ПРО ЧУГАЙСТРА та ВРОЖАЙ

Про таку, як вона говорять «мудра пані», аби не образити почуття, але й натякнути, що вік бере своє. Тож мудра Пані сиділа на призьбі престарої батьківської хати й палила цигарку за цигаркою, вдивляючись у брунатне море картопляної грядки, що впиралася в ліс. Змарніла, виснажена роками окупації домашнім насильством батьком своєї дитини, жінка втекла од катувань, тотальної наруги, що практично її знищили й вирішила днювати тут – у Місці Сили Роду.

− Знайду – вб’ю! – волав кат, коли вона боса-простоволоса летіла з квартири, притискаючи до себе найцінніше – кота.

− Ще тиждень-два і будемо копати картоплю. Грудьми ляжемо, але впораємося. Так? Нема ж кому пособити, − мовила котиську, встромила навушники й поставила на повтор Валерку Харчишина: «… не забирай кого люблю, забери мене…». Пані має виполоти сім соток пасльонової рослини, вивезти бур’ян, запхнути в слоїки прибуток з городу й саду  і викосити незміряну площу трави в пояс за короткий час, − відпустка от-от закінчиться тріумфом збирання урожаю.

− Здоров’я тобі, юнко! − голос з-під лісу пролунав гучніше «Другої ріки» в навушниках. Жінка здригнулася й сполохано опустилася на коліна в плетиво пирію з лободою.

Од густої зарослі верболозу чимчикував імпозантний невисокий пан. Порівнявся. Серце в Пані спинилося. Забагато тригерів, забагато болю й страху.  

− І вам того ж, − прошепотіла.

− То ти − та са́ма? – лукаво дивився в очі, − Ти ж мене гукала підсобити з урожаєм, чому тремтиш? Ось він я – прийшов.

Молодиця, не розуміючи, що відбувається, заплакала. Не очима – душею. Погляд – у картоплиння, тіло – в землю, думки – в небо, аби ніц не відчувати.

− Ну, як не годна визнати, що тобі треба поміч, то я піду, −  пан наблизився впритул і дух свіжоскошеного сіна од його строю ліг Пані на оголені ноги, руки, зайшов під запилюжену майку й торкнувся грудей.

−  Чугайстира у  Viber знайди. Пиши.

Жінка підвела очі, та на місці, з якого лунав голос, нікого не було, лишень вітрисько гралося із зіллям та пара метелів билася в польоті. А може пестилася? Пан видавався до виску знайомим. Але де? Коли?

Привілля гукало на волю, заклично махало гілками з цятками раннього золота, що вигулькувало занадто швидко під палючим липневим сонцем. Коштовність прийдешнього моменту бриніла павутинням, міксувалася зі звуками двигунів комбайнів, що працювали на збіжних нивах – жнива. А літня млість обмилувала ще доволі стрункий стан, скоцюрблений над картопляним полем і Пані відчула неймовірну спрагу. Вона повзла клітинами тіла од сухих вуст донизу.

«Боже, що це коїться?» − подумала, попленталася до криниці й зачерпнула кухоль жовтуватої води. Не допомогло, жага вперто трималася тіла.

День минув у боротьбі з фітофторою на томатах, білокрилкою на капусті, борозняками в полуниці. Не повоюєш з цими загарбниками – не матимеш харч взимку. Встигнути все не вийшло: перебір думок, надлишок самоаналізу маловартісності у цій площині та часі й дошкульна спрага відсунули пріоритетні пушечки з різномастою отрутою на задвірки вечора.

− В душ, − жінка махнула хвостатому кудлачу рушником. Кіт вигнув спину й чемно почимчикував назирці за «мамкою» до імпровізованої літньої лазні. Всівся під дверима наводити на собі марафет. Виявилося, що вода нагрілася вкрай кепсько. Холодний потік відкинув Пані в бік, спровокував напад клаустрофобії травматичних споминів – домашній кат примушував вимиватися перед зляганням у холодній воді. Чергова панічна атака не встигла наробити рейваху – струмені магічним чином теплішали.  Пані заплющила очі й впевнено ступила.

− … бо якщо ти не чув і не бачив, то значить – ні! Чи ти бачив, як пишуть книжку?

Пісня гайнула на волю з тіла сама. Її не можна втримати в нутрі, коли починають тріщати ґрати самотності. Пані злякалася сміливості відбуватися у бажанні жити. Скупа вечеря зі шматка сиру з динею та горня чаю. Все – спати. Де телефон? Котисько вкладався на живіт, замуркав.

− Кіно, чи почитаємо? – жінка звикла монологувати з котом, а кіт, як найрозумніша істота в цьому світі, вмів її слухати, тямити її бажання з потребами.

− Мовчиш. Гаразд, давай його знайдемо, − жінка поправила подушку й невпевнено набрала «Чугайстер».

Телефон якогось біса викинув «розблокувати номер». Ні, немає жодного спомину, пояснення, натяку хто є за прихованими циферіями. Дала свободу номеру.

«Як справи? Все гаразд?» − біла пляма аватарки змусила облизати вуста – шпарка спрага. Ні, це було щось інше. Втуплений погляд в екран телефону не давав усвідомлення психосоматичних процесів, що миттєво нахлинули. Кіт переліг на плече, тицьнув писком у щоку «заспокойся».

Чугайстер пише…

«Я однією ногою на Сході. Бережи себе, будь ласка.»

Пані зашарілася, бо хоч очі читали одне, тіло відчувало: «Ти мені потрібна. Я ніколи не мав такої жінки». Телефон полетів на долівку.

Ранок інстинктивно висмикнув з постелі о п’ятій. Якою б не була втома, фізичний стан, погода – жінка підводилася й вандрувала на двір, ступала в м’яку траву, щоби зіллятися з Силою. Ро́си остаточно й не поетично будили, дійсно прибувало моці. Сьогодні ж змусили стати пружними груди, поповзли сиротами по ногах ген доверху. Пані закрила обличчя руками:

    − Боже, та що ж це коїться?!

Рудань, що вмостився на криниці, поблажливо відреагував на «мамчин» зойк. Кіт точно знав, що виникає.

Кави. Багато кави без цукру, щоби згірчило, щоби залляти давно забутий мед.  Не відпустило.

− Вітаю тебе, юнко, − пан вчорашній вигулькнув з нізвідки, щойно нагнулася дерти бур’яни з картоплі.

«Як чорт з табакерки»:  подумала молодиця, а на вітання легко кивнула.

− Я тобі москаль, чи що? Вигадала таке «з табакерки», − говорить, а сам поряд стає, зілля вправно смикає.

− Пане, ви б того… не треба мені помагати, − язик заплітається «як він почув мої мислі?», млость спиною гайнула, ноги – не ноги, а чисто тобі підтоптаний ватник. Та марку Пані тримає – виструнчилася, поглядом на ліс показує. А ліс же – хоч маститого фотографа гукай, аби назнимкував для глянцю чи яких календарів святкових дат. Молоді осичини зруцають мерехтливу тінь, мох гукає впасти у свої обійми й віддатися втомі, галява  кормить буяхами – едем.

− Ет, норовлива, − мовить пан, а сам далі працює. − Ти, вродливице, гарного хлопа од себе не жени, хай поможе. Чи харч заготовить, чи дровину врубати, а моˊ й води в хату принести. Глянь на себе – жадлива, але не суха.

За годину мовчазної роботи Пані призвичаїлася до чоловіка. Що ж тут такого – хай підсобить, як нема що робить. Та й любо було з ним, будилася вона в духові чоловічого поту, сіна, липневого сонця, а те ж роз’ятрює. Підвівся помічник, тихо футболку з рамен тягне. Глянула – побігла з поля, мов окропом хто бризнув. Розсміявся пан, обличчя втирає, тілом гарний, молодший від неї, а статура – ручай живучий.

− Коте, − горнула до себе хвостате щастя Пані, − ми б ту картоплю самі спололи, а ні, то хай би вона там зогнила, аби я таке терпіла. А сама стогоном заходиться, вологою повниться. От воно од чого та жага була. Вернулася на поле, а там бабки чи то чубляться, чи в пестощі грають. Нема пана. Сама собі встидалася, та пішла гукати до лісу. Який то вже врожай у думках буде, які борозняки з фітофторою, коли соки волі просяться?

Не здибалися ні тоді, ні через день.

Сидить мудра Пані на призьбі, палить цигарка за цигаркою, гортає новини в телефоні.  Зненацька застосунок  дзенькнув – Чугайстер!

«Екофлошку розбили. Не було зв’язку. Як ти?»

Всупереч здорового глузду, відповіла: «Збираю врожаї, де тільки можна. Вижити якось треба. Даруй, але не можу пригадати хто ти», хоч хтіла написати «Хочу тебе», навіть не знаючи хто ж на протилежній точці віртуального дроту.

«Ти мене потребувала. Пригадай, будь ласка»

З фото всміхалися лукаві очі жаданого пана. Жінка здумала: він дійсно її рятував, коли ноги принесли до річки, по тому,  як тікала од домашнього ката – не хтіла жити. Пан дістав її: тремтячу, сполохану, мертву всередині.

− Не силуйся вмерти – силуйся жити й не змерзнеш, не зів’янеш. Я ж не мантяр якийсь, я знаю, що кажу. Та не бійся мене, я хоч Чугайстер, але ти ж не мавка – не їстиму тебе. Стане скрута – погукай, стане любо – погукай, бо так має бути – мати когось на всяк потребу.

Номер телефону взяв, намагався з нею звязатися, а вона його й заблокувала від гріха подалі. 

Ковзнули руки струджені жіночі животом, а Чугайстер зі знімку всміхається. Любо є… Котисько примружило очиці “нарешті втолить спрагу”.

Не важливо скільки тобі часу відведено на цій землі, можна прожити до сотні літ й не затися зі щастям. Та й сам час не важливий, важливо те, з ким ти його витратиш.

−… різниця тільки в тому, чи ти жив, чи… − простелилася пісня сама собою околицею, де щоденно вмирала й народжувалася  жага поміж городини, у садку, на полі.  

Збентежилася – вільно як.