Вітряки Рожевого озера

 Юхим сумно вдивлявся в зимову ніч, затягуючись цигаркою. Нічна холоднеча відповідала взаємністю: в бік дідового подвір’я ритмічно блимали величезні червоні очі вітрогенераторів, що, як сарана, обсіли береги рожевого Лемурійського озера. Сьогодні старий знову прокинувся від уже звичного нічного страхіття, у якому горіла земля, а на село рухалися залізні монстри з трьома лопатями. І хоч передбачення ніколи не були його перевагою, Юхим розумів, що світ впевнено котиться під три чорти і варто бути до цього готовим. Холоднеча скувала пальці, цигарка майже дотліла, але до хати повертатися не хотілося. На мить здалося, що штучні велетні хочуть щось сказати.
Дід вмів розмовляти. Вмів слухати. Вмів розуміти. Але живих. Односельці приходили до нього за порадами, дітлахи приносили хворих кошенят і цуценят, дерева хилили зламані гілки, а Рожеве озеро розповідало свої таємниці. Від нього Юхим і дізнався, що Мишко, син Пильняків, який був задиристим хлоп’ям, а тепер став місцевим депутатом, вирішив побудувати біля рідного села вітроелектростанцію. Звісно, озеро таких слів не знало, але дуже точно описало, чим це обернеться для звірів і птахів.
Мишко тоді приїхав з групою підтримки. Мовляв, іноземні інвестори і партнери. Дід на той час уже прочитав усе, що зміг знайти про вітрогенератори і цей проєкт в «інтернетах». Хоч тут нагодився наворочений телефон, якого отримав від онука на день народження. Потім подзвонив сину до Києва, який і сконтактував старого з фахівцями
Односельці зібралися на майданчику біля церкви. «Зелена енергетика», «електрика без сировини», «підвищення економіки регіону» – Мишко сипав незрозумілими словами у натовп. Дід вийшов уперед:
– Чи враховано у проєкті екологічні ризики? Будівництво передбачено на шляхах міграції перелітних птахів. Це може призвести до загибелі рідкісних видів, занесених у Червону книгу, – старий голосно звернувся до «делегації».
– Юхиме Петровичу, що ти починаєш? – Мишко спробував перевести все у жарт. – У нас є всі експертні висновки, від вітряків жодної шкоди для біоти. А для нашого села ще й дармова електрика. За угодою передбачено надлишки енергії пускати на споживання місцевих мешканців.
У натовпі схвально загули. Зрадівши підтримці, Мишко продовжив:
– Відновлювальній енергетиці належить майбутнє! Жодних атомних і електростанцій, що забруднюють довкілля! Уважне ставлення до біосфери!
Юхим підвищив голос:
– Ось експертизи науковців Київського зоологічного парку, Дунайського біосферного заповідника, Національної академії наук України. Усі вони містять негативні оцінки цього проєкту та визначають загрозу для екосистеми регіону.
Позаду натовпу загальмувала автівка, хлопнули дверцята. Юхим посміхнувся:
– А ось і представники екологічної інспекції. – Старий потиснув руки прибулим. – Що так довго, Олеже?
– Що ж поробиш? Вітроелектростанції всі будувати хочуть, а сільські дороги – ні. Як справи, батьку?
– Як бачиш… – старий вказав на купку «фахівців», що ховалися за спинами Мишка.
Молодий чоловік, з такими ж яскраво-зеленими очима, як у Юхима, стримано привітався з односельцями, потім підійшов до Мишка разом з прибулими. З пів години вони щось обговорювали на підвищених тонах. Мишко навіть намагався кричати і штовхатися. Потім плюнув під ноги, розвернувся і швидко підійшов до старого.
– Задоволений, розумнику? – Мишко зло зиркнув очима і показав помічникові сідати до автівки. – Я тобі це не забуду. Такі гроші майже в руках тримав! І через якогось старого все пішло шкереберть. Але ти мене знаєш, я своє візьму.
Того разу озеро вдалося врятувати. Вітряки побудували поза межами охоронної зони.
Юхим чув, що нові інвестори відмовилися працювати з місцевою владою і вирішували всі питання через київське керівництво. Мишко ходив злий, але старого не чіпав. Він захопився новим бізнесом – бодяжив спирт і продавав «пальону» горілку, як казали люди, «на Крим». А вже за два роки штучний ліс залізних велетнів обступив село, здалеку позираючи на повільні хвилі Рожевого озера і ловлячи потужний вітер. Проте життя тривало, місцеві так само прислухалися до діда і зверталися до нього за допомогою.
Але то ж живі. А не тупі залізні машини, що в холодній темряві ритмічно крутили лопатями, на мить затуляючи власні сигнальні вогні. Через це здавалося, що з чорного провалля неба блимають численні червоні очі. Старий відчував, що вітряки збентежені, навіть налякані, яким би дивним це не здавалося. Дід прислухався до вітру, намагаючись почути далеке шурхотіння в комишах або шепіт хвиль. Але лютневий холод заколисав навіть те життя, яке ще жевріло в зимовому степу. Було чути лише тихе обертання залізних «рук», що розсікали вітер у вишині.
«Рятуй…». «Рятуй…те…». «Рятуй…те…сь».
Механічний шепіт дужчав, навіть вуха заклало. Старий запалив ще одну цигарку, намагаючись міркувати тверезо. Він сприймав побудовані навколо його домівки вітряки вороже з першого дня, бо вони нагадували потвор з його снів. Він відчував, як вони висмоктують життєдайну силу з чарівного Лемурійського озера. Під час вітровію, коли лопаті вітрових турбін працювали на повну потужність, озеро тьмяніло, наче віддаючи їм свої сили. Може, воно й наділило бездушні залізяки частинкою своєї міцності? Озеро завжди було справжнім господарем у цьому південному краї. Воно ні з ким не обговорювало свої рішення і наділяло силою тих, кого вважало здатним захистити все живе. Ні, дурня! Але шепіт у голові не стихав. Потрібно все перевірити зранку. Добре, що снігу цього року майже немає, можна проїхати до вітроелектростанції на мопеді. Незабаром світанок, час збиратися.
Дід кинув недопалок у відро, але не встиг відімкнути двері у передпокій, як небо прорізала яскрава біла стріла. За нею ще одна. Недавнє нічне жахіття втілювалося в реальності. Повітря наповнилося низьким гуркотом, земля підстрибнула. Недалеко бахнуло, потім ще раз. Шибки у вікнах задзвеніли. Механічний шепіт перетворився на галас і стогін. Старий озирнувся. Кілька вітряків палало, один повільно падав, а інші безпомічно продовжували махати лопатями у світлі червоної пожежі. Від сусідської хати долинув крик. Село швидко прокидалося від яскравих спалахів і вибухів. У небі ширився рев літаків. Юхим посвятив ліхтариком у льох, перевіривши, чи всі його припаси на місці. Потім пішов до хати одягатися.
Дід знав, що це станеться. Відчував небезпеку. Не дарма син просив його переїхати до Києва хоч до літа, але старий категорично відмовлявся. Знав, але не вірив до кінця. Готувався: збирав припаси, запасний одяг, зробив запасів води, їжі та дрів на кілька місяців. І глушив внутрішній голос, що попереджав про загрозу. Намагався забути щоранку те, що бачив уві сні. Не міг остаточно довіритися відчуттю незворотності катастрофи. Але тепер, коли ворожі літаки гуркотіли над хатами, а від вибухів дрижала земля, ясно бачив, що буде далі.
Через щоденні обстріли всі селяни кілька днів майже не виходили з хат – лише тварин погодувати. Інтернет зник майже одразу, телефонний зв’язок ще тримався, пробиваючись час від часу. Завдяки цьому Юхим знав, що з родиною сина все гаразд: невістка з малими виїхала до рідні на Франківщину, а син, не чекаючи повістки, повернувся до свого батальйону – до хлопців, з якими воював з 2014 року.
За кілька днів на ранок до села в’їхала колона воєнної техніки з намальованими літерами на броні.
– Докумєнти! – двоє військових з автоматами наперевіс, зайшли на подвірʼя. – Кто ішьчо єсть в домє?
– Нікого, один живу. – Дід дістав з кишені пенсійне посвідчення.
– Паспарт гдє? – один з чужаків наблизився до старого.
­– Старий я. Не пам’ятаю, де подів, – Юхим не збирався показувати паспорт, що сховав у льосі у «тривожному» наплічнику.
Один з прибулих уважно продивився пенсійне, порівняв світлину зі старим.
– Окєй, вродє ти на фоткє. Паказивай, што в домє! Пєрвим заході! – чоловік підштовхнув діда до дверей.
Нічого не знайшовши у бідній, навіть аскетичній хаті, чужаки розчаровано перезирнулися.
– Што, даже тєлєвізар нє смотріш? – запитав молодший з них.
– Немає в мене часу дивитися телевізор, – відказав Юхим, – роботи купа. Ні сил, ні часу не лишається.
– Ти што, нє можеш нармальним язиком разгаварівать? – наблизився старший. – Бистро ви тут савєцкую власть забилі. Нічєво, ми паможем вспомніть.
І обидва заржали в повний голос, виходячи з двору.
Дід замкнув хвіртку. Над парканом повисла зламана кимось з непроханих гостей велика гілка бузку. Старий приклав руку до пораненого місця і прошепотів кілька слів. На вже здоровій міцній гілці лишився невеликий вузол, а передчасні бруньки налилися соком.
– Не поспішай, не поспішай, – старий лагідно торкнувся куща. – Збирайся силами, вони нам ще знадобляться.
Бузок схилив гілки з подякою.
– Пусте! – відмахнувся Юхим.
Минув місяць. Техніки в селі поменшало, з перевіркою документів вже не заявлялися щодня, але літаки і ракети продовжували лякати селян і тварин.
– Юхиме! – покликала сусідка. – Ти нашого Принця не бачив? З останнього обстрілу десь заховався з переляку, ніяк знайти не можемо.
– Куди ж він подінеться, Олено? – Старий тихо свиснув, і з відчинених дверей визирнула маленька біла пика. Волохатий песик підкотився старому під ноги.
– Ах, ти ж паршивцю! – заволала сусідка. – Що я Оксанці скажу? Вона ж тебе, тварюко така, на кілька днів лишила, поки до батьків з’їздить.
Сусідка різко замовкла, в очах блиснули сльози.
– Про Оксану так нічого і невідомо? – Юхим передав незадоволеного Принця через паркан.
– Ні, на дзвінки не відповідає. Онук до вітряків ходив. Там зв’язок іноді з’являється. А в нас постійно «глушать». – Олена змахнула сльозу. І без переходу продовжила: –  Сьогодні гуманітарку привезли, все російське. Яка гидота! Я не брала! А он Нінка перша побігла. На завтра збори біля сільради оголошують, закликають усіх приходити. Уявляєш, у нас тепер новий голова! Мишко! Швидко з цими падлюками подружився. – І вже пошепки додала: – Зранку за Марією приходили, кудись повели. Пам’ятаєш, молода вчителька? Недавно з району прислали. І Семена забрали, і Андрія.
Очі сусідки знову наповнилися сльозами. Юхим стиснув кулаки. Олена раптом згадала про тісто і побігла додому.
– До вітряків, кажеш, онук ходив? – запитав дід вже у повітря. Він вже кілька днів не міг зв’язатися із сином, варто було спробувати.
З того лютневого ранку старий не чув вітряків. Іноді думав, що тоді йому примарилося. Не могли ж ці залізні монстри намагатися його попередити про небезпеку! Вони ж бездушна купа металу! Зараз понівечені вітряки здалеку спостерігали за селом. Олена одного разу переповіла плітки: чула від когось, що приїздили на вітроелектростанцію якісь поважні «росіянські спєціалісти». Мовляв, планують розібрати і перевезти до себе те, що ще годне, – або на запчастини, або на металобрухт.
Дід викотив «дирчик» з літньої кухні. Пішки далеко. Хоч мопедом їхати й ризиковано: ще відберуть. З цих станеться. Вирішив ризикнути, бо роки вже не ті, щоб подолати десяток кілометрів. Вітряки наче відчули його намір, до старого долинув тихий металевий шепіт:
– Поспішшшшай…
– Скорішшше…
На під’їзді шепіт перетворився на гудіння. Ще кілька тижнів тому простір являв собою диво ворожого прогресу, а зараз перед Юхимом стояли розбиті вітряки, степом було розкидано лопаті й частини електронних «голів»; огорожа місцями паламана, місцями обпалена; а між вітряками земля рясніла вирвами. Попри цей апокаліптичний пейзаж недалеко від колись міцної брами стояло кілька автівок з військовими. Новий «голова» щось розповідав їм, показуючи на вцілілі вітряки. Юхим обрав невдалий момент для поїздки.
Мишко помітив його першим. І помахав рукою, наче у привітанні.
– А вот і наш зашітнік пріроди явілся, – скалячись, видав колишній депутат. – Прієхал парадаваца, што нєнавісниє вітрякі унічтожени? Наслаждайся!
Дід мовчав. До їхньої розмови прислухалися росіяни, підходили ближче. Мишко продовжив, відчуваючи підтримку:
– Што, тєпєрь другіє условія? Нікто іс Кієва нє приєдєт?
За спиною голосно засміялися.
– Кстаті, тут на тєбя сігнал паступіл. Рєбята гаварят, – Мишко вказав на когось з буро-зеленої зграї, – атказиваєшся па рускі гаваріть. А я тєбя прєдупрєждал… Тут тваі вєдьмацкіє фокуси нє памогут. Прідьоца атвєчать.
Кільце навколо старого стискалося. Але він відчував дивний спокій і впевненість, наче був не один. Юхим зробив кілька кроків у бік одного із залізних велетнів, неушкодженого зовні. Сперся рукою на поверхню велетенської «ноги» і відповів:
– Ніколи в нашій родині російською не розмовляли. Мова катів, якою знищується все живе навкруги, не гідна навіть того, щоб кілька слів запам’ятати.
– Ти савсєм ахрєнєл, старік? – хтось вигукнув з-за спини Мишка.
– От бачиш, коли потрібно, як добре українську розуміють! Дулю вам, а не російську! – дід засміявся. Весело і щиро. І навіть встиг зробити крок уперед, тицьнувши Мишку в обличчя згорнуту дулею пальці правиці.
Автоматна черга розірвала повітря, небо бризнуло в очі блакиттю. Залізний шепіт став майже нечутним, а потім зник. З останніх сил Юхим потягнувся до найближчих кущів і дерев, щоб підживитися їхнею силою. Надто далеко… Спробував почути Рожеве озеро, як колись пращури, що розчинялася після смерті в його чарівних водах, лишаючи по собі пам’ять і знання. Не виходить, сил замало… Лише випалена земля під долонями, лише залізний корпус металевого монстру поруч. Старий безсило заплющив очі і завмер у підніжжя вітряка.
Хтось пнув його ногою.
– Живой? – над головою пролунав молодий голос.
– Канчай єво, – відгукнувся інший.
Дід чув усе, як у мареві. З останніх сил він притулився до холодного металу і почув у голові заспокійливе бурмотіння, що нагадувало колихання озерних хвиль.
– Сам здохнєт, – наче хтось третій.
Голоси і звуки зникли, і наступила мовчазна темрява…
Юхим повільно розплющив очі: щось це не схоже на мулисті води солоного озера, яке мало стати його останнім посмертним притулком. Точніше, власне, озеро ось воно, як на долоні – переливається іскрами на рожевих хвилях у місячному сяйві. Тоді де він? І що з ним? Спробував ворухнути рукою – почув металевий скрегіт, і на землю далеко внизу упала рухома тінь. Лопаті! Він все ще на вітроелектростанції! Ворухнув ногою – нічого не відбулося. Тіло наче скуте путами, немає можливості рухатися. Може, куля перебила поперек? Але як він дивиться з висоти на  Рожеве озеро, коли мав би конати долілиць під вітряком? І знову цей нав’язливий металевий шепіт. Юхим із силою зробив крок – і побачив, як велика тінь посунулася до озера. Його тінь? Ще один крок – до озера все ближче. Велика залізна нога ступила на берег, і вода ласкаво торкнулася велетня. Шепіт зник. Місяць мовчки спостерігав, як постать вітряка нахилилася до води, покрутила лопатями і завмерла. Озеро переливало в червоноокого гіганта все, чим могло поділитися, – силу тих, хто знайшов у ньому спокій, підтримуючи і захищаючи ці землі упродовж століть. Жива сила живила залізного гіганта й поступово змінювала його. Юхим опановував себе в новому тілі, намагаючись виявити всі переваги цього становища. Він скористався єдиним можливим варіантом збереження своєї свідомості і зрозумів, що на покій ще зарано.
– Ну що, друзі, тепер ваша черга, – Юхим потягнувся подумки до джерел залізного шепоту. – Гойда сюди!
Потім розпрямився і махнув лопаттю до вцілілих вітряків, відчуваючи, як дужчає зв’язок, як починають рухатися раніше ненависні «залізяки». Понівечені й поламані, але ще міцні, вітряки обступили озеро. Колись вони з’явились тут зневідкілля, із великих контейнерів з гігантськими запчастинами. Тут «народились», жили, працювали і гинули. Вони злилися з цим степом, насолоджуючись вітрами з Рожевого озера та зустрічаючи червоні ранки і помаранчеві вечори. Вони прийшли чужаками, але вросли в ці береги. І тепер це була їхня земля.
На відновлення і ремонт нових друзів пішов не один місяць. Щодня Юхим обмірковував з ними план подальших дій. З боку села чувся гуркіт техніки та постріли. Старий рвався туди, але розумів, що потрібно зачекати. Щоб не марнувати час, він намагався зв’язатися з сином. Тепер це вже було нескладно, але Олег не відповідав. Нарешті все підготували для «акції», як назвав свій план старий.
Надвечір небо затягнуло низькими хмарами, піднявся рвучкий вітер, озеро взбурилося пінними хвилями. Лише опівночі в суцільній темряві під проливним дощем загін залізних одноногих добровольців вирушив до села.
Пересуватися все ще було важко і незручно, стрибаючи на одній нозі, але Юхим майже звик до нового «тіла» і навчився це робити досить вправно. Він тепер добре бачив у темряві, хоч про маскування через яскраво-червоні очі-ліхтарі не йшлося. Але, на щастя, на вулицях було порожньо через негоду. Нарешті дісталися сільради і школи, навколо яких темними силуетами виднілися вантажівки і танки. Злива змусила чатових сховатися всередині. Та й чого їм боятися в захопленому селі?
– Розділяємось і заходимо з обох боків! – віддавав накази Юхим. – Наша перевага – швидкість і раптовість. Починаймо!
Одночасно всі вітряки, зайнявши позиції біля ворожої техніки, запустили обертання лопатей. Юхим розігнав свої велетенські «руки» до максимальної швидкості, нахилився над найближчим танком і вдарив по броні. Метал піддався не відразу. Старий крутонув лопаті, і друга «рука» довершила почате. Скреготіння металу наповнило звуками дощову ніч. Завила сирена. Хтось із залізних бійців підштовхнув до дверей школи, де оселилися вороги, перерізану навпіл вантажівку. На якийсь час це затримає тих, хто всередині. У будівлі почувся галас. Вітряки продовжували кромсати техніку, виміщуючи на ній той біль, яким Юхим щедро поділився з новими друзями. Дрібні чоловічки почали вилазити крізь вікна надвір, під зливу і гострі лопаті. Залізні бійці не жаліли нікого. Усе скінчилося досить швидко.
– Відходимо! – передав своїм подумки. – Завдання виконано.
Невдовзі вітряки повернулися до озера. Мовчки стояли на березі, спостерігаючи за хвилями. З боку села здіймався дим.
– Хто підпалив школу? – запитав Юхим.
– Я випадково, – щиро зізнався один з вітряків. – Коротке замикання… Не проконтролював емоції.
– Ну, що поробиш, відбудуємо після перемоги, – зітхнув Юхим. – А тепер по місцях. Гадаю, до нас незабаром гості завітають.
Але тут старий помилився. «Гості» з’явилися за кілька днів. З пошарпаного джипу виліз Мишко, трохи припадаючи на одну ногу. Уважно подивився на вітряки, закурив. За ним ще двоє, у ворожому однострої. Ці виходили повільно, лякливо озираючись навкруги.
– Пасматрітє сюда! – Мишко ткнув пальцем у найближчий вітряк. – Ви такоє відєлі ва врємя нападєнія? Ілі всьо ішьо будєтє расказивать про прішельцев і літающіє тарєлкі?
– Нє знаю, – протягнув один. – Тємно било.
– І дощ фігачил, – додав другий. – А ані с краснимі глазамі, трьохрукіє!
– Оні танкі, как сємєчкі, давілі…
– Ясно! – Мишко топнув ногою і підійшов до автівки.
Порився у багажнику джипа і витягнув щось схоже на велику трубу, як здалося Юхиму.
– Пусть будут прішельци! І с етімі разгавор кароткій будєт! – Мишко поклав на плече «трубу».
Перелякані військові попадали на землю. Мишко озирнувся, наче обираючи жертву.
– Єслі ти мєня слишеш, Єфім, бєрєгісь! Знаю, ета тваіх рук дєло, старий вєдьмак! Жаль, што нє добілі тєбя тагда! Пусть мнє нікто нє вєріт, но я знаю, што відєл в ту ночь! – Мишко націлився на найближчий вітряк.
Ворухнутися зараз – видати себе. Тоді знищать усіх. Старий подумки застеріг інших від різких дій. Але що ж робити?
– Сдохнітє! – закричав Мишко.
Юхим напружився і замахав лопатями, щоб перемкнути на себе увагу. Він відчував підтримку степу та озера, а його залізні побратими були готові щомиті кинутися на допомогу. Розтрощити зайд було справою кількох хвилин, але за ними прийдуть інші. Потрібно було не дати їм можливості когось попередити. Повіяв різкий вітер, озером пішли хвилі, на всіх вітряках закрутися лопаті, як за командою. Хтось з приїжджих спробував підвестися, але його збив порив вітру.
Юхим зібрав усю свою енергію та передав іншим сигнал, щоб об’єднати зусилля вітряків. І першим зробив крок назустріч Мишкові. «Труба» на плечі маленького чоловічка підстрибнула, і одночасно з цим звідусіль блимнуло, наче блискавка: залізні бійці вдарили спільним електричним зарядом. По землі пройшла ударна хвиля, яка збила з ніг Мишка та знерухомила тіла інших чоловіків. «Труба» покотилася по схилу до озера, і за мить зникла в брудній рожевій воді.
– Вийшло! Вийшло!
Юхим ще чув радісні крики залізних друзів, але вже нічого не бачив. Сили вичерпалися. Реальність зникала…
До тями приходив повільно, лопаті ритмічно рухалися по колу, наповнюючи Юхима енергією по вінця. Скільки він так простояв? Годину? Добу? Місяць? Навколо темрява. Небезпеки нібито немає. Юхим повільно рушив до озера, де на березі стояли інші вітряки. Відчув стриману радість: хтось вигукнув привітання, хтось пожартував. На нього чекали.
– Вчора тут літав коптер, – повідомив один із залізних велетнів. – Наш коптер.
– Отже, я без тями провів кілька тижнів, – констатував старий.
– Два місяці, якщо точно, – відрапортували у відповідь.
– Багатенько. Що сталося за цей час?
– У селі тихо. Ту трійцю ніхто так і не забрав звідси, ми їх прикопали подалі, щоб не дратували, – подав голос інший. – Але головне…
Голос замовк. Повітря наповнилося далеким гуркотом.
– Наші перейшли Дніпро, рухаються сюди, – продовжив той самий голос.
«Батьку, де ти? Ти мене чуєш?» – долинув здалеку голос сина. – «Ми майже поруч з нашим селом. Але рухаємося повільно. Накривають з «градів»…».
Зв’язок переривався, але не зникав.
«Я тут, синку, тримайтесь. Допомога вже в дорозі. Тільки нічому не дивуйтесь, що б не побачили».
Юхим повернувся до свого загону.
– Ну що, друзі, прогуляємось? Тут недалеко. До Перемоги.
Лопаті заворушилися швидше, вітряки закивали залізними головами. І червоноокі залізні велетні, розтягнувшись берегом, рушили вперед на чолі зі старим охоронцем Рожевого озера. Саме так, як у нічних передбаченнях Юхима, що він вважав провісниками кінця світу. Що ж поробиш, тлумачення сновидінь ніколи не було його сильною стороною…