КАРИНІ ВАРЕНИКИ

 

– Оріхів. Ніч. Ні – день. День, точно – день. Фунтик, де ти? – кріпкий парубок втирав обличчя руками й намагався розгледіти хоч щось у густому стовпі порохів. Практично зруйнований будинок видихнув наостанок і розкришився, буцім життя його мешканців, на тисячі друзок будматеріалів. З-під уламків цегли стирчали ноги.

– Живий? – Дмитро штурхонув побратима.

– Пішов ти, Кара! «Витримає. Витримає»… Витримав? – Віталь гучно матюкнувся, закашлявся, крекчучи підвівся, – Хто б нам вареники ліпив, коли наскубали б вишень? Де в нас борошно? Га? Я до тебе балакаю, чи до ось цієї розвалюхи, на яку ми, якоїсь холери, дерлися? Дались тобі ті вишні, кара ти господня.

– Не господній я… поки що, брате. Доки мені спину прикриваєш – я мамкин. А там, як бог дасть, – відказав Кара й вперто подерся на дивом вцілілу вишню.

– Дебіл! Карха собі зламаєш! – Фунтик завжди дивувався впертості побратима. Ні, щоб головою помізкувати, то він п’ятою точкою все робить і на цю ж точку шукає собі пригоди. Ще і його підбиває.

А, власне, з чого все почалося? З боєприпасами конкретний капець, тому ратники вирішили гайнути на промисли. За такою-собі інформацією, десь-то по вулиці такій-то стояла вантажівка із заповітними ящиками. Подейкували, що поряд з неї кумкало пару свинособак, але й це було з пальця висмоктано. Вірогідністю інформації жоден букмекер не зацікавився б, але… капець від цього не зникав.  Кара з Фунтиком, охрестивши себе місіонерами (ні, а як ще можна себе називати, коли ти йдеш на місію, попередньо обговоривши «Місію нездійсненну»?) подибали на вивідки одне за одним.

– Кара, ти як Вінг Реймс, – хихикнув Віталь передуючи.

– Хто? – Дмитра перекособочило од такої обізнаності побратима.

– Ну, актор з кіно.

– Це котрий? Хоч нормальний мужик? Там вродливий, качо́к, щоб дівки увагу звертали, – воїн аж всміхнувся, уявляючи себе в оточені красунь.

– Це, Кара, афроамериканець, що Лютера грав. В тебе зараз миза од загару точно, як у нього, – реготнув Фунтик.

Дмитро зарядив побратиму масного копняка, що той ледь на ногах встояв.

– За що? – обурився Фунтик.

– Ти б ще сказав, що я Бельмондо якесь.

Далі йшли насупившись мовчки, думаючи кожен про своє. Кара уявляв соковитих панянок, що ретельно й майстерно, хазяйновито й сексуально мнуть тісто на вареники з вишнями. Фунтик скучав за рідною домівкою і намагався витягнути з пам’яті фрагменти минулого часу. Того часу, що відбувся до 2014 року, адже після нього він міг пригадати лише бої та епізодично посмішки побратимів, які зріднилися з Валькіріями. Скільки їх було?

– Кончена війна! Суки! Ненавиджу! – Віталій смикнув автомат, ніби хтів дати чергу по війні, ворогу, своєму болю.

– Тшш, – Дмитро обійняв побратима за плечі, притиснув до себе, – Заспокойся. Ми їх всіх покладемо. Всіх, Фунтик, до єдиного, за кожного брата, бо має бути правда на землі.

Фунтик стогнав і бив, бив друга кулаками в груди.

— О, брате, глянь яка вишня, – Кара вже мав досвід з нападами посттравматичного синдрому Віталя і вивчив, що допомогти можна найпростішим – перемкнути увагу на щось буденне.

–Вааареееникиии, – проспівали хлопці в один голос.

– Ніт! Кара, ніт, ми маємо йти далі, бо хлопці без металевих харчів довго не протягнуть, а без вареників обійдуться, – Фунтик панічно смикав побратима, що настирливо дерся на вельмочки хиткі рештки ґанку, аби дістатися верхівки вишні.

–Залазь до мене, витримає! – Дмитро хвацько вхопив друга за руку й мав намір витягти Фунтика.

Ну, далі ви вже знаєте, що трапилося.

Врешті Кара на вишні, Фунтик скавулить під вишнею, а десь у бік од вишні донеслося ричання.

– Пес? – припустив Кара, запихаючи вишні в усі наявні кишені на однострої.

–Якщо пес, то завбільшки з годзилу, – відповів Фунтик.

 І тут на світ божий намалювався двометровий красень песиголовець в однострої ЗСУ. Побратимі зціпеніли.

–Та не лякайтеся ви, – заговорила вовча голова, що потроху набирала людської подоби. – Паляниця, молодиця, синиця. Слава Україні.

–Героям Слава, – невпевнено відповіли Кара з Фунтиком.

–Брате, я ледве не всцявся, – чесно видушив Фунтик і пішов з обіймами до велета. Віталь повсякчас потребував обіймів, ніби дитя, що загубилося. Либонь тому, що так він контролював ситуацію: побратим коло серця – живий.

Кара, проґавивши нижню гілку, успішно гепнувся додолу. Вояки щиро розсміялися. Дмитру ж було не до сміху – вишні в кишенях подушилися і теперечки виникла проблема з мокрими штанами, мурахами, що атакували ноги.    

І розповів Максим – Максимус, а саме так звався ратник, історію втрати побратимів, бої з ворогом і свою контузію. Про те, як тинявся містом, рвав шляхом болотяне кодло і як зрадів учувши рідну мову.

– А?! А я що казав – мова має значення! – випалив Фунтик і запишався собою.

–Мужики, тихо… – Кара вказав напрямок.

З-за рогу смерділо ворожим діалогом про за́хват од українського устрою життя. Полеміка з приводу чистоти вулиць, квітів, дитячих майданчиків і якості речей, змішувалася з хизуванням трофеями.

Побратимам цього стало досить. Фунтик пішов ліворуч, Максимус, миттєво вбравшись у свій генетичний стрій, кинувся навпрошки, Кара, з криком: «Скуштуйте кари господньої», взяв на себе тих, що праворуч.
Бій ущух аж занадто швидко, вояки й адреналіну толком не набралися.

Максимус закашлявся, харкнув ґудзиком з двоголовою куркою.

–Фе – гидота, – Фунтик з огидою глянув на результати діяльності Максима, так би мовити,  – «Гарно» – не те слово, що личить твоїй роботі. А на смак вони які?

–Як вареники… – не договорив песиголовець, бо Кара вибухнув.

–Не смій! Навіть не думай свинособак порівнювати зі святим. То ж як сутність життя: Україна, дівчата і вареники. Після мамки, звісно.

–Та я ж не завершив фразу, – знітився велетень, – Як вареники з лівером, що пролежали тиждень на сонці.

–Ааа, то добре, реабілітувався, – розтягнувся у посмішці Дмитро.

–Брати! А недаремно ми сюди завітали, – гукнув Фунтик.

Недалечко стояла вантажівка із зеткою на подертому брезенті. В диромасі проглядалися зелені дерев’яні ящики.

Не питайте, як воїни придубили автівку майже до своїх позицій, то траˊ питати у Максимуса, де він брав силу і штовхати, і тягнути кільканадцять тонн три кілометри. Кара з Фунтиком лишень переглядалися на те, як рубака з несамовитим риком обертався звіром, але той звір був достоту рідним, і в того звіра однак не було невичерпного запасу моці. Макс достобіса втомився. Зголосилися, що хтось має полупити до побратимів за поміччю.

–Пане командире, – Фунтик захекано репетував, прибігши до своїх, – Пане командире! Там ми той-во – місія все-таки здійсненна, та треба підмога. У нас є харч зброї! Там такий урожай – замилуєшся!

 

–Кара, ти поранений? Що з ногами, зачепило? – занепокоївся командир, щойно ратники зібралися гуртом.

Дмитро глянув на штани з велетенськими рудими плямами.

–Вареників не буде, пане, – з кислою мизою видушив Дмитро.

Здивування побратимів змінилося реготом, коли Кара почав вивертати вишневі кісточки з кишень однострою.