Зараз вона не схожа на себе. Обличчя, прикрашене зморшками, нагадує маску, яку одягло на неї життя. Сиве волосся й спрацьовані руки, розгублений погляд блакитних очей.
Раніше вона мала ніжну гладеньку шкіру, любила усміхатися і працювала не покладаючи рук, аби прогодувати сім’ю.
Колись ми з нею завжди були разом. Зараз я всього лише невидима примара. Неоціненна скриня скарбів, що скоро зникне зі світу назавжди.
Вона вміла випікати смачний хліб. Працювала в полі від світанку до заходу сонця. Обожнювала солодощі та засмутилася, коли дізналась, що має цукровий діабет.
Кожного Різдва вона збирала усю свою родину разом і накривала величезний стіл. Для неї Різдво було найбільшим святом. Готувала кутю та дуже тішилася, коли її страви із задоволенням з’їдали.
Вона розпитувала рідних про життя, роботу і навчання. Сміялася, коли діти хапали цукерки, які вона щойно поклала на стіл у кришталевій вазі. Дарувала гроші, радіючи, що досі може зробити приємне своїм рідним.
Коли минув цей час? Спочатку вона подорослішала, потім постаріла, тепер виросли навіть її онуки.
Сьогодні, на Святвечір, за столом знову зібралася вся родина. Вона знервовано стискає ціпок й розгублено вдивляється у їхні обличчя, намагаючись пригадати цих людей.
Вони сміються і перемовляються, як і раніше, та я бачу як іноді вони кидають непевні погляди в її бік, в надії, що зараз вона прийде до тями.
Знаю, що не прийде. Відчуваю її сум та нічого не можу зробити. Я завжди поряд, варто лиш простягнути руку, та вона не може мене побачити. Хвороба стала міцною стіною, що не дає нам знову бути разом.
Я її пам’ять. Невидима, однак вагома частина її життя. Душа, що бродить біля тіла, в очікуванні смерті.
На столі горить свічка. Вечір опускається поступово, вкриваючи землю покривалом ночі. Перші зорі пропалюють вогниками небо і родина починає вечерю.
Всередині мене стає так тепло і я з подивом розумію, що стіна поступово зникає. Її очі ясніють, вона простягає до мене руку і ми стаємо одним цілим.
Я усміхаюся, по щоках течуть сльози. Дві мої доньки — Міла й Оксана вже мають сиве волосся. Іванко, наймолодший правнук, минулого року пішов у школу.
Потихеньку підводжуся, тримаючись за ціпок. Їх погляди одразу звертаються до мене. Вони розуміють — це справжня я.
— Ну, хто буде бабі колядувати?
Радію, що повернулася. Хоч і ненадовго.
Сумно, майже до сліз. Дуже хороше оповідання! Ви вмієте викликати в читача емоції і пишете дуже красиво й чуттєво
Але, якщо розглядати в рамках конкурсу, то все ж таки, фантастичного припущення тут мінімум. Хоча, те, що памʼять-душа окремо від тіла, то може бути.
Дякую за відгук.
Вправно написано, професійно. Твір викликає сильні емоції.
Дякую)
Дуже тепла і душевна історія. Дякую
Дякую за відгук ❤️
Гарне і тепле оповідання.
Дякую!
Дякую❤️
Дуже хороше, приємне, проте без припущення фантастичного і додаткового дня)
Читайте вдумливо!
Фантприпущення – пам’ять, яка перебуває окремо від тіла.
Додатковий день – коли ця пам’ять повертається до людини.
Читала вдумливо! чи перебуває пам’ять окремо під час хвороби (я так розумію тут шось типу альцгеймер чи щось таке де пам’ять пропадає) ми не знаємо. ЦЕ не є доведений факт, що пам’ять в тілі, що вона заблокована якось, чи що вона просто стерта під час хвороби, чи може як у вашому випадку вона є окремою від ітла. Тобто у вашому творі сама штука про пам’ять не є фантастичним припущенням, вона є просто припущенням. Бо довести що пам’ять знаходиться в іншому місці під час данної хвороби наразі реально немає можливості. І додатковий день не зрозуміло як виникає у вашому творі, тобто не зрозуміло що є додатковий день.
Дозвольте з Вами не погодитись. Пам’ять, яка живе окремо від тіла, та ще й персоналізована, тобто веде розповідь в оповіданні як жива істота – це гарне фантприпущення, бо такого в реальному світі не існує. Звичайно, це не машина часу чи портал в інші світи, але й ця вигадка так само має право на існування в рамках фантастичної літератури. А те, що виникає додатковий день коли людина і її пам’ять ненадовго поєднуються у велике свято, яке мало для головної героїні велике значення протягом життя – чим не пояснення такої малоймовірної події?
Дозволяю. Ви можете зі мною не погодитись. Я виразила свою думку щодо пам’яті, я так це бачу. ВИ, мабуть знайдуться і інші читачі, хто побачить в цьому фантастичне припущення – ваше право. Щодо дня то ви маєте на увазі типу саме у свято, саме на типу на один день (хоча знову ж таки неясно наскільки пам’ять повернулась, може на годину) – то це і є той самий додатковий день умовно? Натягнуто, але так може бути.
Дякую за відгук