Книга: Вогонь надії.
Пролог.
Привіт дорогий читачу. До тебе звертаюся я. Так, на мені маска. Я молодий хлопець, моє ім’я і хто я, ти дізнаєшся в цій книзі. Хто мої друзі, хто вороги, хто рідні… Не дивуйся, вони в усіх я думаю що є. Всю історію ти дізнаєшся прочитавши цю книгу під назвою : Вогонь надії. Я думаю, що ти збагнеш, чому цю книгу так назвали. Скажу коротко і думаю що зрозуміло: В житті таке часто трапляється. Це ж життя. Принаймні в моєму житті так трапилося. Що ж, приємного читання дорогий читачу. Історія починається.
Несподіване відкриття.
Що ж, от і настав час познайомитися. Мене звати Кайсі. Моє прізвище Єнамур. Мені лише вісім років було на той час. Саме в цей день. А на дворі зима, сувора і холодна. Двадцяте грудня тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий рік. Саме ж в цей день , мене згараздило відкрити, дещо незвичайне в собі. Що саме? Ви скоро дізнаєтеся. І так, я не один. У мене є двоє братів двійнят. Вони різні, як зовнішньо, так і за характером. Скоро ви познайомитеся з ними, а зараз час розповісти. Що ж такого незвичайного я в собі зміг відкрити. Це був як мені здавалося, самий звичайний день мого життя. Я прокинувся від звуку, такого мені ненависного будильника. Була шоста година ранку. Так, я так рано прокинувся бо повинен був поїхати в гори, разом з своїм класом.
– Кайсі! Кайсі!- гукала мене моя мати.
– Так мамо?
– Сину спускайся в низ. Я тобі зібрала сумку для походу.
– Так мамо.
Я пішов в ванну. Переодягнувшись і зробивши всі необхідні процедури, я спустився в низ. Там, на мене вже чекала моя мати, з приготовленою для мене сумкою для походу.
– Привіт мамо.
– Привіт мій: блакитноокий, білокосий сину. Я так люблю тебе. Дивися, обережно там.
Я був точною копією своєї матері. І скоро до нас прийшов батько. Він виходив з кухні. Він тримав в руках чашку, де димилася гаряча, вранішня кава.
– Кайсі, синку, мама права. Ми ж за тебе хвилюємося.
Мій тато був навпаки: кароокий, з чорним кольором волосся.
– Мамо, тату не хвилюйтеся, все буде добре.
– Так сину, ми тобі віримо.
– Можна я вас обніму?
– Так Кайсі. Без зайвих питань наш сину.
Я їх обійняв.
– Мамо, тату усе! Я побіг.
– Удачі Кайсі! Удачі!
Я їх ледь почув. Я швидко вибіг на вулицю. За мною мав приїхати шкільний автобус. Так і сталося, через кілька хвилин він прибув. Я в нього сів. В мене серед однокласників- друзів не було, але ж в мене вибору іншого не було. Я сів біля мого однокласника. Він ще той забіяка.
– Кайсі, ти як завжди не вчасно. І, що з тебе буде? Як був жалким- таким і будеш вічно.
Я розумів, що в цьому випадку ліпше промовчати. І це буде розумно з мого боку. Бо ж минулий раз дійшло до бійки. Я вже просто не стримався. Батьків визвали у школу, хоч і не було моєї вини. Я ж не починав цю бійку, але я був її учасником. То ж тепер я не хочу. Я ще доведу йому і всім хто мене не цінує, на що я здатний. Просто мій час ще не наступив. Я заснув. І тут я чую як почав говорити наш вчитель.
– Діти ми приїхали. Час піднятися в гори.
– Чуєш сама нікчемна людина нашого класу. Сподіваюся, що ти скотися з цієї гори і тобі не буде допомоги. – я посупив голову, хоч мені і було боляче , але я мовчав. Знову мовчав.
Ми невдовзі почали свій хід. І через кілька годин вчитель сказав, що ми будемо розводити багаття, але тут сталася заминка. Наш вчитель забув сірники. І він пішов у свою палатку. За ним пішли і решта. Всі були в парі, а я один . Хоча зараз не про це ж мова. Отже, вони всі пішли, а я ні. Я сів перед тими гілками і вирішив їх торкнутися. І коли я їх торкнувся, вони загорілися. Я кинув ті, що взяв до решти. Я був дуже здивований. Ні , не так. Я присів від шоку. І тут я відчув як мого плеча хтось торкається.
– Кайсі, чому ти не сказав, що у тебе є сірники? – то був мій вчитель. Я прийшов нарешті до тями.
– Пробачте, я просто забув. Та в мене на справді був лише один сірник. Пробачте.
Я брехав в перше в своєму житті, але по іншому я не міг вчинити.
– Нічого страшного, ти нас врятував. Врятував від голоду. – я не зовсім розумів сенс цих його слів.
– А?
– Кайсі я забув сірники і як би не ти ми б були голодні. Дякую тобі. Ми всі дякуємо тобі.
Я сидів і дивився, як вчитель готує їжу, так само як і решта. Він сказав що просто знає як ми втомилися ,тож він робив все сам. І коли всі сіли їсти, я думав сам сісти. Подалі від усіх, але раптом, мене погукав той самий забіяка. Я з острахом на душі, але все ж підійшов і сів біля нього. І тут він за говорив: Кайсі прости мене! Прости всіх нас. Я просто каюсь. Звичайно що я його простив. Я його обійняв і промовив : дякую. Я пробачаю. Все стало відносно добре, але мене хвилювало, звідки в мене та сила. Щось мені підказувало що це все не просто так і я не помилився.
– Брате закінчуй. Дай і мені поговорити.
– А ось один з братів двійнят. Вони на три роки молодші за мене. І так він також, в масці. Моєму братику не терпиться поспілкуватися з нашими дорогими читачами?
– А ти як думаєш Кайсі?
– Питання зняті брате, уступаю місце.
– Ти куди?
– А?
– Можеш сісти і послухати.
– Добре, хоч я історію і знаю, але залюбки ще раз послухаю.
– Я радий, що тобі буде цікаво, твоя історія теж була дуже … – І тут він отримав стусана від мене.
– За що?
– За старшими підглядати не добре.
– Пробач!
– Інший теж все чув?
– Так.
– Точно , двійня не розлий вода.
– Так.
– Що ж , починай. Не змушуй довго чекати.
– Так брате. Добре.
Всім привіт, мене звати Ліо.
Моє прізвище Єнамур. Я зовні копія батька. В мене його карі очі і темні волоси. Я…
Я помітив, що йому важко.
– Ліо. Ти їх згадав?
– Так. Мені боляче, а ти чому навіть не здригнувся при згадці про них?
– Я вже просто певно змирився. Хоча в душі мені складно. Вирує неймовірний біль.
– Я зрозумів.
– Ліо продовжуй.
– Добре.
Як ви вже знаєте цей молодий Кайсі Єнамур, мій старший брат, а я один з братів двійнят, нічого наш брат повинен приєднатися пізніше, і так ця історія почалася в той же ж день і рік, що в мого старшого брата. Нам не треба було так рано вставати як йому, так як наші садочки відчиняються пізніше. І так, як і старший. Я просто ненавидів звук будильника, який мене будив і порушив мій мирний сон. Він продзвенів і я кину в нього подушку, а потім почув голос батька, він мене став гукати:
– Ліо вставай! А то спізнишся в свій садочок, твій брат уже в садочку. Так я з братом ходив у різні садочки просто у нас з ним різні вподобання, відповідно до вподобань нас, батьки віддали в різні садочки. Мені нічого не залишалося робити як піти з мого ліжка, я спершу пішов у ванну і зробив все необхідне, а потім спустився на кухню до батьків, мама мені стала накладати сніданок в тарілку, а батько наливав воду в чашку по всій видимості, знову чай для мене робив, я до них підійшов по черзі, весь цей час я протирав сонно очі і позіхав.
– Ліо ти так не хочеш іти в дитячий садочок? – спитали вони разом.
– Я втомився, але іти потрібно, це для мого віку як для вас робота.
– Ти такий розумний і ти нас радуєш.
– Я весь у вас, теж, ваша заслуга.
Я сів їсти і поївши став підходити до дверей.
– Ліо дитина ти сам доберешся до садочку?
– Так я доберусь.
– А ! Добре, обережно сину, ми тебе любимо.
– І я вас і братів.
– Я знаю сину .- промовила моя мати.
– І я .- промовив батько.
– Я скоро прийду. Ну як скоро в мене сьогодні буде довгий день.
– Так син, ми знаємо, удачі.
– Дякую.
Я пішов з батьківського дому на зупинку куди під’їжджали автобуси. Коли я сів в автобус пішов сніг, для мене , будь-які опади це означає що щось буде і не обов’язково приємне. Ну нічого, так влаштоване життя. У садочок я прибув через годину.
– Діти сьогодні у нас день змагань. Спортивні змагання. Я сподіваюся що всі себе добре почувають?
– Так .
– От і добре, що ж перше завдання хто до біжить до тієї кеглі першим, отримає приз, три солодкі запашні мандаринки.
– Хочемо ! Хочемо !
– Тоді на: старт, увага, руш. Ми почали бігти, і тут я побачив те чого я не хотів бачити, якийсь хлопчик, а точніше не якийсь , я знаю його ім’я : Денис, штовхнув Машу, а вона впала, ніхто крім мене цього не помітив, я спинився і підійшов, вона трималася за коліно і плакала, коли я попросив прийняти руки від коліна, на її білих колготах проявився червоний колір. О ні! Маша! Я зараз!
– Я підійшов до вихователя.
– Ліо дитино, що трапилося? – Вихователь, а Маші поставили підніжку. І вона впала, забивши коліно.
– Хто поставив?
– Денис.
– Пробач, але він не міг поставити.
– Можете мені не вірити, але допоможіть їй.
– Добре Ліо. Звичайно, що я допоможу.
Я бачив як її понесли в медичний пункт. Я глянув на того Дениса. Ні каплі жалю, я не помітив. Треба його провчити, але ж як? Цього я поки, що не знав. Я вирішив не брати участь у змаганнях, я обдумував, як його провчити. Так нічого і не придумавши. Я поспішив в свою роздягальню. Тут же трапилося те, що я не зміг пояснити. Я глянув в дзеркало і просто отетерів. Я став павуком. Що ж тепер я знаю як йому помститися. В мене просто ж є підозра, що він до мене зайде. Я ж його здав, а він чудово усе чув. Що ж , уже скоро. Почекавши хвилин з десять, так як і думав я- він прийшов до мене. Він хотів розбити моє дзеркало, що висіло над умивальником, але в нього нічого не вийшло. На кран для відкриття води, виповз я. Як же він тоді верещав, а його обличчя , то треба було лише бачити. Він вибіг. Я ще ніколи не бачив що б хтось так біг. Потім, я не захотів бути більше павуком. І я перетворився назад , в людину. Що це таке було? Невже ж в мене є якась сила. Я хочу розповісти про це братам. Так я зрозумів, що я особливий. Не такий як багато хто. Я не знаю чи я був радий чи ні, але, що трапилося, то трапилося.
– Брат , зворушлива історія, я аж просльозився.
– Хіо. Ти прийшов уже?
– Так.
– Братики мої!
– Хіо ти мабуть те ж хочеш розповісти свою історію?
– Так, я ж для цього сюди і прибув.
– Чудово! Наш любий брат починай.
– Залюбки, Кайсі і Ліо. Залюбки.
– Да Хіо, ми ж дещо забули!
– Що саме?
– Ми ж не сказали назву міста.
– А. Це?
– Так.
– Та це ж не є проблемою.
– Я скажу. Ми з братами народились і живемо в місті Даорсвіті. По моєму, це найкраще місто в цілому світі. Ви поділяєте мою думку братики?
– Так, Хіо.
Свою силу я віднайшов в той же день, що і брати, як це було, зараз все в процесі я розповім. У мене зовнішність не така як у моїх братів, не блакитноокий і не білокосий як мій брат Кайсі. Також я не кароокий і темно косий як мій брат близнюк, моя зовнішність це поєднання зелених очей і темно- рудих кіс. Отже ви знаєте мою зовнішність, а це означає ,що час історії. То був той самий день, що і у моїх братів. Я прокинувся від звуку будильника, я прокинувся в окремій кімнаті. Хоч ми з братом діти однієї утроби за один раз, але ми жили в різних кімнатах. Мали ж на це повне право. Я підійшов до будильника і вимкнувши його, спустився на кухню. На столі мене чекав гарячий сніданок.
– Сину привіт.
– Привіт рідні мої.
– Твій брат , ще спить. Ми знаємо.
– Так, адже йому пізніше іти в свій садочок ніж мені.
– Так, сину. Сідай їж, а то ж охолоне.
– Так мамо, так.
Тут я і Кайсі помітили як він опустив голову. Певно йому було дуже важко і боляче.
– Хіо брате наш, що таке? Ти певно їх згадав?
– Так. Я їх згадав.
– Брат, часу назад не вернеш.
– Я знаю.
– Продовжуй далі свою розповідь.
– Добре.
– Я сів їсти. Поївши і попрощавшись я поспішив в садочок.
Там не було нічого особливого звичайний для мене день в садочку. « Веселощі» , так я це назвав почалися пізніше, я йшов вулицею до зупинки мені потрібно було сісти на автобус що відвіз мене до садочку, а тут я почув крики вони лунали не так далеко від мене крики відчаю, хтось потребував допомоги. Я пішов до джерела шуму, і побачив страшну картину, палала одна з небагатьох багатоповерхівок в нашому місті, я думав що таке не можливе. Прибули пожежники гасити цю пожежу, але не могли її потушити їх шланг не подавав води і не знаю як, але я побажав щоб щось це все загасило і тут, з під землі дійшов носій, струмінь води, але він спершу бив просто вгору а потім, я направив руку на будинок і тут я був занадто здивований, цей струмінь мене послухав, я допоміг, але мені потрібно тікати, поки мене ніхто не по бачив, так і зробив ,я зрозумів що я особливий. В мене є така сила, я про це дуже хотів поговорити з своїми братами Ліо і Кайсі і тому я поспішив, додому, отака у мене була історія. – я знизав плечами.
– Я думаю що читачі хотіли б знати чи ми дізналися таки ж про сили один одного. – промовив мій брат Кайсі.
– Ну тоді в такому разі, ми всі втрьох про це й поговоримо, промовив мій брат Кайсі.
– Отже, Після вечері Кайсі схопив мене за руку і брата Ліо і поволік в свою кімнату, ми з братом вже здогадалися нащо. Він штовхнув нас в свою кімнату, а потім зайшов сам і закрив двері на замок,
– А, а потім я на них глянув.
– Ага від твого погляду ми ж ледь не померли.
– Пробачте я не хотів.
– Нічого страшного то було дуже давно. Але ж ти і досі бачу це все пам’ятаєш. І ти теж. Я ж правий?
– Так, ти правий.
– О Боги. Так от, вони були явно в сенсі того про що я хотів спитати, я не став тягнути часу, я став говорити, мої молодші брати близнюки. Я думаю, що ви помітили навколо мене сяйво?
– Так
– А я помітив ваше.
– Справді?
– Вони були явно здивовані. Так, раніше такого не було ,не було цього сяйва, воно з’явилося саме сьогодні. У нас в усіх трьох.
– Брат ти не помилився і ми це знаємо.
– Я думаю ,розумію раз не маємо питань від інших людей, це бачать тільки такі як ми, люди з силою, а нашу силу і так можуть бачити, але лише тоді коли ми її використовуємо при них, на їх очах. А так то вони не дізнаються. Я до речі маю силу вогню, Хіо принеси мені підставку з свічкою.
– Добре ось.
– Я направив палець на свічку і вона запалала.
– Ого! Ого! Класно.
– А, тепер мені принесе хтось стакан з водою чи іншою рідиною?
– Добре, добре Хіо. – Кайсі приніс стакан з чорною рідиною. Що ж, то ?
– Квас, квас.
– Добре. – і тут я скерував руками і підняв квас.
– Браво! Браво!
– Ліо демонструй нам свою силу.
– Добре, на кого ви хочете щоб я перетворився?
– А на кролика можеш?
– Так, без питань. Я в мить став чарівним білим кроликом.
– Боже як же все це мило .
– Я знаю- я перетворився назад на хлопчика.
– Отже, так брати мої слухайте. Я не знаю що це все, це все чи ця інформація уся про наші сили чи ні, але ми будемо поступово все пізнавати, ми, я так розумію, від цього залежить наше життя, згідні зі мною?
– Та так брате.
– Виходу, в нас просто немає іншого вибору, нажаль.
– Так, так і є, що ж лекція, розмова, братські посиденьки і інше… Усе скінчено на сьогодні, доброї ночі, солодких снів. – Доброї ночі і тобі дорогий наш братику. – вони покинули мене, я залишився сам.
Що ж сьогоднішня розповідь закінчена, але це ще не кінець історії, завтра розповімо знову. Читачу бувай, читачу бувай.
День вбивства.
Що ж, привіт, ми повернулися, хоч це й непомітно, та я Кайсі Єнамур і мої брати близнюки засмучені. Я думаю що вже здогадалися в чому справа. Нам було важко, з болем у серці говорити про найрідніших нам людей, наших батьків. Ви цього не бачите та мої очі на мокрому зараз місці. В моїх братів певно також. Ми їх втратили. В той період втрати мені було вісім років, а їм по п’ять. Чому вони померли, а ми ні? Що ж зараз все дізнаєтеся.
– Кайсі , а можна я почну говорити?
– Починай Хіо мову.
– Дякую. Цей день він був десять років тому. Мені зараз п’ятнадцять, Ліо також, а Кайсі уже вісімнадцять. Цей день тридцять перше грудня. Він був останнім днем тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року. Хто ж знав, що на нас чекає такий гіркий подарунок під ялинку.
Наш брат положив руки на те місце де за темною маскою приховувалися очі.
– Брате, я продовжу. – промовив мій брат Ліо.
– Угу.
– В той день у нас мав бути виступ, але батькам не судилося його побачити. Зранку в той день ніщо не могло віщувати біди. Біда ж трапилася пізніше. В шостій годині ранку я прокинувся від звуку будильника. Я не став в нього цілити подушкою, бо знав нащо він мене розбудив.
– Угу. Розумів він. І того ж мене також розбудив.- почав сердитися мій брат Хіо.
– Тихо брат, він і мене ж не пошкодував.
– А ну спокій! Я ще не закінчив!
– Добре. Продовжуй.
– Так, от, я його просто вимкнув і пішов до кімнати мого дорого брата Хіо. Він ще спав. Я подумав, що це не порядок, так не годиться і знаючи його страх, я перетворився на щура. Я цього не хотів та не було в мене іншого вибору. Я почав видавати звуки, такі звуки, що видають щурі. І тут брат різко відкрив очі і певно, що уже рефлекторно, пустив у мене струю води. Брат, ти чого це? Це ж я!
– Ліо! Дурна твоя голово. Я тебе вб’ю. Ти ж знаєш як я ненавиджу цих створінь.
– Знаю.
– Що? То це було навмисно?
– Так.
– Але ж нащо?
– У садочку же ж виступ. Чи ти забув?
– Так. Забув.
– А свою роль, свої слова… Ти не забув?
– Ні.
– А тоді?
– Добре, добре я встаю. Кайсі ти теж встиг розбудити уже?
– Ще ні. Я хотів разом з тобою. Чи ти проти?
– Залюбки.
– Добре.
– І вони пішли до мене. Але я чомусь був до них готовий.
– Ми зайшли до тебе. Ти хоч пам’ятаєш, що ти зробив?
– Авжеж- хоч цього і не видно, та на моєму обличчі ухмилка.
– І ми знаємо чому ж вона в тебе.
– Так, знаєте. Так, от. Вони зайшли до мене. Я саме розвернувся до них і запалив всі свічки , що були в моїй кімнаті. Вони аж до стіни притулилися. Я вас налякав?
– Та ми хотіли тебе лякати. А ти встав! Встав! Ти! Ти!
– То, що, дійсно налякав?
– А ти як думаєш? Коли ти заходиш в кімнату, а тут перед твоїм носом і на твоїх очах , просто так загоряться свічі. Невже ж тебе не візьме: не то страх, не то паніка?
– Ну не знаю, чи б мене це хвилювало. З моєю то силою.
– Зрозуміло.
– Далі настав великий день. Я сказав їм перед тим як іти з дому: хто не одягся і не мився, то саме час це зробити.
– Добре. Ти правий Кайсі. Без цього нам не обійтися. Так само треба уже б і поснідати.
– Ви праві. Без сніданку продуктивності не буде.
– Так отож. Наша братська трійка після всіх процедур спустилася на кухню. На кухні нас чекали наші батьки.
– Кайсі, Хіо, Ліо. Дітки наші. Ви так рано встали. Ми знаємо, що це не легко, але ці виступи для вас дуже важливі.
– Так.
– Мама стала насипати нам в тарілки сніданок, а потім поставила його на стіл. Омлет, гречка, сосиска, сік персиковий і сирники зі сметаною. Один з улюблених мною і молодшими братами сніданків. Мамині ж фірмові сирники наша улюблена страва була. Шкода, що в той день ми востаннє це все скуштували.
– Діти, а ви знаєте, що сьогодні останній день тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року?- поцікавилася наша мама.
– Так.
– А ви не забули, що це означає?- поцікавився тато.
– Ялинка! Подарунки! Святковий стіл! І просто щастя.
– Так, ви праві. Я і мама поїдемо по це все.
– Свято повинно святкуватися відповідно.
– Так наші батьки, ми вас розуміємо.
– Не хвилюйтеся, ми обов’язково до вас прийдемо і за пишемо всі ваші виступи. Ми ж знаємо як ви любите тоді опісля переглядати свої виступи в записі.
Ми налетіли на них і їх міцно, міцно обійняли. Ми їх дуже любили, та , що там любили, любимо і будемо любити віки вічні.
– Що ж дітки наші , удачі.
– Дякуємо. І вам, лише низьких цін і високої якості товарів.
– О, наші рідні. Ми не надовго.
– Так, ми це знаємо.
Вони поїхали. Хто ж знав, що ми їх бачимо востаннє.
– Кайсі говори.
– Добре, говорю. Отже, далі я закрив двері на ключ. Так, у нас був не один ключ від дверей. Це була не рідкість,тому дивуватися нічому. Після цього ми послідували до автобусної зупинки. Ліо, Хіо. Мої любі брати.
– Що таке брате? Щось не так? Щось забув?
– Удачі вам.
– Дякуємо, і тобі також удачі. Ми віримо, що все буде добре.
– І я напевно теж вірю.
– Напевно?
– Так.
– Чому саме так брате наш?
– Я не знаю. В мене просто дивне відчуття.
– Може це через те, що сьогодні новий рік?
– Можливо. Я розпрощався з братами і по слідував по своєму маршруту. Через деякий час я вийшов з автобуса і по слідував в свою школу. Моє занепокоєння почало наростати.
– Ей Кайсі!
– А? Друзі?
– Що з тобою? Тобі зле?
– Ні. А чому ви запитуєте?
– Ти сидиш на підлозі. Обнімаєш свої коліна руками. Тому ми занепокоєні.
– А, ні. Все добре.
– Добре, повіримо тобі на слово. Але, раптом, що. Ти ж знаєш, де чекати допомоги. Ми всі сили свої кинемо щоб лише допомогти тобі.
– Дякую друзі. Дякую вам.
– Кайсі, а ми тобі.
– Я їм посміхнувся у слід, та все одно ця посмішка не була тривала. Потім ми репетирували , та я знову був сам не свій. Потім ми вже мали виступати. Я повинен був іти, та тут мене щось примусило ввімкнути старий, чорно – білий телевізор. Я побачив те, чого б я і мої очі точно не хотіли бачити. Мої батьки, лежали мертві. Наша машина, від неї одні уламки. Я відчув, що по моєму обличчю течуть беззвучно сльози. Потім я втратив свою свідомість. Через деякий час я розплющив очі. Я відразу зайшовся в приступі кашлем. Як же тут не закашлятися, коли перед твоїм носом майорить вата зі спиртом.
– Кайсі, дитино. Все добре?
– Так. А можна мені зателефонувати своїм братам?
– Можна. І так, ти не виступаєш. Ліпше дитя по бережи своє здоров’я. Добре?
– Добре. Дякую.
Вчитель пішов і я зателефонував Ліо.
– Я продовжу?
– Добре Ліо. Добре.
– Так от, у мене ще була репетиція як тут мене дещо відволікло. Навіки відволікло.
– Ліо Єнамур! Підійди до телефону.
– Добре! Іду!
Я підійшов до телефону.
– Ліо.
– Кайсі? Я здивований.
– Брат, трапилася біда.
– А?
– Кидай усе, і їдь в мою школу.
– А до дому?
– В нас більше немає нашого дому.
– Що? Я тебе не розумію Кайсі.
– Ліо. Часу не має. Я тобі все поясню, але в школі.
– Добре. Хіо знає?
– Ні. Я йому зараз все розповім.
– Добре.- я вимкнув телефон.
Господи! Мій же! Що там уже трапилося? Я боюся.
– Тим часом я зателефонував Хіо.
– Кайсі, а можна мені говорити?
– Можна.
– Так от, як ви вже всі зрозуміли у мене також як і в Ліо була репетиція. Я дуже хотів виступати. Я обожнював співати і грати в різних сценах. Але в той день я так і не виступив. Коли мала пройти остання, репетиційна сцена, а потім уже і наш виступ перед глядачами. Я раптом почув.
– Хіо Єнамур! Дитино! Пі дійди! Тебе до телефону.
– А? А хто?-
– Твій брат Кайсі тебе просить.
– В мене відразу тривога на серці. Мені стало якось не по собі. Я підійшов до телефону.
– Ало. Кайсі?
– Так Хіо я.
– Брат, що трапилося?
– Хіо, довго пояснювати. Кидай усе і їдь до мене в мою школу.
– А до дому?
– Не має в нас більше нашого дому.
– Як це?
– Приїдь до мене і я все вам скажу.
– Тобто Ліо вже в сенсі того, що оце робиться?
– Так, Хіо, він вже в дорозі.
– Добре і я скоро прибуду.
– Я побачив як Кайсі тримається за серце.
– Кайсі, що трапилося?
– Хіо ти просто не уявляєш як у мене тоді боліло серце. В вісім років і так боліло, що я думав, що і помру.
– А зараз?
– А зараз від згадки знову розболілося.
– Таблеток?
– Можна.
– Ліо принеси будь ласка таблеток від серця.
– Добре, я миттю.
– Скоро мій брат приніс таблеток і води і я дав їх Кайсі.
Легше?
– Набагато.
– Добре. Я продовжу чи ти ?
– Я!
– Угу.
– Я кинув слухавку. Я чекав своїх братів. До пізнього ж вечора. Нарешті вони прибули. Вони побачили мене і спитали:
– Кайсі, що таке? Ти сам не свій брат.
– У мене для нас трьох погані новини.
– Що вже таке?
– Батьки. Наших батьків убили.
– Ні!!!
– Хіо впав на коліна і заридав, а Ліо пішов в мої обійми. Я його обійняв. Я ж також не стримував своїх сліз.
– Кайсі, а чому це все так?
– В мене є підозри, що це все через наші сили. На нас відкрите полювання.
– Ха! І, що нам тепер робити?
– Не хотів я цього, та нам доведеться піти в один з дитячих будинків. Там нас точно ніхто не зачепить. Добре?
– Вибору не має. Тому ж ми згідні з тобою.
– Час уже близився до ночі і ми постукали в один з дитячих будинків. Нас впізнали на наше здивування. Потім нам пояснили, що ми просто дуже схожі на ту жінку і того чоловіка яких недавно убили. Вони нас приютили. Що ж це для нас тимчасовий дім. Ми зайшли в середину.
– Кайсі і як довго ми тут житимемо?
– Це тимчасово. Я вам обіцяю.
– Добре Кайсі, добре.
Це другий твір, якому я би поставила категоричне “ні”. Не захопили ні герої, ні історія, ні уривок, ні синопсис.
Оте “перекрикування” героїв один поперед одного, непослідовність, невідповідність розповіді віку (раз хлопцям чи то 13 чи 16, потім вже 8, 5 і 3, а говорять всі дорослою мовою з дорослим світоглядом. Ну камон!), невідповідність часу (у вас наче події 1913 року чи якось так, але ж того не відчувається! Чи 20 століття, чи 21, у вас все однакове).
Не зачепило зовсім. Не відчула жодної глибини історії, психології героїв, зовсім не перейнялася їхніми долями.
Сподіваюсь, колись зможете написати цю історію як слід.
Не згідна з Вами в більшості своїй. І це не лише моя думка якщо що. А кого ще казати не буду.
Коли людина вміє триматись за свою точку зору – це дуже класно. Але коли людина вміє приймати критику – це теж непогано.
Я б рекомендувала уважно почитати будь-яку гарну художню літературу і звернути увагу на те, як саме вона написана. Типу, як часто діалоги перемежаються словами “від автора” або хоча б нагадайками хто що сказав, типу “глухо відізвався Васісуалій”. Вчитись – це нормально. Не всі народжуються “з пером в руці”, іноді треба повчитись
Або можливо вам просто варто робити комікси
Я Вас зрозуміла. Дякую. Так, щось треба доопрацювати. Це так. Я навіть знаю тепер що саме. Я чесно не новачок щоб новачок. Пишу відносно давно. Я подавалася в видавництва. Що війна. То не спішу, і ще чекаю відповідей від тих видавництв. Було всяке там. Але сама частіше відповідь: все забито і вони не можуть видати ще один твір. А на конкурс пішла бо порадили мені сюди піти. Не шкодую. Що пішла. Можу звісно піти через видавництва. Та боюся вкладати такі гроші в час війни. А за кошт видавництва. Було що хотіли взяти. Але там свої нюанси були в підсумку. Це було з іншими творами все. Війна. То видаватися важко. Сподіваюся в інших хто подавався немає такого страху як в мене. Дякую за коментар. Дійсно, буду доопрацьовувати, виправляти крапки, коми і те інше що мені писали інші…
Дякую Вам всім хто голосував, читав, коментував… Жаль, що не можу дати посилання на свій інстаграм чи фейсбук. Може когось би зацікавив повний твір. Я його ще не публікувала. Але хотіла б. Там опублікувати. Колись на сайтах для письменників була. Тепер там мене не має. Але, тут я є. Дійсно. Дякую.
Це круто, коли історії є, і їх треба розповідати.
Тут ще потрібно працювати і над стилем, і над граматикою, але це все шлях, який можна пройти, якщо почати.
Мені сподобалося оформлення від імені різних оповідачів, які змагаються за увагу читача.
Загалом твір мені навіяв асоціації з супергеройськими фільмами 🙂
Дякую Вам. Так, над граматикою треба працювати , я ще вчуся, але поки ще не повністю все вивчено. Завжди є куди рости. Але нічого. Буду намагатися вчитися. Автор радий, що оформлення сподобалося. Дійсно. Дякую за Коментар. І справді є над чим працювати і куди рости )
Авторе, мені здалося, що ви дуже любите фентезі і писали натхненно. Це чудово. Стиль кожного письменника не народжується разом із ним, а створюється за допомогою писання. Чим частіше ми пишемо, то краще це робимо. Тож бажаю вам писати багато, а окрім того – читати. І завжди насолоджуватися тим, що ви робите.
Порада: звертання, вставні слова і дієприслівникові звороти виділяйте комами.
Удачі на конкурсі!
Дякую Вам щиро за коментар. Дякую за пораду. Постараюся взяти до уваги. Вам також бажаю удачі !
Цікавий задум. І дуже незвичний стиль.
Чекатиму на шанс побачити повну версію!
Успіхів Вам!
Дякую Вам. Щиро дякую. Вам також успіхів!
Або це написано так добре,
що аж геніально, або це написано новачком :). Я схиляюся до другого варіанту.Авторе, пишу чесно – я не зміг дочитати уривок до кінця (дочитав до місця, де троє хлопчиків вже відкрили один одному свої сили). Причин чому не зміг дочитати до кінця багато.
По-перше: штучність діалогів. Вони настільки несправжні, що аж відштовхують…. Я Вас оправдовував тим, що це просто діти переказують те, що відбувається, тому і текст написаний наче від дитини. Але потім зрозумів, що ні. Такий Ваш стиль писання.
По-друге: текст написаний беземоційно. Наче робот розповідає :).
По-третє: проскакують русизми (костер), багато помилок, дефіси замість тире…
У Вас, ще 5 днів, щоб виправити помилки – використайте цей сайт: https://ukr-mova.in.ua/perevirka-tekstu
Дякую.
КОМЕНТАР ВІДМОДЕРОВАНО. БУДЬ ЛАСКА, НЕ ПЕРЕХОДЬТЕ НА ОСОБИСТОСТІ!
Ви праві. Я ще новачок. Такий мій стиль це так. Жаль що у Вас склалося враження що беземоцій. Написано костер. Тому що часто чую саме це слово. А не якесь інше. Тому так. А щодо іншого. Спробую якось виправити що зможу. Дякую за коментар
Мені сподобалось. Приємне фантастичне чтиво.
Щиро дякую Вам за коментар. І за оцінку моєї творчості.