Місто зниклих мостів

Oh dear! Oh dear! I shall be too late!

Lewis Carroll. Alice’s Adventures in Wonderland

1

Аеропорт відтворював світовий хаос в окремому взятому приміщенні. Від однієї до іншої зали постійно переміщалися люди з валізами, торбами, дітьми, візками, самокатами та перегукувалися англійською та румунською, зрідка – українською. Незручний термінал маленького аеропорту в Яссах не вміщав усіх охочих. Залізні крісла, поставлені вздовж двох стін, були заповнені більш фартовими пасажирами, тому Міра кинула наплічник на підлогу в дальньому куті зали відльоту і сіла на нього, підтягнувши ноги. На літак чекати ще сім годин.

Часи, коли можна було приїхати до аеропорту за годину, показати на контролі посадковий талон у телефоні, а невдовзі вже гуляти Краковом чи Будапештом, зараз здавалися фантазіями. Тоді, в іншому житті, Міра відчувала себе в мурашнику аеропортів органічно: вона рухалася хвилями збудженого пасажирського моря, насолоджувалася гуркотом літаків і залюбки проходила квест з пошуку потрібного гейту. Тепер низький звук у небі змушував втягувати голову в плечі. Дівчина зауважила ще кількох пасажирів, які смикалися від наростання гулу під час посадки невидимих зараз літаків. Свої… Як легко тепер було визначити своїх – за цим скляним поглядом і побілілими пальцями стиснутих рук. Дехто не наважувався летіти й обирав довгий, але порівняно спокійний шлях з автобусними перевізниками. Але у Міри зайвих кількох діб на виконання завдання не було.

Дівчина вчора виїхала автобусом з Одеси перед комендантською годиною, подолала досить швидко два кордони, пересіла в Кишиніві до холодного і незручного буса і нарешті чекала на оголошення посадки на літак. Не хотілося летіти, але вибору вона не мала. Кілька днів в архіві результату не дали, наче потрібних планів і схем центру міста й не існувало. Але ж вони точно були! Міра неодноразово чула від Марка Георгійовича про це. Залишався шанс, що його старий приятель, який давно поїхав з країни, має копії цих матеріалів. А може, і не лише копії. Міра не дуже вірила в успіх своєї місії, але варто було спробувати. На табло з’явилася інформація про початок реєстрації і номер гейту. Дівчина, на диво, летіла в напівпорожньому літаку, навіть встигла подрімати, підгорнувши ноги, на двох кріслах.

У Німеччині Міра бувала і раніше – проїздом у туристичних поїздках до більш привабливих та розпіарених країн. Проте поспіхом, у бюджетних готелях, погортавши сторінки Вікіпедії про Берлін чи Гамбург. Зараз же, після приземлення, прямуючи до замовлених апартаментів недалеко від аеропорту Штутгарта, раптом зупинилася. Як давно вона не дивилася в небо… Навколо гори, а небо майже як вдома, наче за морський обрій закочується сонячна куля. Засинала Міра довго: близький гуркіт літаків не давав розслабитися. Провалювалася в сон, а згодом підривалася від низького звуку, дивуючись, чому не почула сигнал тривоги. Виспатися так і не вдалося.

А ось ранок видався приємним. Легкий сніданок у готелі, швидкий приміський потяг до маленького німецького містечка з річкою, замком і ляльковими мостами. Усе, як у казках братів Гриммів. Навіть за потрібною адресою виявився старий фахверковий будиночок з охоронною табличкою 17 століття – чисто побілений і з яскраво пофарбованими дерев’яними балками. До зустрічі ще лишався час, але Міра відчула, що на неї чекають. Відреставровані дерев’яні двері відчинилися, і на порозі з’явився високий сивий старий. Він запитально подивився на дівчину і запрошувально махнув рукою.

– Невже Марк не міг прислати когось досвідченого? – прошамкав старий без привітання, коли Міра наблизилася. – Ти ж від нього?

Чоловік посунувся вбік, але вичікував на порозі. Міра не поспішала. Він що, зовсім за невігласку її має?

– І вам доброго ранку! – намагаючись демонструвати ввічливість, відповіла дівчина. – Даруйте, Самуїле Абрамовичу, досвідчені зараз воюють, корисні волонтерять, а для закордонних поїздок лише бездарні початківці лишилися. Мене звуть Міра.

Вона наблизилася до дверей, але не поспішала, чекала на запрошення. Ламати захист чужої оселі, ще й в присутності господаря, дівчина точно не збиралася.

– Молодець, – похвалив старий, – терпіння маєш, все ж чеснота. Заходь, подивимося, на що ще здатна.

Міра не ворухнулася.

– Ой-вей! – невдоволено вигукнув чоловік. – Що б ви таки пропали зі своїми формальностями! – І продовжив вже без вдаваного «одеського акценту»: – Запрошую до свого будинку, ти моя гостя і під моїм захистом.

Міра трохи розслабилася і відповіла:

– Дякую за запрошення і наданий захист, обіцяю не зловживати часом господаря і не шкодити йому.

І тільки після цього переступила поріг.

Зсередини будинку час наче зупинився пару століть тому. Старі дерев’яні сходи на другий поверх, давно небілені стіни та різьблені двері в кімнату контрастували із музейним гламуром фасаду. Господар чекав на гостей, бо на дерев’яному столику, застеленому мережевою скатертиною, стояли чашки і сучасний скляний чайник, від якого підіймалася пара. Чашок було три. У кришталевій вазочці виблискувало варення, а на сріблястій тарілці вишикувалося печиво. І це було єдиним острівцем порядку в захаращеній кімнаті, яку посередині нібито розчистили до приходу гості. Книжки і папери заполонили полиці, шафи і підвіконня. Вони стояли і лежали всюди, куди можна було щось покласти. Як старий розбирався в цьому безладі, годі й уявити.

Ранкове сонце пронизувало променями, у яких клубився пил, сперте повітря. Жодної занавіски на вікнах, жодної штори. Хоч щось приємне.

 – Не переношу темряву, – відповідаючи на невисловлене питання Міри, – заявив старий. – Занадто довго в підвалі прожив. Чи, як тоді казали, в цокольному поверсі. Недалеко від цирку. Коли я їхав з міста та країни, вулиця називалася Подбєльського.

– Так, не найкращий район для комфортного проживання. Проте зараз цінність квартир у центрі знов виросла: містяни впевнені, що росіяни його не чіпатимуть. – Дівчина спробувала підвести розмову до того, заради чого приїхали. – Але Марк Георгійович не дуже в це вірить.

– Хра-хра, – скоріше прокаркав, ніж розсміявся господар. – Марк, напевно, має рацію. Прогнозування і передбачення в нього виходили завжди краще, ніж у мене. Але, бачиш, я вчасно зорієнтувався, що потрібно «робити ноги». А він і зараз чекає невідомо на що. Все його клятий альтруїзм чи, як ви це називаєте, патріотизм!

Міра хотіла палко заперечити, але раптом в кімнату поважно зайшов заєць. Звичайний сірий заєць, звичайним способом – на чотирьох лапах. Досить великий і добре вгодований.  Заєць куртуазно поклонився Мірі на знак привітання, повільно підійшов до столику і застрибнув у найближче крісло.

Старий запропонував Мірі сісти, сам прилаштувався на маленькому пуфіку.

– Ноги підводять, – наче виправдовувався господар, – сили вже не ті.

– Нє видєлуйся, – заявив на це заєць, – краще налий чаю нашій гості  та мені. І посунь до мене печиво.

Старий Самуїл незадоволено зиркнув на зайця.

– Ну, будь ласка, – додав той.

Роздивлятися зайця було якось незручно, тому Міра мовчки смакувала частуванням, готуючись розпочати розмову. На допомогу прийшов господар дому:

– Досить гостю дратувати. Можна подумати, що в нашій місцевості нахабні балакучі зайці – звичне явище. Припиняй цирк, Аліку!

Заєць пожував печиво, відсьорбнув з чашки чаю.

– Привіт! Старий буркотун покликав допомогти розібратися в його «фоліантах» і впоратися з копіюванням, – оголосив заєць. – Що шукаємо?

– Мапи розташування ґрунтових вод під центром Одеси, – нарешті пояснила Міра мету своєї подорожі через пів Європи.

– Нічого собі, – присвиснув Алік.

– Я вже казав тобі, – гримнув на нього Самуїл Абрамович, – не свисти в хаті!

– Твої безглузді забобони вже набридли. Світ змінюється, і ти сам це визнаєш.

– Світ, може, і змінюється, а люди – ні, – додав на останок старий.

Потім підвівся і попрямував до книжкових полиць. Міра чекала майже годину, поки господар, часом кликаючи Аліка на допомогу, часом проклинаючи свою забудькуватість, переривав  стоси паперів. На початку пошуку здавалося, що гірше в кімнаті вже не може бути, але коли нарешті пролунав крик: «Еврика! Знайшов!», не було куди ступити від документів і книжок. Дівчина давно абстрагувалася від того, що відбувалося навколо, допиваючи смачний холодний чай.

– Так, знайшов нарешті… – повернувся на свій пуфик старий. – Навіть не пам’ятаю, звідки вони в мене. А головне, навіщо вони мені були потрібні?

Здавалося, його цей розгардіяш аж ніяк не турбував.

– Головне, що Марк Георгійович знав, до кого звернутися, – відповіла Міра.

– А йому це навіщо, якщо не секрет? – поцікавився заєць, відтрушуючи пил з хутра.

– Зараз усе секрет, – сумно посміхнулася Міра, – навіть я достеменно не в курсі. Здогадки, певно, є, бо коли світла і води цієї зими не було по кілька діб, на наступну краще мати запасний варіант.

– А старий дідівський спосіб збирання дощової води в цистерни не розглядали? – поцікавився Самуїл Абрамович.

– Розглядали… І це теж, – Міра вирішила не конкретизувати відповідь. – Я зможу зробити копії мапи?

– Звісно, – старий усе зрозумів. – Алік допоможе. А я поки все приберу. Аліку?

Книги повільно почали підніматися з підлоги і ставати на свої місця. На одній з полиць виникла суперечка: великий фоліант виштовхував маленьку, але товсту зелену книжку з місця. Нарешті йому це вдалося, а попередній мешканець зависнув у повітрі, а потім поплив шукати шпарину на інших полицях.

– Ходімо! – заєць попрямував до непримітних дверей у дальньому куті кімнати.

Міра зайшла і від несподіванки охнула. Тут усе різко контрастувало з попереднім приміщенням. Ідеальна чистота, гарні старі меблі, сучасні рулонки на вікнах, а на величезному столі комп’ютерна техніка.

– Вітаю у моєму царстві! – пафосно оголосив Алік. – Можу відсканувати, кинути тобі копії, а потім зробити роздруківки. Влаштує? – заєць вже вмикав комп’ютер.

Міра лише кивнула. Навіть для неї це було занадто.

На диво чітко і швидко Алік впорався з роботою, він легко водив «мишкою» по столу, натискаючи потрібні віконця.

– Усе готово, забирай! – заєць явно отримував задоволення від реакції дівчини. – Щось хотіла спитати?

– Так, якщо ти не проти. А як ти набираєш текст у разі потреби?

Алік засміявся.

– Авжеж, у мене ж «лапки». Так? Про голосовий набір чула? – Алік показав саме цією «лапкою» на мікрофон на столі.

– Добре, приймається, – цілком серйозно відповіла Міра.

Невдовзі вона вже прощалася з цією дивною парою, потискаючи руку Самуїлу Абрамовичу і лапу Аліку. Кімната мала вже кращий вигляд: книжки і папери більш-менш стали на свої місця, пил майже зник, а вікна світилися чистотою. Тепер дівчина могла не поспішати. Вона перейшла вулицю, відійшла від будинку як надалі і звернула в бік, протилежний зупинці метро. Щось її бентежило в отриманих документах, тому вирішила все з’ясувати, поки вона на місці.

2

And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting…

Edgar Allan Poe. The Raven

Самуїл відійшов від вікна, через яке ще було видно дівчачу постать на іншому боці вулиці.

– Що думаєш про нашу відвідувачку? – звернувся старий до Аліка.

Колишній «заєць» уже застібнув сорочку і заправляв її в джинси. Він в усьому любив порядок й охайність, чим завжди дратував свого діда.

– Я її добре пам’ятаю. Разом на курсах магічної криптографії вчилися. – І додав: – До речі, я тоді її знав як Мирославу.

Старий хмикнув:

– Ти теж у її уявленні трохи змінився. Як гадаєш, навіщо Маркові ці мапи? В них же насправді нічого важливого немає. Так, старі креслення з можливо вже висохлими підземними джерелами.

– Я і не сумнівався, що нічого б справді важливого ти б не віддав.

Самуїл похитав головою:

– Так я і не віддав, хоч і відмовити в проханні не міг. Звик свої борги віддавати, а якби не Марк, то ти б тут не опинився. Але, гадаєш, я дарма так довго їх шукав на полицях? Те, що ти копіював, має цінність не більше паперу, на якому накреслено. Їм років сто, не більше. Але обіцянку я виконав – вона тепер привезе до Одеси те, що просила, – мапи підземної частини центру Одеси.

– Нічого собі! – протягнув Алік. – Не знав, що все так складно.

– Я теж не знав… Але вчора про те саме мене запитав твій дядько…

– Це з ним ти так довго ввечері теревенив по відеозв’язку? – для чогось уточнив Алік.

– Андрона теж цікавлять мапи підземних джерел. І я певен, що це не випадковий збіг. Тим більше в будь-які збіги я давно не вірю. Навіщо ж воно їм потрібно… – замислено, не звертаючись до внука, сказав старий.

– Тебе ще щось бентежить? – запитав Алік, який добре знав свого діда.

– Так, твій дядько вже знав про те, що Марк відправив до мене цю дівчину. Як там її?… Забув уже… До речі, Андрон попереджав бути з нею обережним.

– Обережним? – Алік засміявся вголос. – Щось я не пригадую в ній особливих талантів під час навчання. Звичайна «заучка», з бібліотек та архівів не вилазила.

– Тоді зрозуміло, що ти не в курсі її досягнень, – старий поправив книжку на полиці, яка, на його думку, стояла неправильно. – У тебе в той час були інші інтереси. Не дарма тебе батьки сюди відправили, подалі від твоїх приятелів…

– Не починай, діду! – Аліку ці натяки були неприємні.

– Не перебивай! – Самуїл підвищив голос. – Я схильний довіряти Андрону, його попередження ніколи не бували порожніми. Гадаю, тобі краще проводити нашу гостю до аеропорту й проконтролювати, щоб вона не запізнилася на літак. Якісь в мене нехороші передчуття…

– Зрозумів, – примружився Алік, відкривши передні зуби. Саме так, як робив це і в подобі зайця. – Зроблю все так, що вона нічого не помітить. Я побіг?

– Біжи-біжи. Вона недалеко, я відчуваю її присутність. А мала б вже їхати звідси…

Двері гримнули, Алік не почув останньої фрази діда.

Хлопець впевнено рушив в той бік, куди спочатку попрямувала Міра. На розі зупинився, потягнув носом повітря, невдоволено хмикнув і попрямував до старого міського цвинтаря. Як усі трансформи, Алік мав прекрасний нюх, слух і зір.

Міру він побачив не відразу. Цвинтар більше нагадував парк через вікові дерева, поміж якими подекуди траплялися могильні плити і помпезні пам’ятники, яких вже не побачиш на сучасних європейських кладовищах. Темна енергія заполонила весь простір, тому Алік розгубився, намагаючись відчути присутність дівчини. Не дарма вона обрала саме це місце. На цвинтарі було легко сховатися як від людей, так і від чарівників. Алік вирішив почати пошук з найстарішої частини кладовища. Дід розповідав, що на тому місці колись спалювали відьом і не радив без необхідності там вештатися. Але хлопця завжди вабило те, що заборонено. Міру він угледів біля каменю, майже повністю вкритого плющем.

Дівчина нахилилася, наче щось шукала між могилами, повільно рухаючись по колу. Коли вона підвелася, тримаючи в руках уламок скла, Аліка мало не збило з ніг поривом вітру. Який вітер у тихий день? Трясця! Він надто пізно зрозумів, що Міра нічого не шукала у траві, вона креслила захисне коло! Він підкрався ближче і причаївся на гранітною брилою, пошкодувавши, що зараз не в подобі зайця.

Дівчина стала на коліна перед могильною плитою і заплющила очі. Алік не чув, що вона промовляла, але зрозумів це по рухам її губ. Міра розкинула руки в сторони і голосно повторила останні слова, що долетіли до хлопця. І хоч Аліка важко було назвати примірним учнем, це заклинання він вгадав без проблем.

– Вона щось хоче сюди прикликати, – прошепотів він з подивом. – Але що їй може бути потрібне?

Міра підвелася, повітря навколо неї наче потемніло, здійнявся вітер. Алік побачив, як до дівчини летить ворон. У дзьобі він тримав якийсь згорток, що впустив біля Міри. Птах зробив коло, голосно каркнув і зник, наче його і не було.

Дівчина підняла пакунок, до Аліка долинув звук шурхотіння паперів. Міра уважно переглянула все, не поспішаючи. Хлопця вона не бачила і не відчувала. Обравши цвинтар для обряду, вона не лише захистилася від стороннього магічного пошуку, а й обмежила себе в можливості спостерігати за тим, що відбувається навколо.

Напевно, дівчина отримала те, що хотіла, тому що обережно згорнула пакунок і сховала в наплічник. Потім дістала щось з кишені та знову нахилилася. «Напевно, розриває коло», – подумав Алік. Міра розпрямилася, кинула грудку землі на стару кам’яну плату і пішла в бік виходу.

Вона вже віддалилася, і хлопець вирішив, що може непомітно слідувати на відстані, як раптом завібрував телефон, завбачно переведений у беззвуковий режим. Телефонував дідусь.

– Алло! Я на цвинтарі, вона щойно… – почав хлопець.

– Ти тупе створіння! – волав старий у слухавку. – Я навіщо тебе відправив за нею? Парком гуляти? Романтики захотілося?

– Діду, чого ти кричиш? Чого раптом істерика і крики про кінець світу? Я щойно бачив, як вона прикликала ворона й отримала пакунок, який….

– Ти справді ідіот? – вже спокійніше запитав старий. – Геть нічого не розумієш?

 – А що я маю розуміти? – обурився Алік. – Лише те, що ти мене зараз відволікаєш, а я маю бігти за цим дівчиськом, щоб не втратити її з поля зору.

– Вона поцупила справжні мапи, придурку! – знову закричав дід. – Поки я намагався вдавати, що шукаю потрібне, а насправді замінював старі мапи на новіші й нікому не потрібні, вона угледіла місце сховку!

– Навіть якщо уявити, що все так, то як їй вдалося витягти щось з твого «ідеально» захищеного будинку? – поцікавився Алік. – Де ми облажалися?

– Я сам надав їй дозвіл і захист як гості. Вона могла скерувати сюди свою проекцію, бо вхід для неї не був заборонений! – старий помовчав. – Я повинен був анулювати свій дозвіл… Андрон же попереджав бути обережним.

– Так хто з нас  ідіот? – нахабно поцікавився Алік.

– Обидва хороші, – підсумував Самуїл. – Повертайся. Полетиш в Одесу, квиток я вже замовив. На щастя, до тих документів дещо йде «в додаток». Гадаю, їй сподобається, – загадково завершив старий. 

Синопсис