Адам Малюк – рятівник Темної галактики

1

Це місце нескладно знайти. Тільки не тицяйте пальцем у зоряну мапу навмання – то марна справа. Воно справжнє, хоча й майже не існує. Річ у тім, що це сталось на самій межі створення реальності.
У екстра-супер-дупер-квазі-телескоп воно виглядатиме як непроглядна пітьма на околиці Всесвіту. Тому назвемо його Темною галактикою. Щоб побачити хоч дещицю цікавого, потрібен прилад, котрий хапатиме промені, ніби жаба комарів. Швидший за світло сигнал потрібен – от що… Ну а якщо у вас немає над-супер-дупер-квантового телескопа? Не біда, можете уявити.
Уявіть… Вибух! «Бабах!» – первісний хаос розлітається навсібіч, вивільняючи накопичену енергію. «Трісь-трісь!» – заскрипіли гравітаційні зв’язки між чорною матерією та хмарами плазми, що застигаючи сформували Чумацький шлях. Всесвіт розширюється, ніби мильна бульбашка. Усе всередині поділилось на холодне і гаряче, солодке і кисле, світле і темне, добре і погане – стало матеріальним. А ще побігло наліво, покотилось направо, шубовснуло донизу і плигнуло догори, щось – швидше, а щось – помаленьку – простір став чотиривимірним. А що ж за межами бульбашки? Хтозна, проте на оболонці Всесвіту зібралась піна з темних галактик – так, як плівка вершків на стінках чашки з кавою, розігрітою до 10 000 000 000 000 градусів Цельсія. Кава – як розжарене до білого Пекло, зате самі вершки – цілком приємні на дотик, якраз такі, щоб у них існувало життя. Насичене дивовижними відкриттями та зустрічами життя. На околиці Всесвіту інша хімія та майже немає звичної для нас фізики. Хоча є дещо спільне між нашими галактиками: там також можливо УСЕ.
Зорі не стали вогняними кулями. Замість них у наповненому кольоровими електричними розрядами космічному просторі кубляться хмари газів, котрі сяють. Найкращі ті, що мають пурпуровий відблиск – такі теплі та пахнуть ягідним компотом. Деякі із зоряних хмар доволі небезпечні: смердять квашеною капустою та отруйні – від них щипає у носі й може заболіти живіт, якщо наковтатися. А є сиві космічні тумани – такі холодні, що астронавти змушені одягати перед сном вовняні шкарпетки та кутати обличчя у шарфи, щоб не застудитися. Нежить та чхання у нестабільній гравітації – неприємна річ, скажу я вам…

Планет – кам’яних куль, що літають по колу там теж нема. Натомість Темною галактикою дрейфують уламки: є придатні для життя, є й не дуже. Одні – схожі на крихти шоколадного торта, інші – подібні до надкушених пиріжків, або як шматки яблучного пудингу… І самі вони й космос наповнені суєтою: між планетами сновигають, наче мухи, космічні кораблі, спритно оминаючи одне одного та прослизаючи повз роззявлені пащеки, джгутики та клоаки гігантських космічних чудовиськ…
Первісні дослідники космічного простору будували вежі та мости у небо, щоб добратись до найближчих планет. Пізніше з’явились сміливці на вітрильниках та дирижаблях, потім – помпові ракети. «Нова ера об’єднаного космосу», названа у газетах, що належать Теодору Злобсону, настала з побудовою живих літальних апаратів. Біоінженери виготовили з гігантського космічного монстра-інфузорії шляхом мутацій та використання найновіших хірургічних технологій безпечну для подорожей гігантську бактерію-космоліт. Всередині, у повітряних пухирях такого корабля вдосталь місця для екіпажу та вантажів.
Десантний бациліт з назвою «ЄРИХОН» та з овальним клеймом «Корпорація Теодора Злобсона» на борту якраз завис у вишневій туманності, аби підживитись перед нападом. Корабель-колонія бактерій поглинав зоряний газ, чи будь-що, у наступному відсікові утворювався поживний ферментований бульйон. Бактерії, здатні до метагенезу забезпечували бродіння, котре супроводжувалось накопиченням у хвостовій частині горючих газів. Для реактивного руху та маневрування бациліт викидав полум’я через захищені соплами клоаки. На сіруватій, напівпрозорій шкірі корабля виступив слиз – це для захисту під час зіткнень та зменшення тертя у польоті. На кінчиках джгутиків засвітились іскри статичної електрики, мереживо розрядів кольоровими спалахами тріщало у космічних газах навколо корабля. У ніздрюватих бортах відкрились отвори забору озону. В цю мить під оболонками у носовій частині завили сирени. «ЄРИХОН» наситився та повністю зарядив свої батареї – пролунав сигнал до атаки.
Швидше: якщо міцно приплющити очі, щоб не бачити жовтих відблисків на куполі капсули, а замість звуків тривоги уявити мекання бабусиної кози … Адам Малюк, чіплявся за межу між хімічним маренням і паршивою реальністю останні кілька секунд, доки залишки сну ще утримували дитячі спогади про запахи старого батьківського будинку: його скрипіння, вплетене у звуки теплої ранкової суєти… Не варто розплющувати очей… Сонний ранок, тяжка перина обіймає, притискає до ліжка: «Ще поспи». Цвірінькання за вікном, бабуся принесла з собою аромат сіна і молока. Батько гупає чобітьми, у кімнату прокрадається дух пирогів – мама пече…
– Адамчику, сонечко моє вставай, – лагідний голос бортового інтелекту десантного бациліту «Єрихон» з динаміка в узголів’ї. Слова насправді-то були інші: «До впорскування адреналіну лишилось 20 секунд», – але крізь сон почулось саме це.
– Сон додивитись… Там за списком, поки до «М» черга…

Нема. І не було. Ні будинку, а ні родичів, про козу – і мови нема. Зате є підписаний одного паскудного дня контракт. Життя до того – наче у тумані. Штучні спогади – стандартний набір, щоб у десантника дах не заржавів. Щоб не здуріти від собачої роботи та через шокове вливання кінських доз бойових гормонів.
– 10 секунд.
– Ні-ні-ні, тільки не це! Не знову! Встаю! Встаю, ковінька твоїй собачій… А-а-а!
– …Матері! – підхопили десяток горлянок поруч.
Побратими теж прокинулись. Кажуть, сержант-інструктор підмішує у баки з рідиною для пробудження сірчану кислоту, власну мочу, ракетне паливо, кінське проносне і дрібку кондитерського кокаїну. Ще кажуть: якщо витримати цей коктейль, не підлетівши над капсулою на метр-півтора, а лишитись лежати, тихенько постогнуючи, то десантуватися не доведеться. На Адамовій пам’яті таке вдалось двом: перший помер від самої ін’єкції, іншому – пощастило: сконав раніше, уві сні.

2

Любчика Бланша ніколи не мали за розумника: у кожному притулку, кожній банді, до котрої він коли-небудь належав, у його рідній колонії на Два-Зета-Ігрек, де він народився, виріс і сидів, – усюди, де Бланша хоч трохи знали, його звали не інакше, як «Любчиком-Довбнем». Та він на те не надто зважав. Була у нього втіха для душі, одне особливе захоплення: Любчик обожнював патрати. Ця справа приносила йому задоволення. Він різав натхненно: як художник пише картину, як поет шукає риму.
От і зараз він відступив на кілька кроків від воріт бази «Джерело», схилив голову на бік, виставив у витягнутій руці ножа, тримаючи його у пальцях, ніби пензля, перевіряючи симетрію малюнка. Вигляд розіп’ятого на створах воріт непритомного біоандроїда видався Любчику довершено-естетичним.
– Павуче, як чуєш? – промовив Бланш у пристрій для зв’язку, – ти мусиш це побачити.
– Чую і бачу тебе, Любчику, – відповідь Павука прозвучала різкувато. Той завжди дратувався коли його відривали від роботи, – Чого тобі?
– Ти здивуєшся, коли дізнаєшся, що я знайшов. Ось, поглянь, – лезом ножа Бланш відхилив підборіддя нещасного на бік, підставляючи під об’єктив камери маленьке клеймо під закривавленим вухом «Власність корпорації Т. Злобсона».
– Я знаю, чий це андроїд, – зітхнув, вражений Любчиковою тупістю Залізний Павук, – Згадай, я ж сам тобі казав, що нам попався розвідник-месія Тео Злобсона!
– Справді? – самовдоволеність Бланша лишилась непохитною, – І що з того? Ти глянь, яка картина…
– А те, що я змоделював і відправив йому фальшиве повідомлення на канал корпоративного зв’язку. Старигань Тео не забарився з відповіддю. Він мчить сюди на усіх газах.
– А нам це навіщо?
– Ох, Бланше. Іноді я не вірю, що ти мій брат. Ми тут його дочекаємось, підстережемо, а коли він попадеться, то…
– Випатраємо! – підхопив гордий своєю кмітливістю Любчик.
– … Тоді потрусить калиткою. Підіймайся до лабораторії, допоможеш мені.

Увечері на джунглі зійшла злива. Ріка з неба стала суцільною стіною. З водяної завіси випірнула на мить велетенська рогата тінь, обережно зняла андроїда перекинула на плече і розчинилась у сіро-зеленій імлі.

 3

Через ревіння сирени у десантному відсікові «Єрихону» всі надягали амуніцію, ховаючи голову в плечі. Швидше б вистрибнути за борт і втекти з цього пекла.
– Рухайте! Дупцями! Шикуйсь! – палив поодиничими по вухах десантників сержант Рило, огортаючи свої слова алкогольним вихлопом такої потужності, що якби сморід перегару мав гучність, він би перебив звуки бойової тривоги.
Ходять легенди про здатність пана Рило бути напідпитку завжди й усюди, навіть під час перельоту, щойно покинувши свою капсулу анабіозу. Він і тепер стояв між двома шеренгами елітних десантників, злегка похитуючись і розповсюджуючи благословенний аромат спирту.
До нього підійшло кілька бійців. Двоє трималися за живіт, ще один кахикав у кулак. Адам став четвертим. Симулювати хоч яку більш-менш пристойну болячку – жодного шансу, все заради сміху.
– Так, щодо вас трьох – зрозуміло. А тобі чого треба, штурмовику Мізер?
– Дозвольте доповісти! Моє прізвище Малюк, не «Мізер»! У мене серцебиття, пане сержант!
– Ага, – погляд сержанта ковзнув униз, – Бачу.
– Дозвольте доповісти: це на мене так діє коктейль для пробудження.
– Ага. Це все?
– Дозвольте доповісти, не все, пане сержанте! За уставом я повинен думати про якнайкраще виконання бойового завдання!
– Та що ж ти горлаєш, – простогнав сержант Рило, – доповідай тихіше, не псуй мені похмілля…А ти про що думаєш натомість?
– Про любовні пригоди, дозвольте доповісти, – з наївною посмішкою довірливо відповів Малюк, – Прошу дати мені перепустку до віртуального корабельного борделю, пане сержант!
– Любовні… Зараз, – сержант попорпався у кишенях, зсипав здобич у жменю. Вибрав з-поміж дріб’язку брудну пігулку без упаковки, дві обліплені махоркою цукерки й презерватив, – Ось. На, тобі, а оце – вам. Мусить допомогти. А це, – його чортяча пика хижо вискалилася, – Шапка на твою довбешку, Мізер, натягнеш, поки летітимеш до низу. Зловиш собі замість дівки жабопса. Я сам бачив картинку з розвідувального дрона – гарні. Самки відрізняються від самців дещо довшим черевцем і меншими кігтями. К-р-р-гом! Марш пристібатись до випускного троса!
А небо тут блакитне. Краса. Малюк хвильку затримався, розвівши лікті в отворі люка. Унизу зелене з синіми прожилками, скільки сягає око. Зона висадки – невелика випалена напалмом чорна виразка на тілі лісу. Підбадьорений стусаном сержантського черевика під тяжко броньований зад, Адам кинувся назустріч цій красі, обганяючи пташине лайно.
Активувався бойовий режим амуніції. Кіберлідер вивів на забрало шолома таблицю з температурою і швидкістю вітрових потоків, графіком та траєкторією вільного падіння, відлік до розкриття парашута і можливу похибку приземлення з відстанню до цілі в метрах.
– Забагато цифр, можна просто підсвітити, куди стріляти, – почувся у навушнику бас простодушного штурмовика з позивним “Слон”.
– У дупу собі, щоб шкуру не псувати! – відгукнулись десяток голосів. Ніхто не гигоче – такі заяложені від постійного використання жартики – теж частина ритуалу.
– Не смітити в етері! Гарного полювання! – голос сержанта Рило.
– Йдіть до бісової бабці, пане сержант! – відгукнулися бійці.
– Увага! Десантники! Приготуйтесь до сімдесяти відсоткової ймовірності славетної загибелі в ім’я рідної матінки-Корпорації! – оголосив кіберлідер в Адамовому навушнику – П’ятнадцять секунд до зіткнення з огидними посіпаками Пітьми та Зла! 

Сині аури підсвітили товаришів, котрі летіли донизу неподалік від Малюка. У того, що поряд – грубезні плечі й спина – це точно Слон. Далі, за ним і трохи нижче – Вільха, снайперка. Трохи вище – Мідяк, Шаман, інші – далеко, якщо не перемикати забрало шолома у наближення, то й не розрізнити, хто є хто. Всі навипередки, ніби учасники олімпіади недоумків, летять донизу у ще один, наступний гадючник на околиці галактики. У зелене пекло, що кишить потворами, котрі без упину одне одного пожирають в очікуванні, коли ж з десантного човна скинуть десерт.
– Помічено противника на п’ять годин! Десантнику! Нехай твоя рука не здригнеться! – кіберлідер став багато базікати після оновлення ПЗ броні. Декого з побратимів бісить, а Адамові – норм, є до кого огризнутися, – Увага!
– «Лідер», припини горланити у вухо, бо власними руками виріжу з під шкіри.
– Ура! Відлік до розкриття парашута. Вперед! Не відступати, браття! – кіберлідер виголошував гасла, а гіпнотичний підсилювач голосу на фоні музичного запису «Польоту Вампірії» підсмажував нерви Малюка на адреналіні.
Нижче розпустились білі куполи. Перший досягнув дерев на межі випаленої двадцятиметрової смуги безпеки навколо броньованої загорожі. Від мертвої опаленої крони лісового гіганта стрибнула навперейми стрімка тінь, зі стіни рейкова турель плюнула вслід білим полум’ям. Жабопес спалахнув, наче іскра, донизу посипало головешками. У повітрі, на місці де щойно був хижак, осідала хмарка попелу. Отже, система захисту бази працює: якби десант скинули у межах її дії, зостались би від Малюка та компанії лишень дим та нитка.
– Ціль на шосту годину. Залп, – скомандував кіберлідер.
Цього досить, щоб палець рефлекторно смикнувся на спускові гвинтівки. Сухе клацання – постріл не відбувся. Натомість приглушений незнайомий голос у навушнику промовив, розтягуючи слова:
– Тихше, чуєш, не варто стріляти. Від цього не буде користі. Краще повторюй за мною: «Я-Є-МИР»…
Галюцинації? Долоні під пальчатками стали слизькими від поту, пальці здавались великими й неслухняними. Надниркові імпланти аж пекли, синтезуючи гормони підсилення патріотизму і войовничого настрою. У навушниках гримів бойовий марш десантників Корпорації: «Ми, десантура, хлопці не ліниві! Б’ємо супостатів в рило, хвіст і в гриву…». Тільки нічого не допомагало. Тремтячими руками Адам висмикнув передавач з вуха. Не допомогло. Слухова галюцинація лишилась. Тепер, без шуму битви, слова стали ще чіткішими, в інтонації відчувалась приязна усмішка.
-Я-є-мир. Це зарадить, от побачиш: глибоко вдихни, посміхнись і промовляй: «Я-є-мир», – чужий спокійний і розслаблений голос що лунав у голові сам по собі.
– Ой, матусю, як же мені страшно, – пробелькотів Малюк, побачивши, як зграя  перестрибує з гілки на гілку у кроні зеленого гіганта далеко внизу. Адам відчув біль у скронях, живіт скрутило.
Організм десантника – власність Корпорації. Його начинили імплантами, ніби кекс родзинками. Накачаний гормонами, вітамінами, очищений від токсинів та доглянутий – він працює без збоїв. Біотехнік плекає бійців, наче рідних діточок. Оператори на «Єрихоні» слідкують за кожним кроком, вдихом, поглядом, контролюють вміст гормонів у крові та насиченість киснем. Страшно? Не біда! Оператор втручається у роботу «кіберлідера» – процесора, що керує амуніцією бійця. Ось тобі ін’єкція бойового антидепресанту, просто зі спеціального вмонтованого у броню резервуара. Відірвалась рука? Ти маєш ще одну, і аж дві ноги! Вперед, десант, ура! Ін’єкція ліків, плюс знеболювальне та ще й розгін до максимуму бойових імплантів тобі на втіху. Воюй!
То від чого ж Малюку так млосно? Отруєння? Чим, киснем? Цікаво, чистим повітрям можна отруїтись?
– Наказ не виконано. Рядовий, у вас попередження, – кіберлідер підсвітив забрало рожевим вогником.
Ще одне – і він стане штрафником: у бою ним затикатимуть діри. Після наступного можна загриміти під трибунал. Адамові на це тепер начхати. Він горлає у затиснутий у кулаці транслятор.
– «Єрихон», тут засада! У нас поранені! Рятуйте! У повітрі отрута! Заберіть нас! – верещав він, задихаючись, аж поки не відповів голос Рило.
– Мізер, ти що, п’яний? Зберися до купи й стріляй, інакше я тебе голими руками випатраю.
І знову: «Я-є-мир, брате…»
Чудовисько внизу схибило, зачепилось у стропах. Слон заверещав тонким голосом, навмання дав над собою чергу термічним зарядом. Стрибунець і десантник впали, оплутані парашутом, що палає. Від пострілу піднялась гаряча хмара, підігріла Адама і розсіялась у куполі його ПД-3100, пропаливши десятки дірок. Голосний тріск – наче сигнал до обіду. Адам зачепився за вершечок і повис у кроні велетенської яблуні.

– Ворог на дванадцять, – кіберлідер підсвітив пунктиром траєкторію руху стрибунців і позначив небезпечне місце, підсвітив рубіновою аурою. Поява цього кольору завжди означає, що пора у бій. Це – як «фас» для пса.
– Сам бачу, не базікай, – пробурчав Адам, навівши тремтяче перехрестя прицілу на розвилку у стовбурі зеленого гіганта, де кілька потвор взялись лупити броню з непритомного Мідяка, ніби шкарлупу з вареного яйця. Відчуття було таке паршиве, несвоєчасності, чи що…
У голові промовляє: «Не стріляй, брате. Краще повторюй за мною». Адама трусила пропасниця, очі заливав піт. Спуск різко припинився, його хитнуло вправо. Ударився ліктем. Автомат вислизнув з пальців, заторохкотів гілками донизу, та замість досади Адам відчув полегшення. Тепер можна спостерігати й не втручатись. Замість патріотичного й бойового запалу – стиснене дихання в грудях і холодне липке тремтіння вздовж хребта. Забрало засвітилось яскравішим рожевим, як у штрафників. Ось він, Адам Мізерний: беззбройний розгойдується, ніби ковбаска, підвішена до яблуні шовковими шнурками – хапайте і кусайте, смачного, тільки не заляпайтесь…
– Вітаю, бевзю! Тепер ти покійник, – крик сержанта у навушнику, – Загубити зброю! Ти не солдат, а вертикальна калюжа, Малюк! Тобі хана!
Адам зірвав гранати й всі три жбурнув одну за одною у центр зграї. Стрибунці відсахнулись врізнобіч. Жодного вибуху. Забув активувати запали! Та що ж це з ним діється?
Кіберлідер навантажував Малюка інформацією, підсвічуючи найнебезпечніші об’єкти.  Найкремезніша плямисто-червона потвора вишкірилась на Адама. Зареготала, зацокотіла переливчасто з шипінням. Зграя підтримала урочистим гарчанням – у рядових самців мовний апарат недорозвинений, воно їм і без потреби, бо полювання координувала альфа-самка. Вся сімейка кинулась до дерева, на якому гойдався на стропах, вкриваючись холодним потом Малюк.
– Ти небіжчик, Мізер! Одним телепнем у моєму загоні стане менше! – у навушнику пролунало характерне клацання – Рило перемкнувся на спільну трансляцію: “Увага всім! Скупчення ворогів у квадраті шість, навколо майбутнього трупа Малюка! Вогонь!”
Тварюки так близько, що видно, як шкіряться висувні, ніби у змій ікла, а з заюшених слизом морд скрапують в’язкі нитки слини – зраділи Адамові, навіть посміхаються, розтягуючи пухкі, схожі за формою на людські губи.
Десь далеко, майже нечутно для Малюка через гулкі удари пульсу у скронях та скрипіння у горлянці через часті пожадливі вдихи, там, на околицях свідомості у навушнику приглушений галас спільної трансляції.
– Матінко! А-а-а! – плаксиво грубезним басом Слона.
– Не бачу цілей! – Не бачу! – Позицію викрито! – снайпери Вільха та Бурбон, котрі повинні були б висадитись віддалік і виконувати свою роботу, не порушуючи етеру, натомість перекрикували одне одного.
Звуки хаотичної стрільби та перелякане виття інших бійців злилось у какофонію, не даючи можливості розчути хто що кричить. Усе це під бадьорий мотив “Польоту Вампірії” у супроводі натхненних промов кіберлідера, лайки та погроз сержанта.
Паніка шумить окремо, а примарний голос у голові нашіптує своє: «Я-є-мир…»
З ікластих пащек звисають язики, кроплячи землю отрутою. Їхні повітряні мішки на задніх лапах пульсують, насичуючи кров додатковим киснем, довгі п’яти притиснуто до загострених, як у жаб задів, натягнуті канати м’язів готові жбурнути легкі тіла вгору. Вони гаркають одне до одного, змагаючись за право напасти першим.

Обеззброєний Малюк розгойдувався на стропах за кілька метрів над оскіреним трьома рядами акулячих зубів рилом альфа-самки. Комбінезон просяк холодним потом, неприємно прилипав до спини – кондиціонер броні вимкнувся разом зі зброєю, уся енергія спрямована на захист. Нехай-но тільки торкнеться!
Самка коротко дзявкнула. Стрибнули всі разом. Тонкі загнуті кігті проникли у щілини під щитки. Розряди електричних іскор, ревіння і скигління підсмажених струмом потвор. Двоє лишились висіти на спині, вчепившись у комір броні зубами та кігтями. Адам рубонув стропи ножем. Удари верхніх гілок, а потім – товщих, котрі змели нападників, тепер один за одним вибивали з нього залишки дихання. Панцир захистив, взявши на себе енергію зіткнення з ґрунтом, сам розлетівся на шматки. Лишився тільки нашитий на комбінезон екзоскелет – перемгітова розгалужена струна з кріпленнями під бронепластини.
Шум бою глушився вдалині, чи то Адамова свідомість відлітала, ковзаючи навскоси й вгору, вздовж теплих зоряних туманів, крізь зелене мереживо: з гілки на гілку, рикошетячи від жовтавого рум’янцю на гігантських зелених яблуках.

4

Теодор Злобсон завітав з дочкою. Афродіта скидалась на татка не більше, аніж тендітна лань на дубовий пень.

Між операторами ширилась істерика. Не минуло й двох хвилин від початку атаки, як у групі за пультом на чолі з біотехніком Амадеусом Фруксом навипередки доповідали: «Вільха – мінус!», «Слон – мінус!», «Бурбон – мінус!», «Малюк зник з радарів!»
Юна Афродіта Злобсон присіла в куточок до чайного столика і з головою пірнула в інкрустований діамантами ридикюль у пошуках «помади дня». Теодор – фабрикант, меценат, люблячий батько та власник «Корпорації Злобсона» накульгував, метаючись вперед-назад тісною рубкою «Єрихону». Напарфумлений, лискучий і бадьорий, гарний, наче іменинний торт: білий капелюх на голові з незмінною жовтою трояндою, пришпиленою до тулії. Куртка, підперезана патронташем з вибіленої шкіри, пошита так, щоб підкреслити ту міцність та надійність, яку випромінювала огрядна постать пана Теодора. В тон до куртки – штани, модні штиблети зі шкіри свердлозуба і така ж кобура з п’ятиствольним револьвером на стегні.
Він, спираючись на палицю з круглим срібним навершником, походжав рубкою, поглядаючи з недовірливою посмішкою на екран, де одна за одною згасали картинки з натільних камер десантників – елітних корпоративних десантників, на кожного з яких витрачено до біса й ще трохи на додачу: коштовні бойові імпланти, надсучасна амуніція, плюс – досвід у десятках військових кампаній. Та що казати, кожен з них коштував для Корпорації, як невеличка армія. І вони програли…. Зграї диких собак! Права брова була здивовано піднята, а ліва брова пана Злобсона була опущена, щоб утримати в очній впадині високотехнологічний монокль у коштовній оправі на мономолекулярному ланцюжку. Він мугикав крізь ніс популярну мелодію “Політ Вампірії”, час від часу з його напомадженої бороди випадали нервові смішинки, а гарні, схожі на білі великі квасолини імпланти вишкірювались у сардонічній гримасі. На додачу мундштук давно згаслої вишневої люльки скрипів у широких бульдожих щелепах, видаючи паршивий настрій господаря.
З кожним таким скрипом сержант Рило старанніше витягувався в струну, на увесь свій гігантський зріст. Він примудрявся безшумно, не переступаючи ногами, обертатися вслід за паном Теодором. Сержантова рука з такою частотою козиряла на кожне бурмотіння, кахикання та зітхання Злобсона, що аж повітря гуділо біля скроні.
Щойно остання картинка згасла, Теодор різко відвернувся від екрана, і підійшовши впритул, почав роздивлятись Рило, ніби щойно його помітив. Потім потягнувся рукою догори й турботливо витер хустинкою рясний піт з чола сержанта. Понюхав хустинку, пробурмотів: «Гм, алкоголь?». Намотуючи вологий шовк собі на кулак, тихо спитав:
– Скажіть, як вам це вдається?
На рівні Теодорового обличчя, десь між п’ятим та четвертим знизу ґудзиком на мундирі сержанта, народився тонесенький, ніби комарине дзижчання стогін.
– Ви так вправно обертаєтесь… Цікаво, ви що, таким чином знущаєтесь? У вас шарніри у каблуках? – спитав Злобсон і поманив пальцем.
– Т-так… тобто ні…
Коли Рило з висоти свого зросту склався вдвоє, щоб його очі опинились на одному рівні з Теодоровими, той втягнув носом перегар й спитав пошепки: «Чому ви напідпитку?» – і, не чекаючи відповіді, вдарив сержанта замотаним у шовк кулаком у щелепу. Рило крутнувся на шарнірних каблуках і впав горілиць. Доки його потилиця торкнулась підлоги рубки, Теодор Злобсон з неочікуваною, враховуючи його кремезну статуру, спритністю встиг двічі хлиснути палицею.
– Татусю, зупинись! Не роби цього! – підхопилась Афродіта.
Теодор дістав з кобури інкрустований фамільним гербом сім’ї Злобсонів п’ятиствольник, потримав на мушці непритомного Рило, потім, поглянувши на дочку, сховав зброю у кобуру на поясі. Його добродушним обличчям блукала ніякова посмішка, ніби він шкодував про свій вчинок.
– Розконсервуйте мені нового сержанта, – звернувся пан Злобсон до групи операторів, що принишкла за пультом, – І викличте когось, хай приберуть цього блазня, – промовив, обтираючи хустинкою навершник палиці від крові. – То хто мені пояснить, чому так сталося? Амадеусе, що скажеш, друже?

Синопсис