою прямокутні порожнини. Над центральною будівлею не знати як трималась на даху криво причеплена дошка з доволі пошарпаним часом написом «Міжнародний астропорт Кінгсіті». Один з проходів до цієї будівлі вінчався табличкою «Митниця». Поруч зі входом троє чоловіків в чорних шортах і білих футболках грали в карти за імпровізованим столом з величезних пластикових контейнерів. Бейсболки на головах у гравців відрізнялись кольором, але з кожної стирчали однакові переливчасті пір’їни.

Помітивши, що до них наближається велорикша з пасажирами, гравці припинили гру і повільно попрямували до ґанку. Той, що мав два пера на бейсболці, зайшов всередину. А двоє одноперих, взявши до рук притулені до стіни ассегаї з кістяними лезами, ліниво зайняли свої пости по обидва боки від входу. З такого ракурсу стало видно, що в кожного бійця на засмальцьованій футболці красується на все пузо дракон з шашликом і кокосом.

***

Коли велотранспорт нарешті зупинився перед ґанком митниці, припинивши трястись, рипіти й торохтіти, до астропорту знов повернулась пасторальна тиша. Стало чутно, як вдалині мукає корова і скаржиться на життя віслюк. Під стінами будівель, діловито квокчучи, вовтузились кури.

Зайшовши всередину, ми з Пітоном одразу ж виявили круглий пластиковий столик з підв’язаною дрючком однією з трьох ніжок. За столом в плетеному кріслі сидів володар двох пір’їн, розгорнувши перед собою масивну книгу. На жердині біля вікна тупцював дебелий різнобарвний папуга, що при нашому появленні розпустив шикарний гребінь і пронизливо заволав:

– Контр-рабас!!! Контр-рабас!!!

– Вітаю. Ваші документи, – безпристрасно звернувся до нас служака і додав, кинувши через плече в сутінки приміщення: – Пане майоре, в нас гості!

Знявши окуляри, я зміг розгледіти гамак, з якого, незадоволено крекчучи, піднявся вельми огрядний чолов’яга. Біла футболка з гербом щільно обтягувала роздутий тулуб, марно намагаючись прикрити нависле над шортами черево хоча б до пупа. Похмуро глянувши на нас, товстун прикрив лисину бейсболкою з трьома пір’їнами, побіжно проглянув наші паспорти і, віддавши їх колезі, суворо запитав:

– Мета візиту?

– Етнографічна експедиція, – з готовністю відповів Пітон, простягаючи майору складений вчетверо папірець трояндарського посвідчення про відрядження.

Поки товстун вивчав документ, безшумно ворушачи пухкими губами, його колега, висолопивши язика, старанно переписував дані наших паспортів до своєї амбарної книги. Робив це він довжелезним пером, періодично тицяючи його в глиняний слоїк з чорнилом.

– Зброя, метал, орбітроніка, наркотики, алкоголь? – вимогливо запитав майор, повертаючи посвідчення.

– Контр-рабас!!! Контр-рабас!!! – закивав головою папуга.

– В жодному разі! – твердо похитав головою Пітон.

– Дарма, – розчаровано резюмував товстун, – могли б і домовитись. Ну, гаразд, відкривайте валізи для огляду.

Колупаючись в наших манатках довгою бамбуковою тростиною, майор раптом наштовхнувся на мішечки з жетонами.

– А це що таке? – пожвавився митник, почувши знайомий шерех.

– Шагелі… Гроші, – не вагаючись відповів Пітон.

– Контрабанда валюти? – хижо посміхнувся майор.

– Контр-рабас!!! Контр-рабас!!! – підтвердив папуга.

– До десяти тисяч під декларування не підпадає, – не мигнувши оком, заперечив Пітон і з лагідною усмішкою додав: – Будете перераховувати?

Я уявив собі, як цей товстун нахилятиметься над валізами і теж не стримав усмішку.

– Ну гаразд, – насупився майор. – З вас двадцять шагелів візового збору.

– З кожного! – поспішно додав «писарчук».

– Покажете, де це написано? – не стримався вже і я.

– Ну… тобто, – зам’явся «писарчук», – так, двадцять за обох…

Ми з Пітоном сумлінно відрахували по десять шагелів і вручили майору, який уже простягав нам паспорти.

– А візові відмітки? – дуже доречно нагадав Пітон.

Товстун повернув паспорти «писарчуку», сердито буркнувши:

– Став…

– Що саме?

– Свою печать!

Той на секунду замислився, а потім добряче змастивши великий палець чорнилом з пера, лишив свої відбитки в наших документах.

– А ще усі новоприбулі мають придбати путівники, а то шукай вас потім по джунглях! – суворо заявив майор, змахнувши в повітрі уже знайомим проспектом. – Всього п’ять шагелів за екземпляр.

– А ми вже, – Пітон вихопив свій екземпляр з розкритої валізи.

– Жако!!! – заревів товстун до входу, де біля ґанку тупцював наш рикша. – Засранець!!! Щоб я тебе тут більше не бачив!

– Контр-рабас!!! Контр-рабас!!! – підтримав свого боса папуга.

Покінчивши таким чином з усіма в’їзними формальностями, ми нарешті знову опинились надворі.

Посеред льотного поля височив «Вулкан», оточений дрібною метушнею вантажних робіт. А ще далі й трохи осторонь вимальовувався ще один об’єкт, схожий на зореліт. Повернувши окуляри на ніс і накрутивши зум, я ледь не хрюкнув. Переді мною постала повномасштабна копія «Вулкана», склепана з колод, дощок, пластикових контейнерів, ліан і ще бозна чого. Для повної подоби не вистачало лише кількох деталей.

– Ти теж це бачиш, Мануле? – почувся поруч тихий голос Пітона. – Монументальний шедевр невідомого архітектора… Велична пам’ятка епохи каргокульту… Матеріал – лайно і палки.

– Ти просто геть не розумієшся на естетиці кам’яної доби, – в тон йому відповів я.

– Ну ви їхатимете чи ні? – нетерпляче вигукнув Жако, уже всівшись на своє велотаксі. – До Кінгсіті десять шагелів з кожного. І гроші вперед. Якщо ж ні – тоді чекайте кілька годин на повернення вантажівок.

Знати б, скільки звідси до столиці, – можна було б і поторгуватись. Але клята мапа з путівника не давала жодного уявлення про реальні відстані. Тож довелося здатись на милість юного здирника.

***

Шлях від астропорту до столиці пролягав крізь мальовничі пишні джунглі зі щільним підліском і височезними деревами, густо оповитими ліанами. Схований у кронах багатоголосий пташиний хор не вщухав ні на мить. Іноді, коли дорога виринала на відносно відкритий простір нечисельних галявин, над нашими головами проносились цілі зграї пишнобарвних галасливих папуг. Потім дорога знову пірнала в сутінки зеленого тунелю, де періодично впиралась у чималенькі калюжі багнюки, які Жако долав не без певних зусиль. Та й загалом ця ґрунтова дорога мало чим відрізнялась від звіриної тропи.

Зауваживши цей момент, я запитав у нашого перевізника, а де ж той брукований шлях, який обіцяв нам путівник?

– Міністру транспорту трохи не вистачило фінансування, – з готовністю пояснив Жако, долаючи неймовірну тряску. – Збудувати вдалося тільки в самому місті, та й то, тільки між королівським палацом і кабінетом міністрів.

– Б’юсь об заклад, – долучився до розмови Пітон, – що на власний добробут міністру грошей вистачило.

– Ще й як! – життєрадісно відгукнувся хлопець. – У нього у Фішбурзі вілла на березі не гірше королівського палацу! А ще справжня яхта. З вітрилом!

– І що, у вас за це руки не рубають? – поцікавився Пітон.

– Ні, тільки пальця відтяли і з роботи турнули, – байдуже відповів Жако. – Він же брат куми троюрідної сестри короля!

– Це все пояснює, – філософськи пробурмотів Пітон.

Тим часом наш велорикша викотився на чергову галявину, посеред якої кипіло масштабне будівництво. Великої площі одноповерхова споруда натякала, що в фіналі матиме кільцеве планування. Вже збудована підкова мала внутрішні стіни у вигляді бамбукових ґрат, а зовнішні складалися зі щільного плетіння з глиняною обмазкою. В центрі кола височила дерев’яна вежа з арбалетником в бейсболці з пір’їною. Довкола будмайданчика на однакових відстанях розташовувались такі ж вояки, хто з арбалетом, а хто з ассегаєм.

– А це що за велике будівництво? – поцікавився я.

– В’язні собі буцегарню будують, – охоче пояснив Жако.

– А чому ж не фахові будівельники? – здивувався я.

– Мабуть, так дешевше, – припустив Пітон.

– Головне, що надійніше, – додав Жако. – Якщо вільні будуватимуть – половину розкрадуть. Тюряга за тиждень розвалиться і всі в’язні повтікають.

Проти такої логіки ані в мене, ані в Пітона аргументів не знайшлось.

Вже за кілька хвилин, подолавши черговий тунель, ми виїхали на відносний простір з геть іншим ландшафтом. Серед дерев переважали пальми, між якими тулились криті очеретом бунгало. І така забудова тягнулась далеко вперед, де на обрії в просвітах виблискувало хвилями море. Дорожнім покриттям вулиць слугував сліпучий білосніжний пісок. Просто перед нами дві пальми з’єднувались угорі здоровезною кривою дошкою з написом великими літерами «Кінгсіті». Проїхавши під цією імпровізованою брамою, ми зупинились.

– Кінцева зупинка, панове! – проголосив Жако. – Ласкаво просимо до Кінгсіті! Я можу ще чимось допомогти?

– Так, шановний, – відгукнувся Пітон. – Будемо вдячними, якщо доправиш нас до якогось готелю чи корчми, де можна було б і перекусити і куточок для ночівлі винайняти.

– Вдячність коштуватиме два шагеля, – незворушно заявив здирник.

Пітон сердито крякнув, але заплатив.

– Ось ця будівля, – хлопець вказав на найближчу споруду, – салун мадам Коко. Вхід з того боку.

Скрушно зітхнувши, ми мовчки забрали валізи й попрямували обходити халупу. З протилежного боку виявилась простора веранда з шинквасом вглибині. Над ґанком красувалась вивіска «Салун мадам Коко», а під ґанком товклись кури. Відвідувачів на веранді не спостерігалось.

Залишивши мене пильнувати валізи, Пітон попрямував до шинквасу, за яким сторожко посміхалась чи то сама мадам, чи її служниця. Я ж усівся в плетене крісло за столиком з каучуковим покриттям і розглядав околиці. Якщо не брати до уваги курей, припнуту неподалік козу і зграйку макак на деревах, краєвид здавався безлюдним. Аж ось з-за кущів показався босоногий хирлявий тубілець невизначеного віку в сірій драній майці і шортах, підв’язаних каучуковими джгутами в ролі підтяжок. Обличчя обрамлялось знизу сивою бородою, а зверху – крислатим плетеним брилем з кошлатими краями. В руці він тримав ганчірку, в яку, судячи з форми, було загорнуто кілька яєць. Абориген явно прямував до нашого закладу.

Тим часом мадам виставила на шинквас півлітрову скляну пляшку з затертою до невпізнаваності етикеткою, вставила в неї лійку і залила з великого глека пів пляшки каламутно-бурштинової рідини. Пітон повернувся за столик із пляшкою і двома маленькими глиняними чарками і повідомив, що взяв ром як найдорожчий, а тому потенційно найкращий напій. А незабаром принесуть і харчі. І все за два шагелі.

Поки Пітон розливав ром, я виклав на стіл п’ять шагелів.

– Що це?

– Наразі мій борг, – відповів я. – Не хочу лишитись винним, коли нас пограбують.

Пітон криво посміхнувся, але монету забрав.

А за сусідній столик уже приземлявся волоцюга, на ходу сьорбаючи з літрового глиняного келиха, який встиг обміняти на клунок з яйцями.

***

Місцевий ром виявився не дуже міцним – достатньо, щоб запідозрити розведення. Але ми вирішили цим не перейматись. Може тут такий стандарт? Між тим мадам принесла нам велику круглу тацю омлету з креветками, шматками бекону і овочами. І дві костяні двозубі виделки. Тарілок, як і ножів, вочевидь, не передбачалось.

– Ну що ж, – філософськи констатував я, жуючи частування, – їжа проста, але поживна. Який ром – така й закусь.

– Сподіваюсь, ти не надто вередуватимеш, коли підемо оглядати тимчасовий притулок, – відповів Пітон. – Після обіду. Я домовився з мадам. Усього на кілька діб, поки не підшукаємо прийнятний маєток на місцевому ринку нерухомості.

– Я перепрошую, – раптом озвався абориген, відірвавшись від свого келиха. – Випадково почув, що джентльмени планують придбати пристойну оселю? Можу посприяти… за дуже скромну винагороду…

Пітон секунди зо дві оцінював волоцюгу поглядом, а потім запитав:

– Шановний п’є ром?

Отримавши у відповідь ствердний кивок, Пітон гукнув через плече:

– Мадам! Будьте ласкаві ще чвертку рому і чарку!

Перебравшись разом зі своїм келихом за наш столик, абориген одразу ж заторохкотів:

– Мене звати Шухер. Сем Шухер. Я… так би мовити… мандрівний філософ. Я тут все знаю. Для поважних гостей можу бути гідом і взагалі безцінним джерелом інформації… За невеличку ціну… І я знаю чудовий маєток, що продається. Майже на березі моря. І головне – неподалік від президентського палацу!

– Президентського? – насупився я, підозрюючи, що нам починають втирати маячню. – То у вас президент чи король?

– Наразі ні того, ні іншого, – скривився Сем. – Король помер, а спадкоємця нема.

– Він що, безплідний був? – припустив Пітон.

– Та ні, якраз навпаки, – усміхнувся в бороду Сем. – Просто не одружувався і не заводив офіційних дітей. Боявся конкуренції. А до жінок охочий був! Ви не уявляєте, скільки пристойних заміжніх жіночок намагались представити своїх синів як його нащадків! Навіть одна старенька висувала свого сина попри те, що він був ледь на п’ять рочків молодшим за самого покійного… Тож аби на цьому ґрунті не спалахнула громадянська війна всіх проти всіх, Рада Старійшин проголосила республіку і призначила вибори. Саме зараз тривають передвиборчі перегони.

Перетравлюючи цю інформацію і спожите частування, ми пообіцяли Семові аж п’ять шагелів у разі успішної оборудки. Роззувшись і прихопивши валізи, ми вирушили за нашим новоспеченим гідом углиб міста.

Квартали столичної забудови милували око своєю цнотливою пасторальністю. На даху халупи з вивіскою «Верховний суд» натхненно і самовпевнено проголошував свої права пихатий півень. Біля бунгало «Центральна лікарня» свиня в багнюці безтурботно приймала грязелікувальні ванни. Відділок «Управління жандармерії» атакувала зграя макак, закидуючи пір’єносних арбалетників кавалками свого лайна з пальмових крон. Тим часом інша частина зграї стрімко тягала через протилежне вікно ананаси, банани і цінні папери.

Назустріч нам трапилась жінка, загорнута в суцільний шмат тканини, схожий на брудне простирадло. На плечах вона тягла коромисло з двома десятилітровими пластиковими каністрами, а на голові – синій пластиковий таз, з горою наповнений зеленими бананами.

Коротше кажучи, столичне життя буяло своїм насиченим тихоплинним способом.

Перетнувши чергове перехрестя, де нам довелось пропустити поперечний потік з десятка корів, ми неочікувано ступили на бруковану дорогу. Пританцьовуючи тарантелу на гарячій бруківці, ми проминули хібару з вивіскою «Кабінет міністрів». А ще за квартал врешті вийшли на широчезну галявину, утворену завдяки спилюванню цілого пальмового гаю. На пеньках поважно сиділи огрядні тубільці, судячи з чистих і не драних топів і футболок – місцева еліта. Вся решта плебсу товпилася стоячки довкола галявини. З протилежного боку «амфітеатру» громадився помпезний трьохповерховий дерев’яний терем, спиною вростаючи у величезну вапнякову скелю. Центральний вхід палацу (вочевидь королівського чи вже президентського) охороняли дві велетенські скульптури, вирізані з цільних стовбурів дерев. Криво витесані риси цих химер віддалено нагадували лево-крокодилового дракона з державного герба.

Перед парадним входом височив пень в половину людського зросту. Зогнивши і осипавшись із середини, він утворював подобу трибуни. Над трибуною, ледь вивищуючись, стирчала голова в цілісінькій короні з безлічі різномасних пір’їн. Коротун завзято волав і несамовито махав руками. Ми підійшли ближче і доєднались до стоячого стада слухачів.

– …Ми не дозволимо відродитися авторитаризму і кумівству! Ми знищимо корупцію і казнокрадство! Більше жодних королів! Кожен з вас стане сам королем власної долі! І це правда! Ми встановимо справедливу республіку і назвемо її Велична Зеландія! І це не порожні слова! Ми відновимо і завершимо будівництво зорельота «Нестримний»! Велична Зеландія стане справді величною космічною державою! Пріоритетом моєї команди стане добробут величнозеландців! Ми переглянемо застарілі закони, особливо ті закони фізики, що гальмують наш потужний розвиток! Ми розпочнемо величне будівництво!

– Безпрецедентної мережі сучасних доріг… – пробурмотів Пітон.

– Безпрецедентна мережа каналізаційної інфраструктури охопить усі міста і містечка! – віщав далі коротун. – Кожен величнозеландець матиме доступ до власного унітаза! І наостанок. Я не триматимусь за владу і не піду на другий термін! Я і моя команда плануємо реалізувати всі ці реформи впродовж однієї каденції! Але для цього нам потрібна ваша підтримка! Зробимо їх разом!!!

– Хто це? – запитав я у Сема.

– Кандидат у президенти, – з готовністю відповів Сем. – Колишній королівський блазень. Потужно агітує! Та й то, кому ж як не блазню сяяти таким неперевершеним красномовством?!

– Еге ж, – посміхнувся Пітон. – Талановитий балакун. Далеко піде!.. Ну, досить, тут усе зрозуміло. Ходімо вже, шановний Семе, до нашої потенційної нерухомості.

***

Рушивши далі, ми невдовзі дійшли до високої дерев’яної вежі, яку я спершу сприйняв як фонтан. З усіх боків з неї крізь шпарини били тонкі струмені води. Але більш уважний погляд виявив у горі бамбуковий акведук, що тягнувся кудись у верхів’я вапнякової скелі. А внизу з вежі врізнобіч розходились бамбукові трубопроводи. Вочевидь, перед нами була водонапірна вежа, що обслуговувала як мінімум будівлі урядового кварталу.

– А що, в нашій будівлі теж передбачене водопостачання? – поцікавився Пітон.

– Ну звісно! – радісно відгукнувся Сем. – Обійстя ж належало не комусь, а самому Генеральному Конструктору, який керував будівництвом зорельота «Нестримний»!

– А чому належало?

– Бачте, – спохмурнів Сем. – Він загинув. В його майстерні сталася пожежа. І він там згорів. Разом із залишками фінансування проєкту. І тепер нещасна вдова змушена продати маєток і перебратися до родичів в Какаовіль. За щасливим збігом обставин вони там нещодавно раптово розбагатіли.

– Цікаво, цікаво, – відреагував Пітон, ховаючи посмішку. – І на чому ж вони примудрились так стрімко розбагатіти?

– Ви не повірите, – жваво відгукнувся Сем. – На розведенні лохини!

Тут Пітон не витримав і реготнув, чим викликав щире здивування у нашого гіда. Але пояснювати свою реакцію йому не довелось, бо ми вже вперлись у чергове одноповерхове бунгало, щоправда, трохи більше за звичайні, та ще й з декількома прибудовами.

– Прийшли, – коротко резюмував Сем.

На поклик Сема на ґанок вийшла дебела господиня в чорній траурній хустині, що різко контрастувала з життєрадісним виразом обличчя. З’ясувавши мету нашого візиту, вона бадьоро повела нас оглядати хороми. Виявилось, що в обійсті окрім водопостачання в наявності мався прісноводний басейн на задньому дворі й навіть унітаз. Визирнувши з вікна, я зрозумів, куди уходили всі стоки. Виявилось, що маєток стояв на краю схилу, який оточував домогосподарство з трьох боків. Не надто високий і крутий, він все ж таки дозволяв милуватись широтою морського краєвиду з достатньої висоти, цілком пристойної статусу Генерального Конструктора.

Морський бриз приємно лоскотав моє обличчя. А десь вдалині, посеред водної рівнини виднівся одинокий човен, в якому рибалка чи то закидав, чи то вибирав свої сітки. А за спиною в мене тим часом точився запеклий торг. Власниця вимагала за цей розкішний палац якихось жалюгідних чотириста шагелів. Пітон, натомість, погоджувався виплатити нечувано шалені двісті.

– Що за дріб’язковість? – обурювався Пітон. – Певен, що залишок фінансування зорельота складає в рази, якщо не в десятки разів, більше!

Після цієї фрази впертість власниці суттєво знизилась і сперечальники нарешті вдарили по руках на цифрі триста. З умовою, що в договорі сума угоди становитиме сто двадцять. Залишивши мене і валізи на хазяйстві, Пітон із Семом і вдовицею рушили до нотаріальної контори оформляти папери.

Лишившись наодинці, я деякий час витріщався на морську гладь, намагаючись якось упорядкувати в голові всю отриману за день інформацію. Аж раптом мене осяяла… Ні, не ідея, а радше тривожне усвідомлення того, що спати спокійно я тут не зможу. В такому меркантильно-здирницькому, ласому до грошей суспільстві мати чималенькі за місцевими цінами статки не десь у банку, а в готівці! І це в маєтку, куди вночі не те що грабіжник, а й корова пролізе непомітно!

Витягши з валіз наші з Пітоном мішки з жетонами метро, я попрямував на задній дворик і закопав їх під товстою кокосовою пальмою.

І не даремно. Прокинувшись наступного ранку, ми з Пітоном виявили розкиданими всі наші речі довкола розчахнутих валіз. З кишень нашого одягу зникли усі жетони, що ми лишили на поточні витрати. На додачу зник увесь імпортний скляний і порцеляновий посуд, що лишився нам від попередніх власників. А також пластиковий тазик і картина пензля місцевого митця, художню вартість якої складно оцінити таким невігласам, як ми з Пітоном.

Похваливши мою передбачливість, Пітон запропонував відновити кишенькові гроші з нашого сховку і вирушити на пошуки найближчого шинку, бо харчуватись в салуні мадам Коко не випадало. Постійно пхатися на протилежний край містечка – дурна справа для таких самоповажних джентльменів.

Як і очікувалось, для пошуків найближчого закладу придбані в Жако путівники виявились непридатними. Рушивши навмання і розпитуючи перехожих, ми невдовзі таки розшукали пристойний генделик. І на диво, зустріли там задоволеного життям Сема за цілою тацею м’ясного асорті і пляшкою рому. Радісний волоцюга щиро вітав нас і замовив ще одну пляшку рому для своїх друзів, віддячуючи за вчорашнє пригощання. І повідав нам, що в нього сьогодні дуже вдалий день. Цього ранку йому вдалося знайти на звалищі скляний і порцеляновий посуд, який він швидко і вигідно збув на біржі.

Перезирнувшись, ми з Пітоном зрозуміли, що нам нічого не лишається, як щиро порадіти за друзяку і добряче випити за його подальші успіхи.

***

І потекли одноманітні будні нашої вимушеної відпустки. Чи добровільного заслання? Культурна програма швидко вичерпалась. Бо полягала вона лише в ознайомленні з довколишніми крамницями і генделиками. Лишилося тільки купання, риболовля і періодичне відвідування біржі, яка виявилась просто велетенським галасливим базаром, де торгувалось абсолютно все. Від продуктів харчування – до живої худоби, від глиняного посуду – до господарського реманенту, від імпортного одягу – до контрабандного алкоголю. Розраховувались іноді трояндарськими жетонами, але в більшості випадків відбувався натуральний обмін.

Ще одним інструментом убивства часу стало читання місцевої преси. Газети тут друкувались на тонкому сірому папері і згортались у рулони-сувої на бамбукових тростинах. Оформивши всього за вісім шагелів річну підписку на всі чотири центральні видання, ми забезпечили себе на весь час нашого екзилу не тільки сяким-таким читвом, але й сяким-таким туалетним папером.

Саме із цієї преси одного дня ми й дізнались, що вчора відбулися нарешті вибори президента Величної Зеландії. А вже назавтра призначена інавгурація свіжообраного очільника держави з усіма відповідними народними гуляннями. Приготування до цих святкових заходів з нашого боку не відняло в нас багато часу і зусиль. Було закуплено: величезний глиняний глек пива і не менш визначний глиняний казан варених креветок.

Найскладнішою процедурою виявилась задача затягнути весь цей бенкет аж на дах нашого розкішного особняка. Але два винахідливих джентльмена разом з ліановими мотузками врешті впорались з цією проблемою. Коли ми вже вмостились на даху і налаштували свої окуляри, новообраний керманич уже проголошував свою тронну промову. Тиша, що панувала в натовпі на галявині, дозволяла хоч і насилу, але розбирати слова. А зум окулярів допоміг мені впізнати в ораторі того ж таки колишнього королівського блазня. Він стояв за тією ж напівзогнилою трибуною, тримаючи одну руку на паперовому аркуші, ймовірно місцевій Конституції.

– …Ми проведемо потужну реформу державного управління! Раду Старійшин треба розігнати! Досить годувати цю армію дармоїдів! П’яти – шести ефективних радників мені цілком вистачить!

Глядачі вибухнули схвальними оплесками. Президент підняв аркуш, на якому лежала рука, витер піт з чола і поклав на місце.

– Добре, що в нього хоч нежитю немає, – спокійно зауважив Пітон, жуючи креветку.

– Ми запровадимо календарну реформу! – продовжував оратор. – Настав час відмінити понеділки – найважчі дні! А робочих днів на тиждень таким чином стане не п’ять, а чотири!

Натовпом знову прокотився радісний гул і овації.

– Ми відмовимось від застарілого визначення року! У нас не існує зміни сезонів. Велична Зеландія як космічна держава із галактичним майбутнім має послуговуватись галактичним роком!

– А оце вже дотепно, – ледь не поперхнувшись пивом, зауважив Пітон. – Навіть з моїми мізерними знаннями астрономії можу запевнити, що наступні вибори відбудуться, м’яко кажучи, дуже не скоро. Схоже, цей молодий пройдисвіт збирається царювати тут до скону.

– Нас це не обходить, – філософськи відповів я, стенувши плечима. – Зрештою, король помер – най живе король!

– Подивимось, – скептично підсумував Пітон. – Нам тут скніти ще майже рік.

Одразу після інавгураційної промови почалися святкові заходи. Виступали музичні колективи, використовуючи переважно барабани місцевої конструкції, бамбукові ксилофони і бамбукові дудки. Але один віртуоз грав кістками на скляних пляшках з різним рівнем каламутної рідини. Час од часу він відсьорбував вміст пляшок, від чого тональності нот змінювались, але і азарт музики помітно зростав. В цілому звучання оркестрів відрізнялось від какофонії переважно за рахунок запальних ритмів ударних інструментів. Але натовп це ніяк не хвилювало. Радісні аборигени весело витанцьовували по всій палацовій галявині.

По краях галявини виникли глиняні мангали-тандири, де на вуглях смажилися шашлики. Викрутивши зум на максимум, я розгледів, що на дерев’яних шампурах замість м’яса смажився місцевий делікатес – кокосові личинки.

Між виступами музичних колективів з одного з дерев обабіч галявини під барабанний дріб стягнули строкате клаптикове рядно. Виявилось, що це вже не баобаб, а вирізана з нього монолітна дерев’яна статуя Свободи. Дещо кострубата і непропорційна, та ще й з кислим виразом обличчя і зав’язаними очима. Але, менше з тим, композиція вгадувалась однозначно.

Ближче до ночі, в присмерках, відбулась урочиста факельна хода, а потім почались виступи акторів фаєр-шоу. А замість феєрверку в небо запустили десятки повітряних кульок-ліхтариків. Один з них випадково зачепився за факел Свободи і підпалив його. Натовп сприйняв це як запланований ефект і схвально заверещав. Упорядники шоу, вочевидь з огляду на таку реакцію, вирішили теж зробити вигляд, що все іде за планом.

Так чи інак, але гасити полум’я не кинувся ніхто. А коли вогонь по руці впевнено перебрався на голову, було вже надто пізно. Отже весь цей шабаш з музикою, танцями і пиятикою продовжувався в світлі величезного багаття. Все це дійство дуже гармонійно вкладалося в мої уявлення про ритуальне спалення опудала ворога первісними людьми.

Опівночі першого дня правління нового президента Величної Зеландії Свобода догоріла остаточно. Купку попелу прибрали, не лишивши Феніксу жодного шансу.

***

І знову дні й тижні увійшли в звичну колію сибаритського способу життя. Пітона це, схоже, цілком влаштовувало. І він так само продовжував купатись, валятись на пляжі, ловити рибу або ж гойдатись у гамаку з сигарою і газетою, потягуючи ром. Моя ж менш флегматична натура почала потроху протестувати і вимагати бодай якоїсь цілеспрямованої діяльності.

– Пітоне, – якось завів я розмову, нудьгуючи в своєму гамаку. – Невже тобі не набридло бити байдики? Особисто я вже запарився сидіти без діла!

Пітон відклав газету, вийняв з рота сигару і кинув на мене довгий меланхолійний погляд.

– Слухай, Мануле, – ліниво розпочав він. – Ми ж тут у відпустці. Подивись навкруги. Море, пальми, вічне літо. Чисте небо без смогу, первозданні джунглі, не засрані промисловістю. Чого тобі ще треба? Насолоджуйся. Тут немає транспланетних корпорацій, справжніх зубастих юристів. Тут немає рахунків за комірне, немає цивілізації… Тут взагалі нічого немає… Хоча… Там, де є бодай жменька людиськ, обов’язково присутні підлість, підступ, здирництво та інші невід’ємні ознаки суспільства… До речі, в цьому сенсі нам геть не пощастило. Замість племені наївних і довірливих дикунів ми потрапили в дуже меркантильний і цинічний соціум. Тут в кого не плюнь – влучиш в дипломованого шахрая, якщо не злодія. А що стосується влади – то це взагалі магістри з маніпуляцій в особливо великих розмірах. Тож нам із нашим аматорським рівнем конкурувати з місцевими акулами не випадає…

І Пітон натягнув на очі панаму, повернувши до рота сигару.

Внутрішньо відчуваючи правоту товариша, я лише зітхнув і сперечатись не став.

Але за кілька тижнів доля сама повернула нас до цієї теми.

Ми так само гойдались у своїх гамаках, заповнюючи післяобідню сієсту читанням місцевої преси. «В крамниці «Тисяча дрібниць кульгавого Боба» жандармерія заарештувала папугу, який голосно проголошував відвідувачам передвиборчі гасла президента. Долю птаха визначатиме Верховний Суд», – прочитав я в «Кінгсіті пост» і прокрутив рулон до наступної новини. «Колишній міністр інформації висловив сумнів у підтримці владою свободи слова. Його відправлено під домашній арешт без права публічних висловлювань». Далі. «Підривна діяльність антиподів посилюється. Зловмисники утворили пробоїну в нижній частині Центральної водонапірної вежі Кінгсіті, через що баланс витоку і надходження води порушено. Розпочато термінові ремонтні роботи. Міністр Оборони пропонує спрямувати на південь війська для розгортання повномасштабної воєнної операції. Найвеличніший Президент Величної Зеландії закликав стримати емоції й обмежитись превентивними запусками на південь ударних повітряних куль з коров’ячим лайном».

– Пітоне, а ти не знаєш, хто такі антиподи? – запитав я. – Виявляється у Величної Зеландії є вороги!

– Антиподи – це люди, що живуть південніше екватора, – почав пояснювати Пітон, вийнявши з рота сигару. – Як мені розтлумачив наш друзяка Сем, планета має форму кулі і притягує всіх до свого центру. Тому антиподи, що мешкають за екватором, ходять догори дриґом, і все у них навпаки.

– Але ж, стривай, якщо мені не зраджує пам’ять, – заперечив я, – за екваторіальною пустелею починається океан. Там нема де жити якимось антиподам!

– Як тобі пояснити? – зітхнув Пітон. – Розумієш, за всіма ознаками нова влада намагається побудувати у Величній Зеландії диктатуру. А для будь-якої диктатури важлива наявність ворогів. Як зовнішніх, так і внутрішніх. За відсутністю таких – їх треба вигадати…

– Тоді з ким закликає воювати Міністр Оборони? – не вгавав я.

– Йому байдуже, – скривився Пітон. – У нього мережа салонів ритуальних послуг по всій країні. До того ж активна воєнна кампанія – чималі фінансування з бюджету. А що більший потік, то більший ковток з нього можна зробити. Політика!..

– Але ж і кумедно вийде, коли кулі з лайном досягнуть пустелі, піднімуться там у висхідних потоках і повернуться до величнозеландців! – посміхнувся я.

– Нічого кумедного, – флегматично зауважив Пітон. – Владі це тільки на руку. Наочний доказ наявності підступних і паскудних антиподів.

Отримавши як завжди вичерпні роз’яснення від Пітона, я повернувся до лінивого прокручування рулону «Кінгсіті пост». «З метою забезпечення достатнього фінансування добудови зорельота «Нестримний», – зазначалось в наступній статті, – а також пришвидшення президентської програми величного каналізацієбудівництва, Уряд за дорученням Президента вводить новий податок. Всі особи працездатного віку, що не залучені до створення валового внутрішнього продукту і не сплачують податку на прибуток, тепер будуть зобов’язані сплачувати податок на неробство. Ухилення від сплати цього податку каратиметься примусовими роботами на будівництві каналізаційної мережі.»

***

– Добре, що нас це не обходить! – посміхнувся я, процитувавши Пітонові новину про податки.

– А ось тут ти помиляєшся, – незворушно відреагував він. – Тут чхати хотіли на громадянство. Його тут взагалі не існує! Тому податкова система стосується усіх двоногих, які наважуються топтати благодатну землю Величної Зеландії. І цей податок саме про нас. Я вже читаю про це докладно в «Урядовому віснику». Суми виходять чималенькі. Боюся, нам доведеться добряче економити!

Я замислився, але ненадовго. Наступна тирада вискочила сама собою:

– А я казав уже, що досить лежня святкувати! Треба було вже давно зайнятися бізнесом! І що тепер робити?!

– Купи козу, – безпристрасно парирував Пітон. – Або корову.

– Я доїти не вмію… І ти, до речі, теж…

– Тоді заводь курей і копай город.

– Пітоне! – завівся я. – Я серйозно. У нас для агробізнесу руки не звідти виросли! Треба виробляти щось із побутового вжитку!

– Що ж, по-твоєму, ми можемо виробляти з побутового вжитку?

– Ну, наприклад, презервативи. А що? Коли надрізати каучуконосний фікус і спрямувати сік на коров’ячий ріг… Як застигне – буде готовий виріб. Трохи ребристий, але ж це навіть на краще! І головне – жодної конкуренції, в місцевих їх просто немає!.. З власного досвіду…

– Мануле! – зітхнувши, перебив мене Пітон. – Якби ти цікавився не тільки процесом, ти б зауважив, що причинно-наслідковий зв’язок тут геть зворотний. Тут якимось дивом відсутні всі венеричні захворювання, а небажану вагітність ефективно запобігають відварами певних травичок. І єдина на всю колонію пачка презервативів в аптеці старого Бена зберігає свою незайманість уже кількадесят років! Ти ніц не тямиш у маркетингу!

– А як же твій улюблений вислів? – не вгамовувався я. – «Коли правила заважають джентльменам виграти, то джентльмени змінюють правила»!

– Авжеж! – погодився Пітон. – Тільки щоб просунути на ринок твій продукт довелось би запустити в місцевій спільноті циркуляцію венеричних хвороб, або ж витравити певний вид рослинності. Що те, що те нам не під силу!

– Тоді що? – розпачливо запитав я. – Їм «Вулкан» хіба що метали й орбітроніку не привозить. Але такі речі й ми не потягнемо!

– Лишається тільки те, – задумливо протягнув Пітон, – чого не возить «Вулкан», а самі аборигени іще не винайшли…

– І таке є? – засумнівався я.

– Здається, так, – усміхнено відповів він і змовницьки підморгнув. – Чим пише цивілізований світ?

– Пальцями на екранах… Або ж стилусами.

– А тут пір’ям! – переможно зауважив Пітон і здійняв палець. – Іще й тягають з собою чорнильниці! А як щодо авторучок?

Вже в той же вечір він представив мені креслення майбутньої ручки. Тонкий короткий бамбуковий циліндр з’єднувався з товстим і довгим. Отвір в тонкому запирав стрижень, що мав конічний торець. Іншим торцем стрижень упирався в каучуковий корок у товстому циліндрі.

– Сурогат кулькової авторучки, – проголосив Пітон. – Тиснемо на конус – відкриваємо витік чорнил. Відпускаємо – каучук тисне на стрижень і ручка зачиняється. Ще лишилась дрібниця, розробити ковпачок…

Наступного вечора Пітон уже демонстрував мені перший прототип виробу. На бічній поверхні більшого циліндру красувались старанно вирізьблені літери «ППБ».

– А це що ще за логотип? – поцікавився я.

– «Паркер, Портер і Бамбук»! – гордовито проголосив Пітон. – Як тобі бренд?

– Бомба! – тільки й спромігся констатувати я.

Далі все пішло як ніж у смалець. Ми зареєстрували фірму «Паркер, Портер і Бамбук», відкрили рахунок в банку і орендували на біржі ятку. Ятка, щоправда, програвала розмахом навіть маленькому курнику, але для нашого дрібного краму цього було цілком достатньо. Заразом прилаштували нашого волоцюгу Сема, бо інакше копав би він каналізацію до скону. Зранку до сієсти Сем торгував ручками, а ввечері заготовляв бамбук та інші складові техпроцесу. Саме таїнство народження диво-виробу ми не довірили нікому. Бо ж ноу-хау!

Товар мав що далі, то більшу популярність. Навіть довелось задерти ціни, щоб збалансувати попит з нашими можливостями. До того ж Пітон вагомо зауважив, що ринок не гумовий, тож не варто його перенасичувати.

Зрештою, ми вдвох уникнули необхідності жорсткої економії. А якщо рахувати врятованих від примусового колупання ґрунту – то й взагалі маємо трьох.

А коли Пітон започаткував нову лінійку товару – олівці, запресовуючи в бамбук золу з якимись домішками, ми взагалі почали навіть багатіти. А його між тим аж понесло. Він почав експериментувати з додаванням барвників у чорнила і грифелі. Кольорові ручки і олівці знову викликали фурор, змушуючи нас піднімати ціни.

Такий хід справ не міг не тішити. Але з незрозумілих причин десь в глибині моєї підсвідомості що далі, то настирливіше починав ворохобитись якийсь мерзенний хробачок непевного занепокоєння.

Здавалося б, ніщо не віщувало…

***

Одного чудового дня… Трясця, геть стереотипи! День був звичайним. Пітон майстрував свої олівці, а я збирав авторучки згідно з технологією.

На веранду нашого маєтку заперлося четверо арбалетників і один офіцер із трьома пір’ями у бейсболці. І чомусь ще свиня на плетеному повідку.

– Відповідно до законодавства Величної Зеландії і на підставі рішення Верховного Суду, громадяни Паркер і Портер мають бути затримані й доправлені на допит!

Почувши це, я неконтрольовано зламав чергову ручку, а Пітон пролив кольорові чорнила на свої шорти.

– Якого х… ? – вирвалось у мене, але на протести ніхто зважати не збирався.

Мотузками з кокосового волокна нам скрутили руки за спинами і повели у місто. Обійшовши зневоднену водонапірну вежу, ми вийшли на палацову галявину і попрямували всередину терему. Але цю середину ми проминули досить швидко і вперлися у ворота в скельній стіні. Загуркотіли ключі, відпираючи замки. І нас завели до гроту, досить гарно освітленого оливними лампами в нішах кам’яних стін. Прямо перед нами громадився трон, щедро завалений хутряними шкірами.

Нас брутально штовхнули, натякаючи на уклінне положення. Навіть у колінній позі відсутність звички фрустраційної покірності дозволила мені роздивитися трон. Сидів там звичайний голомозий покидьок, але мене зачепило інше. На шикарній різьбленій спинці трона красувалась криво прибита табличка «LiFeFO4 C…». Літера F перед О більше скидалась на затерту Р, а після С табличка обривалась і літери «ommandment» були коряво видряпані на дереві спинки. І тут мене осяяло, що девіз цього квазідержавного утворення базується на шильдику стародавніх літій-ферум-фосфатних чарджерів, які ще пів сотні років тому слугували аварійним джерелом електрики в маленьких зорельотах.

Голомозий млосно зреагував на двох хробаків, що кинули до його ніг.

– Дострибалися? – кволо ізригнув він. – Агенти антиподів! Це тягне як мінімум на державну зраду!

– При всій повазі, – увімкнув Пітон свій відпрацьований режим дипломаті. – У вас не має і не може бути жодних доказів нашої нелояльності. Ми звичайні дрібні підприємці і сумлінно сплачуємо податки Величній Зеландії!

– А регулярні походеньки на руках? Вночі! Хіба це не доказ вашої антиподності?

– Ми не вміємо ходити на руках, – вихопилось у мене. – Цього не могло бути!

– Ваш поплічник Сем Шухер під присягою підтвердить, що ви ходили на руках! І ще процитує багато ваших ворожих висловів на адресу влади!

– Ми можемо заплатити! – висунув новий аргумент Пітон.

– Боюся, що вже ні, – ліниво зреагував голомозий, в якому я упізнав Верховного Радника. – Ваші рахунки в банку заарештовані. А зарита під пальмою готівка знайдена пошуковою свинею і вилучена на користь бюджету.

Я помітив, що Радник не уточнив, до держбюджету вилучені наші кошти, чи до його власного.

– Для суду це нічого не варте! – гордовито зауважив Пітон.

У відповідь Радник розреготався.

– Який вирок нашого суду вас більше влаштує, – впоравшись зі сміхом, запитав він, – бамбукова тростина від сраки до мурашника чи просто сидіння на молодому паростку?.. Але це все несуттєво. На вирок суду ви чекатимете роками в нашій щойно збудованій в’язниці!.. Подобається? Чи може розглянемо інші варіанти?

– Ми відкриті для будь-яких пропозицій, – незворушно проголосив Пітон.

– Просто переписуєте «ППБ» на мене, при цьому залишаєтесь найманими працівниками. Все, що вам потрібно, доставлятимуть кур’єри. Отримуватиме достойну зарплатню… Є різниця з роботами ув’язнених на каналізації?

– Ми згодні, – подавлено підсумував Пітон.

Я був не згоден, бо хотів учепитися всіма кінцівками в горлянку цього довбаного Радника. Але безпорадність зв’язаного бранця змусила мене мовчки кивнути, приймаючи капітуляцію.

Коли нас повернули до нашого маєтку, Пітон, випереджаючи мої закиди, відрізав:

– Скоро прибуде «Вулкан». І тікати до нього з домашнього арешту буде значно легше, ніж з буцегарні!

Виявилось, що я не настільки екзальтований ідіот, щоб не погодитись із цією тверезою думкою.

***

Наступного дня ми з Пітоном стали свідками масштабного будівництва в нашому обійсті. Силами величезної кількості працівників, залучених до примусових суспільно-корисних робіт, довкола нашого будинку швидко викопувалася широчезна канава. Копачі рухалися з двох боків по колу назустріч і замкнули рів на басейні в задньому дворі.

Серед цього натовпу суспільно-корисних ідіотів ми несподівано помітили нашого друзяку Сема і радісно відсалютували йому келихами з ромом.

З боку міста в траншеї залишили невеличкий прохід, на якому швиденько встановили дві будки, вочевидь для охоронців. Коли будівництво було завершено, рівчак заповнили водою і запустили крокодилів.

– Потужно обложили! – констатував Пітон. – Ходімо до хати, маємо почати вже розробляти плани втечі.

Варто зауважити, що розробка планів зайняла кілька діб. На їх коригування сильно вплинуло те, як нас опікала охорона. І те, якому прискіпливому обліку піддавалось усе постачання як сировини для виробництва, так і наші побутові замовлення. Плюс ледь не щоденні обшуки обійстя з залученням службової свині.

Тож від планів подолання рову за допомогою дельтаплану, повітряної кулі чи параплану довелось одразу відмовитись. Виготовлення навіть ходуль видавалось нездійсненним.

– Ми можемо потроху економити кошти, а напередодні прильоту «Вулкана» домовитись з охоронцями, – запропонував я. – Тут усі ласі до грошей. Вночі вони просто відвернуться, а ми тихенько підемо в ліс. З режимом нічного бачення в окулярах зможемо до ранку дістатися астродрому і дочекатися прибуття корабля, заховавшись у халабуді «Нестримного».

– Чудовий план, – погодився Пітон, при цьому скептично скривившись. – Друга частина – бездоганна. А ось щодо підкупу маю сумніви. Виходячи з особливостей місцевого менталітету, можу впевнено спрогнозувати, що гроші покидьки візьмуть, але нас не випустять. Тому заощаджені кошти краще витратити на ліки…

– На ліки? – здивувався я.

– Так, – упевнено підтвердив Пітон. – Замовляємо в аптеці старого Бена потроху снодійні, знеболювальні, проносні й седативні. Алкоголь не випиваємо, а зливаємо в каністру, де і розчиняємо ліки. Вночі перед втечею виливаємо цю мікстуру крокодилам у рівчак. Намащуємось усіма універсальними репелентами і перепливаємо на той берег… А далі – все за твоїм планом…

– А ти впевнений, що наш репелент діє на крокодилів? – засумнівався я. – Та й чи є в них нюх?

– Сподіваюсь, вкупі з пекельним коктейлем має на якийсь час їх пригальмувати, – невпевнено промимрив мій завжди рішучий напарник. – В будь-якому разі, кращого плану в нас немає. Тут ліпше мати справу з алігаторами, ніж з людьми…

З останнім твердженням важко було не погодитись. Тож прийнявши цей план за базу, ми занурились у тверезі трудові будні з поступовим накопиченням хімічно-алкогольної зброї.

Одноманітність нудних днів перервалась лише раз, коли до нашої оселі залетів величезний барвистий папуга. По-хазяйськи влаштувавшись на балці під стріхою, він розпустив свій пишний гребінь і почав проголошувати:

– Пр-рості р-рішення! Потужна кор-рупція! Велична каналізація! Зр-робимо їх р-разом!

– Ти чув? – розплився я в усмішці. – Це ж той папуга, якого арештували в крамниці кульгавого Боба! Схоже йому вдалось утекти!

– Нам тут тільки реального опозиціонера не вистачало, – насупився Пітон, тим не менше простягаючи гостеві долоню зі жменькою арахісу. – Вперше бачу живого дисидента Величної Зеландії. Справжній антипод!

– Так його й назвемо, – погодився я. – Скорочено – Антоха.

До честі нашого нового компаньйона треба зазначити, що Антоха всіма силами намагався нас не підставляти. Коли до халупи вдиралася свиня з жандармами для чергового обшуку, Антоха прожогом ховався під стріху і сидів там мовчки, нажахано втягнувши голову. А вже за відсутності сторонніх охоче з нами базікав.

В такому руслі потекли всі подальші дні аж до передодня прибуття «Вулкана». До втечі все було готове – каністра з пекельним бухлом майже повна, окуляри в нічному режимі перевірені, репелент напоготові. Лишалось тільки дочекатись темряви. Але, як це часто траплялось із нашими авантюрними планами, в справу драматично втрутилась несподівана подія. Передбачити такий поворот не зміг би й найкрутіший провидець.

***

Під час післяобідньої сієсти, коли ми з Пітоном, не виказуючи хвилювання, тихо гарували на фірму, до нашого маєтку завітала делегація з трьох осіб достоту неочікуваного формату. Першим зайшов джентльмен в абсолютно білому костюмі і білому капелюсі. За ним ступало двоє хлопців у шоломах, камуфляжних одностроях і зі справжніми штурмовими гвинтівками.

– Добрий день, панове Пиляй і Прозапас! – привітався «білий». – Мене звати Адам Крамар. Місцеві вперто вважають мене послом Трояндару, але насправді я лише старший інспектор пенітенціарної служби. У мене для вас є цікава пропозиція.

Не вбачаючи в гостях місцевих жандармів, Антоха нахабно розправив крила і заволав:

– Вийди звідси, р-розбійнику!

На це Крамар лише усміхнувся і виклав перед нами два пластикових аркуша з водяними знаками, голограмами і надрукованим текстом.

– Що це? – першим оговтався Пітон.

– Угода зі слідством, – незворушно відповів інспектор. – Ваша справа зараз в розробці. Але краще для всіх було б уникнути зайвих витрат на розслідування і судову тяганину.

– І що ж ви нам пропонуєте? – долучився до розмови і я.

– Просто підписати угоду зі слідством, за якою ви зобов’язані в повному обсязі відшкодувати завдані вами збитки. А держава Трояндар зі свого боку зобов’язується припинити будь-які переслідування вас у цій справі. Після відбуття вами терміну покарання в один рік.

– Розігналися! – рішуче заперечив Пітон. – Я не збираюсь цілий рік гнити у в’язниці! Ми плануємо завтра ж вирушити до Трояндару на «Вулкані». І якщо нас притягнуть до суду, будемо захищати себе в законний спосіб!

– Маю повідомити, – криво посміхнувся Крамар, – що вам не випадково дозволили провезти на Гринландію заборонені тут орбітронні окуляри. Нам відомо про ваш план. Отруїти крокодилів, блукати джунглями, переховуватись від погоні в руїнах «Нестримного» пам’ятника каргокульту… Надто ризиковано! А я тут відповідаю за захист життя злочинців… До речі, ви свій один рік уже відбули!

І Крамар ще ширше посміхнувся.

– Тобто, наш рік тут зараховано як термін покарання? – почали до мене доходити реалії ситуації. – Але ж це заповідник, а не буцегарня!

– Саме так, – не прибираючи посмішки, погодився інспектор. – Заповідник. Виправна колонія «Заповідник» на планеті Гринландія.

– Стривайте, а як же трьохсотлітня історія загубленої колонії? – немов благально запитав Пітон.

– Ці люди так звикли брехати, що й самі вже не відрізняють вигадку від правди, – похитав головою Крамар. – І це вам ще пощастило, що тут сидять виключно казнокради, хабарники і корупціонери. Вбивці й маніяки відбувають не тут.

Скрушно зітхнувши, Пітон потягнувся за своїм «Паркером». А мені муляло підписувати капітуляцію, не викотивши жодної умови. Звівши очі догори, я помітив Антоху.

– Я хочу забрати папугу! Його тут переслідують з політичних мотивів!

– Взагалі-то живих тварин заборонено вивозити з колонії.

– Хоч тушкою, хоч опудалком! – заволав папуга. – Антоша гарний, Антоша р-розумний!

– Ну гаразд, – беззвучно сміючись, погодився Крамар. – Оформимо як надання політичного притулку.

Тоді вже й я дістав свій «Паркер».

Ось так і завершилась ця пригода. Іноді навіть самому не віриться. Може це все наснилось? І тільки Антоха досі нагадує мені про неї, іноді зненацька вигукуючи:

– Д’ефективні зр-радники! Кінець епохи бр-рехні!