Вікенд на Землі

Вікенд  на Землі

Вихідні  ми вирішили провести на Землі. Світлана втомилася від чорно-білих місячних краєвидів. Не допомагало навіть навіювання блакитно-зелених снів. Світка жалілася мені, що після пробудження вона почувалася як би її хтось обманув, замість справжніх квітів підклав штучний ерзац. Це вона мені розказала під великим секретом – боялася, що всюди проникні лікарі змусять її  проходити тести, здавати аналізи, приймати пігулки та нудно допитуватись хто її образив у п’ять років.

У мене була своя, аналогічна, історія. Тому то я повністю розумів Світлану, коли вона заховала від медиків свої враження від пом’якшення місячних пейзажів блакитними снами. Мене колись теж «перевиховували» снами де було багато легкої класичної музики та співів пташок.

Так що ми одноголосно вибрали вояж на Землю. Ми довго сперечалися що будемо там робити. Уявляєте – цілих два дні без жодної корисної діяльності. Чи вистачить у нас сил 48 годин нічого не робити? Обидва ми відразу погодились з тим, що треба скласти детальний план безділля. Але перед тим потрібно визначити бездіяльну тему.

 Спочатку Світлана хотіла облітати якомога більше найкращих морських та океанських пляжів Землі. Вона склала список з 20 пляжів – приблизно по дві години на один пляж, та й ще залишається 8 годин на сон. Я обережно зауважив, що вона не врахувала час на переміщення, забула що це не космос або малолюдний Місяць. І потім – 8 годин спання це занадто мало для двох діб, якщо безумовно не напомпуватися енергетиками.  А й ще треба залишити час на їжу, туалет та дещо інше….

Здається, на те що Світлана зі мною відразу погодилась вплинуло саме це «дещо інше». Але мій план зробити екскурсію по всіх значних картинних галереях планети також не витримав ніякої критики. Як можна було не погодитись зі Світланою в тому, що «зберегти сильні враження від такого швидкісного огляду навіть самих геніальних картин неможливо».

Ми вже були готові відкласти розв’язання питання на потім, коли раптом до Світлани в каюту не завітав робот кухар з меню на вечерю. Поки я терпляче чекав як Світлана вибирає між штучним стейком та котлетою зі штучної свинини, у мене виникла блискуча ідея. Вона остаточно сформулювалася коли я побачив з яким знудьгованим виразом  моя кохана відколупує шматочки «свинячої» котлети.

Моя ідея була радісно підхоплена та розвинута у гастрономічний тур з дегустації справжніх земних страв. Ми зі Світланою трохи пошурували у пошукових системах та сміливо додали до них те, що знали самі. Вірніше я то практично нічого не знав, крім того, що треба їсти три – чотири рази на день. Всю решту додала Світлана.

Згідно з її системою поглядів на традиційні земні страви, на нашій старенькій Землі дотепер збереглося декілька головних кухонь: середземноморська, українська, латиноамериканська та японська.  Почати Світлана запропонувала з середземноморських страв, як самих корисних, а потім перейти до української кухні, як самої смачної.

Тут слід визначити, що Світлана по матері українка і тому сперечатися з нею по цьому питання не варто. Я й не збирався. При виконанні українського етапу гастрономічного туру була намічена дегустація найулюбленіших страв Світлани – українського борщу та дерунів по-київські. Стосовно латиноамериканської та японської кухонь, то Світлана тільки відмітила, що латиноамериканська  славиться своєю гостротою, а японські суші треба їсти спеціальними паличками.

Ох ці плани, плани! Моя подруга розписала в них кожну годину. По неї ми повинні встигнути. Сподіваюсь, що життя нам у цьому перешкодить і ми не встигнемо. Інакше треба буде після такого відпочинку довго лікувати нерви.

***

Вперше бачу, як гарно дотримуватися певного протоколу. Ми зі Світланою намітили першим пунктом програми візит до таверни у Нікіті – невеличкого курортного містечка на півострові Халкідікі у Греції. Там де живуть щасливі люди без комплексів типу дістатися зірок.

Ви коли-небудь переносилися у часі? Отож. Зала таверни була витримана у стилі 15-16 століть. Грубезні масивні столи, дерев’яні високі стільці, гобелени на стінах, прикрашені вітражами вікна, холодна зброя у кутах. Не вистачало тільки п’яних моряків та піратів. Для мене у самому слові «таверна» звучить старовина. Згадувалися якійсь вуличні пісеньки з дивним незрозумілими фразами: «а в таверні тихо співала скрипка», «у дверях стояв вершник молодий… пірати всі бандита Гаррі знали…», «перед тим, як піти у далекі путі на берег був відпущений екіпаж», «вони пішли туди, де можна без вагань знайти і пива і вина»…

Чомусь закортіло привернути увагу моєї дівчини якимось геройським вчинком, наприклад я б з задоволенням порубався б  з тим самим «бандитом Гаррі» на шпагах. Він би у мене вже через хвилину валявся б на підлозі  з проколотою шиєю… Ні, що я таке собі уявляю. Ніякої крові. Я б просто вибив у нього з правої руки шпагу, а з лівої кинджал. Тоді ще не знали таких способів які зараз навіть хлопчики на фізкультурі вивчають, а я все ж таки чемпіон марсіанської бази з гетлінгу. І після бою, звільнена від рабства Світлана мене б нагородила палкими поцілунками.

Прийшов до тями, коли побачив, що обличчя Світлани, у яке я придивлявся занадто близько, почало трохи червоніти. А була не була. Поцілунок вийшов доволі непоганим. Головне, я відчув, що Світлані він теж сподобався. Щоб закріпити успіх я відразу розказав Світлані про наш рейд на плато «Середплай». Розповів,  як ми рубали світовими пістолетами червоних марсіанських павуків з півметровими жалами, що атакували нас з усіх сторін. Для кращого ефекту я навіть наважився трохи перебільшити кількість цих мерзенних створінь, але у цілому дотримувався реальних фактів. Дійсно, рубка тоді пройшла на дуже великих швидкостях і якби не наша з Олегом спортивна підготовка, то навряд чи я б зараз про це розказував.

Я ледве встиг дійти до щасливого фіналу історії, коли молода засмагла офіціантка принесла нам заказані страви. Безумовно, головною стравою тут був сібас закопчений у лимонному соусі. Але з ним на рівних сперечалась мусака, наповнена м’ясним фаршем та соковитими помідорами, солодким перцем і картоплею. Гарно доповнював смак страви соус Бешомель. «Оце і є традиційний грецький варіант середземноморської кухні», – з гордістю промовила Світлана. – Але давай спочатку до риби вип’ємо трохи білого вина. Я вибрала найкраще вино з святої гори, з Афона, яке називається «Годувальниця». Як тобі? Смакує?»

Ще б пак! Мені смакувало усе, а особливо сама Світланка. І вона це відчувала. На устриці вже майже не було сил, але Світлана так їх розрекламувала, що прийшлось їх теж спробувати. При чому особливо переконливим аргументом на користь вживання устриць були слова Світлани, що вони являються дуже гарним афродизіаком.

Насправді  я так скучив по своїй коханій, що ніякого афродизіаку мені не було потрібно – тільки ці слова Світлани вже посилили моє бажання. І я не помилюсь якщо скажу, що це бажання посилилось у нас обох. Проте ми були вже дорослими людьми й життя привчило нас до стриманості, до такого собі світського лицемірства. Тому виходячи з таверни Світлана почала позіхати і говорити, що після такої рясної трапези необхідно знайти тихий куточок для відпочинку. Я так активно почав їй підтакувати, що моя подруга подивилася на мене з підозрою і на мить мені здалося з деяким роздратуванням – мол не такого я від тебе очікувала.

Чого ми точно не очікували, так це подальшого розвитку подій. Не встигли ми відійти від таверни навіть на пару метрів, як нас наздогнав її господар. І тоді я пошкодував, що не відчепив від своєї сорочки значок  (УККСВ) – Українського Космічного Корпусу Супроводу Вантажів.  Все-таки прийшлось вислухати доволі плутану історію з якої я тільки й зрозумів, що до порту Нікіті якісь зловмисники не пускають вантаж устриць. Річ у тому, що цього року господар таверни склав контракт не з місцевою устричною компанією, а з еквадорською. Там устриць уродило як ніколи і тому еквадорці були згодні реалізовувати врожай якісних великих устриць за низькою вартістю.

Як офіцер УККСВ та просто як українець я просто не міг не допомогти встановленню належного порядку. Не зайняло багато часу отримання від керівництва Корпусу відповідних повноважень. Вже за годину ми стояли на палубі яхти господаря таверни та з усмішкою споглядали за розгубленим виразом на обличчі трьох амбалів, катер яких ми пришвартували до яхти. Щоб погасити їх бойовий запал мені було достатньо показати значок та спалити променевим  пістолетом ганчірку, яку вони видавали за прапор маленької острівної держави.

Немає худа без добра. Господар будинку з вдячністю компенсував цей докучний епізод тим, що віддав на дві доби у наше розпорядження свою чудову двоповерхову яхту.

Непотрібні спогади відразу улетіли геть, коли ми підіймалися крутезними сходами на другий поверх яхти, а  попереду майже на рівні обличчя блищали світлі довгі ноги Світлани. Захотілось торкнутися цих чарівних творінь, зрозуміти їх матеріальність. Може це мені тільки сниться після важкого маршруту по марсіанським дюнам? Існує єдиний спосіб перевірити – мануальний.  Піддавшись миттєвому пориву я міцно ухопився відразу за обидві литки. І відразу ж схаменувся та відсмикнув руки.

Світлана озирнулася. В її очах блимнув лукавий вельми жіночий зазивний вогник. Ми вже застигли на порозі каюти, коли вона майже проспівала, щось на кшталт «Відчуваю, що пропонувати тобі устриці було помилкою».

Ну а далі ми допомогли один одному роздягтися та здійснили те, головне, заради чого людство й  склало стільки віршів, написало стільки гарних книжок, намалювало ще більше картин та зліпило багато скульптур.

Господар таверни гарно розумівся на середземноморській дієті. Він влаштував широке ліжко так, щоб нічого не заважало спостерігати море і небо. Море було таким тихим, а небо таким чистим, що важко було розгледіти де закінчується вода  та починається повітря. Наближався вечір. Сонце поволі скочувалось униз, на відпочинок. Ще деякий час я ліниво спостерігав як край сонця ховався, як за гору, за крутий вигін стегна моєї коханої жінки. А потім ми заснули.