Пломбу на зливний кран вішав сам пан магазинер. Стиснув свинець щипцями, смикнув дріт, перевірив нігтем відбиток: двоголовий орел Нафтової монополії вийшов чіткий, хоч зараз на поштову марку.
– Двадцять сім кілометрів, Держипільський, – сказав він і подав фрахтовий лист. – Привезеш орла цілим – гроші твої. Привезеш подряпаним – розмовлятимеш уже не зі мною.
Місько сховав папір за пазуху. Двадцять сім кілометрів польовою дорогою: із Хоптянки через сороцький горб до Ілавча. Пішки – день ходу. Цистерною – як Бог дасть.
Відколи під Хоптянкою вдарила ропа, тут не бувало темно. Над рафінерією день і ніч горіла свічка: палили бендзину, легку й нікчемну, якій за пів століття так ніхто й не знайшов ужитку крім як у простеньких лампах. Сніг у Хоптянці вже двадцяту зиму падав сірий, і білизну тут сушили тільки в хаті.
Сорок літ тому в Сараєві ледь не почалася Велика Війна, коли по цісарю стріляв якийсь гімназист. Але Ерцгерцог відбувся переляком, і всі ці сорок літ монархія ні з ким не воювала – тож і вигадувати щось прудкіше за дизельний мотор нікому не було потреби. Усе, що їздило, орало, молотило й світило від Трієста до Збруча, робило це на дизелі, й імперія, якій сто разів віщували кінець, трималася на ньому, як бричка на шворні.
За цісаря Отто Галичина мала вже власний сойм, власні поштові марки і власну приказку: дизель є – усе інше буде.
Дизелю, правда, не було.
Точніше був – у Відні, у війську, в панів і в Монополії. Селу давали приділ: бляшанку на двір, і крутися як знаєш. Ілавченська кооператива «Будучність» складалася на цю цистерну рік, по короні з курки й по п’ять із корови. Купили динамо, найняли на тиждень молотарку, і сьогодні, щойно смеркне, в читальні мала вперше засвітитися електрична лампа. Про це знали в Ілавчі всі, від пароха до останнього гусака.
Про це знали й сороцькі.
– Там на горбі біля Сороцького вурвитлі, – сказав магазинер, дивлячись убік. – Беруть мито.
– Багато беруть?
– Дві каністри. – Він помовчав. – Але ти ж сам ілавченський. Свого, може, пропустять.
– Ілавченського в Сороцькому пропускали тільки раз, – сказав Місько. – І то на цвинтар. Давай каністри.
Магазинер кивнув у куток, де стояли каністри і продовжував щось захоплено розповідати. Але Міськові було не до того, щоб слухати безглузді теревені.
Він пішов гріти машину.
Над брамою гаража висів плакат: цісар у шоферських рукавицях тисне руку селянинові. «Дизель – кров монархії». Селянин на плакаті мав таке обличчя, наче кров брали в нього.
«Татра» в Міська була стара, ще з жаровою головкою: не чистий дизель, а його сільський кузен, який їсть усе, що горить, і не просить іскри. Просить він іншого – щоб перед дорогою йому чверть години гріли чавунну грушку на носі мотора. Місько розпалив паяльну лампу, поставив під грушку й чекав, поки сіре залізо стане сизим, а тоді вишневим. Потім зняв кермо, встромив його в маховик і смикнув.
Пах. Пах. Пах-пах-пах. З труби вилетіло кругле сизе кільце й попливло над гаражем. Місько любив цей звук більше за церковний дзвін і думав чи не попаде за це в пекло.
Доки мотор працює, грушка гріє себе сама. Заглухнеш – починай із лампи. Тому шофер із жаровою головкою знає дві заповіді: не глуши в дорозі й не пали вогню коло цистерни. Друга важливіша, бо хоптянський дизель гнали поспіхом, легкого з нього до пуття не відбирали, і займався він від кривого погляду.
Наостанок Місько обійшов цистерну, як обходять коня перед дорогою: кран, пломба, драбинка, скоба під кабіною з лампою, а при лампі бідон бендзини – повний, аж хлюпає під накрутком. Хороша штука, горить швидко і гаряче. Шкода, що годиться тільки для лампи, заїдеш на ній недалеко – бабахне так, що потім тиждень збирати будуть.
Поставив кермо на місце й поправив на козирку люстерко – криве, з долоню завбільшки, з гострими побитими краями. Більше він із дому нічого не взяв.
Магазинер щось йому кричав, але вже здалеку, і Місько його не чув за гуркотом мотора. Скільки можна верзти оці свої дурниці? Поважний же чоловік.
За Хоптянкою дорога йшла стернею. Жнива скінчилися, снопи стояли в полукіпках аж до обрію, і вся ця пшениця чекала на те, що хлюпало в Міська за спиною. «Татра» повзла, цистерна рипіла, сонце стояло над лівим плечем і пекло у вухо. Високо над стернею плив на Микулинці поштовий цепелін із двоголовим орлом на череві й тягнув за собою тоненьку нитку чорного диму.
На межі хоптянських і сороцьких ланів стояла фігура – камінний хрест, із хоптянського боку чорний від сажі, із сороцького білий. Місько, як завжди, скинув перед нею картуза.
Люстерко на козирку було дідове. Колись воно була величезним дзеркалом на ніжках і стояло в Ілавчі, в хаті Олекси Держипільського, пасічника й дивака. Дідо мав тридцять пнів бджіл і віск топив сонцем: чорна скриня, зверху шибка – до полудня в ній усе текло. Сусіди знизували плечима. А тоді дідо вичитав у просвітянському календарі про Архімеда, який спалив римлянам кораблі самими люстерками, – і дзеркало не дожило до вечора.
Уламки він роздав дітям. Вивів усіх на толоку, поставив на камінь чорний баняк із водою і звелів світити в нього – всім нараз, в одне місце.
– Не лови його, – казав він, ходячи поза спинами. – Не махай. Тримай, як свічку на Великдень. Він сам прийде.
Місько мав тоді сім років і добре пам’ятав, як вони сварилися, чий зайчик котрий, і як раптом перестали, бо з баняка пішла пара. Дідо зварив у ньому десяток яєць, і вони з’їли їх там-таки, на толоці, без солі.
– Одне люстерко – зайчик, – сказав дідо. – Сорок люстерок – піч. Затямте, шибеники: воно задурно, але тільки гуртом.
З діда сміялося все село. Парох питав із казальниці, чи не збирається пан Держипільський палити сусідам стодоли. Баба до смерті не забула йому того дзеркала. А малого Міська в школі дражнили сонцеваром, і він бився, і приходив додому з розбитим носом, і ненавидів той баняк.
У шістнадцять він пішов до Хоптянки, в гараж Монополії. Там усе було навпаки: залізо, сажа, мазут під нігтями і сила, яка не питає, чи нема хмар. Дизель не треба було ловити люстерком. Він лився і просочував усе навколо своїм запахом і маслянистими плямами.
– Файна річ, – сказав дідо, коли Місько вперше приїхав до Ілавча машиною. Обійшов «Татру», поклав долоню на ще теплу грушку. – То теж сонце, знаєш? Тільки старе. Колись насвітило, в землю лягло, а тепер його з-під землі продають. Файна річ. Тільки не твоя: привезуть тобі дизелю – поїдеш, не привезуть – будеш кукати.
Місько образився й поїхав, не повечерявши. Більше вони про це не говорили. Діда ховали в лютому; «Татра» того ранку не завелася, хоч він грів її до полудня, і до Ілавча Місько дістався на третій день, саньми. Зі стіни в порожній хаті на нього дивилася найбільший уламок люстерка – той, перед яким дідо голився. Коли Місько зайшов, сонце засліпило його своїм відбитим промінням.
Від спогаду в очах знову заграли промені. Чи то не від спогаду? На горбі попереду щось таки блиснуло. Раз, удруге. А тоді заблищало так, наче хтось розсипав по дорозі цілу сотню люстерок.
Місько аж примружився і подивився вниз, де на підлозі мали стояти каністри і зрозумів раптом, що їх там не було.
Забув, лишив у гаражі біля стіни.
Ку́рча!…
Сороцькі стояли на горбі, там, де дорога, видершись нагору, вирівнюється і можна перевести дух. Унизу, в долині, лежало саме Сороцьке – чисте й біле: ні свічки над ним, ні сажі, ні дроту.
Роверів двадцять, тридцять – Місько збився. Картузи козирками назад, батьківські камізельки на голе тіло, в шпицях стрічки. Один сидів на багажнику спиною до керма й тримав трубу з дутої оркестри. І на кожному ровері – на кермі, на рамі, над заднім колесом – люстерка: круглі, квадратові, автомобільні на довгих ніжках, жіночі з пудерничок. По одному з кожної машини, що тут проїжджала.
У найстаршого їх стояло на кермі одинадцять, як орденів на фельдмаршалові. Ровер він мав нікельований до сліпучого, передній зуб теж, і звали його через те Нікелем. Магазинер щось таке згадував, здається.
Місько не спинився. Каністр у нього все одно не було, про що з ними говорити? Він тільки дотиснув важіль, і «Татра» заревла й пішла під гору всіма своїми вісьмома кілометрами на годину.
Це була найповільніша погоня в історії монархії.
Ровери розступилися й одразу зімкнулися довкола, як вода коло палі. Хтось учепився гаком за драбинку, хтось за крило, хтось просто поклав долоню на теплу бляху цистерни й дав себе везти. Декотрі, здається, й не знали, нащо вони тут: їх везли – вони їхали.
Найменші обганяли «Татру» пішки, ведучи ровери в руках, і дражливо віталися. Труба в коші заграла марша – фальшиво, але від душі.
Місько дав диму: «Татра» чхнула сажею, ровери розсипалися, кашляючи, – і за мить вернулися, чорніші й веселіші. Один їздець, довгий, у летунських окулярах, став на підніжках, розкинув руки й заволав на все поле:
– Що за день! Йой, що за файний день!
Нікель порівнявся з кабіною. Їхав він поруч, як пес коло фіри, і розмовляти можна було не кваплячись.
– Мито, шофере! Дві каністри.
– Лісом іди!
– А ти не ілавченський часом? – прислухався Нікель. – Ади, ілавченський. Тоді три.
– Не взяв, назад буду їхати віддам.
– Ага, так я і повірив. Зливай з цистерни!
– Пломба!
– То зірви.
– То сядь замість мене в криміналі!
– Ой та кому ти там треба?
Місько образився. Він шофер дизеля, всім його треба.
– Коли ви вже наїстеся? – буркнув незадоволено.
– Ага, від пуза, – скривився Нікель. – Нам приділ третій рік не дають. Молотимо ціпами, світимо лоєм. Ділися давай, сусіде.
– Назад поїду, привезу! – пробурмотів Місько, не зводячи погляду з дороги.
– Добре, – несподівано погодився Нікель. – Ми тільки заставу візьмемо. Щоб не збрехав.
На цьому Нікель засміявся, блиснув зубом і показав комусь позаду два пальці.
Місько зрозумів про його задумку відразу. Силою цистерни не спиниш, але можна зняти в шофера лампу. Вона в кожного своя, іменна, перевірена і надійна. Без лампи двигун не заведеш, а застрягнути посеред поля таке собі задоволення.
– Дивіться на мене! – заверещав якийсь хлопчисько, стрибнув із ровера на підніжку й потягся до скоби під кабіною.
Місько сіпнув кермом – легенько, тільки щоб струсити. Хлопчисько відпав, як стигла слива, і ще встиг показати язика. Але скоби з рук не пустив: вона вирвалася разом із ним – і лампа, і бідон. Лампа пішла під заднє колесо цистерни й хруснула, як горіх. Бідон гепнувся на камінь, підскочив, і чийсь ровер на повному ходу наїхав на нього колесом.
У бічному люстерку Місько побачив веселку. Бензина била з-під шини віялом – на дорогу, на раму, на ровери, – і в тому віялі, просто під струменем, стояв малий на старому ровері, завеликому для нього на два розміри, і тер кулаками очі.
Мотор плював у небо іскрами. Грушка на носі світилася крізь окалину. Над дорогою дрижало, як над плитою. Діти були мокрі по коліна, а той малий – з голови до п’ят. Бендзина легка, займиста, достатньо одної іскри…
Час ішов на секунди і Місько зробив те, чого шофер із жаровою головкою не робить у дорозі ніколи. Він перекрив паливо.
Пах. Пах.
І стало тихо.
Місько вже біг. Бідон лежав на боці й булькав останнім. Місько поставив його горлом догори, хоч рятувати там уже не було чого, і лаявся так, як у гаражі Монополії лаються тільки на великі свята. Нікель тим часом виколупав з-під колеса лампу – сплющену на коржик – і мовчки тримав її в руці.
Тоді Місько взяв бляшанку з водою, яку возив для радіатора, поставив малого перед собою й лив йому на обличчя, поки він не перестав хлипати. Пахнув той, як ціла рафінерія.
Малий розплющив одне око, червоне, як у кролика.
– Я не плакав, – сказав гордо. – Воно само.
Довкола стояли сороцькі – мокрі, з роверами при нозі. Той, у летунських окулярах, витяг із-за вуха цигарку, подивився на неї, на плями бендзини навколо, й сховав до кишені, скрушно хитаючи головою.
З рами капало. Під «Татрою» розповзалася калюжа, і в ній плавала розхристана веселка.
Грушка на носі гасла: з вишневої зробилася сизою, із сизої сірою. Хвилин п’ять вона ще тримала жар, і мотор схопив би й так. Ті п’ять хвилин пішли на краник і на відмивання малого.
– Маєте ваші каністри, – сплюнув Місько.
– Ну та вже, їдь собі, – тихо відповів Нікель.
– Най тебе качка копне! Як ти це собі уявляєш?
Нікель глянув на паяльну лампу в скобі під кабіною. Потім собі під ноги. Потім на калюжу з веселкою і на землю, яка повільно, але недостатньо повільно всотувала розлиту бендзину.
– Не дуже, – сказав він.
– Чверть години вогню. Отут, – Місько розвів руками. – Я вам і стерню спалю і село ваше до гурту.
– Ми по фіру побіжимо, – сказав хтось із менших. – По воли.
– Дванадцять тонн, – сказав Нікель, витираючи чоло. – Волами. Сиди вже.
– А в Ілавчі сьогодні світять.
– Мали світити.
Місько побачив це так ясно, наче стояв там: лавки, винесені з читальні надвір, пароха в новій реверенді, дітей на плотах. І лампу під стелею – скляну, порожню, темну.
Помовчали. Він раптом зрозумів, що сталося щось дуже дотепне, зовсім не таке, як він собі уявляв. Ніхто нічого в нього не забрав. Цистерна стояла повна, пломба висіла ціла, сірники лежали в кишені. Лампи нема, так, але солома – он, у полукіпках, рукою подати. Усе було. Не вистачало тільки вогню, але вогню тут не можна було ні в якому разі.
Він таки дістав сірники. Покрутив коробку в пальцях. Чверть години, якщо обережно. Якщо затулити лампу бляхою. Якщо відігнати малих аж під полукіпки.
Глибоко вдихнув і зрозумів, що пари від бендзини тепер у повітрі. Підпали і буде такий бах, що в Микулинцях почують.
Місько сховав сірники.
Сонце стояло ще височенько, але із заходу, від Теребовлі, на нього вже сунула хмара, синя й рівна, як дошка. Місько подивився на неї, потім на калюжу з сонцем, потім на козирок кабіни.
Скалка дідового люстерка кинула йому в око зайчика.
Він зняв скалку, протер рукавом і пустив зайчика собі на долоню. Гріло. Не пекло – гріло, як горня з чаєм. Тоді перевів на грушку, і на сірому чавуні задрижала ясна пляма.
– Що ви робите? – спитав малий.
– Грію мотор.
Хтось пирснув. Місько відчув, як у нього горять вуха – так само, як двадцять років тому в ілавченській школі, – і розсердився вже не на них, а на себе.
– Сорок люстерок, – сказав він голосно. – Мені треба сорок люстерок. В одне місце, всі нараз.
– Сонцем? – перепитав Нікель. – Мотор – сонцем? Шофере, ти тієї бендзини, часом, не напився?
Сороцькі зареготали – з полегшенням, бо нарешті було з чого.
Місько замовк, похилив було голову, але раптом почув, що каже далі дідовим голосом, з тією самою дурною певністю, за яку колись червонів:
– Одне люстерко – зайчик. Сорок – піч. Мій дідо колись на ілавченській толоці закип’ятив баняк води, то може і грушку загрієм. Вогню тут не можна, але сонцю ж ніхто не боронив?
Сміх не вщух, але порідшав. Місько протер грушку залишками води, а потім насухо, щоб випадково не підпалити.
Першим послухався малий. Він мовчки відкрутив від свого ровера люстерко – одне-єдине, кругленьке, з тріщиною, – став поруч із Міськом і довго, висолопивши язика, ловив сонце. Зайчик метався по капоту, по колесу, по Міськовій спині.
– Не лови його, – сказав Місько. – Не махай. Тримай, як свічку на Великдень. Він сам прийде.
Другий зайчик ліг на грушку поряд із першим, смикнувся й накрив його.
– Я влучив, – закричав він від радості. – Дивіться, влучив!
Далі пішло, як по воду гуси: один, тоді троє, тоді всі. Вурвитлі відкручували люстерка одне за одним і ставали півколом – менші наперед, довші ззаду. Зайчики стрибали по капоту, по Міськових чоботях, по обличчях, сходилися, розбігалися, билися за місце.
– То мій!
– Де твій? Твій он на колесі!
– По одному наводь! – кричав Місько. – Ти, рудий, нижче! Навів – тримай, не дихай!
Руки в малих тремтіли, і зайчики тремтіли разом із ними, але трималися купи, як рій на матці.
Пляма на грушці росла й біліла. Дивитися на неї вже було годі. Сонця на горбі було стільки само, що й годину тому; просто досі воно лежало на всьому порівну – на стерні, на блясі, на спинах, – і нікому не спадало на думку його зібрати. Місько рахував: двадцять шість. Тридцять один. Від заліза пішов димок, запахло, як у кузні, – і сваритися, чий зайчик котрий, якось одразу перестали. Тридцять сім. Тридцять дев’ять.
Чавун із сірого став сизим. І на тому став.
– Мало, – сказав Місько. Хмара вже відкусила від неба третину.
Нікель стояв осторонь, коло свого моцика, і жував соломину. Одинадцять люстерок на його кермі горіли одинадцятьма сонцями. Він подивився на хмару. На малого, який тримав своє люстерко обома руками й не дихав, як веліли. Виплюнув соломину, дістав ключ і відкрутив найбільше – прямокутне, з вантажного «Заурера», завбільшки як добра Євангелія.
– Посуньтеся, малі.
Сороковий зайчик ударив, як ляпас. Сизе на грушці здригнулося, і по її боці, знизу вгору, поповз вишневий рум’янець.
Місько тицьнув свою скалку Зоні в другу руку – «тримай обидва!» – і кинувся зривати кермо. Встромив у маховик, двічі качнув помпу, смикнув.
Нічого.
– Тримайте! – заревів він. – Не опускати!
Смикнув удруге. Мотор кашлянув, провернувся й затих. Край хмари торкнув сонце, і зайчики зблідли всі разом, наче в них прикрутили ґніт.
Утретє він смикнув так, що хруснуло в плечі.
Пах.
Пах. Пах.
Пах-пах-пах-пах – і з труби в небо вилетіло кругле сизе кільце, а за ним друге, і сороцькі заверещали так, як не верещали ще над жодною каністрою. Місько стояв, тримаючись за маховик, і сміявся, й не чув себе за мотором.
Хмара зайшла на сонце за пів хвилини. Грушка вже гріла себе сама.
Нікель підійшов, коли Місько ставив кермо на місце. Велике люстро він досі тримав поперед себе, як образи на празник.
– То це що, – спитав він, – задурно?
– Задурно.
– І воду можна? І віск?
– І грушку, як бачиш. Тільки гуртом. І тільки поки сонце.
– То що тоді і дизеля не треба?
– На ніч, – сказав Місько. – І на хмару.
Нікель подумав і кивнув, наче йому назвали чесну ціну.
– А на сонце пломби нема? – серйозно спитав малий і всі розреготалися.
Він сидів на підніжці «Татри», мокрий, смердючий і щасливий. Пускав зайчика вожаку на нікельований зуб. Зайчик ледь виднівся, але танцював спритно.
Місько поліз у кабіну, тоді передумав, узяв ключ і відкрутив бічне люстерко.
– Мито, – сказав він. – Сорок перше. Баняк беріть чорний, а нема – намажте сажею. І не сваріться, чий зайчик котрий.
Малого він посадив у кабіну: куди йому, мокрому, на ровер. Всю дорогу віг протримав на колінах дідову скалку й зазирав у неї то одним оком, то другим.
– А він ще щось розказував, ваш дідо?
– Багато розказував, – відповів Місько. – Але я не слухав.
До Ілавча він в’їжджав уже під хмарою, але не сам. Попереду котилися ровери, труба в коші грала того самого марша, так само фальшиво і так само весело. Хоч сонця вже не було, всі тримали люстерка догори, як свічки. Ілавченські, побачивши сороцьких, спершу взялися за дрючки. Потім роздивилися. Старі люди під читальнею казали опісля, що так колись, кіньми й зі стрічками, стрічали владику.
Першою Міська впізнала голова кооперативи – стара вчителька, яка колись ставила його в кут за бійки.
– Сонцевар, – сказала вона. – Весь у діда.
І вперше за двадцять років це не було образою.
– А ви, – обернулася вона до Нікеля, – каністри маєте? Дві наллємо. Не мито. По-сусідськи.
Коли смерклося, в читальні загуло динамо. Лампа під стелею почервоніла, пожовтіла й засвітилася таким білим, що люди примружилися. Хтось заплакав, хтось заспівав. Сороцьких пустили до читальні вперше, відколи вона стоїть. Нікель зняв картуза, поставив обидві каністри коло ноги, став під лампою й дивився на неї довго, не мружачись.
– На ніч, – сказав він Міськові, виходячи. – І на хмару.
Місько стояв надворі, спершись на тепле крило, й думав, що дідо зараз обійшов би те динамо, помацав і сказав би: файна річ. А тоді вийшов би надвір глянути, чи буде завтра погода.
Ночував він у дідовій хаті, вперше від похорону.
Уранці він їхав назад порожній, але з дому взяв ще одну річ. На сидінні поруч лежав просвітянський календар, закладений соломиною на статті про Архімеда.
Небо вимило до блиску. На сороцькому горбі, на тому самому місці, де в дорозі лишилася масна пляма, стояв на трьох каменях чорний баняк, а довкола півколом – пацики з люстерками. Над баняком тоненько, ще несміливо, курилося.
Через десять років на цьому горбі стоятиме дзеркальне поле: чотири сотні люстер на дерев’яних козлах, спільних, сороцько-ілавченських. Кооператива зватиметься «Сонцевар», і Місько довго соромитиметься цієї назви. Удень поле варитиме пару для молотарки, млина й динамо на обидва села, а дизель лишать на ніч і на хмару. Наводитиме люстра молодий парубок, який так і не навчиться робити це, не висолопивши язика. Монополія тричі пришле з Відня комісію, і тричі комісія поїде ні з чим, бо не знайде, куди тут вішати пломбу.
Але того ранку на горбі були тільки баняк і сорок люстерок.
Його впізнали здалеку. Хтось замахав, хтось засвистів, і в кабіну, просто на козирок, де висіла дідова скалка, стрибнув зайчик. Тоді другий. Тоді вони посипалися, як горох: на кермо, на руки, на фрахтовий лист із двоголовим орлом.
Місько не глушив мотора. Він зняв скалку з козирка, упіймав сонце й відповів.