Час збирати камені

– Я можу протриматися сім циклів!

– Не тринди. Сім циклів не кожен західник протримається, а ти навіть у вік ще не увійшов.

– Ну то й що? Я знаю, за що кажу… – Ґік насурмився. – Я… тренувався, – він обережно зиркнув на подругу, оцінюючи: здасть/не здасть.

– Ти що?? – сторопіла та. – А якби тебе впіймали? Чи навіть гірше: якби щось ся стало? Ти думаєш хоч іноді чи одразу робиш?

– Повір, я ДУЖЕ багато думав, – випʼяв груди Ґік. – Ти розмовляєш із найдумаючою істотою по цей бік Океану. І я дійшов висновку, що маю це зробити.

– Ну не знаю. Тобі тільки вісімнадцять. Подумай ще.

– Добре, – закотив очі Ґік. А сам потайки видихнув із полегшенням. Не здасть Санка. Як вже одразу не засварила, то, може, ще й допоможе. – Подумаю. До Жнив.

Санка феркнула, показуючи, якої вона думки про його “роздуми”, але відмовляти знову не стала. Точно, допоможе. Їй і самій кортить, але вона ще й один цикл не витримує, куди їй у битву пхатися. Ґік переможно загорлав, але мовчки, усередині себе. Не варто показувати, що розкусив подругу. Бо може й передумати.

А домопога йому знадобиться. Не дарма Санка очі закочувала. Щоби такий юний – та й у Жнива встряг – річ не те, щоби небачена, але не вітається. Ґікові завжди ці забобони незрозумілі були, проте західники вперто не воліли допускати до битви за врожай молодь. На думку Ґіка, це було більш, ніж несправедливо. Але так повелося, і не йому ламати традиції.

***

Океан заворожував. Чиста, неприборкана стихія, протистояти якій – собі дорожче. Вони й не намагалися. Просто жили собі поруч, від врожаю до врожаю. Звісно, узбережжя манило таємницями, але мало хто наважувався пірнути просто так, з цікавості. Вважалося, що Океан потребував мудрості, досвіду, який накопичувався протягом довгого життя.

Але Ґік був проти такої дискримінації. Він вважав, що якщо в тебе достатньо сили й витривалості, аби підкорити стихію, немає сенсу чекати, поки прийде мудрість. Значення віку – переоцінене.

Перламутрові потоки пливли, розбивалися об скелі, за якими відомий світ уривався, припинявся й перетікав у Океан. Ґік часто приходив сюди, спостерігаючи за переливами перламутру. Санка інколи доєднувалася.

Проте вона не любила Океан.

Ґік піддражнював: мовляв, боїться подруга. Та якось дивно кивала. Ніби погоджувалася лише, щоби він відчепився. Ґік і відчепився. Коли він отак сидів на краю, йому ніхто не був потрібний, навіть Санка.

Уперше він пірнув випадково. Послизнувся й упав. Дивне відчуття: ніби й у воду занурився, і не відчувалися її потоки шкірою. Ґік навіть очі наважився розплющити лише, коли повітря в легенях майже скінчилося. Встиг тільки побачити, що потоки зсередини зовсім навіть не перламутрові. А потім його викинуло –і перелякатися достоту на встиг.

Друге занурення вже було свідомим, Ґік навіть годинника із собою взяв. Проте це ніяк не допомогло. Якщо тому годиннику вірити (а Ґік не повірив ані на гріш), хлопець і не пірнав. Стрілки стояли точнісінько на тих самих місцях, як і до занурення.

Потім він здогадався лишати годинника на березі, до й після кожного пірнання звіряючись зі стрілками. До четвертого цикла роздувався від гордості, після пʼятого замислився. Час Жнив наближається… Якщо Ґік зможе пірнати на рівні з усіма, ба більше – повернеться зі здобутком… Ті, хто кепкував із вайлуватого хлопчини, зможуть своїми насмішками вдавитися.

Шостий цикл дався легко, на хвилі інерції від минулих здобутків. Щоби витримати сім, довелося чимало попітніти. Хоча, який там піт – в потоках Океану шкіра втрачала здатність відчувати тепло або холод, яке вже там пітніти.

Знавці казали, що семи циклів достане. Ґік хотів їм вірити, адже барʼєр восьмого подолати ніяк не міг: щойно відчував, що повітря добігає кінця, як паніка навалювалася з такою силою, що Океан сам викидав гостя, що каламутив своїм страхом його потоки.

***

– А якщо ти в запалі забудешся й не виринеш вчасно? – Санка зблідла.

– Ти ж щойно сама бачила: я не можу, – Ґік спробував надати голосу впевненості, якої направду не відчував. – Інстинкти сильніші за мою волю. А Океан не тримає того, хто не хоче залишатися в ньому.

– То зараз, – Санка незгідно стиснула щелепи. – Кажуть, Жнива змінюють все. І це також можуть змінити.

– Побачимо, – зухвало махнув рукою Ґік. Він готовий був ризикнути, аби тільки всі побачили, як він несе здобутий плід до Столу.

***

Направду Ґік не відчував і половини тієї впевненості, яку хотів показати подрузі. Трильйон “а що як” тіснилося в голові, підступно відганяло сон аж до самого світанку дня Жнив. Який настав навіть раніше, ніж передрікали Спостерігачі.

Захід сонць був багряним. Шепотіли: щоби всі три світила набули насиченого черленого кольору одночасно, давно не траплялося. Урожай буде багатим.

Самоцвіти розквітли під ранок. Ще нічна прохолода не сховалася від боязких поглядів перших променів, як в Океані зʼявилися перші криваві квітки. Пелюстки пульсували, витягувалися, розчиняючись у перламутрі потоків, тяглися тонкими червоними стрічками, що омивали скелі узбережжя, не лишаючи на них жодного сліду.

За традицією, першими пірнули Старійшини. Ґік був на березі, коли вони ступили в потоки. Він нетерпляче пританцьовував, навіть не намагаючись приховати збудження. Кидав косі погляди на товаришів – тих, хто так само, як і він, чекав на свою чергу.

Океан кликав, але цьому поклику поки що можна було опиратися. Треба було. Це дуже погана прикмета – молодшим пірнати, допоки не виринув хтось із старішин. І Ґік опирався.

Намагався не дивитися в бік сяючої безодні, у якій зрів урожай. Час від часу тільки перекидавсь оком із тими, хто чекав поруч. Бачив такий саме мисливський азарт у поглядах. Бачив відблиски червоних спалахів у потоках Океану…

Врожай буде багатим. Світила не збрехали.

“Щось не так”, – почув над вухом зляканий шепіт Санки.

“Що ти тут робиш?” – прошепотів у відповідь самими губами.

“Щось не так”, – повторила подруга. Її голос утратив виразність, він шелестів, як потоки Океану.

Ґік здивовано озирнувся: у очах Санки миготіли криваві відблиски самоцвітів.

Санка зробила крок.

“Стій, Старійшини ще не виринули”, – засичав до неї Ґік, але подруга вже його не чула. Навіть не помітивши спроби вхопити її за руку, вислизнула, невагомо, мов потік, ковзнувши по шкірі долоні пальцями.

Ґік розгублено роззирнувся: Старійшини ще не виринали. Санка стояла вже по коліна в потоках. Перламутрово-багряні вихори лащилися до її ніг.

– Санко, стій! Не мож… – заволав він уже вголос, аж раптом крик застряг у горлі. – …на, – завершив уже тихо.

З Океаном коїлося щось не те. Самоцвітів дедалі більшало, вони розквітали усюди, куди сягало око. Їхні пелюстки вже не були червоними стрічками, що розчинялись у потоках пералмутра – це нитки перламутра розчинялися в кривавих потоках.

– Такого врожаю не було багато років… –  захоплено перешіптувалися за спиною.

Та Ґік не слухав: Санка вже зайшла майже по маківку. Але ж вона не тренувалася, вона не вміє орієнтуватися в Океані!

***

Зсередини простір здавався майже прозорим: у легкому карміновому серпанку кожну з полумʼяно-червоних квіток видно було, як на долоні.

Санка рухалася до однієї, що вже згортала пелюстки. Ґік завмер, заворожено спостерігаючи, як рука подруги тягнеться до квітки, яка майже закрилася. Майже. Але ще не закрилася. А значить – не перетвориться на камінь, коли Санка її торкнеться, а вибухне, змішуючи недбалу жницю з матерією Океану.

“Санко, зарано!” – хотів попередити Ґік, але Океан не терпів інших звуків, окрім власної пісні.

Ґік рвонувся, відчув, як лоскочуть тіло потоки. Звісно, нічого такого він відчути не міг, але уява домальовувала.

Санку відсмикнути встиг. Роздивився її перелякані очі, розкриті в марній спробі вхопити ковток неіснуючого в цьому просторі повітря вуста, а потім з полегшенням побачив, як розчиняється тендітна постать: Океан виштовхував необережну гостю назовні.

Довго радіти не довелося: пекучий вогонь розірвав плече. Скосив очі. Зрозумів, що кинувшись рятувати Санку, сам нарвався на самоцвіт, що не встиг зівʼяти. Розгубився на мить, стрімко розвернувся, щосили стискаючи пелюстки, готові знову розкритися й випустити полумʼя, змусив їх продовжити шлях назустріч одне одному.

***

– Санко, зарано! – веснянкуватий невисокий парубок років вісімнадцяти смикнув медикиню, яка кинулася до хлопців, що попадали після влучання в окоп.

Відчайдушним рухом закинув дівчину собі за спину, але сам зустрів вогненну квітку вибуху другої гранати розкритими грудьми. Упав, стікаючи кровʼю з розірваного плеча.

– Ґіку! – дівчина впала навколішки біля побратима, – Васильку… як жеж так… – по брудному круглощокому обличчю котилися підступні сльози. – Тримайся, я зараз!

– …час помирати*… – одними губами прошепотів той.

– Що? – медикиня схилилася, дослухаючись.

“Для всього час, і пора для кожного діла під небом*…” – очі бійця закотилися, останній, холодний подих скував вуста.

***

– …і час збирати каміння*, – повторив Ґік за всіма традиційну молитву початку Жнив.

Коли і як він виринув з Океану, та ще й не з порожніми руками, він пригадати не міг.

Камінь душі ще пульсував, бився, мов живе серце, поступово згасаючи. Ґік виконав те, для чого зʼявився в Світі-на-березі-Океану. Те, для чого зʼявляється кожен із них: зібрав урожай. Душа істоти з його іменем скоро ляже на стіл Великого Женця.

Зарано.

Прикро зарано: тому Ґіку, котрий Василь, ще б жити й жити. Але цей Ґік, котрий стискав у руках скамʼяніле серце – плід квітки-самоцвіта, яка народжується в потоках Океана, –  поквапився, піддався спокусі власної зухвалості. Проте чи він один?

Один за одним женці пірнали. Океан кликав їх усіх: і тих, хто тільки робив свої перші кроки по цьому узбережжю, і змудрених довгим життям західників. Самоцвітів було вдосталь для кожного з женців. І це лякало й заворожувало водночас.

– …час для війни і час для миру*, – лунали над Океаном древні слова.

“Час любити*”, – лунали в розумі Ґіка останні почуті слова тієї Санки, що відчайдушно намагалася вдихнути повітря в легені Василя.

“Час битися”, – відповідав він, і ці слова, яких не було – не мало бути – в молитві, напрочуд гармонійно вписувалися в її канву. “Бо ще не вмерла Україна”, – промовляв той Ґік, якого більше не було.

___
*Екклезіаста 3:1-14