Того дня дід Микола не поїхав до міста по запчастини для насосу, а отже надвечір в його крані так і не було води. Він брів із великим відром крізь ліс до єдиного на цей бік від галявини колодязя та думав, що в усьому завинила ворона. Звичайна, сіра, це про їх популяцію так дбає Комісія з нагляду за живою природою. Та найбільше старий гнівався на той клятий гвинтик, і ще на зграю недолугих дронів, і… Але почнемо з початку.
Світ змінився стрімко й докорінно, старий це бачив. Спостерігав за перетвореннями та страшився й сердився, що й сам приклав до цього руку. Спершу людство повністю перейшло на відновлювані джерела енергії, що саме по собі було не так уже й погано. Як і численні фермерські господарства з їх натуральною їжею, безвідходні виробництва – з цим старий так сяк мирився. Глузував з горизонтального суспільного устрою та його рівноправ’я. Але найбільшого болю, справжньої душевної муки йому завдавала тотальна автоматизація. Микола вірив, що люди, звільнені від фізичної та розумової праці, деградують і перетворюються на кисіль. І йому було за них соромно.
Сам він на пенсії не став їхати до міста з усіма його зручностями, оселився один у лісовій хатині, вирощував городину, а в неділю їздив у сусіднє екопоселення за м’ясом. Дрібні несправності лагодив самотужки, бо мав інструмент і розум, аж доки одного ранку не зламався водяний насос.
На світанку кран чхнув, забризкав брудну тарілку з-під овочевого салату залишками води, востаннє хрипнув і замовк. Старий тихо вилаявся і вийшов із хати на ґанок. Вранішнє сонце заливало подвір’я, відбивалось від ледь рожевого помідорного боку, перескакувало на присипані росою капустяні качани та губилось на узліссі. Просто над головою каркнула велика ворона, злетіла з яблуневої гілки так, що три яблука впало на землю, та шурхнула за огорожу, до галявини із сонячними панелями, туди, де сервісний дрон саме розпочинав ранковий плановий огляд.
Старий забув думати про ворону майже одразу та пошкріб нігтем підборіддя. Запчастини на старе обладнання в магазинах не продавали з позаминулої весни, власні запаси скінчились у четвер, а викликати сервісного дрона, аби той замінив гумову прокладку, Микола принципово не хотів. Доведеться їхати до міста й шукати все, що потрібно, на “чорному ринку”.
Сіра ворона всілась на край сонячної панелі, витріщилась на сервісного дрона і каркнула. Микола звузив очі й придивився: дрон швидко розкрутив маніпулятором із викруткою кришку відсіку з контролером та поклав її, разом з чотирма дрібними гвинтиками, на спеціальну підставку. За мить ворона зірвалась, вхопила лискучий на сонці гвинтик і злетіла в повітря. Доки несла здобич до дерев, дрон завершив тестування та взявся встановлювати кришку на місце. Другий дрон прибув тієї миті, коли став на місце передостанній гвинт. “Приніс іще один зі складу,” – здогадався Микола, – “У них цього добра…” Аж далі підвів брови, вхопив з гвіздка біля дверей туристичний бінокль і стрімголов кинувся з ґанку. Переступив порося Хрюню, перекинув ногу через низьку огорожу та зробив кілька кроків у той бік, де, за його розрахунками, зникла ворона. Став та навів лінзи, далі не йшов, аби не злякати птаха. Обернувся й цикнув на порося, щоб те не рохкало. Просто зараз мало відбутися щось цікаве, і пропускати таке старий не хотів.
Ворона сиділа на краю гнізда, гвинтик тримала у дзьобі та вертіла з боку в бік головою, наче думала, як його краще прилаштувати, а тоді запхнула між тонкими прутиками. Микола знав протокол дронів і чекав. Лишати металеві, та й будь-які інші предмети, створені людиною, в осередках живої природи було заборонено Шостою природоохоронною конвенцією.
Перший дрон завернув останній гвинт і піднявся на метр над панеллю. На хвилину зупинився, скануючи простір, а тоді з ледве чутним гуркотом полетів у напрямку гнізда. Став метри за два до цілі й завмер. “Так і висітиме доки батарея не здохне! Хе…” – криво посміхнувся в густі сиві вуса Микола, скосився до Хрюні, а тоді посмурнів. Дуже йому вже хотілося поділитися цим анекдотом хоч із кимось людського походження, але в радіусі п’яти кілометрів не було жодного розумного співрозмовника, тож так і стояв набурмосений, з прилиплим до очей біноклем.
У гнізді були або яйця, або живі пташенята, це точно. До дорослого птаха дрон підлетів би значно ближче, але все одно не зміг би наблизитись упритул, аби не завдати вороні шкоди, бо це суперечило б Шостій природоохоронній конвенції.
Микола підкрутив бінокль. Гвинтик, поблискуючи головкою, стирчав із краю гнізда, ворона тупцювала на місці та час від часу поглядала на дрона, аж раптом сердито каркнула і змахнула крилами, чи то відганяючи залізяку, чи то затуляючи дітей.
Здалеку наближався другий дрон, летів повільно, в маніпуляторі тримав щось блискуче. Завис біля розлогої гілляки просто навпроти гнізда й обережно поклав на неї камінець, схожий на невеликий шмат слюди. “Пропонує обмін, хе… От цирк!” – пробурмотів Микола. Обидва дрони віддалились на пристойну відстань від дерева і спостерігали за птахом з гальорки. Ворона сценарію не знала, спершу вона чистила пір’я, а тоді каркнула та так з відкритим дзьобом і злетіла до блискучої приманки, підхопила її, затягнула у гніздо і впихнула поруч із гвинтиком. “Прикрашає кімнату, хе… Що, хлопці, не базарний день сьогодні?!” – останнє Микола гукнув до дронів, опустивши бінокль додолу, та їм не було до нього діла.
Їм на допомогу летів третій дрон з великим та м’яким, як бейсбольна рукавичка, маніпулятором. Ворона відчула небезпеку і вхопила гвинтик у дзьоб. Бейсболіст облаштувався точно під гніздом, і подальша операція стикнулась із Шостою конвенцією, бо налякати ворону, аби вона залишила гніздо чи розтулила дзьоб, було не можна. А можна було тихо гуркотіти й чекати на щасливий випадок, бо акту доброї волі з боку птаха ніщо не віщувало.
Микола зробив крок уперед і став з притоптаної доріжки у м’яку, вологу від роси, аж черевики змокли, траву. Понад усе йому хотілося пити й дізнатись, що буде далі. Пити більше, бо язик уже задеревенів по боках, але і знати дужче, аби ввечері докладно розповісти Хрюні, як дрони наламали дров, та самому радіти з того. Присів навпочіпки, провів долонею по мокрій траві та проковтнув слину.
Ворона ще сиділа з гвинтиком у дзьобі, а другий дрон уже ніс до неї камінець, схожий на кварц. Облетів дерево по великому радіусу, віднайшов зручну гілку, поклав на неї блискучий камінь та одразу здав на метр назад. Третій, з бейсбольною рукавичкою, розвернувся, готовий наздоганяти ворону, й завмер.
Четвертого дрона Микола спершу почув, бо зосередився на маневрах другого та третього, а коли побачив, то пирснув у вуса: “Ерудита викликали, буде вираховувати координати та будувати графіки переміщення об’єкта, хе…” Микола знався на дронах, бо нещодавно сам писав для них програми з обслуговування сонячних панелей. Страшенно пишався, коли його вихованці вперше самостійно провели день у полі, аж раптом став зайвий в їх автономному механічному товаристві. Тоді його відправили на пенсію на два роки раніше.
Дрон-аналітик мав збільшений корпус із потужнішим процесорним модулем, зазвичай виконував складні аналітичні задачі та координував переміщення інших дронів. Він зайняв позицію над гніздом, але трохи збоку, аби не налякати ворону, і ввімкнув режим сканування, засвітивши червоним оптичні сенсори. Ворона тримала гвинтик і невідривно дивилась на кварц. Далі змахнула крилами – аналітик блимнув червоними очима, злетіла до каменя – аналітик часто заблимав та видав низький протяжний гуркіт. Одразу за сигналом решта дронів перешикувалась та зайняла оптимальні позиції навколо гілки з кварцом. Ворона затупцювала на місці, поклала гвинтик і взяла камінець, наче пробуючи його на смак. Дрони не рухались, але від них за кілометр віяло напруженням, третій трохи посунув рукавичку вперед. Кварц виявився чи то несмачний, чи то незручний, тому ворона одразу поклала його на гілку та знову вхопила гвинтик, чкурнула назад до гнізда, сховала здобич від чужих очей і про всяк випадок каркнула. Дрони одночасно опустили маніпулятори й ніби самі трохи присіли до землі.
Тепер Микола понад усе хотів пити. Їсти теж, але з цим би він потерпів. Він уже не раз так терпів і трохи звик, бо часом пропускав, як у саморобній печі раптом гасло вогнище, та в казанку зайву годину стояв напівготовий суп. Останній газовий балон закінчився позаминулої весни. Старий міг би заправити його на “чорному ринку”, навіть попри космічну ціну, але нелегальний розбавлений газ сильно коптів та давав менше тепла. Тепер Микола кришив на варильній поверхні овочі.
Старий придивився в бінокль: ворона саме сховалась у гнізді, виставивши назовні чорний розпушений хвіст, дрони мляво кружляли навколо, дрон-аналітик блимав червоним, прораховував можливі маневри та передавав результати розрахунків колегам. Був саме ідеальний час, аби владнати всі нагальні потреби. Микола повісив бінокль на гілку, переступив огорожу та побіг до ґанку, де у відрі збирав дощову воду. Зачепився ногою за товстий бік Хрюні й ледве не впав, поспіхом ухопив порося під пахву та поніс за собою. Піднявся на три високі сходинки до відра, поставив свинку на підлогу, а поки шукав залізну чашку набрати воду, почув ізнизу рівномірне тупотіння – Хрюня наблизилась до дверей хати, перетнула поріг і вхопила пащею край фіранки, яка затуляла вхід до сіней від комах. Старий різко нахилився, й у попереку стрельнуло. Хрюня була молодша і спритніша, вона зірвала фіранку та так із нею пропихкала крізь сіни та зникла у спальні. Назад поверталась майже одразу, але вже щільно обмотана білою фатою. “Принцеса, хай тобі…” – бовкнув старий та взявся виплутувати короткі поросячі ніжки.
До пункту спостереження Микола повернувся, коли сонце щойно проповзло верхівку неба та хилилось донизу. Навколо гнізда кружляло вже дев’ятеро дронів, аналітик завмер над цією зграєю та, судячи з червоного блискоту очей, віддавав команди. Микола справедливо відмітив, що керування йому давалось на вищому рівні: дрони рухались чітко і злагоджено, як команда з артистичного плавання, чи парашутної акробатики. Ворона вилітала з гнізда то порожняком, то із гвинтиком у дзьобі, кружляла поруч із деревом, а дрони щоразу вибудовували різноманітні фігури. Микола задивився: тричі вийшла зірка й одного разу кривий олень. Ворону не цікавило спортивне мистецтво, навпаки, швидше нервувала шалена популярність серед механічних недолугих птахів, вона змахувала крилами та страшно каркала, тоді розчепірювалась і розпушувалась та кидалася зверху на гніздо. “Хоче одночасно і здобич заховати, і дітей захистити. Тварина…” – пробурмотів старий, глянув на дронів та слово “дурна” вже не казав уголос. Вирішив, що це надто принизливо для шляхетного птаха.
Врешті чи то дрон-аналітик виміряв у птахи підвищений рівень стресу та вирішив розігнати свій робітничий шабаш, чи то прийшов час чергових перевірок та планових ремонтів сонячних панелей, але дрони стали відлітати один за одним, лишивши у засідці двох вартових. І тут Микола не витримав. Зробив кілька кроків до дерева, та поки дрони кружляли й цілились у нього маніпуляторами, вхопився за нижню гілку, підтягнувся й перекинув ногу. Обережно вийняв гвинтик із гнізда й кинув до кишені, а тоді зістрибнув на землю та стрімголов кинувся додому. На всьому зворотному шляху йому ввижались сердиті дрони, вони наздоганяли його, впивались мацаками-маніпуляторами йому в плечі та волосся і просили повернути їм запчастину. Зупинився лише біля огорожі, боязко озирнувся та не побачив нікого. А тоді раптом згадав те, про що був забув у шаленій гонитві: він сам щойно розв’язав проблему дронів, та за Шостою конвенцією вони мусили якнайшвидше вилучити свої механізми з осередка живої природи. Тож доки старий тяжко відсапувався, тримаючись рукою за стовбур, машини безтурботно торохкотіли до робочих позицій. Навіть жодного разу не озирнулись, бо до ворони їм тепер не було ніякого діла.
Саме тому цього дня Микола так і не поїхав до міста по запчастини для насоса, а пішов до криниці лісовою стежкою. Дорогою слухав, як обурено кричить йому в спину ворона, чи то навпаки виправдовується за весь сьогоднішній гармидер. Бурмотів сам до себе, що насправді вона тут ніби й ні до чого, а в усьому винна Шоста природоохоронна конвенція, та ще трохи логіка дронового програмного коду.
Наступного ранку Микола загорнув у тонкий папір хлібину із сиром та огірком, закрив низьку хвіртку на клямку, аби Хрюня не втекла, та завів автівку. Збирався до міста, спершу годину автобаном, опісля лишить старенький пріус, який, мовляв, не відповідає екологічним нормам, за межею і пересяде в яйцеподібне безпілотне таксі. Шлях довгий, але невідворотний. Аж тут невідомо який чорт смикнув його підвести голову до сонячних панелей, туди, де сервісний дрон саме розпочинав ранковий ритуал планового огляду. Микола приклав долоню ребром до чола та звузив очі, тоді побіг до ґанку за біноклем. Дрон саме розкрутив кришку контролера та лишив її на спеціальній підставці, поруч із нею поклав чотири дрібні блискучі гвинтики, сам щось підкручував маніпуляторами. На край сонячної панелі сіла вчорашня сіра ворона й голосно каркнула. Дрон завершив налаштування та простягнув маніпулятори до кришки. Ворона вхопила гвинтик і знялась у повітря.