Роди, Боже, хлопчики

Ой на горі маку та й маку!
Дай нам, Боже, знаку та й знаку!
Встали воріженьки, як снопчики,
вроди, Боже, хлопчики, хлопчики!
Ти, коточку, воркотай,
дитиноньку колихай,
ох, і славний урожай…

+++

…Як тільки не називали злі язики наше “Віконце життя” – і проїданням бюджених коштів, і підлизуванням мера до Європи, і навіть вітриною марних сподівань. Однак уже вдруге за цю осінь всередині загорається життєдайне світло. У цілому ж за весь час свого існування наша маленька доброчинна “вітрина” допомогла врятувати життя п’ятнадцяти (тільки вдумайтеся в цю цифру!) малюкам!

У нас знову хлопчик! За інформацією від медиків, малюк здоровий, повністю доношений. Після комплексного обстеження і необхідної вакцинації козачка, якого лікарі вже лагідно називають Владиком, служба у справах дітей передасть далі, на етапи всиновлення. Українське законодавство гарантує матері-зозулі право заявити про себе у двомісячний термін. Утім, повернути сина вона зможе лишень після ретельних перевірок і ДНК-тестів.

“Навіть не знаю, як правильно казати – на жаль чи на щастя, але за статистикою, такі мами вже не з’являються,” – коментує цю ситуацію головний лікар Пологового будинку №1.

Оскільки дитина знаходилася в умовах, які не загрожували її життю, кримінального провадження не відкривали. Наразі поліцейські розшукують матір немовляти, щоб пересвідчитися, чи не знаходиться вона сама в складних життєвих обставинах.

Нагадуємо: у нашому місті “Вікно життя” діє за адресою: Соборна, 18. Орієнтування: поряд католицький костел.

Анна ЦИБАТА для телеграм-каналу “Мобільний Вінницький репортаж”

+++

Головне – попорати свиней. Якщо вони кричатимуть на весь куток, свекруха неодмінно запхне свого носа у двір:

“А що це ти, Горпино, знову худобу не попорала? Ледащиця! Ми вам із батьком все – і хату, і поля клаптик, а ти тільки злидні з тої Семигорівки привезла! І казала ж я Омелянчикові – ну, чому ти не посватав хорошої, роботящої дівки!”

Ще б пак, не посватав! Їй, Горпині, люди донесли, та вже пізно було: і ходив, і сватав, та жодна за нього, гульвісу безпутного і пияка безпросвітнього, не пішла. А сирота, ще й нетутешня, навіть пораділа здуру: от же ж Бог щастячко послав – вихоплюся зі злиднів, поживу серед людей!

А хіба то люди? Один налигається з самого раночку, і байдуже, що поле не оране, город не скопаний, сіно не кошене. Інша забігає до двору що не день, навіть святої неділеньки не соромиться – по кутках носом веде, павутину шукає; тарілки пальцем мацає, чи не масні; борщ сьорбає, та все кривиться.

Утопитися б від такого життя, та страшно – може, в пеклі буде ще гірше. А таки ж буде, отець Аверкій скільки разів тими чортами та сатаною лякав. Тут хоч якась надія є, що дотягнеш до старості, а там, може, Бог за сьози твої гіркі та животіння за капосним пияком хоч постояти біля райської брами пустить. А з пекельних лабет уже вороття не вимолиш.

Несла відра, а спину ломило так, що руки мало не розтискалися. Хотілося кинути все і впасти ниць, скрутитися калачиком отут, коло повітки, і тихо скимлити: “Мамо! Чого ти не можеш перетворитися на пташину? Змахнула б крильцями та прилетіла з тих Семигір, подивилася б, як твоя доня розкошує. Або передала б горобчиком хліба, голубкою солі. Щоб я хоч один день своє попоїла, а не гірке свекрушине”…

Має садок, доглядає – але ж не вона його обірве. Годує поросят – на посаг для чоловікової сестри, а самій добре, як шмат сала з кожного перепаде.

Але хай би на черствих сухарях. Хай би навіть узимку личаки на босу ногу. Аби хоч одна тепла, жива душа поряд!

“Аби ж, мамо, знала, яка в мене біда”. Тяжко без долі.

Підняла відро, перевернула; капосна свинота зачвакала. А в самої тої миті наче під серцем щось тенькнуло й обірвалося, і вже не тільки спину ломило – живіт обважнів, і вже несила було стримати стогін. По ногах потекла кров не кров, вода не вода. І знову схотілося звернутися клубочком, вгрузнути в землю, вкопатися, як зайчиха напровесні. Але не тут, не коло цих гидких чужих свиней!

Вислизнути за городи. Там річка, там дихається. Трава мокра і трохи холодна, зате там – воля, а на волі й померти не страшно.

+++

– І що ти їй сказала?

Вони було вбрані не дивно – просто настільки несхоже, що неодмінно привертали б увагу, якби о такій пізній порі перестріли хоч якого пішохода. Перша – в білій сорочці до п’ят, поверх якої червоніла намітка, а на плечі спускалася хустка кольору стиглої калини. Воласту шию прикрасили багаті коралі, наспівуючи при кожному кроці: “цок, цоки-цок”. Глянеш – і озирнешся: чи ти все ще в місті, чи потрапив на полотно Юрія Пацана? А поряд друга: чорний спортивний костюм, непримітні кросівочки, смоляна-таки хустина. Ступне подалі від ліхтаря, і в ночі розчиняється майже повністю. Майже – бо тільки біленький згорток на руках видніється.

– Та знову-таки про гріх, старозавітнє, – засміялася перша. – Якщо кинеш дитину до води, Господа розгніваєш! А пустиш по течії в оцьому кошику, то вже Божечко сам про твого сина попіклується. Як свого часу про Мойсея, якому була вготована доля – врятувати свій народ, – процитувала вона суворим голосом.

Друга гмикнула:

– Але нащо було так довго шепотітися? Я, поки чекала в тих клятих рогозах, ох і наволонтерила: і комарам крові роздала, і п’явкам. Все тіло свербить!

– Вибач, – знічено усміхнулася перша. – Воно якось так шкода ту дитину стало. Уяви собі – її заміж у шістнадцять віддали. Без посагу, без характеру, в чуже село. Я в такому віці ще про новий телефон мріяла, а на канікулах на “Атлас Вікенд” дупцею трясла. А в цієї вже – пшениця, буряки, порічки, п’ятеро свиней. І хліб міси сама, і дрова рубай сама, і пральна машинка – це також ти, взимку в ополонці. У комплекті ще й чоловік-алкаш та свекруня-зміюня. Ти знаєш, я б на її місці, мабуть, теж зламалася.

Чорна жінка зневажливо пирхнула, мовляв: ага, щоб ти – та зламалася! Та в тебе, кумасю, ті чоловік-свекруня-поросята вже назавтра рядочком би ходили, у кніксені присідали та каву в ліжко приносили. Чи компот, чи що там у тому сімнадцятому столітті пили.

– І що ж ти їй нарадила?

– Ат, – відмахнулася Біла жінка, – такій нарадь. Характеру, кажу ж, іще не надбала. Надто слухняною виростили, богобоязненою.

– То ти?..

– Просто трохи пошепотіла! – хижо посміхнулася Біла. – Жменьку слів до крові додала. Зовсім трошечки. Але якщо те старе падло знову рота розкриє або той лобуряка кулака стисне – пір’я добряче полетить.

Деякий час промовчали. Над головою щось пролетіло – здається, кажан полював чи то комашку на вечерю, чи то опалу зірку для душі.

Врешті Чорна важко зітхнула і випалила – швидко, як ото виштовхують із себе давно заношене питання:

– Слухай. Воно, звісно, гарно – дитя порятувати, але… Дарма ти, мабуть, у це вв’язалася. Ще й мене підбила. Хіба ти не чула приказку “Зустрів сироту – добий”? Нащо ми плодимо цих безбатченків?

– Е-е-е! – суворо скинула брови Біла. – По-перше, ми не тільки дитя порятували. У судовій книзі казало, що за вбивство немовляти матір було покарано. А тепер нема тіла – нема діла! А по-друге – тобто безбатченка? Забула, що за минулого пацана ті дві родини мало чуби одна одній не скубли? На немовлят навіть зараз черга. Особливо зараз! Вихоплять із оцими-от мокрими пелюшками, ще й дякуватимуть за синочка!

– А наступну? А потім іще одну? Тільки не відпирайся, я тебе знаю, – сердито правила своєї Чорна. – Ти все, за що не берешся, на потік ставиш, як оті окопні свічки в 23-му. Або як вареники в 22-му. Як ефпівішки, бандерапавери, борщі оті сушені. Не боїшся, що з часом сиріт стане більше, аніж родин, здатних їх усиновити? Для чого розширювати штат дитбудинків?

– А от не треба! – схоже, Біла навіть розсердилася. Так клацнула сигналізацією, що автівка, яка собі мирно дрімала на поночілій парковці, не просто писнула, а злякано скинулася “Хто тут?!” – Ти ж сама скаржилася, як непоправно зменшилося наше населення через війну! Одні загинули, інші виїхали та якось так і не повернулися, треті спочатку боялися народжувати, а тепер уже пізно… Щоб нам усім відновитися, кожна родина має не по 2-3 дитини, як раніше, а по 3-5 народжувати. А хто хоче?! Ворог же тим часом плодиться, і якщо через двадцять років ці овочі знову посунуть у наш бік, то хто стане, щоб їх спинити?

– Та наші котики добряче їх на рататуй покришили, – спробувала було заспокоїти подругу Чорна, але голос прозвучав нерішуче. Бо сама знала: ворог – це гадина, яка не просто програла, а змоталася клубком і чекає, коли повернешся спиною. Іноді навіть відчувала звіддаля пильні очі цієї зміюки, дарма що жила у відносно мирному тиловому місті.

– Дитбудинками наша ГО буде опікуватися, – між тим, продовжувала заспокоювати подругу Біла. – І взагалі: дивись, не прогулюй лекції у своєму педагогічному. Вродити дітьми мало, треба добре їх виховати!

– Ну, гаразд, – як завжди, швидко пристала Чорна. – Але давай наступного разу уже дівчинку вишукаємо? Нашим хлопчикам дружини треба. До того ж, у разі чого, дівки снайперку не гірше тримають, ге?

– Та вже як Бог пошле. Слухай, а може, і ти сама того?.. Дівчинку, га?

– Не починай! – зблиснула очима Чорна. Дитя примостилося в автокріслі, і вже гостинно чекали відчинені пасажирські дверцята, а вона завмерла, важко зітхнувши, немов хотіла, щоб ніч забрала її гіркий жаль: ну, чому ж не послухала чоловіка, не заморозила кілька ембріонів! Кажуть, що гординя – гріх. Така ж була впевнена у власних захисних силах! Однак у нашому світі навіть магія не всемогутня. “Тобі добре, твій Василь хоч і на протезі, та вернувся. От ти й рада носити від нього тепер животика, як найціннішу прикрасу. Ти хоч десятьох народиш, бо від коханого щасливі діточки чіпляються”, – от що вона могла б сказати. Однак деякі думки не варто перетворювати на слова – занадто гостро вийде, різоне, як бритва. Достатньо вимовити їх м’якше – очима. Один раз. Якщо подруга справжня – цього достатньо. Якщо ні – то й тисяча слів не допоможе.

– Вибач, – відвела погляд Біла.

– Утім, банки ж працюють… Народжу пізніше, зараз мені просто ніколи, – звично пообіцяла подруга.

Майбутня кумася звично повірила.

Місяць звично сідав за птахофермою. Сьогодні буде гарна, тиха ніч.