Тера жувала коржик біля багаття, а доля вже обирала спеції, з якими збиралася її зжерти.
— Послухай, а, Теро, якщо принесеш бодай кілька фруктів, матимеш подвійну зарплату. Навіть потрійну.
Гул голосів та стук дерев’яних мисок мішався з шелестом прибою. У великому казані остигали залишки юшки.
— Ассе казав, що вона не готова, — капітан похмуро дивився у сторону лісу, — і ми не можемо втратити ще одного збирача.
Тера відчувала погляди команди. Стривожені, винуваті. Втомлені від потоку нещасть. Корабель був вже в кількох днях від мети та шторм збив його курс. Дорогоцінний запас місячних плодів згнив, а ті, хто мав принести нові, щезли у хащах острова.
Дівчина обмокнула коржик у юшку. Турбуватися про майбутнє буде після вечері.
— Клята протока нікуди не ділася, а Ассе вже немає. Вона має піти.
Попри слова, тон власника був непевен. Не дивно. Неочікувано єдиним, що могло врятувати експедицію, стала Тера. Учениця без досвіду, що ледве виглядала на свої дев’ятнадцять. Худенька та витягнута, з щіткою жорсткого каштанового волосся.
Майстриня Дейра стверджувала, що збирачам треба багато сил і часто діставала учениці додаткову порцію їжі. Майстриня Дейра, яка… Тера відігнала спогад. Не думати про вчителів. Не зараз.
Біля груди залізна кулька у вовняному мішечку зігрівала шкіру.
З моменту, коли вони зійшли на острів, Тера відчувала як посміхається доля на всі сотні гострих зубів. “Сподіваюся, вона додасть добре перцю”, — промайнула легка думка, — “і хоч хтось за мною заплаче”.
Суперечка тривала.
Вона доїла останню ложку, повільно смакуючи кожен шматочок риби. Встала.
— Я піду.
Голоси стихли.
— Мені відомо як пройти тропами Одинокого лісу. Як знаходити тіньові пастки і як їх оминати, — вона подивилася прямо на капітана, — мене навчили обирати стиглі плоди й писати руни, щоб дерево дозволило їх зібрати. Я справлюся.
Він важко зітхнув, але кинув.
— Ми будемо чекати до третього сходу сонця.
***
Бар’єр вона відчула поколюванням у кінчиках вух. Щезли крики мартинів, що заполонили пляж на світанку. У траві більше не шурхотіли ящірки, а горобці не стрибали серед дерев. Здавалося крізь темні, посірілі гілки Одинокого лісу не пробирався навіть вітер. Лише тріщало листя під ногами.
Тера сфокусувалася на тропці. Та петляла поміж кущів та в’язистих стовбурів, вела вверх і вперед, усередину острова. До самого місячного дерева і його плодів, що дарували силу побачити шлях у найнебезпечніших місцях. Таких як протока Зміїв.
Зволікаєш там, і бурхливі течії принесуть корабель на скелю чи мілину. Або найгірше — на території зміїв. У їхні пащі та кайдани.
Після того, як знайшли фрукти, все більше кораблів вільно проходили протоку. Все частіше змії голодувати. О, як їм це не подобалося!
Кілька темних плям розповзлися краями тропки й дівчина обережно їх обійшла. “Торкнешся такого, Теро-ді”, — говорив майстер Ассе, схилившись над мапами у кабінеті, — “й потрапиш туди, де немає ні часу, ні виходу. Лише нескінченне блукання”.
“Це мій другий улюблений вибір на відпустку”, — додавала майстриня Дейра, доки прибивала до стіни опудало чергової морської тварі, — “Все краще клятої роботи”.
Жодного їхнього сліду Тера не побачила.
Вона затовкала глибше крихку надію. Туди ж, де давно заховала почуття провини. Чим далі, тим сильніше гріла кулька у мішечку на шиї.
Тропка майже щезла. Кущі обвивали, кололи, гнали геть. І хтось — щось дивилося крізь них, тягнулося до неї.
Тера спробувала згадати правильні руни, вивести срібним ножем у повітрі. Марно. Вона знала, що залишилося зробити лише кілька кроків вперед. Знала, що не встигне.
Породження лісу її не пропустять
Тера останнім зусиллям витягнула кульку. Стиснула у долоні й жар опалив шкіру
Я прийшла від ваших господарів. Геть!
Те, що чекало в кущах, відступило. Замість нього прийшли спогади. Пробралися з самих віддалених куточків пам’яті, з часів, коли вона ще не мала імені.
“Ми виростили тебе, народжена родом людським”, — гігантські жовті очі дивилися на неї, — “Час повернути ласку”.
Темна луска їхня зливалася з камінням оголених скель.
“Колись наші слуги закрили прохід до проклятої рослини. Але того було недостатньо. Візьми нашу силу”, — шипіння Зміїв тремтіло від гніву. — “Візьми наш вогонь та наше бажання”.
Кущі розійшлися і Тера впала на широку галявину. Посередині шелестило золотим листям дерево. Білосніжний стовбур вився сотнею вузлів, а крізь крону ледве пробивалися промінні західного сонця. У їх світлі, у червоному полум’ї дорогоцінними сльозами сяяли грона фруктів. Тих самих, що чекала команда.
Тера не затримала на них погляд.
Вона наблизилася, провела рукою по шершавій корі. Чи їй справді вдасться?
А потім помітила бризки крові, що застиглі на білій поверхні. Ще не дуже старі — у землях зміїв надивилася достатньо, щоб розуміти. Вона почула тихий стогін.
З іншого боку галявини стояв повний фруктів кошик і укрита плащем фігура. Тера підбігла, скинула тканину.
Майстер Ассе був зв’язаний мотузкою, рот заткнути шматком ганчірки. Тера швидко витягнула її, допомогла йому сісти. Ассе закашлявся, сплюнув темну мокрицю. У темному волоссі застрягла трава та шматки землі. Здавалося за кілька днів він перетнув ту межу молодості та старості, з блідим, виснаженим обличчям, глибокими зморшками, що врізалися у старий шрам біля рота.
— Ви живий, — прошепотіла Тера крізь маску, — Що…?
— Дейра, — хрипло видохнув він, — її треба зупинити.
Мотузки обвислий. Ассе спробував підняти руку.
— Вона хоче знищити дерево. Там, нагорі, — він махнув головою, — допоможи мені.
Дівчина застигла. Ситуація не відразу склалася в голові.
— Теро-ді? — у голос майстра поверталася твердість.
Вона підтримала його, допомогла піднятися.
— Не варто тобі було йти сюди, — сказав Ассе. Його кроки, спочатку слабкі, почали набирати силу. — Та я рад. Ми ще можемо встигнути.
— Що трапилося?
— Ми закінчили збір. Та коли я зійшов на землю, все потемніло, — він наблизився до дерева, приклав до нього руки, — пам’ятаю лише її вибачення.
Він став прямо, наступив на одне з переплетень стовбура й підтягнувся.
— Може вам почекати внизу? — стривожено спитала Тера.
Ассе хитнув головою:
— Дерево допомагає тим, хто його захищає. Слідуй за мной.
Вигини кори та гілки створювали вузькі, нерівні сходинки. Вверх і вверх, аж доки Тера перестала озиратися, щоб не паморочилась голова. Кулька, яку вона повернула у мішечок, неприємно обпікала тіло.
“Чому?” — крутилося питання, перекривши навіть її мету, — “Чому Дейра це робить?”. Вчитель любила дерево, так часто розповідала про почуття свободи, що розливається під його кроною.
Тера і сама відчула. Наче в неї вливалися сили, допомагали ігнорувати втому та тривоги. Перебиратися з ярусу на ярус, доки острів внизу став як на долоні.
Роздалося шкрябання ножа по деревині. Вони вибралися на переплетення кількох товстих гілок, які створили майданчик навколо стовбура. Дейра навіть не озирнулася, вирізаючи довгі лінії рун. Ассе підійшов до неї.
— Зупинись.
Вона не відповіла.
— Благаю, Дейро-ді. Воно вбиває тебе.
Руни палали червоним, відкритими ранами на білосніжній плоті.
Майстер схопив Дейру за руку, вирвав ніж. Вона похитнулася, махнула рукою, наче збираючись ударити, але та лише безвольно впала вниз.
Тера відчула як завмерло серце. Сильна і весела колись, вчителька нагадувала привида. Крізь шкіру її проступали лінії вен та артерій, волосся вкривала сивина. Остання крапля життя жевріла лише в очах.
— Навіщо?
— Вони обіцяли, що відпустять їх, — прошепотіла Дейра, — обіцяли, що відпустять живим моїх друзів. Я маю його знищити.
Вона озирнулася і Тера побачила віддзеркалення власних кошмарів. Не одна її доля була отруєна.
— Змії не тримають обіцянок, — сказала, неочікувано навіть для себе, — вони знають один голод та жадібність.
— Теро-ді? — майстер озирнувся.
— Вони ніколи не відпускають. Тримають рабів, лише для того, щоб поглинати їх один за одним. Дають завдання, які неможливо виконати, задля розваги.
— Ти не знаєш! — Дейра рванулась вперед, та Ассе її стримав.
— Я виросла там, — так дивно спокійними були слова, — я знаю дуже добре.
Лише одне псувало зміям їх благодатний рай.
Вона стиснула розпечену кульку. Вище. Треба піднятися вище.
— Стій!
Тера застрибнула на наступну гілку. Ассе спробував зупинити, але тепер вже Дейра повисла у нього на руках.
— Що ти ро…
Тера вже не чула. Вище. Вище. Вище. Вона забивала голову однієї цією думкою, одним бажанням.
“Ти несеш нашу волю”, — шипіли змії, — “доля твоя коритися. Вести її”.
Гілки ставали все тоншими. З тріском за нею продирався Ассе. Та не встигав. Зовсім трохи не встигав.
Тера опинилася на вершині.
Кулька пекла шкіру. Вона підняла її над листвою. Темною крапкою корабель хитався на хвилях океану. Над бар’єром кружляли птахи.
Улітайте!
Як хотілося Тере полетіти самій. Назад у часі. Ще раз поїсти гарячої юшки, ще раз послухати історії біля багаття.
Вона прошепотіла слова закляття, підкинула кульку вверх. Метал розпався, відпустив зміїний вогонь. Спочатку іскорка, він ставав все більше і більше. Полум’я врізалося у бар’єр і почало пожирати його магію.
Тера дивилася як островом розповзається вогняний купол. А потім руку огорнув біль. Навколо опіку від кульки чорнота розповзалася по шкірі. Останній зміїний подарунок. Останній обід її долі.
Вона відчула як хтось ухопив її зап’ясток.
— З’їж, — Ассе зірвав один з плодів, — негайно!
Смак був в’язким, кислувато-солодким. Він перебивав присмак полум’я з губ, глушив шипіння в голові. Чорнота зникла з долоні.
Нагорі полум’я згасало. Вітер уносив останні краплі жару.
На гілки почали опускатися білі птахи. Один з них озирнувся на дівчину, схопив дзьобом фрукт і улетів. Можливо скоро і на сусідніх островах проростуть білі дерева з золотим листям. Тера усміхнулася.
Доля її незадоволено відклала виделку.
А шлях протокою зміїв став трохи ширшим.
Спочатку думала, що твір про місто Зміїв у Харківській області. Та й потім, чесно кажучи, так і не вдалося викинути його з голови. Пропоную, раз таке співзвуччя, перенести події туди)
Перше речення вийшло дуже вдале, справді. Але, як на мій смак, небезпеки потім трохи заслабкі для такого анонсу. Тобто похід в той ліс небезпечний, але ж Тера готувалась для цього. Очікувалась якась несподіванка чи підступ. За моїм прочитанням у небезпеці були інші, а Тера легко їх врятувала. Якщо мова була про чорноту на руці, то сильного клопоту з нею не було. Ну або я не розібралась. Тут дійсно потрібен більший обсяг, бо багато моментів лишились для мене незрозумілими.
А “сплюнув темну мокрицю” – то жук був у роті? *непритомніє* ))
Успіхів!
Дякую за відгук! О, цікава асоціація) На жаль, ще не бував/ла у тих місцинах, але обов’язково треба буде відвідати.
Сама ж історія надихалася частково однойменною горою з купою повзучих друзів, частково міфом про Сціллу і Харібду)
Так, рівень небезпек варто окреслити більше. Загалом, такою кровожерливою сприймає долю сама Тера. Виконай вона волю зміїв чи наважиться з нею боротися – фінал один, як вона вважала. То пощастило, що вчителя виявилися живими й поруч. Треба б додати більше рефлексій та розтягнути дещо деякі події, щоб більше лоскотало нерви читачам.
Про мокрицю: якщо лежати довго на землі, що тільки й не заповзе (й неочікувано історія перейшла кудись у розділ горорів ).
Ще раз дякую за ваші враження та увагу до історії! Успіхів вам у конкурсі!
Сподобалося: цікавий світ
Не сподобалося: трохи русизмів (тропки, рад, за мной, листвою), трохи нестача ком (здавалося), трохи незрозумілих конструкцій по тексту (зволікаєш), хибні закінчення (промінні, обвислий, перебиратися, живим, Тере), неузгодженні речення (здавалося за кілька днів, доля її), тощо
Дякую за відгук та зауваження! Дуже приємно, що світ сподобався. Хотілося зробити його цікавим та казково-магічним)
Буду розвивати технічну частину!
Не буду повторювати усе вищезгадане, просто погоджуюся.
Особисто мені була не дуже зрозумілою кінцівка.
1) Яка саме логіка розвитку подій з кулькою (можливо, я неуважно читала, і це пояснюється у тексті)
2) У чому проблема з тими плодами, якщо всі знають, як їх добувати, а саме дерево велетенське та живуче (мені так здалося). Мені не зовсім зрозуміло, де битва за врожай. Цікаво дізнатися.
Можливо просто деякі моменти пройшли повз мене))
Склалося відчуття, що я відкрила книгу на 79сторінці і вихопила кілька абзаців, будучи не у контексті історії.
Ясно, що 10к символів – мало. Але вважаю, що все ж треба чіткіше розмежовувати, що варто викреслити, а яких деталей дати читачеві більше, для кращого розуміння історії.
Текст цікавий, бажаю успіхів)
Дякую за ваш відгук!
Щодо питань, відповім у зворотньому порядку:
2. Усю територію лісу навколо дерева вкриває бар’єр. Увійти у нього не може жодна жива істота, окрім невеликої кількості особливих. Цих людей у тому світі називають “збирачами” й вони цінний ресурс (тому капітан спочатку й не хотів відпускати Теру). Окрім, власне, вміння проходити крізь бар’єр збирачі навчаються рунній магії, яка дозволяє боротися з істотами всередині лісу й робити всілякі ритуальні штуки.
1. Існування дерева дуже дратує Зміїв, які через нього втрачають купу легкої здобичі. Тож вони виростили Теру — людину, що може пройти бар’єр. Зробили так, що Тера опинилася на навчанні у збирачів, а перед цим далі їй металеву кульку зі зміїним вогнем.
Завданням Тери, закладеним у неї з дитинства, було знищенням дерева цим вогнем. Вона ж натомість обирає направити вогонь на бар’єр острова і тепер до нього й справді зможе пройти, хто захоче)
А сама битва за врожай — битва за існування місячних плодів проти бажань та підступив зміїв. Певним чином й битва Тери з її долею, яка хоче поглинути те, що було для неї зрощено.
Дякую, що вказали на незрозумілі моменти, додам більше натяків й пояснень у розширену версію. Власне вони й були… але доля до них такі добралася й з’їла, щоб історія вкладалася у обмеження. Ще вчуся балансувати ці моменти, щоб на невеликих об’ємах було і зрозуміло, і цікаво.
Бажаю вам натхнення та успіхів у конкурсі!
Все у вас буде добре, автор. Багато хто тут починав цей важкий шлях – хтось вже більш-менш вільно пише українською, комусь ще потрібна купа закладинок зі словниками (так, я це про себе говорю). У вас гарне, хоча й дещо зібгане, оповідання. Видно, що вам трохи бракувало обсягу. Проте я щиро зичу вам щастя і успіхів!
Лінія долі, яка обламала зуби, так само, як і лінія зміїв, що завжди брешуть, вийшли дуже переконливими. Так, це лише натяки, але, на мою думку, так і треба – натяками, далі читач вже сам зрозуміє. Ще ви непогано вмієте в екшен. Як на мене, єдина проблема (за винятком русизмів, які вирізаються редактурою) – це те, що в оповіданні має бути тисяч 20, щоб все розповісти). Але то таке.
Дякую велике за чудовий відгук! Так, то моя вічна біда – історія так розростається в голові, що ніяк не хоче влізати у потрібний об’єм. Але вперто на те тренуюся)
З пригодами Тери збираюся після конкурсу дописати, щоб більше ритмічний був перебіг подій. Особливо лінію Дейри та її стосунків з ученицею, яка обрізана просто жахливо.
Ще раз дякую за вашу увагу та додаткову порцію мотивації!
Так, перше речення, власне, привернуло мою увагу і примусило читати далі. Але читати було важко. Про русизми вам уже сказали. Мені також здалося, що це переклад. Але ви пояснили причину в коментарях.
Ще один момент – розділові знаки у реченнях з прямою мовою. Я подібні проблеми бачила у авторів, що давно спілкуються англійською. В українській мові інші правила пунктуації, наскільки мені відомо.
Дякую за відгук! Ага, знайшла проблему з прямою мовою, не так стоять лапки. Дякую що звернули увагу.
Читалося важко здебільшого через русизми чи були ще проблеми (незрозумілі описи, недостатньо інформації, невиразні герої й т.п)?
Погоджуюсь, також здалося що це переклад
Цікаво, атмосферно, і кінцівка мені сподобалася. Але видно, як ви поспішали – дууже багато росіянізмів. Це переклад, я вгадала?
Бажаю успіху на конкурсі!
Вітаю! Дякую велике за відгук! Не переклад) Це радше я ще на довгому шляху розвитку своєї української Знаю про цю проблему й намагаюся перевіряти у спеціальних інструментах, але не завжди вдається відловити некоректне слово чи кострукцію.
Тому зараз це дорога терній, практики та помилок. Якщо буде ваша ласка та бажання вказати на найбільш дратівливі русизми, буду неймовірно вдячний/вдячна)
Дорогу здолає той, хто не відступить! Помилки – не страшно, це просто технічний момент, з яким можна попрацювати.
біля груди – біля грудей (в українській це слово вживається переважно у множині; є слово “грудь”, але воно застаріле, рідко вживане, і то переважно у розмовному мовленні; у словниках же зустрічається тільки множина)
тропи – стежини (в українській є й слово “тропи”, але воно має інше значення – художні засоби, за допомогою яких вірш чи оповідання відрізняються за стилем від підручника або офіційного документа)
шелестило дерево – шелестІло
пробивалися промінні – промені (можна сказати “у промінні сонця”, але це буде однина, а у вас множина)
листва – листя, крона
роздалося – пролунало (в українській розмовній можна сказати, що хтось добряче “роздався”, тобто поширшав, погладшав, а у вас мова саме про звук)
улетів – полетів, відлетів
Можу дати ще одну пораду – читайте українською, очі несвідомо “фотографуватимуть” словоформи, і з часом вам буде легше підбирати ті слова, що треба.
А пишете ви цікаво. Особливо мені сподобалася метафора з долею та спеціями.
О, дуже дякую!
Так, читаю й намагаюся відмічати, як описують різне, збираю нові слова. Частіше відчуваю, що щось не те, коли у текст влізає русизм. Та ще багато рости.
А іноді бувають “сліпи плями”: наче й маєш розуміти як правильно (як от з луною), але не помічаєш. Завдяки вашим порадам тепер знаю, де у мене такі плями ховаються.
Дуже приємно, що історія зацікавила. Хех, доля іноді теж хоче смачненького От тільки героям від того солоно.
Мені теж сподобалася метафора з долею та спеціями. Далі пішло менш цікавіше, але теж читабельно)
Дякую за відгук! Хех, значить не зазря була та боротьба з першим реченням) Буду розвиватися далі.