З Очерету

Клі важко сопіла, тягнучи на спині кошик з плодами. Шлейки боляче кусали за плечі і їй здавалося, що шкіра під ними от-от репне. Крихітними пальчиками вона намацала корінець і зі всіх сил потягла до грудей. Пролунав дзвінкий трісь і за мить дівчинка тримала в руках брунатну кулю, що страшно смерділа. Зморщивши носик, вона перекотила кулю через плече і та ліниво плюхнулася в кошик, ледь не зваливши дівча з ніг. Клі ненавиділа робити заготовки на зиму. Ох, страшенна морока. Найкращі ягоди росли в найбільш непролазних нетрях очерету, а це, як правило, далеко від дому.

Намагаючись не думати про гудіння в ногах і болючі спазми в спині, вона рушила в напрямку стежки. Небо загрозливо чухало темно-синє черево об кремезні стовбури очерету, що тяглися верхівками аж у самісінькі хмари. Не можна гаяти часу. «Гроза – це богиня дарів», – завжди казав батько. Інколи вона приносить теплий дощик, корисний для врожаю і благословляє жителів громади своєю первісткою-веселкою, а інколи знищує градом найкращий плодовий очерет, що нерідко призводить до голоду. Сьогодні гроза була милосердною, вона швидко наздогнала дівчинку і всього лиш засипала теплими краплями, змиваючи з долонь та обличчя огидний слиз.

Клі переступила поріг хижі та переможно зняла кошик біля дверей. Батько з осудом глянув через плече, ні на мить не припиняючи шурхати ножем по дощечці.

— Змокла, як хлющ. Хіба ти не знаєш, скільки сохнуть ягоди? В коморі вже ледь залишилося їжі.

Дівчинка винувато опустила очі додолу.

— Певно, зголодніла? Сідай за стіл, будемо вечеряти.

Áвін запалив свічку і поставив у куточку стола. Язичок жваво затанцював, освітлюючи невибагливий інтер’єр кімнати. Стіни, стеля та більшість меблів були виготовлені з висушених стовбурів очерету. Тонкого, широкого, покрученого і бездоганно прямого, всіх його видів та відтінків. Очерет давав їм прихисток, їжу, захищав своїми щільними хащами від заздрісних сусідів. Не дарма для очеретян він був найстаршим божеством, від якого залежало їхнє життя та благополуччя.

Дівчинка обережно потягнула з макітри край маринованого листа, ретельно пережовуючи сухий коржик, спечений із уже висушених ягід. Пізніше на стіл мають подати хлібці із суницями – делікатес, що готується лише двічі на рік – до дня початку і закінчення жнив. Сама думка про хлібці гріла серце Клі, тому коржики з листям, або хліблусня, як це називали очеретяни, сьогодні смакувала доволі стерпно.

З шибки пролунав раптовий стукіт. У німому заціпенінні Клі підняла погляд на Áвіна.

— Не добре в таку погоду тривожити мирний люд, ­– мовив він нахмурившись.

Дівчинка тим часом відсунула хліблусню і помчала до вікна. Старий ворон вперто бив дзьобом у шибку, вимагаючи уваги господарів. Клі обережно відв’язала від лапки шматок промоклого пергаменту, тицьнувши птиці грудку з коржика. Задоволений платою, ворон змахнув крилами і розчинився в темряві.

Áвін з підозрою дивився на пергамент. Читати він не вмів, та й листи отримував не часто. В очеретних громадах письмово спілкувалися або дуже поважні особи, або коли річ йшла про неймовірно важливі питання. Клі пробіглася очима по значках.

— Це від… Стар-шо-го, – по складах зачитала дівчинка. – Тут мовиться, що вся громада тобі вдячна як ге-ні-яль-ному кондитеру і потребує твоїх умінь в особливому завданні.

Обличчям Áвіна пробігла тінь сумнівів. Дівчинка продовжила:

— Проблема полягає в тому, що на заочеретних землях почався голод і наша місія, як добрих старших братів…

— На заочеретних землях?! Але я ніколи в житті не бачив їх мешканців, чому це мене повинно хвилювати?

Клі злякано глянула на батька, не маючи на таке відповіді. Батько відмахнувся рукою, мов продовжуй.

— …як старших братів, визволити нещасних сусідів зі злиднів. Ти маєш очолити команду відважних добровольців, що понесуть частку запасів із собою і навчатимуть чужоземців нашого ремесла, покажуть, як саджати очерет. Інакше здичавілі заочеретяни можуть вирушити вглиб хащів, щоб відібрати наші блага і… – дівчинка болісно ковтнула, – вбивати невинних жителів за врожай.

Блідими щічками покотилися сльози завбільшки з горошину. Вона благально глянула на Áвіна, шукаючи розради:

— Татусю, скажи, що це неправда. Куди ми підемо? – вона кинулася до батька в обійми. – Ти ж зможеш нас захистити?

В голові Áвіна гарячково роїлися думки. Його лякали вороги поза очеретом, але було би помилкою припускати, що на багатство і культуру його земель не стануть зазіхати інші малорозвинуті племена. Він ніжно поцілував доньку в голівку, усвідомлюючи невідворотну розлуку.

— Авжеж. Ходімо їсти хлібці з суницями, – видушив він із себе так бадьоро, наскільки спромігся в ту мить.

***

Клим вже кілька годин завзято бабрався в піску. Прикусивши язика, він обережно прикрашав камінцями верхівку піщаної вежі. Захоплений процесом, хлопчик зовсім не звертав уваги на сонце, яке нещадно рум’янило плечі та зашийок. Через шум струмка, що вився з очерету, він і краєм вуха не повів, коли до нього наблизилася ватага з дивних істот. Всім же відомо, що в очереті водяться лише голодні жаби і Мáра, тому люди ні туди, ні звідти не ходять.

— А що це ти в землі длубаєшся? — сказала худюща постать, нависнувши над Климом. — Голодний, мабуть? Шукаєш чим поживитися?

Хлопчик вражено здійняв очі ввись. Він не відповів на поставлене питання, і зовсім не тому, що  його достобіса налякало страховище з кривими ногами і бородою, яка сягала пояса, а тому що не второпав жодного слова. Дід говорив незнайомою мовою, наче кривився з нього, пом’якшуючи звуки, а коли вживав літеру «и», то робив це так, ніби його били в живіт.

— Нічого-нічого, – мовив беззубим ротом, – зараз ми тебе відгодуємо.

Двоє інших дідуганів спустили гігантські плетені кошики зі спини і вхопили Клима попід руки. Він безпорадно захвицав у повітрі ногами.

— Ай, ай, відпустіть!

— Ну, чого ти, ось тільки спробуй, – і дідуган всунув йому до рота шматок прісного коржа. – Це хліблусня! Наша найкраща страва!

Від діда тхнуло мокрою тканиною та болотом, подібно до того, як на язиці смакував корж. Заледве встиг хлопчик ковтнути огидну суміш, як старий приставив до рота новий шматок. Не в силі перебороти відразу, Клима знудило прямо діду в долоні.

— Невдячне чортеня! Це так ти дякуєш очеретянам за добро? – мовив інший, трохи нижчий зростом дід – Очеретяни вас рятують від голоду. Очеретяни хороші!

Останнє речення Клим зрозумів. Він гірко відповів, спльовуючи рештки сірої рідини:

— Хороші очеретяни – це мертві очеретяни!

Від здивування страшила пустили хлопчика і він гепнувся на землю. Трохи оговтавшись, Клим відповз від своїх кривдників, і поки ті лаялися, розмахуючи хлібцями, зіп’явся на ноги й стрімголов помчав у бік селища.

— Гадина! Огидний невдячний слимак! – сипав прокльонами Áвін. Він  затулився рукою від сонця і глянув вниз на рівнину. За хлопцем вже й слід похолов. Там, внизу, неначе цвіт латаття, біленькі хатки ліниво порозлягалися в траві і ніжилися на сонячному промінні. Звідусіль лилося щастя та сміх, одноголосно співаючи оду життю.

***

Áвін глянув на своїх напарників, які безсило попритулялися до стовбура яблуні й голосно хропіли. Їх сиві бороди, рясно поцятковані кісточками з яблук, неначе змії обвивали сухі тіла. Фрукти, які очеретний народ ніколи раніше не куштував, напевно, припали їм до смаку, бо навколо валялися десятки обгризених качанів.

Хороші очеретяни – це мертві очеретяни. Áвін ледь не до крові прикушував губу, вже вкотре прокручуючи фразу в голові. Від самого вигляду хлопчика стало зрозуміло, що його не треба рятувати. Він зовсім не був змарнілий від голоду і його народ, схоже, не планував вторгатися на землі очеретян, як всіх запевняв Старший. Ці люди жили в злагоді та мирі, володіли безмежними садами солодких плодів, піклувалися про свій край та одне одного.

Він їх ненавидів до кінчиків пальців. Їх міцні, здорові тіла, усміхнені обличчя, біленькі оселі, що здавалися такими затишними здалеку. Він глянув на своїх співгромадівців. Їх він теж ненавидів. Ці обжерливі роти, без єдиного цілого зуба, вражені виразкою ноги, обвиті листям очерету ледь не по самі коліна. Він ненавидів навіть маленьку Клі – за те, що вона виглядала так убого, порівняно із заочеретянами. Та найбільше Áвін ненавидів себе.

На дні кошика лежала продовгуваста шкатулка від Старшого. Виконанням наказу в жодному разі не можна нехтувати, від цього залежить успіх місії. Нігтем мізинця Áвін уважно повитягав тоненькі патички, що закупорювали кільканадцять отворів на кришці та з неймовірною обережністю опустив шкатулку на дно струмка. Щоб ту не понесло за течією, він зафіксував її зі всіх сторін камінням.

Вода скаламутилася на поверхні, зафарбувавшись в темно-зелений і отрута болотної гадюки посочилася з отворів. Áвін порожнім поглядом дивився в бік садів, куди прямувала течія струмка. Скоро світатиме, люди йтимуть по воду, поїтимуть худобу. Всі вони невідворотно помруть, залишивши в спадок очеретянам чудові землі. Ця думка гріла огидне серце Áвіна та не могла заглушити ненависть до себе як до людовбивці. Він зачерпнув долонями каламутну воду і зробив два ковтка. За кілька секунд очі вкрила пелена туману, обличчя поснулих побратимів до непізнаваності розплилися. Він плюхнувся вухом об землю. Хороші очеретяни – мертві очеретяни.

Від співчуття всім мирним народам, на чиї землі з визволенням посунулися áвіни та івáни, нав’язуючи свою огидну культуру