Опудало

1. Сукенка

— Ну, зажди мені, паразит, я тобі покажу “катран”! 

   Жінка, задихаючись від злості, розмахувала в метрі від облисілої потилиці скалкою і гнала спітнілого та ошелешеного чоловіка у бік городу. Нарешті, йому вдалося відірватися від скаженої переслідувачки й, перекинувши ноги через паркан, чкурнути в кукурудзи.

   Захекана жінка постояла ще трохи, спершися на огорожу й погрожуючи своєю скалкою, а тоді неохоче попленталася назад до хати. 

   Петро за інерцією пробіг ще кілька десятків метрів між рядами струнких кукурудзяних стебел, а далі пішов до невеличкої наспіх сконструйованої халабуди — їхнього з кумом “секретного штабу”. Прибувши на місце, Петро побачив свого кума Назара з цигаркою в руці й розстеленою на дерев’яному ящику, що служив імпровізованим столиком, газетою.

— Еее, брате, і ти теж? — він здивовано подивився на розпашілі щоки й загнано-розгублений вигляд зненацька прибулого Петра. — Що, Леська знайшла півлітру?

— Та якби ж то! — відповів той. — Іч, краля! Та я того катрана й до хати б не приніс — циганське барахло! 

— Ти про що?

— Опудало я вчора зробив, розумієш? На город, урожай стерегти. Два дні майстрував! Так от, цього Франкенштейна у щось відповідне вдягти треба було, от я й знайшов у шафі в Леськи найстрашніше плаття: строкате, яскраве, як вбрання Люцифера, з тороками внизу, широчезне… Одним словом, ідеальний варіант. Думав, Леська ніколи про нього не згадає. Так ні! Помітила, нишпорка, і одразу хитро й лагідно: “Петю, а ти не бачив моє нове плаття, яке мені мама подарувала?” 

— Ну, а ти що?

— А я прямо сказав: “на городі воно, опудалу дуже пасує. Ти ж не проти”?

— Ох і дурний ти, Петре! Ні краплі дипломатії! Давай за це швидко по двадцять крапель і я пішов. Моя мене теж шукає — краще нам розбігтися, поки нас не викрили.

   Відтак вирішили: зустрітися наступного дня, коли жінки їх зайняті будуть, та й розбіглися.

  Петро, до якого тільки тепер доходило, який він дурень-простак, лупнув себе по вкритому кількома волосинами чолі долонею й винувато поплентався навпростець через кущі картоплі туди, де закінчувався його город і починалася смуга лісу. Саме там він встановив своє опудало — недалеко від поламаного вітром клену.

   Клен Петро вгледів ще здалека, але окрім соковитої зелені лісу та темних стебел кукурудзи на видноколі нічого не спостерігалося. “Невже вкрали?” — промайнула а голові чоловіка неприємна думка. 

   Петро підійшов поближче до дороги, став навпроти клену й подивився під ноги. Там в сухій землі збереглася ямка від забитого ним вчора вдень патика. Петро плюнув спересердя й посунув додому. 

2. Псевдолеська

— Стій, Петре, ані руш! — зупинив його знайомий Митро вже біля ґанку. — Як ся маєш? Як там твоя Леська? 

— Та нічо, потихеньку, — без особливого ентузіазму відповів Петро. Йому було не до розмов про все й ні про що, бо Леська й без того зла, а тут ще й пропав на годину з гаком. Заклює. 

— Якась вона нині зранку дивна ходила по городах. У своєму яскравому платті, хоч на карнавал випускай, простоволоса… і ще наче шукала щось на землі. Чи не загубила, бува, гроші?

— А що ж ви в неї самі не спитали, чого вона там бродить? 

— Так вона до мене обличчям і не поверталася. Ішла собі, як сновида. Я їй гукнув здаля: “Здоров, Лесько!”, а вона — як глуха. То я й не кликав уже.  

— Так може огірки шукала… Ну, піду я, Івановичу, жінка казала, щоб не затримувався — млинці смажить. Усього доброго! 

— І тобі того ж! 

   Петро був чоловік не з боязких, але на мить він відчув, що по спині його прокотилася холодна хвиля. Він знав, що Леська його зранку увесь час була вдома. Але ж якщо на городі була не вона, то хто??

3. Знахідка

   Наступного дня, поки дружини Петра й Назара ліпили вареники, чоловіки оперативно організували “симпозіум” у своїй халабуді. Коротко виклавши кумові деталі своєї розмови з Митром, Петро зробив Назара своїм спільником у пошуках відповіді на запитання, що його тривожили. Чоловіки були готові до всього, навіть до “витівок” нечистого. 

— А що, якщо пояснення зовсім просте: якась жінка з нашого села сподобала собі “шати”, в які ти вбрав опудало, вкрала сукенку, а опудало вирвала й викинула в хащі? Тоді надягла Лесьчину сукню та пішла собі додому городами, сподіваючись, що вдосвіта нікого по дорозі не зустріне. 

— Тоді опудало повинно бути недалеко, — з надією промовив Петро й одразу видно було, що прочесати край лісосмуги він мав намір негайно. 

   Вони, наче шпигуни, швиденько пробігли чужі городи, намагаючись триматимя подалі від огірків та картоплі й поближче до високих культур, аби не потрапити на очі знайомим. Незчулися, як знову вийшли на відносно відкриту ділянку, за якою кучерявою стіною стояв ліс. Петро спершу не повірив побаченому, а далі перехрестився й, вирячивши очі на кума, мовив:

— Стоїть!

— Стоїть твоє опудало, нікуди не поділося. А може ти того, вчора рано городи переплутав — сонний ще був, плюс у стані стресу… до того ж, випив зі мною, егеж? Хоча що там пити було — як кіт наплакав…

— Та чекай, Назаре, не збивай мене з пантелику. Он же клен поломаний, бачиш? — Петро вказав рукою на стовбур, розламаний посередині. Розлом був неповним, тому крона дерева лежала частково на запорошеній польовій дорозі, якою ніхто не їздив через глибокі ями, а частково ще трималася рідного стовбура. 

— Ну то й що? — відповів Назар і потягнув Петра до дороги. — Ходімо ближче, може, їх там два таких, поломаних. 

   Вони поспіхом подалися вперед, зупинилися біля крони й уважно оглянули місце. Трава на узліссі була притолочена, кілька гілок чагарників підліску були зламаними. 

— Тут хтось ходив нещодавно, — підсумував Петро. Ану давай, куме, сюди, тут наче прохід витолочений. 

   Вони обережно, щоб не виколоти одне одному очі гілляччям, протиснулися на кілька метрів углиб, коли Нараз раптом вигукнув: 

— От чортяка! 

Петро від несподіванки здригнувся:

— Що там? 

— Кропива! — сказав Назар, потираючи ногу долонею. 

— Дивися! — вигукнув Петро, вказуючи на доволі велику розчищену ділянку під цупким шатром лісу. Ти знав про цю галявину? 

— По гриби щороку ходимо всією родиною, але цього місця раніше не бачив. 

— А от іще один “сюрприз”, — мовив Петро, нахиляючись додолу. Він випростав спину, пильно подивився на кума й простягнув до нього руку. У ній був шматочок плівки від аудіокасети — такими вже ніхто не користувався, але Петро повідомив: на перуку свого опудала він витратив плівку з десяти старих TDK, які знайшов на горищі.

— Воно було тут, — зметикував Петро й, схопивши Нараза за руку, швидко подався до виходу з хащів.

— Слухай, а якщо твоє опудало — то перевертень, який вночі оживає, а вдосвіта знову повертається на місце? — мудрував дорогою до халабуди Назар. Однак, Петро не міг і не хотів приймати таке пояснення — ну ж бо, невже немає якогось більш правдоподібного??

— А ти не поспішай, — мовив Назар, явно вхопившись за якусь думку, — ти давай он що, йди додому і збирай своє рибальське спорядження. Навечір аби був готовий. Збір — о сьомій в умовному місці. 

— На рибу, значить, підемо? 

— Ну, для Леськи й Вальки буде “на рибу”, а по факту ми засядемо на галявині й подивимося, що там таке відбувається.

— Тьфу ти, з глузду зовсім з’їхав! — відмахнувся Петро й попрямував додому. 

 

4. Таємна нарада. 

   Близько дев’ятої вечора запорошеною дорогою йшов з поля гомінкий гурт молодих людей — співали пісень, жартували. Коли парубки й дівчата відійшли далі, два невеликих зелених куща раптом відірвалися від землі й на людських ногах попрямували до місця з прим’ятою травою, швидко зникнувши між гілляччям. 

   Сидіти за маскувальними кущами було чимдалі нудніше. Час від часу Петро хотів відмовитися від дурнуватої ідеї кума, але не хотів видаватися боягузом. Нарешті, після безкінечних хвилин очікування й вдивляння в освітлену місяцем галявину, чоловіки почули шурхіт поблизу. Тоді зненацька голосно тріснула гілка й обидва спостерігача остовпіли. 

   На галявині один за одним з’являлися люди, схожі на бомжів — у старих подертих лахах, розпелехані, дехто навіть босий. 

Назар міцно стиснув руку Петра та ледь чутно прошипів: — Тсссс.

   Першим заговорив дядько з великими сивими вусами в старомодній спортивній куртці:

— Отже, панове опудала, пропоную розпочинати нараду. Усі тут? 

— Так, пане Голово, наче усі, — почувся тоненький жіночий голос. 

   Петро аж упрів, коли побачив, кому він належав. На краю галявини стояла худа розфарбована шатенка в Лесьчиному строкатому платті. Він швидко провів рукою в повітрі, роблячи знак хреста, й налаштувався уважно слухати далі. 

— Номер один на порядку денному — питання порятунку цьогорічного врожаю. До мене дійшла секретна інформація, що все, що насадили в підзвітному нам селі, згорить від спеки й настане голодний рік. Думки з цього приводу? 

   Руку підняла товстенна баба в лижному костюмі:

— Є спосіб людям добрий врожай вберегти: треба лише в чисту річку вкинути кілька монет і промовити:

“За врожай багатий

візьми гроші, рогатий,

хай родить вгорі й насподі,

на всякому городі.” 

Але ж одна біда: як людям про цей спосіб дізнатися? 

— Я гадаю, що це не найбільша проблема, — прокашлявся зігнутий дугою дід у широкому солом’яному капелюсі. — Де знайти чисту річку — от справжня задача…

   Нарада тривала ще близько години. Коли все було обговорено, усі опудала-перевертні чемно покинули галявину і, призначивши дату й час наступних зборів, розійшлися по своїх ділянках.

 

5. Завершення 

   Вдосвіта Петро з Назаром прибули на найчистішу відому їм в районі річку, провели підслуханий вночі “ритуал” з монетами і, з відчуттям виконаного громадянського обов’язку, сіли на березі покурити. 

— І що тепер? — запитав у кума Назар? 

— На базар мерщій, що ж іще? По рибу! Леська мені ще свою сукенку не пробачила — тільки отакенною рибиною задобрити зможу, — і він, посміхаючись, показав руками, яка саме риба зможе, на його думку, задовольнити його дружину, на що Назар взяв кума за руки й розвів їх ширше:

— Недооцінюєш ти Леську! 

   Обидва зареготали й подалися чимдуж на базар у сусіднє село, щоб не перетнутися зі знайомими зі свого власного. 

   Од річки їм услід війнув свіжий, із запахом озону, вітерець…