Відлуння світів

Глава 1. Початок пригоди 

Липень 2254 року, Земля

«Я зможу. Перший міжпланетарний переліт. Я зможу!» — повторював Сергій подумки, намагаючись придати собі впевненості, коли споглядав крізь панорамне вікно космодрому на космольоти різних моделей, що стояли на стартовому майданчику, готові до відльоту. 

Сергій, на перший погляд, здався суворим і мовчазним. У нього  було світле, злегка хвилясте волосся, а його статура була міцна, як у дуба. В його зелених очах світилося тепло та радість, а одяг, хоч і виглядав технологічним, підкреслював природну силу та впевненість у собі. Під цим неприступним виглядом ховався веселий і допитливий чоловік, готовий завжди прийти на допомогу.

Кожного разу, коли черговий космоліт підіймався в повітря, залишаючи за собою яскраві сліди світлових променів, Сергій відчував, як у нього щось всередині відлітає разом із ними. Він стискав руки в кулаки, намагаючись опанувати хвилювання перед майбутньою подорожжю. Хлопець  заспокоював себе думкою, що все має бути добре та уявляв майбутні неймовірні пригоди та відчуття, які отримає за межами цього світу. 

Його друг Тарас стояв поруч, але не дивився у вікно, як Сергій. Погляд Тараса був спрямований в одну точку. В цей момент він намагався скомунікувати через чип-мобайл з особою, від якої залежала вся їхня подальша подорож. В його очах не можна було розгледіти ані найменшого відблиску дисплея, адже чип-мобайл працював від сили думки та передавав зв’язок і зображення прямісінько в мозок. 

Тарас був справжнім мандрівником, у його очах горіло незгасне бажання відкривати нові горизонти. Коротке чорне волосся і борода доповнювали його мужній образ. Він був доволі струнким та високим. Одяг Тараса був практичним і зручним, але водночас відображав його вільну душу. Лляна сорочка, що м’яко облягала його плечі, і шорти з безліччю кишень створювали образ безтурботного мандрівника, готового вирушити в дорогу будь-якої миті.

Сергій бачив, що його друг теж трохи нервував, хоч Тарас і намагався цього не показувати.

Атмосфера хаосу, що панувала на космодромі, лише підсилювала відчуття тривоги у Сергія. Величезна зала, наповнена штучним світлом від численних світлодіодних панелей з різноманітною інформацією та натовп пасажирів, які поспішали на свої інтерпланетарні рейси, створювали у нього відчуття, що вони точно не встигнуть. Тривога лише підсилювалася монотонним гомоном, який створювався сукупністю звуків: шурхотом взуття пасажирів по м’якому підлоговому покриттю, постійним електромеханічним гудінням різних приладів, віддаленим ревом турбін космольотів і незрозумілими відголосками базікання оточуючих…

— Бляха, ну де вони?! — не витримав Тарас після чергової неуспішної спроби скомунікуватися.

— Згоден. Час спливає, а відліт ось-ось розпочнеться, — погодився Сергій, нарешті відриваючи свій погляд від вікна. Для свого заспокоєння він почав ходити взад-вперед, час від часу зупиняючись, щоб глянути на розклад відправлень космольотів, яке проєктувалося на стіні космодрому.

Все почалося напередодні, на вечірці з приводу закінчення університету. Сергій, Тарас та їхні подруги Лілія та Христина, а також коліжанка дівчат Ілона, вирішили здійснити міжзоряну подорож. Хлопці давно мріяли про щось екстраординарне, і вчора, під впливом алкоголю, змогли переконати не тільки себе, а й своїх подруг, втілити заповітну мрію у життя. Сергій сподівався, що це буде не лише весела та захоплююча пригода, але й, можливо, романтична.

— Щось мені здається, вони морознулися, — нарешті озвучив Сергій свою думку, яка вже давно тривожила його, — не прийдуть…

— Можливо, Ліля і Христя не прийдуть… Але ж Ілона! Це ж вона почала цю тему, а ми її тільки підтримали, — заперечив Тарас.

— Так… але ми з нею тільки вчора познайомилися, — зітхнув Сергій. — Вона ж подружка Лілі та Христі, а не наша. Хто там її знає, чи вона тримає своє слово…

— Та плювати! — вигукнув Тарас. — І без них рвонем… Я відчуваю, це буде найкрутіша подорож у житті!

— Маєш рацію, — погодився Сергій, — але в Ілони квитки… До речі, я після вечірки дещо начаклував, — сказав Сергій, підключаючись до чип-мобайла Тараса. — Глянь, що я накидав.

Перед очима Тараса з’явилася голограма, доступна лише їм двом. Це була зроблена абияк схема, намальована в базовому редакторі зображень: кілька пунктів, з’єднаних стрілками.

— Спочатку летимо на Рендірію, так? — Сергій силою думки керував курсором, що рухався від напису «Земля» до «Рендірія».

— І?

— Там серед превелів живуть регетяни, — пояснив Сергій з азартом. — Я чув, що вони можуть навіть відростити свою голову, якщо її відстрелять!

— Ти серйозно? Не вірю! Та й навряд чи нам пощастить це побачити, — скептично відгукнувся Тарас.

— Ну, може й не побачимо, — не здавався Сергій. — Зате там можна побачити кристалові міста і технологію вирощування будинків! Це ж те, про що ми вчора на вечірці говорили! Круто, правда?

— Може, для тебе й круто, — буркнув Тарас. — Але я думав, ми будемо якось веселитися, а не вивчати кристали…

— Але ж це унікальна властивість інженерного будування! — переконував Сергій. — Вони в цьому першокласні специ. Ми б могли спробувати щось подібне запровадити на Землі…

— Це все фігня… — відмахнувся Тарас. — Але от я чув, що у них є спеціальні кристали для вживання, які заборонені на Землі. Оце буде дійсно щось цікаве! Про це можна буде й розказати комусь!

— Окей, спробуємо і ті кристали. Але потім до лернеків! — кивнув Сергій, переміщуючи курсор на наступну планету.

— Трохи далекувато!

— Не переймайся, від Рендірії до Сілентри дуже дешевий переліт. Я це взнавав, — заспокоїв Сергій. — Ці лернеки на Сілентрі спілкуються виключно співами! Ти ж чув про них?

— Звичайно! — промовив Тарас, а потім з ентузіазмом процитував фразу відомого ведучого Стіва Фрая: «Перебування на планеті Сілентри землянами сприймається в рази краще, ніж відвідини найвідомішого симфонічного оркестру». Але чи зможемо ми витримати цілодобову музику?

— Все ок, — заспокоїв Сергій. — Я купив для чип-мобайлу додаток «Електроберуші». Глушать усе. Якщо втомимося, активуємо, та й усе. Я тобі скину програму на твій чип-мобайл.

— Дякую, бачу, ти підготувався.

— А то! — підтвердив Сергій. — На Сілентрі є ризик отримати хворобу музичного гіпнозу. Ти ж чув про гіпноз?

— Щось таке пригадую. Але звучало як маячня, — скептично зазначив Тарас. — Я не вірю, що треба лікуватися кілька місяців, щоб перестати спілкуватися співами! 

— Хтозна… — засумнівався Сергій. —  Але я б не ризикував довго ходити там без увімкнених беруш… Ну і після співанок — Ілуміна. Трохи далеко, але воно того варте!

— Стоп, Ілуміна?! Це не та планета, де можна засмажитися заживо?

— Ну так… — зізнався Сергій. — Але ми візьмемо в оренду спецкостюми. Я дивився, що оренда на п’ять днів коштує всього дві сотих бітка, і ми зможемо спокійно насолоджуватися лавовими краєвидами.

— Всього?! Та це дві мої стипендії! — вигукнув Тарас.

— Але там існує справжнє веселкове місто… — мрійливо продовжив Сергій. — Кажуть, що людське око отримує оргазм, перебуваючи на цій планеті.

— Та пофіг мені на те око! Я б краще сам оргазм отримав,  — пожартував Тарас. — Давай краще в Академію. І ближче повертатися до Землі, і можна класно потусити.

— Академію? — засумнівався Сергій. — Там доволі небезпечно…

— І це каже той, хто хоче лазити по лаві! — вигукнув Тарас. — Та й кому ми там здалися?! Я чув, що для студентів там знижки на все!

— А комахи?

— Та ми будемо повністю захищені, —  заспокоював Тарас. — Небезпека від них явно перебільшена!

— Незгоден. Той захист, що там продається, не допомагає. Я бачив передачу…

— Це одиничні випадки, — перебив його Тарас.

— Ну, добре, подивимось, — вирішив не продовжувати суперечку Сергій.

— Уяви, як наші дівчата будуть пищати, коли дізнаються про Академію! — мрійливо продовжував Тарас.

— Якщо вони прийдуть і захочуть в Академію, то тоді полетимо до Академії, — відповів сухо Сергій. — Але я б краще полетів до Ілуміни… До речі, щодо дівчат. Ну от що з ними не так?! Чому ми весь час маємо їх чекати?! — нервово вимовив Сергій, оглядаючи космопорт. Тарас лише кивнув.

«Це вже не вперше дівчата запізнюються… — розмірковував Сергій. — Це вже якесь неписане правило! Їм ніколи не вистачає часу, щоб зібратися, навіть якщо їм дати цілу вічність. А потім ми, хлопці, маємо їх чекати, нервувати, гадати, чи все з ними гаразд. І ось я знову сиджу тут, в цьому космопорті, і дивлюся на юрбу людей, шукаючи знайомі обличчя. Останнім часом чомусь мені не щастить з дівчатами. Одне невдале побачення за другим. Або вони не те, що я шукаю, або я не те, що їм потрібно. Може, я просто занадто вибагливий? Чи, може, я просто не створений для серйозних стосунків?»

— До речі, а ти купив квитки на свій мегакруїз? — поцікавився Тарас, перервавши потік думок Сергія.

— Ілона вчора ж казала, що у неї вже є дармові квитки на всіх нас на планету Рендірія, — нагадав Сергій.  — Ти вже забув?

— Воно то так, але як далі? Що, як туди долетимо, а до планет Ілуміни чи Сілентри не буде квитків? Що тоді? Може, зараз хоча б купимо квитки до Академії? — запропонував Тарас.

— Пізніше… І квитки будуть! Чому б не були?! — відповів Сергій, намагаючись придати голосу впевненості.

— Все з тобою ясно, — зітхнув Тарас. — Твій план подорожі дірявий, як сітка…

— Та все буде окей! Не переймайся! — заспокійливо мовив Сергій. — Але спочатку треба нарешті сконтачитись з Ілоною і запитати, де вона в біса є! Без неї взагалі нікуди не полетимо… 

— Угу. Космоліт до Рендірії відлітає вже за дві години! — гірко підсумував Тарас, закусуючи губу.

Сергій знову спробував створити контакт через чип-мобайл з Ілоною. «Взагалі чип-мобайл — це крута штука. Був винайдений близько сотні років як похідний мозкового імпланту компанії Нейролінк та постійно вдосконалюється. Складається чип-мобайл з чипу та браслету на руці, що забезпечує живлення бездротовим способом. Чип містить у собі безліч функцій: серед них зберігання особистої інформації, включаючи паспортні дані, медичну історію, фінансову інформацію та багато іншого. Це робить бюрократичні процеси набагато швидшими та зручнішими, адже людині не потрібно більше носити з собою папери та документи. Також на чипу присутні  для купівлі різні додатки, такі як телефон, калькулятор, перекладач, карти, музичний плеєр та багато іншого. 

Чип-мобайл активується за допомогою спеціальної думки, яка у кожної людини є унікальною. Наприклад, Сергій використовує думку“Лапа23”для активації та “Хвіст23” для дезактивації. Після активації перед очима з’являється віртуальний інтерфейс, яким можна керувати за допомогою думок, подібно до того, як ми керуємо курсором на комп’ютері».

— О, нарешті контакт успішний! — вигукнув Сергій та почав розмову з Ілоною. 

— Ілона! Ти де, блін?! За дві години відліт до Рендірії! Чому я не міг сконтачитись з тобою вже кілька годин?! 

— Я їхала підземником, — спокійно відповіла Ілона.

— А-а-а-а… Ну, ясно, але давай швидше! Ти квитки взяла? 

— Так.

— А Ліля і Христя з тобою? 

— Ні. А вони не з тобою? 

— Ні… не з нами! Тут тільки я і Тарас. Зараз спробую ще раз сконтачитись із ними. Раніше ніяк не виходило… може, вони теж підземником їдуть? Короч, давай до нас чимшвидше! — емоційно вимовив останню фразу Сергій.

— Добре, па-па, — відповіла Ілона та від’єдналася.

«Ілона… Їй-богу, вона просто неймовірна, — подумав Сергій. — Спокійна, впевнена в собі, не боїться говорити те, що думає. І вона така красива… Її очі, її посмішка… Добре, що вона поїде з нами, може, щось і вийде».

— Ну що там? — вирвав з роздумів Тарас. 

— Ілона квитки взяла, — відповів Сергій. — Вже скоро буде. Спробуємо наостанок сконтачитись з дівчатами. Ти з Христею, а я з Лілею. Якщо знову не буде контакту, то летимо утрьох. 

— Окей! 

Хлопці розійшлися в різні сторони зі своїми чип-мобайлами у спробі сконтачитись з дівчатами. 

«Лапа23», — подумав Сергій та побачив інтерфейс свого чип-мобайлу. 

«Контакт з “Ліля подруга”», — подумав Сергій. 

Системне повідомлення: «Неуспішно».

Сергій кілька разів повторив операцію, але, на жаль, безрезультативно.

«Хвіст 23», —  і інтерфейс зник. 

Сергій розвернувся до Тараса і помітив по його лиці, що новини не дуже приємні. 

— У мене погані новини, — розпочав Тарас. — Христя морознулась… Сказала, що у неї проблеми зі здоров’ям.

— Ага, як вчора глушити алкоголь, то все було ок! — пожартував Сергій. — А і в мене теж голяк. З Лілею так і не сконтачився… Короч, ну їх, — відповів Сергій, махнувши рукою.

— Ага, все з ними ясно, — розчаровано підсумував Тарас.

— Нічого… Потім будуть нам заздрити! — підбадьорливо мовив Сергій.

— Згоден! І втрьох буде круто! — погодився Тарас.

Хоча питання з польотом частково вирішилося, Ілони все ще не було. Хлопці нервово ходили біля входу в космодром, інколи перевіряючи час на чип-мобайлах. 

Близько сотні років тому відбувся контакт з превелами, гуманоїдоподібною цивілізацією з найрозвиненішою технологією в Молочному Шляху. Після цього людство зробило гігантський технологічний стрибок вперед. Превели щедро поділилися своїми знаннями, відкривши землянам секрети швидкого переміщення в просторі та принцип світлового двигуна. Цей прорив дозволив людству з легкістю покидати атмосферу планети, розкривши перед нами безмежні можливості космосу.

Хоча Земля, розташована на периферії основних цивілізацій, не викликала сильного інтересу у превелів та інших інопланетних рас, людство з ентузіазмом кинулося досліджувати нові світи. Земляни почали активно подорожувати, вливаючись у життя різних інопланетних цивілізацій.

«Залишилося менше пів години, і нас не пропустять на посадку… Шкода, що квитки не в мене», — роздумував Сергій.

Нарешті з’явилася Ілона. Дівчина була живою картиною, написаною яскравими фарбами літа. Каштанові локони, що танцювали в такт невидимій музиці, були її візитною карткою. Кожен її рух був витонченим, як у метелика, який пурхає над квітами. А вбрання, що переливалося всіма кольорами веселки, віддзеркалюючи навколишній світ, підкреслювало її мінливу натуру та безмежну енергію. Вона була не просто дівчиною — вона була втіленням самої природи, що пробуджується після довгої зими.

Ілона була абсолютно спокійною та навіть трохи радісною, наче вона не спізнилася, а прийшла вчасно. 

— О, привіт, хлопці! Добре, що ви прийшли. А де Христя і Ліля? — запитала вона.

— Морознулись… Летимо утрьох, — сухо мовив Сергій.

— А-а-а-а… ну, нічого, — розчаровано відповіла Ілона.

— Пішли скоріше, — підганяв Тарас, явно бажаючи розпочати подорож чимшвидше.

Троє швидким кроком вирушила до стійки реєстрації.

— Покажи квитки, — попросив Сергій дорогою.

— Ага. Ось, — відповіла Ілона і витягнула п’ять квитків зі своєї кишені.

— Блін, якби ти прийшла швидше, могли б здати два квитки й трохи заробити, — дорікнув Тарас. 

— Не вийшло б. Це ж акційні…

— А-а-а… ну тоді ок, — понуро мовив Тарас.

За допомогою сканування чип-мобайлів вони швидко пройшли всі перевірки та реєстраційні процедури. Потім поспішили до термінала, де знаходилася посадка на їх космоліт.

За столом перед терміналом входу до космоліта стояв робот-контролер, що сканував чип-мобайли та квитки усіх пасажирів. 

Компанія друзів, спізнюючись, підбігла до нього захекана.

Робот-контролер, взявши їхні квитки, ретельно просканував їх. Потім, немов замислившись, надовго затримався, щось перевіряючи у своїй штучній свідомості. Далі просканував чип-мобайли Ілони, Сергія та Тараса, а потім знову квитки. Після цього, пильно поглянувши на Ілону, а потім на Сергія і Тараса, він оголосив:

— Сталася помилка. Ваші місця вже зайняті.

— Як це, бляха, зайняті? — викрикнув Сергій, відчуваючи, як його нерви починають здавати.

— Не кіпішуй! Таке іноді трапляється, — заспокійливо мовила Ілона. —  Мабуть, збій в програмі при бронюванні квитків. Але ж мають бути запасні місця? 

— Так, — відповів робот-контролер. — Вони є у хвості біля аварійних виходів.

— Запасні? Тобто ми можемо полетіти за цими квитками? — перепитав Тарас.

— Так, але за умови підписання згоди, що ви не проти розташуватися на додаткових місцях, які знаходяться окремо від решти пасажирів.

— Підпишемо! — одночасно вигукнули Ілона та Сергій. Сергій радів від думки, що таки полетить.

— Головне ж долетіти, а де будемо спати, не має значення, — згодився Тарас. — Де підписати? 

Робот-контролер витягнув планшет і, простягнувши його друзям, пояснив:

— Ось умови. Якщо згодні, підпишіться вашими чип-мобайлами. 

— Ви жартуєте? Та тут пів дня читати! Скажіть, яка основна відмінність між цими місцями та класичними? — запитав Сергій, скролячи довжелезний документ, кінця краю якого не було видно.

— Головна відмінність у тому, що страховка у разі аварії космольоту не буде виплачена вам чи вашим рідним.

— Та це фігня. Де підписати? — нетерпляче кинув Сергій.

— У кінці. Торкніться браслетом чип-мобайлу до магнітосмужки, де написано «підпис».

Сергій, Тарас, та Ілона по черзі торкнулися до магнітної смужки своїми чип-мобайлами і у такий спосіб підписали згоду.

— Дякую вам, — промовив робот-контролер. — Однак на посадку ви зайдете останні. Після того, як пройдуть усі пасажири.

— Та ми й так останні! — викрикнув Сергій.

— Ще залишилось дванадцять хвилин посадки, — беземоційно відповів робот.

— Але погляньте! Крім нас, тут більше нікого! Сумнівно, чи хтось ще прийде… ми й так боялися, що спізнимося! — не витримав Тарас.

— Ще одинадцять хвилин, — невблаганно мовив робот.

 Сергій важко зітхнув та подивився на Тараса і Ілону, а потім надіслав повідомлення до їхніх чип-мобайлів:

«Тупа залізна бляшанка!»

«Стовідсотково!» — відповів повідомленням Тарас.

«Але він же робот! Це для них норма! Головне, що нас посадять», — відповіла повідомленням Ілона.

Ще десять хвилин троє друзів і робот-контролер стояли та дивилися одне на одного. Сергій та Тарас продовжували переписуватися між собою приватно за допомогою чип-мобайла, жартуючи з робота-контролера. Ілона намагалася не сміятися з цієї переписки, але це у неї не дуже виходило, тому вона вдавала, ніби кашляє. 

 — Посадка закінчена. Можете піти зі мною, — нарешті мовив робот, проводячи їх через термінал до космольоту. 

Сергій з цікавістю глянув на їхній корабель, до якого вів спеціальний коридор. Це був стандартний трьохсотметровий космобіт Б класу, що вражав своїми розмірами та елегантним дизайном. Його корпус, виготовлений з міцних, але легких композитних матеріалів, переливався під сонячними променями, створюючи ефект динамічної гри світла та тіні. Гладкі лінії та обтічна форма корпусу свідчили про справжню майстерність конструкторів та підкреслювали технологічну досконалість корабля.

У задній частині космольоту були розташовані потужні світлові двигуни, які з легкістю дозволяли йому покидати атмосферу планети, а у верхній частині корпусу, немов корона, сяяла установка варп-стрибка, що відкривала шлях до надсвітлових швидкостей.

Переступивши поріг корабля, Сергій опинився в просторому та комфортному вестибюлі. Повітря тут було свіже та чисте, а штучний інтелект привітав його приємним голосом. Підлога вестибюля виблискувала від полірованого металу, а на стінах сяяли голограми із зображеннями далеких планет та зірок.

З вестибюля розходилися численні коридори, що вели до різних секцій корабля. Друзі довго йшли низькими коридорами та проходами, поки не дійшли до хвоста корабля. Робот-контролер зупинився перед стіною, яка виявилися прихованими дверми, та відчинив їх. 

Це була невелика кімната, де стояли одна біля одної п’ять відчинених капсул для космічних подорожей. 

— Ось ваші капсули, — беземоційно проінструктував робот. — Лягайте у них та зачиніть так, щоб засвітилася зелена лампочка. Це буде означати, що Ви все зробили правильно. Більше нічого не робіть. Весь процес автоматизовано.

— Круто, то нам просто у них лягти — і ми вже прокинемось на Рендерії? — запитав Тарас.

— Саме так, — підтвердив робот.

— Клас! Вперше лечу так далеко! — захоплено вигукнув Сергій, підійшовши до однієї з капсул.

— Я повинен розказати Вам ще про техніку безпеки, — продовжував робот.

— Не потрібно, код: Стюарт1223, — сказала Ілона до робота, а потім повернулася до хлопців. — Я працювала стюардесою минулого року, тому вивчила її напам’ять та знаю деякі внутрішні секрети.

— Код активовано. Контрольне запитання: де можна знайти скафандри у разі аварії? — запитав робот-контролер.

— У капсулі збоку від сидіння, — впевнено відповіла Ілона.

— Правильно. Як щодо техніки безпеки для супроводжуючих? 

— Не треба нам тої фігні, — відмахнувся Сергій, вже залазячи в капсулу.

— Мені теж не потрібно, — відповів Тарас.

— Код: Стюарт1223. Завершення посадки, — промовила Ілона до робота.

— Код активовано. Бажаю Вам приємної подорожі, у разі аварійної ситуації Вам на чип-мобайли прийде вся необхідна інформація щодо подальших дій. 

— Дякую, — сказала Ілона.

— Щасливого польоту, — відповів робот-контролер та попрямував до виходу.

— До побачення, — кинув Тарас, зачиняючи свою капсулу для гіперсну.

Сергій остаточно зачинив і свою капсулу в передчутті чудової подорожі. Все було добре — вони на космольоті, він у капсулі гіперсну, зелена лампочка горить, як казав робот. Через деякий час, відчувши сонливість, Сергій провалився у глибокий сон.

Глава 2. Неочікувана зупинка 

— Тривога! Аварійна зупинка! Залишайтеся у своїх капсулах! Тривога! Аварійна зупинка! 

Цей різкий, неприємний голос комп’ютера вирвав Сергія з глибокого сну. Він відчув, як все тіло пройняли дрижаки, а холод пронизував аж до кісток. У нього склалося враження, наче він стоїть голий на лютому морозі. У капсулі було сиро і неприємно, наче в запліснявілому підвалі.

«Що відбувається?» — промайнула думка в його затуманеній свідомості. Сергій намагався зосередитися, але розум все ще не відійшов від сну. Нарешті, остаточно прокинувшись, він залишався в капсулі, як наказував комп’ютер. Червоне світло лампочки замість зеленого віщувало щось недобре.

Раптом його капсула несподівано розкрилася, і перед ним з’явилася Ілона.

— Вилазь, у нас аварія! — скомандувала вона рішучим голосом. 

— Але ж комп’ютер казав не покидати капсули, — розгублено відповів Сергій.

— Комп’ютер лошара! Це зроблено для тих, хто не може подбати про себе. А ми можемо, — впевнено кинула Ілона.

— А-а-а, — невизначено протягнув Сергій, вибираючись з капсули. Йому було трохи не по собі, що хтось під час нетипової ситуації поводиться значно рішучіше за нього.

Вийшовши з капсули, Сергій оглянув кімнату. Червоні аварійні вогні мерехтіли на стінах, створюючи гнітючу атмосферу. Повітря було насичене запахом озону…

— А що сталося? — запитав Сергій, все ще оглядаючись.

— Тобі ж сказали! Аварія! Хіба не видно? — роздратовано відповів Тарас, що вже вибрався з капсули. 

Сергію здалося, що Тарас теж весь на нервах та дуже переживає. 

Тим часом Ілона підбігла до дверей кімнати і відчинила їх.

— Ти куди? — крикнув їй вслід Сергій.

Але двері вже зачинилися, і Ілона зникла за ними. Сергій глянув на Тараса, але той був здивований не менш за нього.

— Що це було? — вигукнув Сергій. Його очі активно бігали по кімнаті, шукаючи хоч когось, хто міг би пояснити ситуацію.

— А я звідки знаю? Вона мене теж витягнула з капсули… — розгублено пробурмотів Тарас.

— Бляха! Покинула нас! А я ж навіть не знаю того аварійного протоколу, про який казав той робот-контролер! — вилаявся Сергій і кинувся до дверей за Ілоною. 

Тільки зараз його наднирники прокинулися від гіперсну та працювати на повну потужність, викидаючи в кров велику кількість адреналіну. Його серце калатало, як шалене.

Тарас кинувся слідом за ним та обоє зупинилися перед дверми.

— Як вони відкриваються? — вигукнув Сергій, намагаючись знайти хоч якийсь сканер чи кнопку, щоб відкрити двері.

— Я не знаю, — понуро мовив Тарас, теж оглядаючи двері.

— Ну от… тепер ми ув’язнені тут навіки… От паскудство! — резюмував Сергій через кілька хвилин безрезультатних спроб знайти спосіб відкрити двері. 

Відчуття страху поступово переходило в гнів.

— Та ні! Не може бути. Вони зараз відкриються! Ось же сканер! Ну мусять же відкритися!!! — кричав Тарас, знайшовши щось схоже на сканер, але той ніяк не реагував на його чип-мобайл. 

— Ну хоча б Ілона в курсі, що ми тут, — похмуро сказав Сергій, намагаючись зберегти залишки спокою.

— Але куди вона побігла без нас?! Це ж треба так влипнути! — вигукнув Тарас, не перестаючи мацати той сканер з надією, що він якось відреагує і відчинить двері.

— Нічого. Трохи зачекаємо! Хтось мусить нас визволити! — відповів Сергій та пильно оглянув приміщення. 

В центрі кімнати, на металевих платформах, розміщувалися п’ять капсул. Три з них були відчинені. Дві інші капсули залишалися зачиненими, їхні тьмяні металеві корпуси ледь блимали в напівтемряві. Навколо них пульсували червоні лампочки аварійної системи.

Стіни кімнати були обшиті вогнестійкими панелями, вентиляційна система працювала справно. Сергій звів погляд догори, де на стелі кімнати помітив датчики протипожежної безпеки. Їхні червоні корпуси тьмяно світилися в напівтемряві, а на глянцевих поверхнях відбивалися слабкі відблиски аварійних ламп. Він добре пам’ятав ці датчики, ще з університетської програми. Вони працюють за принципом виявлення продуктів згоряння, таких як дим та гарячі гази, чи вогонь. Коли концентрація цих речовин у повітрі стає занадто високою, датчик спрацьовує і активує систему гасіння пожежі великою кількістю піни під тиском. Піни не було, отже, скоріше за все, пожежі теж не було на кораблі. 

— Слухай, а тобі на чип-мобайл щось прийшло? Що нам робити під час аварії? — запитав Сергій згадавши слова робота-контролера.

— Та ні, нічого не прийшло… А тобі? —  відповів Тарас.

— Теж ні, — буркнув Сергій та подумки весь час оновлював інформацію на чип-мобайлі.

— Може, дістанемо ті скафандри, про які казала Ілона? — запропонував Тарас.

— Угу, хоча б глянемо, що то таке, — відповів Сергій.

Хлопці підійшли до капсул і почали шукати, де ж ті кляті скафандри.

Двері рвучко розчахнулися — і в кімнату увірвалась перелякана Ілона. Вона швидко зачинила за собою двері та поглянула на хлопців широко розплющеними очима: 

— Кладійці! — нажахано сказала вона, переводячи погляд з Сергія на Тараса.

— Що? Хто? — спитали хлопці одночасно. 

— Космопірати кладійці. Вони на нас напали! Мабуть, змусили наш космоліт здійснити аварійну посадку, — поспішно пояснила Ілона.

— Кладійці? Що їм потрібно від туристичного земного космольота? — здивувався Сергій,  старанно згадуючи історію міжгалактичних конфліктів.

— Кладійці… Це не ті, що у війні з превелами? — запитав Тарас.

— Вони ворогують з усіма. Зараз воюють із з превелами. А превели наші неофіційні союзники, — зазначила Ілона.

— Але це якось дивно. Нападати на туристичний космоліт… Це ж дурість! — вигукнув Тарас.

— До речі, а як ти відкрила двері? — поцікавився Сергій, підійшовши ближче до Ілони та докладно оглядаючи сканер, який нещодавно знайшов Тарас. 

— Цим сканером, за допомогою чип-мобайлу. Але не відкривай двері! Вони приховані і, можливо, пірати нас не знайдуть! — пояснила Ілона.

— Але я пробував їх відчинити сканером, і нічого не вийшло! — вигукнув Тарас.

Сергій згадав усі ті страшні історії, що ходили на Землі про космопіратів,  про їхню жорстокість та безжальність, і йому стало моторошно.

— А що ті пірати хочуть від нас? — перебив Сергій. 

— Не знаю… але вони убивають пасажирів! — нажахано сказала Ілона.

— Що?! — одночасно вигукнули обидва хлопці.

— Але чому? Це ж суперечить усім законам зоряної системи! — не вірив Сергій у те, що почув.

— Ти бачила це на власні очі? — з недовірою перепитав Тарас. Його руки трохи трусилися від хвилювання.

— Так, бачила! Вони сканують спочатку мозок, а потім убивають людину. Не вірите, можете самі подивитись! Як тільки я це побачила, відразу прибігла сюди. Вони не знають, що ми тут! — пояснила Ілона.

— Щось, мабуть, шукають, адже для чого сканувати мозок? Але вони можуть дізнатися, що ми тут… Як нам сховатися? — злякано запитав Тарас. 

— Може, забарикадувати двері? — запропонував Сергій.

— Ці двері можна замикати на замок. Відкрити їх можуть лише члени екіпажу, — пояснила Ілона. — Я так і зробила, коли виходила.

— То це ти їх зачинила! — вигукнув Тарас.

— Так, але заради вашої безпеки, — виправдовувалася Ілона.

— А звідки ти знаєш, як їх зачиняти на замок? — здивовано запитав Сергій.

— Я ж минулого року працювала стюардесою. Там нас цьому вчили. Я ж вам казала… 

— А-а-а-а… точно. Пощастило, що ти з нами… То вони сюди не дістануться? — з полегшенням вимовив Сергій. 

— На жаль, можуть. Через центральний канал вони знімуть усі замки з дверей. Тому нам краще тут не затримуватися… — вимовила Ілона.

— І що ж тепер робити? — розгубився Тарас.

— Треба покинути космоліт та заховатися на планеті. Нас врятують, — впевнено мовила Ілона.

— Стоп! А чого це нас врятують? — здивувався Тарас.

— Коли космоліт потрапляє в аварійну ситуацію, то присилають рятувальні кораблі, — терпляче пояснила Ілона.

— Круто, — зрадів Тарас. — А що, як ззовні несприятливі умови середовища? 

— Скафандри! — промовила Ілона так, наче пояснювала малим дітям. — Скафандри при аварійній зупинці! Якщо їх дістанемо, то через аварійний вихід втечемо на планету. Вони врятують нас від несприятливого середовища на сто двадцять годин. Перечекаємо, поки прибуде рятувальний космоліт. 

— Непоганий план, — підтримав Сергій.

Ілона підбігла до капсули Сергія та знайшла важіль, яким відчинила частину спеціального відсіку біля сидіння. На великий подив хлопців, там не було стандартного рятувального скафандра. Там лежав військовий космічний скафандр та плазмовий пістолет з батареєю.

— Нічого собі! Та тут зброя! — захоплено вигукнув Сергій.

— Кожен із нас спав біля складу зброї… — повільно додав Тарас, відчинивши сховок і у своїй капсулі. 

Хлопці витягнули військові скафандри і пістолети та почали їх уважно роздивлятися. Ілона теж відчинила сховок у своїй капсулі, але відразу почала одягати на себе усю військову екіпіровку, так, наче це робила не вперше.

— А я бачу, вас вчили, як стюардес, не тільки двері замикати… — сказав з подивом Сергій, спостерігаючи, як вправно Ілона натягувала свій військовий скафандр.

— У мене тато військовий, і часто брав мене на стрільбище, — не відриваючись від процесу, відповіла Ілона.

— То, може, і нас навчиш, як цим користуватися? — спитав Тарас, теж з цікавістю стежачи за Ілоною.

— Зараз, хвилинку, — сказала Ілона, остаточно замикаючи якісь защіпки на екіпіровці. Тепер вона стала схожа на справжнього легкого космодесантника, але з плазматичним пістолетом, а не з автоматом, як зазвичай їх малюють на картинках в інтернеті. 

— Добре, хлопці, дивіться уважно. Це плазматичний пістолет або бластер. Стріляє плазматичним зарядом. Ось це дуло… — почала Ілона, показуючи на дуло плазматичного пістолета.

— Бляха, ну ти серйозно? — не витримав Сергій.

— Мені так тато пояснював. 

— Але нам не десять років! — вигукнув Тарас.

— Добре, добре! — мовила Ілона, заспокоюючи швидше себе, чим хлопців. — Тоді так. Ось ця кнопка знімає із запобіжника. Тоді бластер переходить у бойовий режим, синхронізується з чип-мобайлом — і перед вашими очима з’явиться нейроінтерфейс для використання зброї.  Усе як в комп’ютерних іграх. Націлюєшся на ціль і стріляєш подумки, — пояснила Ілона, показуючи на невелику кнопку на плазматичному пістолеті.

Тарас зняв із запобіжника свій бластер та націлився на стіну і вистрілив. З бластера вирвався тепловий промінь, який прорвав діру в оббивці космольота і трохи підпалив її. Віддачею його руку трохи відкинуло.

— Нічого собі! — вигукнув від захвату Тарас.

— Якого фіга ти вистрілив! — крикнула Ілона.

— Хотів спробувати, — відповів Тарас.

— А якби зрикошетило? 

— А воно ще зрикошетити може? — здивовано запитав Сергій.

— Може! — Ілона явно нервувала. — Якщо матеріал має відбивальні властивості, як дзеркала.

— А звідки я це мав знати?! — почав кричати у відповідь Тарас.

— То треба було спитати! — вже голосніше крикнула Ілона. 

— Заспокойтеся! — крикнув Сергій та продовжив тихіше: — Слухайте, не сваріться. Ілоно, ти зрозумій, у нас батьків військових не було. Цю зброю тримаємо в руках вперше. А ти, я бачу, вже в повній бойовій готовності. Тому прошу Вас, міс Рембо, показати, як це все причіпляється та для чого воно все. 

— Добре. Тільки вже нікуди не шмаляйте, — відповіла з притиском Ілона.

Пізніше Ілона пояснила хлопцям, як правильно одягати військовий скафандр. Виявилося, що, крім зброї, у них був повний комплект для оснащення солдата. Тут були і різні розгрузки, захист від полум’я, додаткові батареї для живлення костюма та плазматичних пістолетів. В одній з капсул навіть була важка рушниця класу «земля-повітря». Ілона пояснила, що такими теоретично можна збивати невеликі космічні космольоти.

Під час інструктажу хлопці уважно слухали, лише зрідка тишу порушували звуки застібання ременів та клацання застібок. Ілона пояснювала методично, зосереджено, немов це було для неї звичною справою.

— Отже, це — захисні пластини. Вони витримують вогонь і удари середньої сили, — пояснювала Ілона, показуючи на різні частини екіпіровки. — Це — додаткові батареї для живлення костюма. Ось ці елементи насправді захищають від полум’я. Розгрузки для батарей і додаткових модулів кріпляться ось тут.

Приблизно за пів години хлопці вже виглядали як повноцінна космічна легка піхота. Скафандри сиділи на них щільно, зручні й водночас надійні, а в руках вони тримали плазматичні пістолети.

— З такою екіпіровкою вже кладійці-пірати не такі страшні, — промовив Сергій, намагаючись трохи підбадьорити себе.

— Отже, запам’ятали: без необхідності не стріляти. Економити набої. Цих батарей нам вистачить десь на сто пострілів кожному, — сказала Ілона, звертаючись до своїх товаришів.

— Значить, у мене дев’яносто дев’ять, — мовив Тарас, остаточно поправляючи свою екіпіровку.

— Так, у тебе дев’яносто дев’ять … — підтвердила Ілона, кивнувши.

— Ну що, тікаємо на планету і чекаємо підмоги? — запитав Сергій.

— Не знаю. Я б лишався тут і чекав, доки нас знайдуть. Ми ж озброєні, — запропонував Тарас.

— Ні! Не можна! — рішуче мовила Ілона. — Треба добратися до капітанської рубки і перевірити, чи включено сигнал тривоги! 

— Тобто ти хочеш воювати з професійними піратами? — спитав перелякано Тарас.

— Не воювати, а спробувати туди пробратися по-тихому, — спокійно відповіла Ілона.

— Як? Мені теж не подобається ця ідея, — скривився Сергій.

— Але без цього підмога не прийде, — намагалася переконати хлопців Ілона. 

— Але ти ж казала, що сигнал тривоги посилається автоматично! — заперечив Тарас.

— А точно! Я забула, що ми на цивільному космольоті, — ніяково відповіла Ілона. — Ну тоді треба просто втекти. 

— Чому ми просто не можемо тут сидіти і чекати на допомогу? — знову повернувся до своєї ідеї Тарас.

— Бо нас тут в кінцевому етапі знайдуть, — переконливо мовила Ілона. — Хоч космоліт і великий, але вони його обнишпорять від верху до низу. Якщо втечемо з космольота, то нас не знайдуть.

— Але невідомо, чи нам вдасться вижити на цій планеті… — невпевнено пробурмотів Тарас.

— У нас є адаптаційна військова броня. Цих батарей вистачить на кілька днів, навіть якщо планета виявиться непридатною для життя, — впевнено розповідала Ілона.

— А якщо пустеля? Там нас тільки сліпий не побачить, — заперечив Тарас.

— Все одно краще, чим тут. Там буде простір для маневрів, — відповіла Ілона.

— Ой, не подобається мені цей план… Ти, можливо, забула, що хоч ми і виглядаємо як космодесантники, але все одно ми студенти-інженери, а не воїни, — продовжував суперечку Тарас.

— Якщо будемо сидіти склавши руки, то точно помремо. Я згоден з Ілоною, — підтримав Сергій.

— Ну, добре… Два проти одного. Але як ми знайдемо вихід з космольоту? — запитав Тарас.

— Ми ж біля додаткових виходів! Під час аварійної посадки вони усі автоматично відчиняються. Нам тільки важіль повернути. Про це робот казав, ви що, забули? — пояснила Ілона.

— Не пам’ятаю такого, — зізнався Тарас.

— Яка різниця? Вирушаймо! — заявив Сергій, розправляючи плечі.

— Зброю знімаємо з запобіжників, — нагадала Ілона.

— Є, — хором відповіли хлопці, перевіряючи обладнання.

— Тоді пішли, — скомандувала Ілона і відчинила двері кімнати. 

Глава 3. Вихід в невідоме 

«Чорт візьми, що я наробив? — думав Сергій, йдучи за Ілоною. — Навіщо я погодився на цей дурний міжпланетний переліт? Сидів би собі спокійно вдома, на Землі, їв би свій улюблений борщ, дивився б старі фільми… А зараз що? Застряг у цій металевій коробці, не знаючи, що мене чекає попереду. І все через цю дурну мрію про подорожі до зірок. З дитинства я мріяв стати космонавтом, досліджувати нові світи, відкривати таємниці Всесвіту. А тепер моя мрія обернулася кошмаром…»

Серце билося в грудях Сергія, як відбійний молоток, коли він ступав за Ілоною по темному коридору космольоту. 

Ілона йшла попереду, обережно заглядаючи за кожен ріг. Червоні аварійні вогні миготіли вздовж широкого, металевого переходу, а стрілки на стінах вказували напрямок до найближчих аварійних виходів. 

— Добре, що нікого нема! — тихо промовив Сергій, однак відчуття тривоги не зникло.

 — Де аварійний вихід? — прошепотів Тарас.

— Отам, — показала Ілона вбік, куди показували стрілки, — але нам треба туди, — і показала в протилежний бік.

— Чого це?! — тихо, але роздратовано запитав Сергій.

— Треба ще взяти маячок, — прошепотіла Ілона.

— Який ще нахрін маячок?! — знервовано мовив стиха Тарас.

— Ну, нас вчили, що є ручні маяки, — шепотіла терпляче Ілона. — Перед виходом з космольоту під час аварійної ситуації їх обов’язково потрібно взяти з собою. Вони дозволяють знайти групу людей, які розійшлися по планеті з тих чи інших причин.

— Бляха, ну чому ми про це дізнаємося вже тут, в коридорі? — відповів трохи голосніше Тарас.

— Бо тут нікого нема, а я не знала, яка за дверми обстановка, — прошепотіла Ілона з притиском. — Маячок розташований на початку коридору. Зберігайте тишу та прикрийте мене, а я збігаю і візьму. 

— Тобто, прикрийте?! — незадоволено запитав Сергій.

— Ну, якщо хтось зайде в коридор, я ляжу або втечу в бокові двері, а ви будете у нього стріляти, — знервовано відшепотіла Ілона.

— Нє, ну капець! Як все просто звучить твоїми словами! — роздратовано мовив Тарас голосніше.

— Я краще піду за тим маяком, — сказав стиха Сергій.

— Ти не знаєш, де він та як виглядає! — теж голосніше мовила Ілона.

— Так опиши! — перейшов на звичайний голос Сергій.

— Немає часу! Замовкніть і прикривайте, — стишила голос Ілона.

— Ходімо разом, — запропонував Тарас.

— Добре. Тільки тихіше! — згодилася Ілона.

Усі троє повільно вирушили довгим широким коридором космольоту, весь час тримаючи зброю напоготові. Їхній хвостовий відсік був відгороджений масивним дверима від основного залу космольоту. 

Глухе ехо кроків відбивалося від металевої стелі та стін коридору, що лише більше насторожувало Сергія. Нарешті вони дійшли до початку хвостового відсіку, де збоку на стіні висіла невеличка скринька. Ілона обережно відчинила її і дістала звідти якийсь маленький пристрій, схожий на навушник.

— Все, маячок у мене,  — прошепотіла вона, стискаючи його в руці. — Йдемо до виходу.

— А може, ті кладійці-пірати вже пішли? — спитав стиха Сергій, не рухаючись з місця в той час, як Ілона вже розвернулася та йшла до аварійного виходу.

— Можеш перевірити, але ми йдемо, — відповів Тарас та пішов слідом  за нею. 

Сергій постояв кілька секунд, вагаючись, а потім попрямував за друзями. 

Раптом за їхніми спинами з шумом відчинились двері. Сергій обернувся і завмер від жаху. У дверях стояв озброєний чоловік у такій же військовій броні, як і він сам. Їхні погляди зустрілися на частку секунди, а потім незнайомець підняв бластер, щоб вистрілити… але не встиг. Ілона випередила його, вистріливши йому в шолом. Чоловік впав на підлогу.

— Тікай! — крикнула Ілона, і Сергій з усіх сил кинувся наздоганяти Тараса та Ілону, які розвернулися, стріляючи з пістолетів на ходу.

Сергій біг щосили до своєї команди та почув позаду себе крики:

— Стій! Вогонь!

Тоді він побачив, як постріли з ворожих бластерів врізалися в стіни та підлогу коридору, зовсім близько від нього.

Тарас та Ілона продовжували вести зустрічний вогонь, намагаючись не попасти в Сергія, що біг до них. Сергій догнав команду і вони разом побігли до аварійного виходу.

Раптом Сергій відчув, як йому в спину щось сильно вдарило, і він упав на підлогу. Він застогнав від болю. Тарас підбіг до нього і, не гаючи часу, потягнув його до бокових дверей з написом «Лише для персоналу». Це була маленька кімната, де вони могли сховатися. 

Ілона добігла коридором до аварійного виходу, що вже був зовсім поруч,  сховалася біля нього та вела перестрілку з піратами.

— Ти як? — запитав Тарас, допомагаючи Сергію сісти.

— Так, ніби дошкою вдарили по спині, — прохрипів Сергій.

— Іти зможеш? 

— Так, зараз, — Сергій підвівся на ноги, розминаючи спину. — Тільки трохи оклигаю від болю. А як там спина?

— Виглядає, ніби все окей,  — відповів Тарас.

Синопсис