Кругообіг часнику в природі

 

 

– Так коли, кажете, ви помітили зникнення, – Лутаріель, з останніх сил намагався зберегти незворушність і спокій, але тремтячі від роздратування почервонілі вуха видавали його з головою.

– Так цей, сем, тойво, сем, моя, сем пішла спати, сем, коли це воно, тойво, сем, – маленький гоблін продовжував бурмотіти собі під ніс, трясся і шалено стікав потом.

– О, Великий Лісе!- взревів Лутаріель і широкими розмашистим кроком підійшов до вікна. Старий замок жалісно заскреготів, але зрештою піддався, у відчинені ставні увірвалося рідкоголосся лісу, приправлене нотами сухих трав та хвої. Скупі промені призахідного сонця падали на сірі квадрати часникової плантації, яка оточувала маєток,  наразі уже порожньої. Саме деталі її зникнення Лутаріель безуспішно намагався витягнути зі старого гобліна-охоронця уже п’яту годину поспіль. За цей час справа так і не зрушила з місця.

– …моя виходити, а воно, сем, нема, сем, – продовжував белькотіти охоронець.

– Немає, кажете, – аж підібрався Лутаріель, різко обернувшись до допитуваного, – коли воно нема, сем? – Взревів уголос.

Гоблін ще більше зблід і затрясся:

– Нема, сем, сем, не бачити, сем поле, – забелькотів ще нерозбірливіше.

Лутаріель важко зітхнув і опустився на краєчок письмового столу, приймаючи те, що проста справа про зникнення часника у маєтку перетвориться на його власні п’ятигодинні тортури і спроби отримати від охоронця хоч якусь інформацію.

– Добре, – в цей момент голос Лутаріеля, звучав як чарівна пісня сирен заворожуючи і заколисуючи, – кивайте або заперечно хитайте головою на мої запитання.

Гоблін знову перелякано затрясся і почав повертати голову у всі боки. Якби не втома і страшне роздратування, Лутаріель зараз би від душі розреготався, бо виглядало це справді смішно.

– Ні-ні-ні, – зупинив його Лутаріель, – якщо відповідь на моє питання – так, ви киваєте головою, – і Лутаріель повільно показав як треба кивати, пильно дивлячись на гобліна, – якщо відповідь – ні, то ви хитаєте головою, – і Лутаріель показово проробив описувану дію,  – якщо ви не знаєте, просто розведіть руками, ось так! – і Лутаріель широко розвів долоні.

– Все зрозуміло? – Він пильно глянув на гобліна.

Гоблін завмер на мить а потім знову почав повертати голову у всі боки, при цьому широко розставивши руки.

Лутаріель мовчки вийшов з кімнати, щосили грюкнувши дверима. Швидко пройшов коридором пустого маєтку і вибіг на двір, не помічаючи нічого перед собою від люті. Сам незчувся як опинився на краю сірого часникового поля, точніше пустого поля, через яке його сюди і викликали. Чи міг подумати найкращий випускник академії пошукових мистецтв, що провалить своє перше завдання на полі з часником, питання було риторичним.

Прохолодний вечірній вітерець приємно обдував обличчя і трохи остудив запал від невдалої розмови з гобліном-охоронцем. Світло сірий плащ співробітника магічної поліції вже не виглядав так бездоганно, як вранці і це дратувало Лутаріеля навіть більше, ніж не розкрита справа. Постоявши якусь мить, він обернувся і побачив кілька великих брил каміння, не довго думаючи, присів на один з них і почав підсумовувати все що знав про завдання.

Сигнал про зникнення часнику прийшов до відділку зранку. У зведенні йшлося про те, що невідомі забрали весь часник з поля і зникли у невизначеному напрямку. Лутаріель зробив все, як вчили в підручнику, оглянув місце події, але навіть його гострий ельфійський зір не розібрав у тому місиві слідів щось конкретне, складалося враження, що на полі потопталася ціла орда магічних слонів, за нею пройшла армія бегемотів, а потім пробігли всі мешканці сусідніх маєтків. Тобто жодних зачіпок.

Допит можливих свідків теж нічого не приніс, гоблін садовник був німим від природи і на всі запитання лише розгублено хитав головою, так, ніби не розуміє.

Пані повариха, теж гоблінша, просто обклала його зовсім невишуканою лайкою, коли він спробував сунутися до кухні, де саме кипіло кілька чанів зі сливовим мармеладом. Єдине, чого він спромігся від неї почути було, що за роботою на кухні їй немає часу слідкувати за полями.

Єдиним можливим свідком міг бути маленький гоблін охоронець, але п’ять годин спроб розговорити його виявилися марними і зараз Лутаріель відчував себе абсолютним нікчемою.

– Чи має пан трохи тютюну, – вирвав його з невеселих думок приємний баритон.

– Авжеж, пане, – стрепенувся Лутаріель, побачивши перед собою кремезного троля, вдягнутого у рясу священника голова якого була вкрита тонкими різнобарвними кісками заплетеними у одну суцільну косу.

Троль присів поруч на сусідній камінь з цікавістю поглядаючи на ельфа, який швидко дістав з підсумку кисет з тютюном і простягнув його незнайомцю. Сам Лутаріель не палив і категорично засуджував цю згубну звичку, але за роки навчання в академії та перші тижні роботи в Управлінні магічної поліції зрозумів, що саме тютюн може стати магічним пропуском до будь-якої компанії і тим ключем, що відчинить двері до будь-яких таємниць.

Троль вдячно кивнув, набивши свою велику темну люльку, черкнув кресалом і затягнувся, насолоджуючись смаком. Блаженно закрив очі.

– А пан знається на хорошому тютюні, – хитро зіщулився троль глянувши на Лутаріеля.

Лутаріель тільки вдоволено посміхнувся і кивнув, витримуючи паузу.

Якусь мить сиділи мовчки. Першим не витримав троль:

– Хороший в цьому році урожай, – глянув хитро на Лутаріелья, – на ярмарку у Сврозі, як очікують, збереться весь магічний люд лісового передгір’я.

– Еге ж, – погодився Лутаріель, – ходять чутки навіть крон-принц завітає. Нечуване діло.

– Атож, – погодився Лутаріель, – пан – місцевий священик? – обережно уточнив у незнайомця.

– Ну, місцеві не дуже хочуть звільнити свої душі від тягаря гріхів, тому, скоріше сторож місцевого храму, – сумно посміхнувся він, – а ще найвідоміший менестрель Сврозькового ярмарку. – І у відповідь на ошелешений погляд Лутаріеля пояснив, – Треба ж якось залучати прихожан. Принаймні раз на рік храм переповнений і скарбничка забита. Що дає можливість протриматися до наступного ярмарку, – додав він з кривою посмішкою.

– А місцевих теж всіх знаєте? – наважився нарешті Лутаріель.

– Авжеж, – кивнув поважно той і простягнув руку, представляючись, – Зелатарі.

– Лутаріель, – Лутаріель міцьно потис простягнуту руку. – А про часник нічого не чули?

– Ну так ріс тут, як завжди, – потис плечима Зелатарі.

– Ріс? – ухопився за його слова Лутаріель.

– Ну, знамо, ріс, – весело посміхнувся Зелатарі, знову затягуючись тютюном, – б’юсь об заклад, ви – стажер у магічному відділку.

– Звідки ви… – не стримав свого подиву Лутаріель.

– Та, облиште, це ж щорічний місцевий атракціон, – кожен рік хтось із ваших новеньки приїжджає сюди розслідувати зникнення часнику, – глянув він хитро на ошелешеного ельфа.

– Кожен рік?

– Ну так, – посміхнувся троль, затягуючись, – це ж весело. Б’юся об заклад, на вас непогано поставили. Ви виглядаєте впертим.

– А куди, насправді, зникає часник? – не витримав Лутаріель.

– Та знамо куди, – вночі викопують люди.

– Нащо?

– Так скоро ж ярмарок, треба ж якось захиститися від вампірів.  – І у відповідь на погляд Лутаріеля, пояснив, – вони не знають, що це не допоможе. А пану Рольфу від того один зиск: спочатку викопають самі поле, а потім все самі і принесуть під його резиденцію в Сврозі. Непоганий гештальт, я б сказав.

– Ну, так, – задумливо протягнув Лутаріель. – Тобто ніхто не бачить, як викопують?

– А навіщо? – здивувався троль. – Це ж кругоообіг часнику в природі. Для людей зарядка. Для пана Рольфа – зібраний урожай, який він потім продасть в харчевню гномихи Стуві. І всі задоволені.

– Тобто пан Рольф – вампір, – підвів підсумок Лутаріель.

– Еге ж. І дуже сильно любить розказувати як сильно він боїться часнику. Ніщо так не допомагає розвивати бізнес, як віра в міф – посміхнувся Зелатарі.