Той самий день

Сніг за вікном не вщухає. Останній день року доходить кінця і сонце торкається обрію. Зимові дні закороткі, а в мене ще справи. Доріжки почистити, Сірка нагодувати. Вдягаюся неспіхом. Болем віддається кожен рух. Тяжко.  Ниє понівечене коліно, рука підводить… Пусте. Не від болю тяжко, від самоти. До війни не одружився, тепер кому я потрібен. Каліка.

Виходжу назовні. Паличку не беру, бо в руках лопата. Спираюся на неї. Чути галас та дитячий сміх. За моїм городом снігова гірка. Іду за хату подивитися. Сірко радісно скавчить, крутиться, ледь з ніг не збиває. Теж кульгавий. Я його з фронту привіз, підібрав на руїнах, виходив. Дуже дітей любить. А вони його.

– Добре-добре, біжи гуляти.

Відчиняю задню хвіртку і той вилітає кулею.

Стою обпершись на паркан. Сірка з вереском обліпила малеча, а він і радий.  Здається вже й у санчата запрягають. Весело. Намагаюся посміхнутись. Не виходить. Зрадницька сльоза котиться по щоці. Одинак. Не бути мені батьком. Не бути.

Згорблений повертаюсь у двір. Здається з останніми годинами року по краплі спливає моє життя. Боже, хоча б один день щастя. Хіба я багато прошу? Хоча б один… Та ні, див не буває.

Обтрушую ноги, знімаю рукавичку… на долоню лягає велетенська сніжинка. Ні, то метелик. Казковий прозоро-кришталевий із пухнастим сніжно-білим тільцем. Він змахує крильцями раз, другий, та розсипається дрібними блискітками розповсюджуючи срібний передзвін.

Вражено завмираю. Диво. Справжнє. Новорічне. Прочиняю двері – в хаті хтось є. Відчуваю запах тютюну, чаю та армійських консервів. Лунають голоси.

Зазираю в кімнату. За столом обоє моїх сержантів і бойовий медик Наталя. Великоока, мрійлива… безнадійно кохана.

Хлопці підхоплюються, тиснуть руку, ляскають по плечах:

– Командире! Ми похазяйнували трохи, нічого?

– Нічого, – погоджуюсь. – Ви як тут?

– А нас все, – обоє радо сміються. – По домівках. От вирішили завітати по дорозі.

– Надовго?

– Вибачай, командире, тільки на день, до завтрашнього вечора. Але який то буде день! На все життя запам’ятаєш, обіцяємо!

Побратими нахиляються до баула, викладають на стіл банки, пляшки, ковбаси…

Я дивлюся у вічі Наталі. Вона посміхається тепло, обнадійливо.

– А ти? Теж на день?

– Я ні, – хитає головою. – Я назавжди. З валізами.

Мені перехоплює подих. Намагаюся щось сказати, та не достає повітря.

Вона підходить впритул, стає навшпиньки й ніжно обіймає. Її губи наближаються до мого вуха й шепочуть:

– Тримайся, командире, все буде добре. Ти більше не сам…

А за вікном кружляє вихор з велетенських білих метеликів.