Дорога на Беренган

Епізод 1.

— Капітану «Відчайдушного»: шлюзи третього відсіка відкрито: ви можете пристикуватися. Як чутно?

— Чутно добре. Йду на стикування.

Я вимкнув приймач та потягнув на себе один з ричагів поруч. Потім послідовно натиснув три кнопки у себе над головою — двигун заревів, «Відчайдушного» добряче так трухнуло, як і завжди перед посадкою.

— Виконую процедуру стикування, — повідомила бортова система керування. — Стикування відбудеться через… чотири… секунди, три… секунди, дві… секунди, одну…

«Відчайдушного» знов затрясло, двигун плюнув іскрами, що полетіли в бокові ілюмінатори, низка індикаторів на панелі керування замиготіла. А після цього — тиша. Вона завжди виникає раптово, наче за помахом чарівної палички. І саме вона є надійнішим за будь-які комп’ютерні повідомлення підтвердженням того, що мій старий глайдер успішно состикувався з відсіком посадки й не розвалився на шматки.

— Процедуру стикування виконано успішно. Система дезінфекції вхідного відсіку працює в штатному режимі й готова для запуску за вашим розпорядженням, капітане.

— Чудово. Вмикай її, а також роборуку на четвертому рівні вантажного відсіка. Нехай спустить вниз всі коробки, що там є, — я рознесу їх сьогодні.

Але спочатку — бюрократична блювотина, щоб її. Сподіваюсь, хоч цього разу мене не триматимуть на космодромі кілька годин тільки тому, що один бовдур неуважно прочитав те, що написано в моїх документах!

— «Відчайдушний», прийом! Ви чуєте мене? Повторюю: відкрийте стикові двері — наші інспектори вже чекають на вас для проходження процедури ідентифікації. Ви чуєте мене, «Відчайдушний»?

— Чую, чую… На жаль. — Я скривився. І хоч останні слова вимовив тихо, мадам на тому кінці це не завадило.

— А от я вас не почула, — суворо відказала вона. — Вважайте, що вам пощастило. Бо наступного разу я передам інспекторській службі, аби затримали вас через підозрілу поведінку.

Після цих слів пролунало гучне клацання та приймач замовк. Отже, дама-диспетчер вирішила не чекати на мою відповідь та пішла, «гучно клацнувши дверима». Дуже по-жіночому.

Я закотив очі й наказав комп’ютеру розгерметизувати вхідний відсік. Після цього зібрав всі необхідні документи й теж пішов до вхідного відсіку — зустрічати клятих інспекторів.

***

Станція «Янтра» належить Домініону Демократичних республік. Само по собі то непогано, навіть добре — все-таки, Союз Вільних з його імперськими замашками та жагою до війн бісить мене куди сильніше. Але людей Домініону також іноді дуже хочеться кулаком пригостити, бо їхнього підходу «все, що не заборонено, дозволено» я теж не поділяю. І це постійно приносить проблеми. Цього разу «проблема» виникла одразу, як я спустився з глайдера з величезним рюкзаком-ящиком на спині та аероскейтом в руках. Я ще в ілюмінаторі побачив його — довготелесого літнього чоловіка з сивими скронями та кущистими бровами, вдягненого у робочий комбінезон. Він пильно розглядав «Відчайдушного», чухаючи сиву коротеньку бороду. Це не дивно, бо мій глайдер — свого роду раритет, летюча скаменілість майже, тож завжди привертає увагу. І це завжди мене бісить.

— Хей, юначе, а в цієї машини є капітан?

Я поставив аероскейт на землю та натис кнопку активації. Після цього тільки відповів:

— Звісно, є. Ви на нього дивитися.

— М? — Дід огледів мене прискіпливо, наче очам своїм не вірив, потім струсонув плечима немов би вимовляючи таким чином «ну, як скажеш». — У вас тут дуже цікавий апарат…

— Знаю, — буркнув я, перевіряючи, чи добре закріпив рюкзак на спині. Дідка я намагався ігнорувати. Бачив таких, як він, не раз. Зараз або почне дивуватися моєму глайдеру, питаючи, де я викопав такого динозавра, або буде висміювати та пропонувати одразу пересісти на справжнього динозавра та не мучити себе. Є ще третя категорія «доброзичливців» — любителі роздавати поради та виказувати свою ну дуже потрібну думку про те, як краще доглядати за такими старими глайдерами. Пропозиції їх зазвичай були банальними до нестями або просто дурними через незнання специфіки моєї роботи (та й де їм?). Втім, коли я кажу це прямо — на мене ображаються й звинувачують в тому, що я, бачте, не вмію приймати критику! Зустрічав навіть унікумів, що бажали мені взагалі не відвідувати Домініон, а оселитися десь на околицях Союзу Вільних, бо «в нас тут свобода слова взагалі-то, і якщо ви не хочете слухати чужу думку, значить, ви не поважаєте чужу свободу слова точно як дикуни Союзу». Чарівні люди, як не подивися.

Тим часом дідок ніяк не хотів залишити мене у спокою. Спішно закивавши головою, він сказав:

— Звісно, звісно, ви знаєте… А чи знаєте ви, що саме такі апарати, як ваш, допомагали евакуювати населення після початку війни на Беренгані? Для багатьох вони стали справжнісіньким символом життя…

Дід зітхнув, а я, що в ту мить вже став на аероскейт, збираючись летіти по справах, здивовано завмер. «Символ життя»? А це щось новеньке… Так мій глайдер ще ніхто не називав. Я подивився на дідугана із цікавістю. Той все гіпнозував поглядом глайдер. Обличчя його накрило тінню задумливості, очі якось дивно заблищали.

— Так… символ життя… Неймовірна іронія, чи не так?

Останні слова він вимовив з гіркотою та доволі тихо — взагалі дивно, що я почув їх, враховуючи рівень шуму на космодромі. Потім дід сіпнувся та різко повернувся до мене. Очі його здивовано розширилися, наче він не очікував побачити когось поруч. Але за мить він опанував себе. Подив зник, на губах з’явилася слабка посмішка, ледь помітна на фоні кучерявої бороди.

— Перепрошую, юначе. Ви напевно маєте купу справ. А я тут своєю маячнею забираю ваш час… — він зніяковіло кашлянув у долонь. Я кивнув у відповідь, раптово згадавши, що поспішаю.

— Маєте рацію, дідусю. Мені вже час.

Я знов став на аероскейт, засунувши ноги у спеціальні заглиблення, та натиснув одну з кнопок на смартгодиннику. Після цього мої стопи накрило металопластиковою панеллю, що зовні трішки нагадувала носок черевиків. Саме тому, до речі, всю систему захисту на аероскейтах, що не дає людині звалитися під час польоту, називають «носками». 

Я поворушився трошки, навіть спробував підстрибнути, перевіряючи, чи добре тримають мене «носки» на аероскейті. Результат задовольнив, і я випростався, збираючись злітати. В цю саму мить почув голос діда:

— А ви, юначе, кур’єр, так? А на яку службу працюєте?

— На жодну. І до речі…

Я поліз до сумки, що висіла на поясі та, витягнувши з неї візитівку, простягнув діду. Зазвичай нечасто роздаю їх тим, хто прийшов подивитися на мій глайдер, але цей дідок приємніший за більшість. Тому для нього схотілося зробити виключення.

— Якщо вам знадобиться доставка — звертайтесь. Я літаю в будь-яку частину обжитого космосу. 

— Що, дійсно в будь-яку? — перепитав старий з якоюсь дивною посмішкою. Я кивнув:

— Дійсно в будь-яку. Інакше конкуренції з великими корпораціями не витримати.

Він не відповів, зронивши погляд на мою візитівку, яку тримав обома руками. На обличчі старого з’явився глибокий задумливий вираз — через це навіть зморшок на лобі побільшало. Цікава реакція… Зазвичай вона притаманна людям, що дуже серйозно роздумують найняти мене. Але цей старий? Якщо йому і потрібна космічна доставка, то лише для відправки якоїсь маячні онукам десь там в сузір’ї Кассіопеї. Це можна зробити просто на космодромі в найближчому відділенні тієї ж «Новапост». До мене ж звертаються у більш… нестандартних випадках. Необовʼязково незаконних, але точно таких, в яких «Новапост» чи аналоги не допоможуть. А чого такого «нестандартного» може потребувати дідусь в старій робі, що, ймовірно, все життя пропахав тут, на космодромі? Хіба що доставки на кладовище. Але то вже не моя спеціалізація.

Тому я не став тиснути на нього, ставити навідні питання та нав’язувати свої послуги. Просто активував аероскейт та полетів, ввімкнувши перед тим навігатор на смартгодиннику. Про старого забув майже одразу, бо купа роботи на сьогодні заплановано. Адже, на «Янтрі» мене сьогодні чекає майже дюжина отримувачів. Рекорд! Хоча для «Янтри» то є норма насправді — дуже вона віддалена від популярних космічних маршрутів. Тому великі компанії привозять сюди посилки з затримкою в місяці. А незалежні кур’єри роблять все швидше, хоча й дорожче в рази. Бо, на жаль, технічне обслуговування будь-яких космольотів як і паливо до них — задоволення не з дешевих. А на деякі планети й станції до того ж небезпечно літати. Тому навіть якби хотів, я все одно не можу брати з клієнтів низьку платню. Через це в мене їх не завжди багато… Та іноді трапляється справжній бум, як зараз. 

Єдине «але»: цей раз всі отримувачі, як на зло, жили в різних кінцях «Янтри». Тож довелося мотатися по всій станції як в сраку ужаленому. Один мужик ще й примусив себе чекати майже годину, весь цей час обіцяючи, що він «вже через пʼять хвилин буде вдома». Через це я навіть поїсти зміг тільки ввечері. А повернувся до глайдеру взагалі вночі й одразу завалився спати. Наступного дня прокинувся рано й одразу побіг розвозити останні посилки, аби звільнити решту дня для інших справ. І от коли повертався від останнього клієнта, знов побачив його — вже знайомого дідка. Він так само стояв на майданчику біля входу до глайдера та задумливо оглядав його. Тільки цього разу дід вже зняв з себе свою робу, натомість натягнув на себе охайний піджак з нанотекстилю. В одній руці він тримав такий самий охайний, хоч і застарілий брезентовий саквояж, в іншій — тростину з широким набалдашником. Помітивши мене, він чемно всміхнувся й махнув рукою:

— А, вітаю, юначе. Дуже радий, що ви ще не залишили станцію.

— Справді? І чого це вас так тішить? — спитав я, привітавши старого. Той хитро підморгнув у відповідь. 

— Бо хочу найняти вас, звісно!

Епізод 2

— Що? — тупо перепитав я. Не найкращий спосіб розмовляти з клієнтами, але моє здивування виявилося сильнішим за мене. Цей дідусь? Найняти? Мене? Та ви жартуєте! Втім, старого моя повільна реакція та недовіра, яку я, підозрюю, не зміг приховати, не збентежила. Він тільки кинув мені з серйозним виглядом і так само серйозно заговорив:

— Мені потрібний курʼєр для доставки. Але моя справа дуже делікатна… Продовжуватимо розмовляти тут?

Він з цікавістю мене огледів. Я ж, подумавши мить, все-таки запросив його на борт «Відчайдушного». Не думаю, що старий цілком розуміє, до кого звертається. Його «делікатній справі» точно знайдеться дешевше, а головне — легальне рішення десь у «Новапост». Звертаючись до мене, він ризикує переплатити там, де не треба. Втім, я завжди намагаюся бути чемним з клієнтами. І якщо вже відмовляти старому, то краще це робити не посеред шумного космодрому.

— З поверненням, капітане!

Монотонне привітання зазвучало одразу, як тільки я переступив поріг вхідного відсіку, відлунюючись по всіх відсіках глайдера одночасно.

— Сподіваюсь, доставка пройшла вдало. У мене є новини, обидві система не може розцінити однозначними категоріями «погано» чи «добре». Новина перша: фюзеляж глайдера є привабливим для місцевих. За сьогоднішній ранок його роздивлялося двадцять вісім осіб. Це на три особи більше порівняно зі вчорашнім ранком. Одна особа провела біля «Відчайдушного» майже весь ранок і, виходячи з того, що ця особа тепер стоїть поруч з вами, капітане, ви це вже знаєте.

Я здивовано підняв брови, подивившись на діда, що йшов за мною. То він чекав на мене весь ранок виходить? Цікаво… Старий, спіймавши мій погляд, розгублено кашлянув й відкрив рота, вочевидь, для пояснень, але монотонний голос бортової системи керування перебив його:

— Новина друга: Барсик просив передати, що в нього закінчується корм.

— Він не міг сам цього сказати.

— Йому не треба. Відповідно до показань системних датчиків, сьогодні в його миску було насипано на шістдесят вісім їстівних одиниць менше. Це — найменший показник за тиждень. І оскільки камери не фіксують додаткових пакунків з їстівними одиницями на складі, система робить висновок: після сьогоднішнього годування корм для Барсика остаточно закінчився. Ви знов забули поповнити запаси завчасно, капітане?

— Не забув, а відклав на пізніше, коли закінчу з роботою. — Я напустив на себе суворий вигляд, не бажаючи визнавати, що клята система має рацію. — І зроби ласку, припини поводити себе так, наче не бачиш, що у нас гість. Не просто гість, а клієнт.

Останнє слово я особливо підкреслив, наголошуючи на його значущості. Не те щоб це було потрібно — бортова система керування вже вивчила наскільки важливим є це слово для «забезпечення нашої життєдіяльності на задовільному рівні чи вище». Просто мені хотілося, щоб ця так звана «розумна технологія» заткнулася нарешті й не бовкнула чогось зайвого знов.

— Зауваження прийнято та оброблене. Дякую, капітане.

Сказавши так, система керування витримала коротеньку паузу, обмірковуючи ситуацію, а коли заговорила знов — перейшла на формальний тон спілкування:

— Пане клієнт, бортова система керування БОРЯ вітає вас на борту кур’єрського глайдера «Відчайдушний». Глайдер «Відчайдушний» доставляє будь-що і будь-куди в найкоротші терміни та без пошкоджень. Якщо ви потребуєте послуг з доставки, ми радо вам допоможемо. Для подальшої консультації зверніться, будь ласка, до капітана глайдера «Відчайдушний», якщо він сам не запропонував іншого.

— Я… дякую…

Дід зніяковіло кліпнув очима та кілька разів огледівся, аби знайти БОРЮ. Дарма, правда, бо я навмисно не згенерував аватару для нього. Він і так балакучий до нестями, тож якщо вже доводиться його слухати постійно, то дати очам спокій, аби вони не бачили його, здається розумним компромісом.

— Перепрошую за незручності, пане, — сказав я діду. — Ці технології штучного інтелекту надто вже швидко вчаться. І не завжди хорошому. А БОРЯ, здається, вже дійшов стадії, коли сам може навчити поганого інших.

— Он як… — Старий здивовано підняв брови. — Виходить, у вас не тільки глайдер унікальний, а і його бортова система… А «Боря» хіба не чоловіче ім’я?

— Саме так, — з готовністю відгукнувся БОРЯ з найближчого динаміку. — Слово «система» жіночого роду, тому всі бортові системи для зручності отримують жіночі імена або їх аналоги. Втім, капітан називає мене БОРЯ, оскільки БОРЯ є скороченою формою від БОРЯКС — Бортове Омніканальне Радіокомп’ютерне Ядро Керування Системами.

— Он як… — знов повторив старий та всміхнувся. — Тоді приємно познайомитися, БОРЯ. Я буду звертатися до тебе, як до істоти чоловічої статі, ти не проти?

— Система БОРЯ не має статі, тож і не має заперечень. Робіть як вам зручно, пане клієнт. Крім того, капітан постійно говорить, що слово клієнта — закон. Принаймні доти, доки цей клієнт не діє на нерви.

Дід тихенько пирхнув, намагаючись так приховати сміх.

— Бортові системи, як правило, переймають манери тих, з ким найчастіше працюють — капітанів, тобто, та їхнього оточення. Ви напевно дуже цікава особистість, якщо ваша бортова система така… колоритна. — Він знов пирхнув, не в змозі стримати посмішку. — Отже, я правильно зробив, що звернувся до вас.

— Це ваші слова. — Я насупився, не знаючи як реагувати на почуте. Потім махнув рукою, пропонуючи діду слідувати за мною до кают-компанії — великого приміщення в глибині глайдера. Воно поєднувало в собі кухню, столову та гостинну кімнати.

— В першу чергу, дозвольте мені назватися, друже, — почав мій клієнт після того, як всівся на диван та відмовився від запропонованих мною напоїв. — Взагалі я мав зробити це одразу, але мій старий мозок так легко забуває деякі речі… Перепрошую за це.

— Пусте.

Він слабко всміхнувся та похитав головою, показуючи цим, що не згодний з моїми словами. Втім, розвивати цю тему далі не став:

— Мене звуть Северин. Северин Сікорський. А вас, юначе?

— Аск.

Я відпив води, яку щойно налив з чайника, не зважаючи на здивування, що відбилося на обличчі мого співрозмовника. Як і всі інші, він вважав моє ім’я дивним. Ну, так і є. Втім, мене все влаштовує, бо моє справжнє ім’я — Аскольд — мені не подобається. Не саме ім’я навіть, а спогади, що за ним стоять.

— Приємно познайомитися… Аске.

Останнє слово пан Сікорський вимовив з деякою невпевненістю, наче намагався звикнути до незвичної для себе вимови. Але жодного коментаря з цього приводу він не відпустив й знов заговорив про діло.

— Як я вже сказав, я хочу найняти вас, щоб доставити посилку. На Беренган. Терміново.

Тепер настала моя черга дивуватися. Відставивши кружку в сторону, я присів на край стола й з недовірою огледів старого пана Сікорського.

— На Беренган?

— Саме так.

— Яке місто?

— Залізний Порт. Адресна доставка.

— А ви легких шляхів не шукаєте, так? — всміхнувся я, не втримавши здивування. — З таким успіхом ви могли б відправити мене одразу в чорну діру…

Старий всміхнувся мені, хитро блиснувши очима:

— Ну, ви ж самі сказали, що доставляєте будь-що й будь куди…

Ти диви який спритний старий… Я скривився, але швидко опанував себе та поставив нове питання:

— Терміни доставки?

— Так швидко, як зможете. Якщо брати «класичний» календар… — тут дід замовк, наче засумнівався, чи варто договорювати думку до кінця. Потім зітхнув й подивився мені в очі. — Якщо брати «класичний» календар, то посилка має бути доставлена не пізніше, ніж за шістдесят днів. Ніяк інакше.

Цікаво.

— А який вміст посилки?

— Це… Особисті речі, якщо можна так сказати.

— Вага?

— П’ятдесят п’ять кілограмів. Принаймні так було кілька років тому, коли я перевіряв в останнє.

Ще цікавіше. Мало хто просить доставити настільки важку посилку чорту на роги за такий короткий термін. Я насупився, склавши руки на грудях, й знов спитав:

— Щось незаконне?

Пан Сікорський здивовано кліпнув очима:

— Боже збав! Невже я схожий на якогось контрабандиста?

— А ви думаєте контрабандисти мають якийсь відмінні риси, щоб відрізняти їх за зовнішністю? Крім того, не кожний мій клієнт замовляє доставку на Беренган.

Старий опустив очі, втупившись поглядом на власні руки, що тримав на колінах.

— Тут ви маєте рацію, друже. На жаль, зараз я можу лише на словах запевнити вас, що нічого підозрілого в моїй посилці не має. Це просто… сентиментальність з мого боку. Останнє бажання перед тим, як лягти в могилу. І тільки приватний кур’єр, як ви, здатний допомогти мені з цим. Бо ніхто інший не полетить заради мене в таку далечінь…

Він зітхнув — важко і, як мені здалося, приречено.

— Тож тепер ви розумієте, чому я звернувся саме до вас, а не у звичайне поштове відділення.

О так, чорт забирай! І це ані трохи мене не тішить! Адже, Бренеган — це та ще залупа! Мало того, що летіти туди довго, так ще й небезпечно. Все-таки «сіру» зону космосу ніхто не контролює повністю. Тому там повно космічних піратів та іншої швалі. Плюс,на самому Беренгані неспокійно… Його частину — разом з Залізним Портом — вже відхапав Союз Вільних. Іншу частину досі контролюють місцеві ополченці, яких підтримує Демократичний Домініон. І вони постійно про це нагадують Союзу, здійснюючи вилазки та атаки на інфраструктуру.

Я не бував на Беренгані, хоча замовлення на доставку туди були, не дуже легального характеру здебільшого. Але я від них відмовлявся — виключно через особисті мотиви. Через це я досі не маю власного напрацьованого маршруту в Залізний Порт разом з купленими патрульними та орбітальними інспекторами, що радо закриють очі тоді, коли я їх попрошу, або злиють мені інформацію щодо правил перетину орбіти та все таке інше. Враховуючи всі ризики, приймати замовлення пана Сікорського варто тільки за умови дуже, дуже хорошої оплати. А тут і полягає головна проблема.

Я прискіпливо огледів пана Сікорського знов, затримавшись поглядом на його натруджених руках з брудом під нігтями, старому саквояжі й так само застарілий моделі смартгодинника на руці. Така людина аж ніяк не виглядає платоспроможною…

— Пане, політ на Беренган — важкий й небезпечний. А ви ще й хочете, аби я здійснив його терміново. Тож доставка туди обійдеться дуже дорого. Ви розумієте це?

Він насупився, стиснувши руками коліна, й повільно кивнув мені.

— Я розумію це дуже добре, Аске. Повірте мені, я довго готувався перш ніж прийти з такою пропозицією до такої людини, як ви… — Він зітхнув, витримавши коротку паузу. Погляд його задумливо пробігся по кают-компанії, а потім знов завмер на мені. Після цього пан Сікорський впевнено запитав:

— Скільки?

— Тридцять тисяч тізерів. І це якщо політ пройде без ексцесів. Будь-які непередбачувані ризики оплачуються додатково.

Це я ще занизив ціну. Вирішив пожаліти нерви старого… Втім, його реакція виявилася неочікуваною. Він здивовано підняв брови й перепитав:

— І все?

— Вам мало?

— Ні! Ні… Просто я боявся, що… — Тут він різко замовк й нервово хитнув головою. — Це не так вже й важливо, насправді. Головне, потрібна сума в мене є, Аске. Я готовий сплатити її, коли скажете.

— Добре. Але майте на увазі, що в таких випадках я беру половину наперед і виключно готівкою. Вважайте це страхуванням ризиків.

Пан Сікорський кивнув і, помовчавши мить, з надією спитав:

— То ви приймаєте мою пропозицію?

— Так, — відповів я після короткої паузи. Не можу сказати, що така робота мені до вподоби. Я не люблю Беренган й інші планети «сірої» зони так само як і своє повне ім’я. Але з іншого боку, якщо клієнт платить… Плюс, це чудова нагода нарешті прокласти дорогу до Залізного Порту та обзавестися там власними контактами. Бо Беренган наразі стає все більш популярним напрямом доставки, тож краще мені все-таки додати його до листу своїх послуг. Та й сама робота виглядає неважкою, чудово підходить як для першого польоту на незнайому мені планету.

— Чудово!

Пан Сікорський, почувши мою відповідь, зрадів. І навіть схопився з місця й простяг мені руку для рукостискання:

— Ви дуже допоможете старій людині, Аске. Я… дійсно не знаю, як це пояснити. Просто знайте: тепер я помру щасливим.

— Ем… радий за вас… — Я зніяковіло потис його руку. Хватка в нього виявилася на диво міцною, хоча сама рука виглядала сухою й тендітною. — Коли ви зможете привезти свою посилку на борт «Відчайдушного»?

— О, за це не хвилюйтесь. Вона вже тут.

Старий радісно мені всміхнувся, демонструючи набір жовтих зубів. Я ж здивовано огледів його самого, потім його саквояж, намагаючись зрозуміти, куди саме він подів посилку, яка за його ж словами, важить понад пʼятдесят кілограмів. Пан Сікорський мить спостерігав за мною, потім, здогадавшись, про що я думаю, тихенько розсміявся.

— Перепрошую, Аске. Я не уточнив цього одразу… Річ в тому, що посилка, яку ви маєте доставити на Беренган, зараз стоїть перед вами.

— Як це? — ошелешено перепитав я. А потім здивовано розширив очі. — Ви ж не маєте на увазі…

— Саме так, друже. Я хочу, щоб ви доставили на Беренган мене. Я і є та сама посилка.

Синопсис