Секретний проєкт

Професорка Ганна Харченко уважно дивилася на кабачок, що вилискував на білих лабораторних вагах. Вона заглянула в теку, швидко знайшла відповідну картинку еталонного овоча. Усміхнулась. Вона пишалася своїм досягненням. Це найкращий результат за десять років. Звісно, щоб його досягти довелося трохи… Напружитись і подбати, щоб інші напружились. Та хіба вона винна, що для деяких людей найкращою мотивацією є мова сили? Тим більше, що доводиться керувати 3D-фермами. З іншого боку вона сама зголосилась розвивати цю технологію на віддалених планетах, щоб перетворити їх на аналог Землі, тому занадто на людях не скаржилась. Але тепер… Коли вона так втомилася, є шанс нарешті повернутись додому.

Подумки, пакуючи валізу, вона поклала на ваги бульбину з тонкою прозорою шкіркою і поставила галочку у відповідній комірці свого звіту.

Раптом пролунав виклик. По спині науковиці пробіг холодок, і вона із роздратуванням натиснула на кнопку прийняти.

– Пані професорко, перепрошую, що турбую, але ви маєте це побачити…

– А без цього ніяк, Олеже? – їй не сподобався збентежений голос лаборанта. Він завжди турбував її через дрібниці, що невимовно її дратувало, проте зараз нутро підказувало – справа серйозна.

– Я… Боюся, що я з таким ніколи не стикався. Мені принесли зразки з кухні, і я… Мені потрібно… – почав був він, як завжди мимрити, але професорка його зупинила.

– Сектор чотири?

– Так, пані…

– Зараз буду, – вона швидко вимкнула комунікатор і голосно вилаялась. – Ну що там могло статися!? – виголосила вона до стелі, просто у камеру спостереження. – Сподіваюся, як завжди дрібниці…

Професорка Харченко із ляскотом зірвала рукавички, в яких працювала, і покинула лабораторію. В думках вона перебирала можливі варіанти халеп, що могли спіткати її рекордний врожай. “Гниль? Може кілька овочів зогнилі всередині? Це швидко вирішимо, просто додрукуємо нестачу, а імадженаря, який це допустив звільню. Ні! Краще переведу на компости. А якщо якась вада текстури чи смаку? Ох, ну чому? Чому зараз?!”

В коридорах четвертого сектора було незвично людно. Білі халати стовбичили біля дверей і заглядали у вікна лабораторії, де Олег проводив дослідження нових врожаїв. В самій лабораторії також було не проштовхнутись. Науковці, лаборанти, охоронці скупчилися біля Олега і по черзі заглядали у чашку петрі.

– Що відбувається!? – гаркнула Харченко своїм найзагрозливішим тоном. Всі вмить замовкли і завмерли, лиш курчава Олегова голова продовжувала крутитись навсібіч.

– Пані професорко! – зрадів лаборант її злостивій зморщеній пиці. – Погляньте!

Він вихопив петрі із рук чоловіка, який, вочевидь, був зачарований шматком біомаси у тій склянці, й став проштовхуватись до професорки. Вона зверхньо глянула на вміст посудини. У потовченому м’якуші світлого кольору і на око волокнистої текстури стирчало невелике стороннє тіло обтічної форми з потовщеними краями і гладкою світлою оболонкою. 

– Насінина…– спантеличено підсумувала професорка. Народ загудів. Чулися риторичні і цілком доцільні запитання. – Як це можливо?

Останнє Харченко промимрила скоріше до себе і, розштовхуючи натовп, протиснулась до столу з інструментами. Вона вдягла рукавички, маску, окуляри і вхопила пінцет, аби дістати зернятко з м’якуша. Більшість з присутніх бачили насіння вперше і сумнівно уявляли собі що це таке в реальності. Вони жили у світі уявленої їжі з 3D-ферм. Дехто з них був фермером в енному поколінні, щодня підключвся до принтера і уявляв помідори чи яблука у всій їхній спектральній красі. Такі овочі і фрукти не мали насіння, а також пошкоджень, хвостиків або товстої шкірки. Тобто, вони були ідеальним втіленням маркетингової фантазії. Але Харченко була достатньо старою, щоб пам’ятати насіння. В дитинстві вона набивала ним кишені і лузала з бабцею вечорами під історії про минувшину.

– Усі геть! – скомандувала вона, і зачудовано-ошелешена юрба науковців поволі покинула лабораторію. Олег теж розвернувся, але вона його зупинила, вхопивши за комір.

– Це єдиний екземпляр? – запитала Харченко, щойно двері лабораторії зачинилися.

– Ні, – розсіяно відповів лаборант.

– Ні..?! – натиснула науковиця, вимагаючи пояснень.

– Олекса, – глитнув лаборант, – Олекса з кухні сказав, що помітив кілька цих штук, коли чистив кабачки з останньої партії. Спитав, чи треба прислати. Я не знав, що то таке, а коли перевірив по підручнику набрав вас.

– Дзвони тому Олексі. Скажи, щоб зібрав ВСІ екземпляри і прислав сюди. Накажи, щоб ЖОДНЕ не потрапило у відходи.

Олег розсіяно кивнув.

– Ти зрозумів?! – півголосом спитала вона і пильно подивилась в очі спантеличеному хлопцеві. Замість відповіді той шмигнув до виходу і побіг в сторону кухні. Провівши лаборанта недовірливим поглядом, Ганна Харченко почала вивчати зернятко.

З кухні їм доставили невеликий пластиковий контейнер, наповнений кабачковим м’якушем із насінинами. Всього Харченко нарахувала двадцять придатних до вирощування екземплярів. Але чи проростуть вони? П’ять років назад програму теплиць закрили попри протести науковиці. Аргументували цю дурість тим, що, буцімто, проєкт жере багато грошей, а плодів не дає. Щовечора Харченко проклинала тих бовдурів, що ніц не тямлять у садівництві, тому взяла слово з Олега, що він нікому не скаже ані слова про її оборудку. Вона пояснила, що якщо все вийде, і вони отримають врожай, це буде проривне відкриття і небувале наближення до мети перетворити віддалену планету на придатну для життя землю. Його ім’я з’явиться в підручниках. А якщо нічого не вдасться, як бувало раніше, то ніхто нічого й не втратить. Олег пообіцяв мовчати. Так з’явився секретний проєкт “Кабачок”.

Професорка занурилась у роботу. Проростила насінини. Всього одинадцять проклюнулось. За її розрахунками половина з них має прижитися в ґрунті, а якщо зацвіте хоч один кущик – це вже буде сенсація. Плодів вона не чекала. 

– Це вже з області фантастики, – відмахувалась вона від Олегових мрій про врожай. Проте в глибині душі сама плекала цю надію. Хоча й не зізнавалась.

Рослини зростали і розвивалися добре. Щоправда, занадто швидко, але це відхилення було надто незначне, щоб звертати на нього увагу. Всі пророслі насінини прийнялися і стали рости пускаючи сильні й чіпкі пагони. Олег облаштував для них невелику телицю і щодня провідував. День пересадки так званої кабачкової розсади у рідний ґрунт планети науковці урочисто відзначили яблучним пирогом. Харченко нарікала, що він на смак як мило з її дитинства, а Олегові смакувало, як завжди. Вечір вони провели за розповідями старої про Землю і садівництво, яким вона його пам’ятає. “Розчулили мене ті кабачки”, – подумала вона, коли вони з Олегом, далеко за північ, розійшлись по своїх каютах.

Вранці Ганну Харченко розбудив ненависний звук комунікатора. Олег проторохкотів:

– Мене схопили! Не пускають до теплиці! Кажуть, якась проблема! Ведуть на допит. Пані професорко, по вас теж прийдуть. Треба допомога, бо я не знаю… Не розумію, що й кому казати…

– Петре, схаменися. Ти перебільшуєш… Звучить так, наче ті кабачки набули свідомості й… – хотіла вона підсміятися над лаборантом, але той її перебив.

– Самі гляньте.

Востаннє Ганна Харченко так поспішала, коли запізнювалась на захист кандидатської. Тоді вона також засиділась допізна за балачками й, до вчора, більше не припускалася цієї помилки. За звичкою вона перебирала в голові можливі причини катастрофи й шукала варіанти їх вирішення. Проте для повного аналізу їй бракувало даних. Коли вона спустилась на територію теплиць, заволала сирена. А за мить заверещав її комунікатор. 

– Наукова рада? – здивувалась професорка. – І чого саме сьогодні ці бевзі за мене згадали?

Відчуваючи, що це матиме жахливі наслідки, вона відхилила виклик.

– Ганна Харченко? Професорка Ганна Харченко? – звернувся до неї молодик у військовій формі, який не знати звідки вигулькнув на її шляху.

– Так написано на моєму бейджі, – тицьнула вона йому в обличчя своє посвідчення.

– Пройдіть зі мною, будь ласка, – наказав він.

– Дзуськи! Я маю побачити, що тут коїться! І звідки ти тут взагалі взявся? Це НА-У-КО-ВА база! ВІЙСБКОВА – за двісті кілометрів на захід. Помилився поворотом? Гуляй!

– Пані, я змушений вас затримати…

– Так, бевзю! Ти мене затримуєш! А дарма! Бо, якщо ТВОЄ керівництво ХОЧЕ дізнатися У МЕНЕ, ЩО тут сталося. То уяви, соколе? Я НЕ ЗНАЮ! І не дізнаюся, поки ти тут стовбичиш і не даєш мені пройти. Упевнена, що Олег, мій лаборант, уже виклав вашим усе, що передувало цьому неподобству!

Чоловік у військовій формі відступив, і професорка пройшла до шлюзу в теплиці. Але шлюзу не було. Натомість перехід впирався у поросле дрібними колючками кабачкове стебло. Професорка разом із супроводом пройшла у спостережний пункт, що розташовувався далі по коридору. Вона не повірила своїм очам: їхній з Олегом маленький город перетворився на зброю. Велетенські плоди (як вони могли з’явитися за одну ніч?) наче, перестиглі огірки, вистрілювали дрібним насінням. Яке самостійно заривалось в ґрунт і за лічені хвилини випускало маленький зелений пагін.

– Здається, це кабачковий апокаліпсис, – промимрила Харченко. – Вони захоплять планету годин за шість.

– Так точно, пані! – підтвердив вояк.