Автобус, здійнявши куряву, загальмував біля магазину й звідти вискочило з десяток дівчат та двоє хлопців.
— У кожної пари є своя адреса, — голосно заговорила висока дівчина в окулярах. — Вас чекатимуть, я ще минулого тижня домовилася. Запитуйте, записуйте, вдома опрацюєте й матимете готовий матеріал по етнографії. Питання є?
— Ганно Іванівно, а нам куди? — перепитав один з хлопців.
— Я вже говорила: або приєднуйтесь до якоїсь пари, але тоді оцінку буде знижено, або самостійно шукайте. Розпитайте місцевих, може вони щось підкажуть. Якби ви нормально себе вели, то отримали б когось зі списку…
— Але ж, Ганно Іванівно!..
— Я все сказала! О шостій збираємось тут…
Невдовзі майданчик перед магазином спорожнів, залишились лише хлопці.
— То що, Максе, може з Оксаною підемо?
— Ні, Стасе, я з нею посварився, тож вона відпадає. Спитаймо у дядька, може він когось підкаже. Шановний, — Макс підійшов до чолов’яги, що з цигаркою в роті сидів під каштаном, — ми з міста, приїхали на практичне заняття по етнографії. Не підкажете, хто тут у вас із довгожителів є, окрім… — Макс подивися на Стаса.
— Лимерівни, Ковалихи, баби Палажки якоїсь там, і діда, котрому вже під сотню — ім’я не запам’ятав, — перерахував той.
— Нас цікавить хтось з історіями про старовину, або про щось незвичне, — продовжив Макс. — Може когось згадаєте?
— Та так, щоб відразу… — чоловік задумався.
Макс зрозумів паузу по своєму, витягнув з кишені пачку цигарок, запропонував одну аборигенові. Чоловік же підчепив відразу три:
— Є тут один. Сталася з ним якось дивна пригода — кажуть, з нечистю зустрічався. Але це нехай він сам розповість. Живе неподалік. Скажете, що від Вітька. А перед тим зазирніть до Макарівни — тут через три хати, — візьміть у неї трилітрову банку кисляку і літр сметани. Тоді Іван вже точно не відмовить вам.
— Оце вже діло! — Макс задоволено протирав долоні. — Дякуємо! Йдімо, Стасе…
На подвір’ї, порослому споришем, стояла акуратна хата, крита металочерепицею. В палісаднику буяли квіти, обабіч подвір’я зеленів сад, за яким проглядався город. Ані собаки, ані людей біля хати видно не було.
— Діду Іване! — голосно загукав Макс. — Агов!
Спочатку ніхто не озивався, аж тут рипнули хатні двері й на порозі з’явився не дуже старий чоловік, одягнений по домашньому: босоногий, у сорочці вільного крою та широких штанах. Поряд з чоловіком на порозі вмостився рудий кіт, який, здавалося, розглядав гостей.
— Чого вам? — озвався господар садиби. — І я наче ще не дід, правда, Мурчику? Нащо кликали?
— Нам Вітько біля магазину порадив поговорити з вами, — відповів Макс.
— І ми не з порожніми руками, — Стас показав у руках трилітрову банку кисляку. — У Макса ще сметана в сумці є.
— Є, є, — Макс показав меншу банку.
— Ну, якщо так, — чоловік з котом перезирнулися, — тоді проходьте.
В хаті хлопці найперше звернули увагу на піч, яку бачили раніше лише в кіно.
— Вона справжня? — Стас помацав розмальовану квітками грубу.
— Аякже! Взимку і хліб печемо, і гріємося на ній, еге ж, Мурчику? Ми, до речі, тут обідати зібралися. Приєднуйтесь!
Хлопці лиш тепер біля вікна побачили стіл, на якому парувала у глиняній мисці картопля, стояла тарілка з квашеними огірками та блюдо з порізаним оселедцем. Поряд у двох тарілочках вже лежало: в одній — всього потроху, в другій — лише оселедець.
Господар взяв з мисника ще дві тарілки, дістав з шухляди серванта виделки:
— Чим багаті, — вказав на стола. Потім помітив у хлопців банки, забрав у Стаса кисляк і поставив у холодильник, що деренчав біля дверей, а Максову сметану налив у чисте блюдечко й поклав біля столу на підлогу.
— Мурчику, це тобі, — сказав, прокашлявшись.
Кіт наче знехотя підійшов до блюдця, понюхав, потім зиркнув на хазяїна і став хлебтати сметану.
— То що ви хотіли почути? — господар всівся на лавку біля тарілки з картоплею, іншу, з оселедцем, переклав на тумбочку серванта. — Накладайте собі, що бачите.
— Діду… — почав було Макс, але подивився на господаря й виправився. — Дядьку Іване, Вітько казав, що ви наче з нечистю стрічалися. Не розповісте про це? Нам для практичної роботи по етнографії потрібно.
— Навіть так? Що ж, була історія. Вам дати папір та ручку?
— Ні, на телефон запишемо, — Макс поліз до кишені.
— А я й забув, що зараз техніка для цього є. Отже, слухайте!
В селі будь-хто підтвердить, що у мене один з найкращих городів. Люблю, знаєте, копирсатися в землі. А як на пенсію пішов, то й часу більше стало. З ранку й до ночі порпаюсь на грядках, наче та курка. Зате яка радість споглядати плоди своєї праці! Я і сам ними ласую, і на зиму закриваю, і сусідам роздаю, коли є що.
Бо одного року — вже й не пам’ятаю, скільки часу пройшло, — висадив огірочки, дочекався, поки з’являться перші плоди. Хотів було вже їх зірвати, але вирішив ще залишити на ніч, щоб більші виросли — огірки ж, кажуть, вночі ростуть. Вранці пішов до грядки, а мої зелененькі, ті, що намітив скуштувати, понадкушувані висять. Отак, знаєте, хтось трохи з’їв, а те залишив. Може не сподобалося, а може спеціально так зробив. І на кого думати, я не знав. Хоча ні, спочатку на слимаків грішив — кажуть, у них зуби також є. Але жодного у себе на городі досі не зустрічав, щоб ті зуби розгледіти.
Отак почухав я потилицю, а через годину за турботами й забув про те все. Але наступного ранку, коли робив обхід території — маю звичку: поки ще не зовсім прокинувся, пройтися городом, садом, примітити, що треба зробити, — на огірках знову побачив надкушені плоди. Ох мене і злість взяла! Що ж це, думаю, за нечисть така шкодить? Вже й робота не ладиться, все міркую, як того шкідника впіймати.
Спочатку надумав вислідити його, але цю думку відкинув. Бо я, як та курка: лиш сонце сідає, мене вже на сон клонить. І сплю вночі — дай боже кожному. Зате вранці також разом із сонцем прокидаюся. Тому цей варіант мені не підходив.
А тут якраз вулицею хлопці місцеві йшли, десь вашого віку. От я їм і запропонував трішки заробити — вистежити, хто ж то мої огірки псує. Вони ж молоді, допізна гуляють, тож їм це завиграшки буде. Отак домовилися, я ліг спокійно спати, а вранці мої огірки знов хтось понадкушував. І на додаток ще й моркву витолочив. То мені вже потім сусідка розповіла, що ті хлопці привели із собою дівчат. Вона ще виходила, просила, щоб не реготали так, бо ніч, люди сплять. А вони лише сміялися у відповідь. Ото, здається, з дівками хлопці на моркві й забавлялися. Тож і вийшло, що не поміч, а ще більшу шкоду від тих помічників отримав.
А коли й наступного ранку огірки були зіпсовані, я вирішив наїстися на ніч лимонника — є у мене така ягода, яка збадьорює, не згірше кави, — й вислідити мого лиходія.
Отже, накуштувався тих ягід, всівся під грушкою — огірочки якраз неподалік росли, — і став чекати на злодія. Із собою про всяк випадок взяв дрина гарного, щоб уперіщити поганця зі всієї сили. Щоб запам’ятав! А як стемніло — сон, до речі, дійсно пропав, — з’явилася інша напасть. У нас, якщо бачили, неподалік болото. То вже потім батюшка в церкві, коли я до нього за порадою ходив, казав, що то з болота нечисть і лізе. Води свяченої дав, щоб я весь город покропив, але не допомогло.
От з того болота, як стемніло, й налетіли скажені комарі. Я вже й дрином від них відмахувався, і в кожуха ховався — вдягнув його, щоб вночі не змерзнути — а їм це й не перешкода. Загалом, прогнали вони мене з городу. Я потім ще у вікно виглядав, у надії когось помітити, але в темряві нічого не бачив. Декілька разів за ніч вибігав, присвічував ліхтариком на огірки — анікогісінько. Один раз, правда, здалося, наче промайнула тінь, але не впевнений, що то був мій лиходій. А вранці огірки знову були зіпсовані.
Про батюшку я вже згадував. Що ще…
Ви хлопці їжте, їжте, ці огірочки з мого городу, не надгризені.
— То ви впіймали того злодія, чи ні? — перепитав Стас, що слухав розповідь, роззявивши рота.
— Ні, — Іван взяв огірка, надкусив. — Я потім і капкани ставив, і лякайло змайстрував, але дарма — кожен ранок те саме. А там і морози вдарили, гудиння померзло і вже того року огірки не родили.
— Ото й усе? — розчарований Макс вимкнув запис. — І що ми напишемо: нікого, мовляв, не було?
— А хто вам забороняє додумати кінцівку? Напишіть про щось велике, волохате, яке зникло у напрямку болота. Нехай думають, що то якесь єті.
— Вони у нас не водяться, — зауважив Стас.
— То нехай вже буде нечисть: з рогами та копитами — хто там перевірятиме. А якщо спитають, відповім, наче бачив у темряві щось схоже.
— Ну, хіба що так, — погодився Макс.
— От і добре, — Іван погладив кота, який вмостився у нього на колінах. — Ви їжте, їжте. Картопля правда, вже охолола, але все одно смачна…
Хлопці пішли з двору, а Іван повернувся до хати, де з лавки до нього озвався кіт:
— Ну ти й казкар! Мене подекуди аж завидки брали! От тільки батюшку навіщо приплів — чи дійсно ходив до нього?
— То я трохи забрехався, визнаю — вперше ж бо такі слухачі трапилися. А в іншому все правда. Хіба що не сказав, як додумався приманити злодія сметаною і він тепер у мене живе, — Іван взяв Мурчика на руки, притиснув до себе.
— Гов, гов, задушиш! — прошепотів кіт. — А ще ти не сказав, як впав на дупу, коли той злодій раптом загорлав: «Сметана!»
— А хто б не впав, коли таке почув би?
— Тобто, що огірки я їм, тебе не здивувало?
— Насправді ні — я таке на відео бачив. А от про балакучого кота… Як це ще ти при хлопцях змовчав?
— Я ж не дурень — на людях розмовляти! До речі, Вітьку слід віддячити за дармову сметану. Може нам вареників затіяти, га? Я вночі все одно не сплю, тож тісто замішу. А ліпитимеш сам, бо в мене, знаєш же, лапки.
— Вареники, то добре. Тільки ти, коли з тістом вправлятимешся, мурчи не дуже голосно — я в тиші спати люблю.
— То вже як вийде, — кіт потерся лобом об щоку господаря.
— І ще — вибач, що блюдце зі сметаною на підлогу поклав, — Іван погладив кота.
— Та я розумію — це ж на людях. От якби ми самі були й ти таке витворив… — Мурчик примружив очі.
— І що? Побіг би знову надгризати огірки?
— Навіщо? У мене тепер сметана є, — кіт зістрибнув на підлогу. — Готуй все для тіста. Я до вітру, вмиюся й почну. А ти лягай — сонце, дивись, вже сідає.
Й кіт потрюхикав надвір, а Іван зітхнув і пішов у комору по муку.
Дуже гарне і затишне оповідання, дякую!
Дякую
Вітаю, Авторе! Попри певгі стилістичні огріхи та очікувану розв’язку, оповідання добре написано і чудово сприймається. Котики форева) Успіху!
Дякую
Якщо не важко, вкажіть на огріхи))
У першому реченні бракує коми після “магазину”; з етнографії; може – з обох боків коми (неодноразово трапляється); акуратно – охайно; про борошно вже написали. З комами просто потрібно уважно перечитати і виправити (далі теж є). Нормальна ситуація в разі поспіху, теж своїх помилок ніколи не бачу) А оповідання у Вас дуже затишне і хороше. Бажаю удачі на конкурсі!
Дякую
Дотепно й симпатично. Не люблю котів, але такого би, напевне, вподобала 😉
То вам здається, що ви не любите котів – просто вам ще не зустрівся саме ваш))
І дякую)
цілком можливо…
Вітаю! Гарна та позитивна історія)
Від початку розповіді з огірками відразу подумала на кота. Знаю, що ці можуть) Та твіст наприкінці був класний, а котя дуже харизматичний. Ще й відразу вареників захотілося.
І жодного слимака на городі? Тихо заздрю діду.
Тільки на початку трохи не зрозуміла з віком героїв. Чогось подумалося, що вони доволі юні, клас так 7-8, а потім Максим цигарки дістає) Й “Ганно Іванівно” — це вчителька? Бо описано наче вона одного віку з іншими.
Про вік: старші класи, або коледж/виш – на ваш смак; вчительки і молоденькі бувають, відразу і не відрізниш від від школярів/студентів.
Про слимаків: це ж конкурс фантастичних творів, тому їх тут немає))
І дякую за коментар
А що не так з Максимом та цигарками? Мій батько з шести років палив.
Та насправді нічого) Тут для мене тільки питання “картинки” – як уявляти собі героїв. Чи то діти-бунтарі, чи то підлітки. Різні образи, дещо інше сприйняття.
Борошно, а не мука.
О, дякую)
Сподобалось: атмосфера твору, колоритність стилю
Не сподобалось: “бо одного року” (“бо” зайве як на мене), невеличкі нелогічності в розповіді, трохи затягнута кінцівка
Як на мене, БО там якраз (бо роздавати нічого було))
За козі дякую – знатиму)
І за коментар заодно
Будьласка
Ну, не знаю. “Бо” це синонім до “тому що”, а починаючи те речення з “бо” сприймається воно якось так собі
“себе вели”, певно поводили.
Певно так, дякую
Як на мене то навпак елемент колоритності твору
Редактор однаково визначатиме це як помилку.
А, якщо залишить, то критики вважатимуть текст погано відредагованим.
Які милі у вас герої і яке затишне оповідання! Козі фентезі у чистому вигляді.
Бажаю успіху на конкурсі!
Фентезі писалося не козі, але вже нехай))
Дякую
Козі – це якийсь стиль, щось не можу знайти інформацію.
Схоже на новотвір, але звучить гарно, як коза гостра, коза діко…козі фентезі))
*коза ностра))
(Т9))
Ні, коза гостра – те, що треба!
Нагуглив: Козі то є “затишне” (з англійської)
Це так, новий жанр “козі фентезі” дійсно названий від англійського “затишний”. Це такі твори, де не відбудеться нічого лихого, куди читач приходить відпочивати. Як завжди з новими жанрами, він прийшов до нас звідкись із закордонних буктоків і потихеньку приживається, адже в нашій країні зараз виник великий попит на спокійну, комфортну для душі літературу.
Дякую за інформацію!