П’ятий секрет

1.

 Якби уся увага Килини не була зосереджена на людях по іншу сторону горбка, то вона б насолодилась спокоєм та умиротворенням, яке панувало на цвинтарі. Чорні окуляри не рятували від пекучих променів сонця і, здавалось, її дорогий макіяж не витримає випробування температурою, що зіпсує її увесь образ. На щастя чорні цяточки почали ховатися у дорогі авто і від’їжджати, бо ще кілька хвилин і чорне плаття перетворило тіло у сплав молекул. Килина не поспішала, терпляче чекала, коли частина авто почне рухатися і лише тоді вона слідуватиме за ними.

Людей на похороні Єремія Полянського було багато, ще б пак, людина з його статками та історією не могла не привернути уваги за життя, а після смерті так поготів. Щоб бути схожою на них, Килина купила дороге чорне плаття, ще дорожчі туфлі на підборах і зробила не менш дорогий макіяж із зачіскою, в якій заховала своє довге каштанове волосся. По-іншому їй не пробратися в особняк Полянських, як лише на певний час стати багатою панночкою. Ну, принаймні здаватися такою. Вона відкрила своє кругле невелике дзеркальце, щоб ще раз переконатися, виглядає вона відповідно і завмерла. Тепер краплі поту з чола текли не від жари, а від страху, руки тряслися, а пальці так міцно стискали дзеркало, що побілішали. Килина чула, як її легені наповнюються повітрям, як її серце шалено стукає, аж боляче ставало, а образ в дзеркалі все ще не зникав.

Відображення було синювате, ніби решту кольорів забрали, на дівчину нерухомо дивився чоловік із закрученою навколо голови хустиною, з незрозумілої причини вона була впевнена, що хустина була червоного кольору, старий і дуже худорлявий, вилиці так і випирали з-під густої бороди. Позаду виднівся пісок, багато піску, і хвилі води, які омивали берег, вдаряючись об скелі, на яких і стояв старий. Килина відчула запах морської води, навіть здалося, що прохолодний вітерець змусив її шкіру покритися сиротами. Десь глибоко Килина знала — це не примара, але і не хтось реальний. Вона не хотіла його бачити, бажала, щоб він та інші видіння зникли, але водночас не могла відвести погляду. Кожне видіння притягувало, як магніт, хотілося роздивитися кожну деталь. Це ніби дивитися документальний фільм, де є уповільнена зйомка, і ти насолоджуєшся красою кожної картинки на екрані.

— Слава Ісусу Христу, — дзеркальце з грохотом впало на плитку під ногами і розбилось на дрібні частини. Килина лише зараз змогла вільно дихати, але тіло тремтіло й досі. — Вибачте, не хотів налякати.

— Слава навіки. Та ні, нічого не сталося.

— Шкода дзеркала. Погана прикмета, знаєте? Сім років нещастя.

— Так, я знаю. Я знаю.

Сім років нещастя для Килини ніщо, враховуючи, що її нещастя триває уже усі одинадцять. Як їй виповнилося дев’ять, так і життя розділилось на «до» та «після». В свої двадцять Килина Вихопень нарешті має маленький шанс розібратися зі своїм лайняним минулим, можливо, навіть знайти винуватців, але спершу вона має попасти в будинок Полянського.

Таксі попросила зупинитись за рогом, щоб не бути поміченою. Дівчина вийшла із шикарним букетом квітів, впевнено попрямувала до брами, яка була навстіж розчинена. Таке бувало рідко, або точніше ніколи, тому Килина долучилась до якоїсь сім’ї, котра якраз виходила із свого авто, сварячись між собою і не звертаючи уваги ні на кого, й прямувала до вхідних дверей. Син померлого Полянського, Лука, стояв ближче до вітальні, де уже розставили фуршет, і приймав співчуття. Зайва увага дівчині не була потрібна, вона поклала букет на найближчий стіл і, як тільки коридор спорожнів, пішла сходами на другий поверх, де як швидше визначила знаходився кабінет Полянського старшого.

Красивий килим на паркетній підлозі вздовж усього вузького коридору робив кроки беззвучними, ніби допомагав Килині зникнути поміж і так мертвої тиші. Одні двері були зачинені, інші виявилися спальнею, наступні ж нарешті тими, які так бажала відчинити Килина — кабінет. Просторе приміщення із великими та високими вікнами здавалось ще більшим, неймовірна кількість книжок акуратно поскладаних у кількох широких шавах, на інших полицях трохи дивакуваті предмети, точно старі і давні.

— То пан Полянський любив вінтаж, — вона покружляла поміж цими старовинними предметами, провела пальцем по книгах, вдихаючи їхній особливо дорогий аромат і зупинилась посеред кабінету, роздивляючись довкола. — Чого ж ти хотів від мого батька?

Високі підбори не дозволяли рухатися швидко, здавалось, що ноги так і шукають точку рівноваги, щоб не переламатись навпіл при кожному кроці. Килина рушила до документів, які лежали на письмовому столі, що шукати вона не знала, йшла за інтуіцією, бо навчилась довіряти їй більше, ніж собі. Та навіть шосте чуття мовчало, нічого навіть не натякало на зв’язок Єремія з батьком Килини, та раптом вона завмерла. В тій незручній напівзігнутій позі, коли спина уже просить випрямитись, та попри неприємні відчуття погляд застряг на речі, що стояла в самому центрі стола.

Спогади так і навалились хвилею трохи болючою, але такою приємною. Килині тоді було років сім, вона пам’ятала свою невелику кімнату з рожевими хмарками на стінах та яскравими жовтими зірками на стелі, що кожної ночі в темряві світилися. Того вечора Варвара, мама Килини, знову прийшла пізно із роботи, дівчинка її чекала і не могла заснути, хоч як би батько її не присипляв.

— Зірочко моя, ти не спиш? — Варвара лагідно поцілувала доньку в чоло і міцно обійняла, сівши поряд. — На мене чекаєш? Такій гарній дівчинці треба спати, пізно вже.

— Ти знову працювала довго? — докір і образа відчувався в кожному слові дитини і жінка розуміла її почуття, та не могла не робити того, що почала. — Коли ти закінчиш працювати?

— Ще трішки, зіронько. А я для тебе дещо маю, хоча це мав бути подарунок на завтра, бо в когось день народження, — тонкі довгі пальці, як в піаністки, вміло перебирали складки на піжамі маленької Килини, вона відчувала її тепло і легкий лоскіт, від якого не стрималася і засміялася.

— Добре-добре, я хочу подарунок!

— Точно? Можливо завтра таки…

— Ні! Зараз!

— Тримай, зіронько.

Килина скинула зі себе ковдру і взялась знімати блискучий папір з стрічкою, всередині була коробка висотою з сантиметрів двадцять. Маленькі пальці швидко-швидко впоралися із твердим папером коробки і з вигуком захвату очі маленької Килини округлилися, вона старалась не так міцно тримати статуетку балерини, але і водночас наскільки могла міцніше охопила пальцями її, щоб не впустити.

— Мам! Вона просто супер, яка гарна!

— Я знала, що тобі сподобається. Бачиш напис? Прочитати, що тут написано? — Варвара обійняла дочку за плечі, пригорнула до себе міцніше, провела пальцем по золотистим закрученим буквам, що акуратно майстер помістив поміж біді перлини довкола рожевої основи статуетки. — Цільтеся в місяць. Навіть якщо ви промахнетеся, то опинитеся поміж зірок.

— Як гарно! Я люблю зірки, — Варвара не втримала сміху, залоскотала доньку і зацілувала її пухкі щічки.

— Я знаю. Ти ж сама зіронька.

Килина не зчулась, як стояла на колінах і заливалася слізьми, знову і знову перечитуючи напис золотими, через час трохи стертими, літерами.

— Це мо… моє.

Перша спроба піднятися була невдалою: ноги підкосились, а високі каблуки лише ускладнювали знайти рівновагу. Неакуратно долоня пройшлися по обличчю, витираючи сльози, дівчина схопила балерину і закинула її в невелику сумочку. Килина вибігла з кабінету, забувши про будь-яку обережність, перед самими сходами схаменулась. Заплющила очі, старалась спокійно дихати і поводитися звичайно, щоб не привернути уваги.

Вона вміла перетворюватися на невидимку або ставати тим, ким вимагає ситуація. Вдавати із себе не себе навчилась в сиротинці, куди потрапила, як колись вважала, з вини батька. Пробула там Килина до вісімнадцятиріччя, сама саботувала спроби усиновлення, вона чомусь вірила, що тато за нею прийде і забере, що все налагодиться. Дурні дитячі надії, безглуздість яких Килина зрозуміла після першого нападу «поганих» дівчат. На її очах батька запхнули в машину швидкої допомоги, хтось викликав ще й поліцію, усе разом мало страшний вигляд, особливо для маленької дівчинки.

Вона, дев’ятирічна дитина, в якої щойно загинула мама, втрачає і батька. Якісь дядьки запихають силоміць в авто, а вона лише могла дивитись. Давид викрикував ім’я дочки і борсався, як риба в сітях, пробуючи дотягнутися до неї. Його губи невпинно повторювали одне й теж, та Килина ніяк не могла згадати, що саме батько так старався їй сказати. Її пам’ять вперше закрилася після пожежі, в якій і загинула Варвара, і знову все повторювалось вдруге.

Будинок все ще був заповнений людьми, Килина витратила занадто багато часу на спогади і хтось міг її помітити. Вона вдягла чорні окуляри, щоб заховати зіпсований макіяж і заплакані очі, попрямувала одразу до виходу.

Підбори клацали швидко і навіть здавалось гучно по дорогій плитці, якою була вимощена підлога у передпокої, рука все ще міцно стискала чорну шкіру сумочки і Килина хотіла бігти, щоб забратися від цього будинку подалі.

— Пані! Пані, зачекайте! — кров пульсувала у скронях так сильно, що здавалось зараз знепритомніє, важке дихання могло видати наскільки вона нервувала, а кроки позаду ставали ще ближче. Килина зібрала рештки владання і усміхнена повернулася до чоловіка за її спиною.

— Ви до мене? — Лука не зводив погляду з її обличчя, шукав щось чи просто пробував роздивитись наскільки вродлива.

— Ви загубили.

Він простяг чорну шовкову хустину із золотистими ліліями, які обплітали своїми довгими яскраво зеленими листочками усі чотири сторони виробу. Річ не була Килини, занадто дорога і розкішна, та бажання швидше уже залишити будинок Полянських перемогло, — кивком голови мовчки подякувала, взявши хустину, і попрямувала до брами.

Дихання все ще було нерівномірним, уривчастим навіть, ноги із взуттям на таких високих підборах не встигали за швидкістю, з якою Килина йшла, а пальці все ще міцно стискали чорну сумочку. У цьому жаркому повітрі довкола і з макіяжем, який ніби тиснув на її молоду шкіру, хотілося змити зі себе все, зняти ненависні підбори і плаття, під яким піт стікає цівками. Килина шукала таксі, раптом пощастить цього разу, хоча б один раз цього дня спіймати удачу.

Сидячи в парному салоні авто, спогади з її дитинства поверталися з шаленою швидкістю, Килина згадувала, коли вперше вона побачила постаті, але цей момент зник з її пам’яті, принаймні поки що. Кожного разу це були інші люди, вона навіть бачила позаду то океан, то густі ліси, одного разу була стара жінка з дивним вінком на голові, іншого ж молодий чоловік, який вправно орудував ножем щось ріжучи. Будучи дитиною, Килина не боялась цих картинок, та після того, як батька забрали, вона їх зненавиділа. Звинувачувала видіння у втраті сім’ї: спершу мама, потім тато. Коли Давид пробував пояснити, розказати щось про ці видіння, його просто запхнули у психлікарню, розділивши його з донькою назавжди.

Після цього дівчинка замовкла на кілька місяців, вона не сказала ні слова. Згадуючи ці моменти, зрозуміла, що не лише її пам’ять закрилась, але і рот. За сьогодні дівчина змогла згадати більше, ніж за останні одинадцять років. Що батько знав про її видіння? За що її мама померла? І чому вона? Сотні разів це питання поверталося до Килини після смерті Варвари, вона себе то жаліла, то зневажала, а бувало й ненавиділа.

— Приїхали, — голос водія повернув Килину до реальності, вона швидко розплатилася і побігла до свого скромного і дешевого готельного номера.

Омріяна прохолода приходила з кожною краплею води, дівчина із задоволенням позбулася чорної тканини і звільнила своє струнке тіло від усього зайвого. Змиваючи із себе усі події цього ранку, Килина відчувала неймовірне задоволення, лише її розум не вмів вловити його і перестати думати. Заплющуючи очі знову і знову поставала картинка, як її батька запихають в авто лікарі, коли його вуста щось вперто повторюють, а вона не може зрозуміти що.

Раптом пам’ять підкинула їй образ чорноти вологи і вона фізично відчувала, як її легені наповнюються водою. Вона міцно стискала губи, та все ж не стрималася і почала ковтати воду.

Кілька кілець від ширми в душі обірвалися від різкого поштовху її вбік, Килина відкашлювалась і хапала ротом повітря, через неуважність вода потрапила в ніздрі і стало страшно й неприємно. Килина зупинилась перед дзеркалом, дивилась на своє відображення і старалась прийти до тями. Інколи видіння і спогади плуталися, вона не могла розбрати, шо є що, як от зараз. Руками провела по мокрому волоссю, заплющила очі і кілька разів глибоко вдихнула. А коли розплющила, то все довкола знову посиніло. В дзеркалі було синювате відображення красивої жінки, яка їй так тепло усміхалася, і простягала руки, ніби хоче обійняти. Чогось згадалася мама, вона також дивилась на неї таким же ж поглядом. Хвилина і все зникло, як завжди, неочікувано.

Так в рушнику вона сіла на тверде ліжко і знову тримала в руках статуетку балерини. Вона й зараз здавалась їй найпрекраснішою і якоюсь особливою, зачарованою.

З самого ранку дівчина і кусочка хліба в роті не мала, спершу і не лізло, нервувала перед задуманою виставою. Потім було не до їжі, а зараз її шлунок вимогливо буркотів на усю кімнату, вимагаючи його погодувати. Балерина була скарбом Килини, вона її загорнула у стару тканину, що знайшла під ліжком, а потім подалі запхнула за стару дерев’яну шафу. На щастя найближчий магазин був всього за кілька метрів від готелю, людей було небагато, мало хто хотів висовуватися із дому у пік жари надвір. Зі своїми скромними покупками, які вмістилися в найменший кульок, який був у продавчині, Килина поспішно рушила до свого номера. Їй хотілося обдумати, що робити далі, враховуючи, що її пам’ять раптом так активно стала повертатися.

Ключ вперто не хотів повертатися в щілині, подумки себе заспокоювала, бо проблем із зламаним ключем їй зараз точно не треба. Ще раз повільно витягнула його і знову, відчуваючи кожен горбик, запхнула ключ в отвір. Та спроба перекрутити не була здійснена, перед очима потемніло, а дихати стало важко, ніби хтось перекрив доступ кисню. Її закрили в міцних обіймах дужі руки, вирватися просто неможливо. Навіть не бачачи власника цієї мертвої хватки, можна було зрозуміти, що чолов’яга із розряду високих і накачаних важкоатлетів. А потім раптом їй так захотілося спати, останнє, що Килина відчула це, як по її новеньких босоніжках розливається її обід — полуничний йогурт.

Сіро-зелені очі Варвари то мружились від сміху, то ставали круглими від вдаваного здивування, коли маленька Килина говорила якісь незрозумілі, але такі милі речі. Раптом з’явився солодкий трояндовий запах, який завжди лоскотав ніздрі, як тільки мама з’являлася поблизу.

— Зіронько, запам’ятай, — обличчя Варвари стало серйозним, а очі змінили відтінок у темно сірий, як гроза, — скринька — символ таємниці, вона надійно їх зберігає.

Чоловічі голоси перепліталися із ніжним звучанням маминих слів. Килина не могла розплющити очі, вона все ще хотіла торкнутися руками милого їй обличчя та воно безжально зникало.

— Здається, приходить до тями, — важко було розібратися, чи то чоловіки були біля неї, чи навпаки десь далеко. Звуки долинами хвилями: раз чітко і здавалось біля її вуха, іншого десь далеко, ледь розбираючи слова.

— Скринь…ка. Таємниця. Вона зберігає… їх. Мам. Мамо? — слова звучали то голосніше, то стихали до неможливості їх розчути. Здавалось, що Килина й справді в гарячці, її тіло покрилося краплями поту, а на обличчі завмерла гримаса болю.

— Що з нею? Вона марить? Чим ти її, в біса, накачав?

— Та не переймайся, нормально все. Зараз оклигає і прийде до тями, — чоловік простягнув руку і йому дали кухоль із водою, яку він без зайвої думки вихлюпнув в обличчя дівчини.

— Що за хрінь?! — Килина знову відчула, як вода затікає в ніздрі і це неприємне відчуття, коли здається, що тонеш, а в носі починає пекти при кожному вдиху.

— Ну, привіт.

Холодний душ з кухля хай і неприємний, але однозначно був освіжаючим і розвіяв туман в голові. Килина з усіх сил старалася зорієнтуватися, де вона і з ким. Що взагалі відбулося за якусь половину дня?

— Ти? — вона сильніше вперлась в спинку крісла, до якого була прив’язана, від чого руки запекли від тугого шнура навколо зап’ясть.

— Я, — молодик виринав із темноти, його чорні очі злісно споглядали на дрібну дівчину, яка здавалась ще меншою, втиснувшись в крісло, — Лука Полянський. Але ти це уже й так знаєш. Тепер я б хотів дізнатися, хто ти.

Синопсис