Баобаб

 
Нічого не віщувало проблем. Горох звивався пагонами, виноград наливався гронами, навіть помідори почали рожевіти. Петро вийшов на ганок і ніжно торкнувся вишневої гілки, усипаної червоними ягодами. Чоловік овдовів п’ять років тому, але повсякчас подумки звертався до покійної дружини. Марічка би ним пишалась. Город був їхнім спільним дітищем, за життя дружини усе родило, як дурне. Лише посеред городу завжди виростало якесь дивне дерево, яке восени зникало. Дружина забороняла його чіпати. Та він і не намагався, бо роботи не бракувало і без цього. Врожаї часто дівати було нікуди. Тож роздавали стиглі яблука та соковиті груші сусідам. А ті дивувалися, чого це в Семененків дерева ломляться, а в них суцільне зелене гнилля. Марічка у відповідь лише посміхалась.

Цьогоріч весна хоч і була прохолодною, але не засмутила заморозками, як в попередні роки. Петро налагодив крапельний полив, але не шкодував і води зі шлангу на вибагливі огірки та капусту. Та на темно-зелені кавуни, що потроху входили в силу. А потім настало пекло. Три тижні поспіль термометр показував близько сорока градусів, а на сонці і понад п’ятдесят. Петро натягнув над помідорами і кавунами щільну сітку, збільшив полив, але програвав у нерівній боротьбі зі спекою. Листя жовтіло і скручувалося, гілля хилилося додолу, пагони засихали на очах. Сусіди теж бідкалися, але і зловтішалися:

– Що, Петре, і в тебе урожаю не буде? Не допомогли тобі нові добрива і технології?

Чоловік не відповідав. Він повертався до виплеканих рослин і стримував сльози, вчергове обриваючи сухе листя.

Марічка явилась однієї ночі уві сні. Сумна і незадоволена запитала:

– Що ж ти не дбаєш про наш город?

На всі його відповіді, різко сказала:

– Іди до відьми, вона допоможе.

І зникла. До ранку сни були наповнені зеленими деревами і кошиками зібраних фруктів та овочів.

Прокинувшись, Петро замислився. Де ж шукати ту відьму? Та й чи вірити сну? Але згадав погляд Марічки і попрямував розпитувати сусідів. Дехто сміявся, дехто крутив пальцем зі кроні. Мовляв, зовсім у старого дах потік. І лише давня приятелька дружини, Оксанка, не здивувалася запитанню.

– А я все думаю, коли ти нарешті прийдеш. Марічка наснилася?

Петро ствердно хитнув головою.

– Мені теж, – продовжила жінка. – Вона завжди мене відьмою називала. А тепер вимагає тобі допомогти.

– І ти допоможеш? – Петро вже так втомився, що і не здивувався.

– Так, але є умова. У нас, відьом, завжди є умови, – якось не по-доброму посміхнулася Оксана. – Якщо захочеш скасувати нашу домовленість, доведеться усе втратити.

Петро вийшов від подруги дружини, стискаючи в руці невелику кісточку невідомого плоду. Оксана наказала не записувати, а запам’ятати, що потрібно з цим робити.

Дочекавшись опівночі, Петро вирив посеред городу яму метр завглибшки. На дно поклав насіння усіх рослин, які хотів врятувати, та кісточку. Рясно полив водою, а наостанок взяв стару «циганську» голку та проколов собі палець, зронивши в яму три краплі крові. Швидко засипав її та сів біля ями чекати до ранку, як наказала Оксана. Так чатував щоночі, доки на четвертий ранок на з’явився перший зелений паросток. Паросток видовжувався на очах, за кілька днів він вже став в рівень з хатою, а потім наче завмер. Спочатку Петро жодних змін на городі не зауважив. А за кілька днів помітив, що позеленіли кущі помідорів, налилися силою огірки, з’явилися нові кавуни. Сонце палило все довкруги, а над городом Петра неочікувано зависала хмаринка, що поливала город невеликим дощем, а надвечір зникала. Петро так радів, що навіть не звертав уваги на те, що на його пальці від невеликої ранки пішла чорнота. Вирішив, що то іржава голка була, тож само мине.

Чоловік завітав до Оксани, щоб подякувати. Приніс великого кавуна та торбу стиглих помідорів. Але вона відмовилася. Лише уважно подивилася на Петра, взяла його за руку, на якій чорнота розлізлася всією долонею, і промовила:

– До наступної повні ще можна повернути цей дарунок, але урожаю не буде.

– Хто ж це в здоровому глузді відмовиться від урожаю? – посміхнувся Петро.

– Марічка твоя теж так казала… І де вона зараз? – запитала відьма. – Прощавай.

Оксана грюкнула дверима, лишивши Петра на подвір’ї.

Спека потроху відступила, сусіди рятували те, що витримало посуху. Дерева в них поступово поверталися до сили. Але куди їм братися до Петрового городу? Гілки дерев не витримували ваги яблук і персиків, кавуни лякали своїми розмірами, виноград бризкав соком. Але чогось бджоли і метелики почали облітати город, зупиняючись  на напівзелених ягодах і фруктах сусідів.

Ще й рука почала свербіти, чорнота вже дістала ліктя. Це не давало спати ночами, і, лежачи без сну в темряві, Петро переконував себе, що дивні звуки з городу йому здаються. Але одного разу, саме напередодні повні, не витримав, і взявши дрючок, рушив на город. Усе було видно майже, як вдень: Місяць світив яскраво. Величезне зелене дерево посеред городу ритмічно хиталося. Воно нагадувало баобаб, як його уявляв Петро з  малюнків у дитячих книжках. Дерево вистромлювало гілки в різні боки і, як гігантський спрут, видовжувало їх далеко за паркан городу.

– Що це коїться? – охнув Петро.

Звісно, йому ніхто не відповів.

Чоловік вийшов за браму і побачив, як один із зелених мацаків «баобаба» переліз за сусідський паркан та охопив молоду яблуню. У цей момент з городу почулося чавкання, а сусідське дерево почало в’янути на очах.

Петро забіг до сараю і схопив сокиру. Щойно він наблизився до «баобабу», той вмить зібрав свої мацаки до купи і щосили штовхнув чоловіка, а потім висмикнув з рук сокиру. Петро спробував відірвати гілку, потягнувшись за мацаком, але опинився на землі. Далі його зморив сон. Прокинувся вранці посеред городу, залитого сонцем, посеред якого височіло дивне дерево.

Рука почорніла вже до плеча і страшенно боліла. Сокира знайшлася попід хатою, куди її вночі закинув «баобаб». І тоді Петро вирішив діяти.

– Пробач, Марічко, – промовив в голос і пішов гострити сокиру.

Він покликав сусідів і запропонував зібрати з городу все, що їм подобається. За кілька годин від рясного урожаю не лишилося і сліду. Першими зрубав усі дерева. Потім взявся за бадилля і повиривав помідорні кущі, повикопував кавунові пагони. Те, що не хотіло вириватися, рубав сокирою. Зелений велетень посеред городу наче причаївся, але вдень він не задавався таким небезпечним, як уночі.

Петро викопав навколо нього по колу канаву, яку наповнив водою. Потім плеснув на «баобаб» бензином. Той виструнчився і заколихався. Він потягнувся в бік чоловіка, але Петро встиг вистрибнути за межі кола. Чорнота почала стрімко ширитися тілом, сил бракувало, перед очима все пливло. Петру примарилася Марічка, яка стояла перед «баобабом», намагаючись його захистити. Чоловік клацнув запальничкою і жбурнув її в бік дерева. За мить полум’я охопило «баобаб», а городом пронісся сповнений болю крик. Петро знепритомнів.

Коли отямився, побачив перед собою біле обличчя Оксани.

– Тримайся, «швидка» вже іде.

– Яка ще «швидка»? – Петро спробував сісти. – Ти ж відьма, можеш мене і без лікарів врятувати. Ще палає?

– Тобі ще чаклунства захотілося? – Оксана не підтримала цю ідею. – Краще вже до лікарів. Не хвилюйся, пожежників теж викликала.

Вона мовчки взяла чоловіка за руку. Чорнота зникла. Лише свербів поранений палець. Тож щеплення від правця не завадить.