Орден

Розділ 1. Без надії сподіваюсь

На тріснутому візорі шолома блимала жовта лампочка. Кожен її спалах супроводжувався пронизливим «бііііііп».

Я отямився лише якусь хвилину тому, тож дивився на неї відстороненим, отетерілим поглядом. Відчуття схоже на те, коли прокидаєшся о третій ночі від настирливого дзеленчання будильника і ледь-ледь продертими очима глипаєш в екран комунікатора. В порожній голові дрейфують запитання: «Хто я? Який зараз рік? Чого ця штука так уїдливо дзвенить?» А єдине бажання — вимкнути чортів будильник, зручненько вмоститися на ще теплій подушці та заснути, а справи нехай ідуть до біса. 

Саме так я і збирався зробити, коли збагнув, що я не у своєму ліжку. На мені був важкий скафандр ремонтника, а теплих подушок у ньому, на жаль, катма. Нічого, з подушками можна було розібратися пізніше. Жовта лампочка — от що було дійсно важливо. Людство не придумало нічого кращого за неї, з часів автомобілів з двигуном внутрішнього згоряння, щоб сигналізувати про небезпеку. 

Я зібрався з силами та постарався сфокусувати зір. Розмита цятка під лампочкою перетворилася на літеру «О» з маленькою двієчкою внизу. Кисню менш ніж п’ять відсотків.

— Комп’ютер, статус систем, — спробував запитати я. 

З горла вирвався лише здавлений хрип, у грудях пекло, боліло й булькотіло. Скафандр не відповідав — поганий знак. Я відкашлявся та запитав ще раз, цього разу трохи розбірливіше, і скафандр, нарешті, почав доповідати:

— Живлення — запасний контур, аварійний режим. Герметизація — часткова, аварійний режим. Керування температурою…

— Викликай допомогу зі станції, — перебив я його.

— Неможливо, система зв’язку пошкоджена. Активую маячок.

— Де ми? Вистачить палива долетіти самим?

— Запас палива — достатній. 

— Тоді розрахуй траєкторію і запускай.

— Прибуття за… — скафандр виконав потрібні обчислення, — дванадцять годин. Виконувати? 

Я мовчки спостерігав як блимала лампочка, що секунду назад стала червоною. Її яскраві спалахи тривожно контрастували з темрявою неокрайої ночі, що оточувала мене звідусіль.

— Виконувати? — спробував комп’ютер ще раз, та я його вже не слухав.

Чи думав я колись, що загину отак — у відкритому космосі? Звісно думав. І коли був солдатом і тепер, на цивільній роботі. А як інакше, коли працюєш інженером на космічній станції, де кожного дня щось псується. Проєктували її люди з інтелектом амеби, тож більшість несправностей вимагали виходу назовні у важкому спорядженні. От і сьогодні — вийшла з ладу система дальнього зв’язку. Стоп. Там було щось інше… Але що? Загалом — яка різниця? Адже кисню лишилося лише на декілька хвилин. Та все ж мені було цікаво, та й зайнятися особливо нічим, тож я заплющив очі і спробував згадати.

— Каву будеш? — запитав я у Юлії, що все ще ніжилася у ліжку. 

Її оливкова шкіра з сіточкою золотого татуювання чудово контрастувала з білою постіллю. У Ордені всі мають схожі тату, це щось на зразок посвяти, але Юлі вони неабияк пасували. На станції було багато чоловіків і жінок з Ордену, у видобутку корисних копалин на астероїдах їм немає рівних. Що важливіше, вони чи не єдині в сонячній системі вміли виплавляти кіберній — високотемпературний надпровідник. Саме цим ми там і займалися, такий собі симбіоз: Земля вкладає кошти, Орден — знання.

— Космічне лайно три в одному? Ні, дякую, — Юля підвелася, підійшла до мене, загорнута у простирадло, та обійняла за плечі. 

Витягнувши шию, вона заглянула до чашки та зморщила носа. Мені залишалося сподіватися, що від запаху кави, бо я тільки-но був у душі. Все ще незадоволено дивлячись на чашку, вона поцілувала мене у щоку і пішла до ванної кімнати. Простирадло впало на підлогу на півдорозі, тож в мене було лише кілька секунд, щоб помилуватися, поки вона не зникла за непрозорими скляними дверима.

Я сьорбнув каву. Юля, звичайно, мала рацію — напій був огидний. Нічого, сьогодні мав прибути транспорт забезпечення. Я спробував згадати, чи замовив нове обладнання для буріння? Наче так. А вуглецеве покриття для термоядерної печі? Забув, але було ще кілька запасних каністр, вистачить.

Мої роздуми переривав писк комунікатора. Я різко обернувся на звук і кава, або те гаряче пійло, що видавало себе за каву, вихлюпнулося мені на ліву руку. Добре, що протез достатньо розумний і просто повідомив моєму мозку про температуру, а не вислав панічний больовий сигнал, як це зробила б звичайна рука. Тож я навіть не сіпнувся — в усьому були свої плюси.

— Цвяху, ти де? — почув я у слухавці голос Довнінга, мого заступника.

Насправді мене звати Гнат, Гнат Гвинтовий. Та чи багато людей на станції знають про це? Якщо так, то вони це вдало приховують.

— У своїй каюті, Джоне.

— В нас тут…

— В мене вихідний, — перервав я його.

— …проблеми зі зв’язком. Передавач здох, — завершив він.

Я мовчав, в слухавці потріскувало, Юля весело щось співала в душі.

— Без тебе ніяк, — нагадав про себе Довнінг.

 Я глянув на напівпорожню чашку кави, на запітніле скло душової кабіни, зітхнув та сказав Джонові, що буду за пів години. Тоді поставив чашку на стіл, нашвидкуруч перевдягнувся у робочий комбінезон, з трубками системи охолодження, що стирчали з кишень, залишив Юлі коротке повідомлення та вийшов зі своєї каюти. Швидким кроком я рушив на горішній поверх, де на технічній палубі, поряд зі шлюзовим відсіком, на мене чекав мій робочий скафандр.

Станцію «Новий Нью-Йорк» назвали на честь великого гірничого міста в Україні, на Землі. Кажуть, колись було інше місто Нью-Йорк, але воно давно занепало. Станція була схожа на гігантського молюска наутилуса, що присмоктався своїми мацаками до астероїда. Автоматизовані комбайни цілодобово гризли його кам’яні нутрощі, добували руду рідкоземельних металів, прокладали все нові й нові стовбури та штольні, а старі заповнювали пустою породою. Руду збагачували по дорозі до серця станції — термоядерної печі захованої у самому центрі «мушлі». Саме там народжувався кіберній.

В усякому разі, щось таке нам розповідали перед підписанням контрактів. Не певен, що хтось до кінця розуміє, чому кіберній потрібно плавити та легувати саме так: за надвисоких температур у невагомості. Можливо Орден, але вони добре вміють зберігати свої таємниці. Якщо їх спитати, вони годинами, з фанатичним блиском в очах, торочитимуть про свого Сола, що веде їх у путь і таке інше. Нічого корисного від них не довідаєшся.

Та загалом, от що мені було відомо. По-перше, завдяки чіпу з кібернію, моя металева рука працювала бездоганно, може навіть краще за звичайну. Та й взагалі, цей метал — основний компонент усієї сучасної електроніки, ні більше, ні менше. По-друге, це один з найдорожчих товарів в Сонячній системі, тому платили мені відповідно. По-третє, не обов’язково знати, як щось працює, щоб цим користуватися. Я інженер — працює і добре. А от якщо треба щось зібрати, відремонтувати, перепрограмувати чи налаштувати — це вже до мене.

Саме тому я й поліз копирсатися в електронних мізках системи дальнього зв’язку, що вирішила взяти вихідний у той самий день що і я. Антена була винесена далеко в бік від основних приміщень та розташовувалася на складній фермовій конструкції. Звідти було видно всю станцію і більшу частину поверхні астероїда. Я міг навіть розрізнити транспортник, що був вже зовсім близько, і мав причалювати за якихось двадцять хвилин. 

Є щось невловимо величне навіть у таких простих та практичних кораблях як цей. Насправді це лише кілька тисяч стандартних контейнерів так-сяк зчеплених між собою та приєднаних до фотонного двигуна, та летів він зграбно, мов луската, різноколірна бабка над ставком. Одним словом, краєвид неперевершений, от тільки милуватися ним було не на часі.

— Джоне, спробуй ще раз, — я замінив вже четвертий блок мікросхем. Попередні три спроби були безрезультатними. Далі тільки підключатися на пряму і тестувати компоненти один за одним. Поки я чекав на відповідь, корабель підлетів вже зовсім близько і мені раптом стало тривожно. Не те щоб до того я був спокійний і розслаблений. Як-не-як між мною і смертельним вакуумом лише кілька міліметрів тканини та полімерів. Але цього разу було гірше. Підкоряючись інтуїції, я про всяк випадок запустив перевірку систем скафандра, всі індикатори горіли зеленим.

— Не працює, — зрештою сказав Довнінг.

— Ясно, — зітхнув я.

Основний модуль зв’язку розміщувався ще далі на пілоні, майже поряд з антеною. Я відчепив карабін — пуповину, що пов’язувала мене зі станцією, відштовхнувся та полетів догори. Чи вниз — тут вже як кому зручніше. Вже біля самого блоку загальмував коротким імпульсом реактивного двигуна. Ще за секунду до приземлення, я зрозумів, що рухаюся зашвидко, але вдіяти нічого не встиг. Нога зіскочила з балки, я втратив рівновагу та замахав руками, наче покладена на спину черепаха. Я ще не встиг як слід перелякатися, коли скафандр автоматично розрахував поправку та ввімкнув двигун, дуже коротко, щоб стабілізувати положення. Мене кинуло вперед та вбік, на мішанину тросів і я нервово вхопився за них обома руками. Права, звісно, не втримала, зате ліва… От за це я її й люблю: не болить, не чешеться, гарно чіпляється за металевий трос.

— Все в порядку? — почув я стривожений голос Довнінга.

— Так, так… нормально. 

Я зробив кілька глибоких вдихів, перечекав хвилинку, щоб заспокоїтися, а тоді, нарешті, під’єднався до передавача та запустив тестові утиліти. 

— Цвяху? — почув я голос Юлі на особистому, закритому каналі.

— Я тут трохи зайнятий, якась чортівня з передавачем…

— Забирайся звідти, — перебила вона мене.

— Що? — ніколи раніше не помічав в її голосі цих сталевих ноток.

— Забирайся звідти негайно! — повторила вона твердо.

— В сенсі? Що сталося?

Тиша.

— Юля?

Я озирнувся і глянув на станцію, наче це могло допомогти мені щось зрозуміти. Гігантський транспортник був вже зовсім близько, просто перед доком. Та це було неможливо — надто швидко.

Мій мозок все ще намагався зібрати докупи дивні події, слова та спостереження і зробити хоч якийсь висновок, коли утиліти завершили роботу і на візорі мого шолома відобразилося повідомлення: «Знайдено та знешкоджено вірусне програмне забезпечення. Розблокувати канал зв’язку? Так. Ні.» 

В наступні секунди, майже одночасно сталося кілька подій. Юля крикнула в рацію: «Ні!». Я не думаючи натиснув «Так». «Транспортник», що рухався занадто швидко, відстикував фальшиві контейнери, і ті розлетілися вусібіч. На тому місці, де щойно громадилася розцяцькована прямокутна брила торгового корабля, тепер виблискував полірованими гранями виструнчений есмінець. Він наближався до станції, на шаленій швидкості, з якою можуть рухатися лише військові кораблі, з тренованим екіпажем, а тоді, немовби підкреслюючи свої недружні наміри, відкрив вогонь по станції з рейкотрона. 

Кінетичний снаряд полетів у напрямі антени та перебив пілон, трохи нижче того місця де я стояв. Мене добряче вдарило об балку, візор шолому тріснув, але витримав. А тоді, разом з уламками антени та ферми, мене відкинуло від станції та понесло у відкритий космос. Усю цю купу брухту розкрутило від удару, тож триматися ставало дедалі важче. Через обертання я втратив відчуття напряму, але станція з’являлася в полі мого зору щокілька секунд, і я був певен — вона віддалялася. 

Скафандр, що й до того безперестанку верещав про розгерметизацію, раптом висвітлив на візорі шолома, де вже миготіли майже всі можливі індикатори, повідомлення про неминуче зіткнення, підсвітив та виділив червоним великий уламок конструкції, що летів просто на мене. Я відпустив балку, за яку тримався і зробив відчайдушну спробу відштовхнутися, щоб мене не зім’яло між двома шматками сталі, хоч і розумів, що було запізно.

Останнє, що я запам’ятав, перед тим як відключитися, — натужне шипіння двигунів. Скафандр автоматично дав повну тягу і з колосальним перевантаженням відкинув мене якомога далі від залишків антени. В холодну безодню безмежного космосу.

Розділ 2. За вівтарі та вогнища

Невиразна мішанина світла та тіні перед моїми очима почала, потроху, набувати чіткості та перетворюватися у нагромадження миготливих діодних ламп, переплетіння трубок і шлангів системи життєзабезпечення та оберемки силових кабелів, що були закріплені на стелі. Крізь вентиляційні решітки, з легким шурхотом струменіло повітря, що ледь помітно пахло сумішшю лікарні, автомайстерні та чоловічої роздягальні в спортзалі. Цей характерний запах, який ні з чим не сплутати, підказував мені, що я прокинувся на космічному кораблі. А засинав я у скафандрі, що пищав безперестанку. Він панічно намагався повідомити мені, що дихальна суміш закінчилася, ніби я сам не знав. В такому галасі засинати важко, та коли мозкові бракує кисню — вибору небагато. 

Я спробував підвестися — ноги на місці, руки теж: одна при мені, друга на столику поряд з ліжком. На правій руці діагностична манжета, мої життєві показники транслювалися на голографічному екрані, що наче висів у повітрі поруч. Пульс, тиск та кисень були в нормі, та й загалом голограма однорукого мене світилася зеленим, тож я стягнув манжету та поклав на ліжку, біля себе. Кімната схожа на медичний відсік, судячи з приладдя у шафках та капсули автохірурга в кутку. Все обладнання та меблі закріплені на випадок невагомості. За кілька кроків від ліжка ілюмінатор на пів стіни. Звісно, не справжній — звичайний екран. Ніхто, в здоровому грузді, не робитиме дірку в борту корабля. Я встав з ліжка, причепив руку до плеча, переконався, що металеві пальці ворушаться як слід, та підійшов трохи ближче до псевдоілюмінатора.

На екрані розкинувся безкрайній простір космосу, всіяний міріадами немиготливих зірок, що підсвічували металеві конструкції великого, пристосованого до далеких перельотів, корабля. На його технічній центральній осі оберталося колесо житлової секції. Моє «вікно» знаходилося на її нижній стороні, проти напряму руху, тому я бачив, в основному, технічні відсіки з апаратурою, баки з паливом, а десь далеко-далеко позаду реактор термоядерного двигуна, що був метрів двісті завдовжки. Ще далі за ним — синювате світіння багатокілометрового плазмового факела. Кораблів такого класу у Сонячній системі було не багато, а всі що були належали Ордену. Отже, це вони мене врятували. Чи полонили? Зрештою, навіть сам факт пробудження викликав у мене багато питань. Може у мене дев’ять життів, як у кішки? Одне використав, колись давно, на орбіті Місяця, а от тепер ще одне.

— Прокинулися? — від роздумів мене відірвав приємний жіночий голос десь поряд.

Я повернув голову і побачив її. Оливкова шкіра, золоті татуювання. Невже… Розмите обличчя набуло чіткості. Ні, це була не вона — не Юля. На пів голови нижча, трохи старша і звісно не така гарна. Крім того — це була голограма, дуже якісна, та все ж краї зображення ледь помітно мерехтіли. Я розвів руками:

— Або так, або ви — це гра уяви мого присмертного мозку.

— Підіймайтеся на місток, розберемося, — засміялася вона.

Дорога до містка зайняла у мене не менш як чверть години. Спочатку потрібно було пройти третину довжини обертової секції, настільки великої, що кривина коридору була ледь помітна, та дістатися найближчої спиці. А тоді піднятися спицею вгору, до осі. Сила тяжіння на шляху туди поступово слабшала і могла б зникнути зовсім, проте корабель рухався з прискоренням, а це створювало невелику силу тяжіння у напрямі «хвоста». Принаймні, вестибулярний апарат розумів де «вгору», а де «вниз». Всередині осі їздив ліфт, що сполучав жилий модуль з енергетичною, машинною та технічною секціями унизу та капітанським містком угорі. Це набагато зручніше, ніж дертися у важкому скафандрі ззовні станції, як я звик. 

По дорозі я не зустрів нікого з команди. Всі, хто не на чергуванні, певно відпочивали. А от на містку — повний комплект. Мене привітала капітан корабля — Марта Кенс, та сама, що була на голограмі. Ще там були два пілоти, навігатор та зв’язківець, кожен на своєму робочому місці, перед десятком екранів та інформаційних панелей. Всі вони були з Ордену, виглядали заклопотаними, коротко кивнули, коли їх представила капітан, та більше не звертали на мене уваги.

Капітан Кенс розказала мені, що Орден мав розвіддані про підготовку нападу на «Новий Нью-Йорк». Коли вони спробували зв’язатися зі станцією, їм це не вдалося, тож вони відправили флагман свого флоту, найшвидший корабель Ордену «Святий Сол». Втім промовиста назва не допомогла кораблю прибути вчасно. Коли вони дісталися станції там нікого не було, а все обладнання було пошкоджене і не підлягало відновленню. Термоядерна піч згасла назавжди.

Єдиний сигнал, який вони запеленгували в тому секторі космосу — аварійний маячок мого скафандра. Тепер корабель повертався додому, на орбіту Юпітера, де розташована основна база Ордену. Туди рідко пускають чужих, але що ще їм зі мною робити? Не викидати ж назад у відкритий космос, звідки щойно врятували. 

— Що з екіпажем станції? — похмуро запитав я.

Капітан похитала головою.

— Жодних слідів, — вона схоже помітила, як я зблід, та поспіхом додала, — думаю їх забрали зі станції, перед тим як підірвати там усе. Сол не дозволить, щоб з ними трапилося лихо.

— Тож ви не знаєте, що з ними… — я сподівався, що капітан не розчула, як тремтів мій голос.

— Поки що ні, — зробила вона наголос на «поки що».

— Але ж хтось мав взяти за це відповідальність? Хто це був? Рейдери? Суперницькі гірничі конгломерати? — я починав закипати. 

— Марсіани.

— Марсіани?

Я прокрутив у голові деталі нападу. Під фальшивими контейнерами, безперечно, був не опецькуватий марсіанський перехоплював. 

— Так, Земля звинуватила Марс у нападі на станцію, — кивнула головою капітан.

— Це неможливо.

— Марс все заперечив…

— Бо це були не вони, — пробурмотів я собі під ніс.

— …втім, стосунки вже давно далеко не дружні. Тож обидві сторони готуються до війни. Війна не перша і, думаю, не остання… — продовжувала вона, а тоді, врешті усвідомивши сказане мною, запитала: — Що значить «не вони»?

— Марс не нападав на «Нью-Йорк». Хіба що в них десь на задньому дворі Фобоса знайшовся земний есмінець.

— Ви бачили нападника?

— Звісно, — я кивнув.

— Корабель землян? — брови капітана поповзли догори.

— Так. Я б пізнав його, навіть якби мене розбудити посеред ночі. Служив на таких.

— Під час Місячної кампанії? — зацікавилася капітан.

Я німував. До обличчя прилила кров — чи то від невагомості, чи від спогадів.

— Хоч би там як, кораблі Об’єднаного Флоту Землі списали після інциденту в долині Девіса, — продовжила вона, а тоді зауважила моє бурякове обличчя та стривожено запитала: — З вами все гаразд?

Я й не помітив, як до болю стиснув кулаки, кісточки пальців на справжній руці аж збіліли.

— Так, так… — я спробував розслабитися. «Це було давно Цвяху, це було давно». 

— Так от, земляни зараз використовують інші кораблі — нові надпотужні крейсери, але їх мало. Більшість чергує на орбіті Землі та Місяця. Есмінців, які ви описуєте не існує. Хвала Солу, старого флоту більше немає, — провадила далі капітан.

— Отже, списали не всі.

 Корабель з колосальною швидкістю мчав вперед, розтинаючи пітьму. Команда на містку, вдавала, що працює, але я бачив, що вони прислухалися до розмови і тепер тривожно чекали, що відповість їхній капітан, але Марта Кенс вже кілька хвилин задумливо мовчала.

— Для чого землянам нападати на власну станцію? Псувати стосунки з Орденом та втягувати у це Марс. У цьому немає жодного сенсу, — зрештою сказала вона.

— Не знаю, але я впевнений в тому, що бачив. 

— Це вже не важливо, — вона захитала головою, наче французький бульдог, що намагається позбутися стресу. — Хто перший сказав, тому й повірили. Ваших слів буде замало, щоб когось переконати.

— Може й так, але поки що у конфлікті Земля-Марс постраждав лише Орден. Ви втратили станцію. Ваші брати та сестри — мої друзі — зниклі безвісти, — у горлі стояв клубок, та я продовжив: — Що робитимемо?

Капітан подивилася на мене вигнувши брову. Схоже вона не очікувала, що я так швидко запишуся в «свої». Чесно кажучи плювати я хотів на Орден, Землю чи Марс. На їхні інтереси, поразки й перемоги. Планети, кораблі та станції. Досить з мене, я дорого поплатився, за бажання щось змінити тоді, на орбіті Місяця. І все дарма. Тепер мене цікавило лише одне: Орден міг допомогти врятувати єдине важливе для мене життя у Сонячній системі — життя Юлі. А якщо вже запізно — помститися.

— Хто б не знищив станцію — загроза для Ордену. Якщо у внутрішній системі буде війна, кожна зі сторін захоче контролювати ресурси поясу астероїдів. А тоді рушить далі, до Юпітера, спробує заволодіти нашими базами, нашим домом, — нарешті відповіла капітан.

— Отже, воюватимете?

— Війна рідко оминає когось стороною.

Я чекав, що вона продовжить, але капітан мовчала.

— То який план? — не витримав я.

— Летимо на Юпітер. Сол вирішить, що робити далі. З війною та… з вами.

— Отже, Сол… — почав було я.

— Решту команди знайдете у кают-компанії. Нехай хтось з них покаже вам вашу каюту. Тренажерний зал, їдальня, кімната відпочинку — все до ваших послуг, — пробурчала капітан, відвернулася до інформаційної панелі та почала уважно вивчати деталі траєкторії, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Я попрощався, та капітан лише махнула рукою, ніби була дуже зайнята, але я знав, що це не так. Просто ніхто не любить поганих новин. Поринувши у похмурі роздуми, я й не помітив, як дійшов до ліфта та повернувся назад, на рівень житлової секції. Спускаючись униз всередині спиці, я відчував, як гравітація бере своє — з кожною сходинкою важчало тіло. У голові все ще лунали слова капітана про те, що війна мало кого оминає стороною і від цього розтопленим свинцем наливалося серце. Вона безперечно мала рацію, війна безжально ловить у свої тенета всіх до кого може, так чи інакше, дотягнутися: військових та цивільних, хоробрих та лякливих, дорослих та дітей. А зловивши, тримає міцно, день за днем, рок за роком витискаючи з жертви усі соки. І байдуже, що війна вже давно закінчилася. З тими, хто був на війні, вона залишається назавжди. Кому, як не мені, було про це знати?

Синопсис