Петрик вмостився на нижній сходинці дерев’яних скрипучих сходів і важко втягнув повітря. Цей дім був кращим за попередні. Старий фахверковий будинок зі скрипучою дерев’яною підлогою, кривою стелею й замурованою грубкою. Навіть не порівняти з численними кімнатами в хостелах і готелях. І ліпше за двоповерхову заміську кам’яницю Надіїних друзів. Де це було? Польща? Угорщина? Румунія? Чи вже в Німеччині? Петрик погано запам’ятовував назви.
– Це на пару тижнів – незабаром повернемось додому, – вчергове запевнила Надія.
Навіть не розклала всі речі по полицях величезної старовинної шафи з чудернацькими візерунками. Так і тримала у валізі майже три роки.
Спочатку Петрик чекав, потім спробував порозумітись з місцевими. Надійці було простіше – вона колись вчила німецьку в школі. Проте йому пощастило: господар поставився до прибулих з порозумінням і до їхньої частини будинку не потикався. Потроху обживались. До того ж будинок насправді виявився теплим і зручним, жодних моторошних таємниць і невпокійних привидів не спостерігалось. Двох кімнат і маленької кухні, куток якої вигородили під душ з туалетом, цілком вистачало. Недалеко за парканом височіли пагорби, порослі лісом.
Усе б нічого… Але Петрикові страшенно бракувало моря. Тиняючись побіленими кімнатами і намагаючись відновити стару грубку, щоб хоч чимось зайнятись, він згадував шурхіт хвиль. Їхній колишній дім стояв на узбережжі, і майже з усіх вікон було видно море. Синьо-зелене, блискуче, часом неспокійне, часом лагідне. Солоно-гірким повітрям було просякнуто все в будинку – стеля, стіни, підлога. Навіть туман, що приходив у листопаді й тримався до кінця березня, був на смак солоним.
У таку пору вечорами всі збирались у старій лазні та розповідали історії – реальні й вигадані. Лише старий Микола щоразу розказував ту саму легенду, інколи додаючи нових подробиць:
– Кожен дім – це насправді справжнісінький корабель. Колись будинки ходили по морях і океанах. Хтось торгував, хтось досліджував глибини, хтось займався контрабандою. Я чув навіть про будинки, які стали піратами, – в цьому місці Микола завжди стишував голос. – Але з часом всі перебрались на сушу і вирішили осісти. Так простіше: не потрібно дбати про попутний вітер, шукати безпечних шляхів, запасатись водою та їжею. На березі все це набагато легше зробити. Деякі навіть відростили коріння і забули, що колись вміли рухатись по воді. Але в кожного з них лишилось те, що нагадує про дні морського життя, –справжнісінький якір.
– Що це, діду? – завжди питав той, хто чув цю оповідку вперше.
Микола таємничо позіхав і пояснював:
– Якір важко впізнати, але неможливо переплутати ні з чим іншим. Це завжди якась дрібниця, але саме вона тримає будинок на місці. Він може змінювати вигляді і форму, губитись і знаходитись…
– А для чого він потрібен, той якір? – якось поцікавився Петрик.
Микола зіщулився:
– Якщо доведеться покинути дім, візьміть якір із собою. І він допоможе відшукати дорогу назад. Навіть якщо й будинку вже не існуватиме, якщо зникне все, що було знайомим і рідним, якір приведе до свого корабля-будинку.
– А як знайти якір? Як його можна взяти із собою, якщо не знати, що він таке?
– Тут не підкажу, малий. Для кожного якір буде іншим, – сумно посміхнувся Микола. – Свій я давно загубив, тому і не можу відшукати домівку.
Петрик чув, що Микола перебрався до одеського передмістя вісім років тому, на початку війни, а в його оселі поселились чужинці. Тепер ці чужинці ракетами і дронами дістались і Петрикового будинку.
Коли після чергового обстрілу вирішили їхати, Надія сказала, що берег заміновано, а прохід до моря перекрито, щоб запобігти висадці російського десанту. Петрику не знав, про що вона торочить, але це явно було чимось поганим. З того часу дні й ночі минали в чужих домівках, готелях, автобусах і потягах, поки нарешті не вирішили зупинитись у невеличкому німецькому містечку. Сюди Надійку кликала давня подруга, та й з мовою, яку непогано знала, було легше адаптуватись.
Нарешті в будинку всі поснули. Петрик покопирсався у своєму закутку і дістав маленький плаский камінчик із заокругленими краями, який встиг покласти до наплічника разом з найнеобхіднішими речами «на пару днів» перед від’їздом. Коли Надія ще маленькою знайшла цей блискучий «скарб» на подвір’ї, назвала його «шоколадкою», сховала під подушкою і щоночі міцно стискала уві сні. Кілька разів, перестеляючи постіль, мама Надійки знаходила «шоколадку» і викидала до смітника, повторюючи:
– Таким камінням весь берег усіяно після шторму. Нащо їх ще й до оселі тягти?
Але камінчик щоразу повертався: Петрик встигав дістати його з відра в останній момент. Подорослішавши, Надія вже тримала «шоколадку» не під подушкою, а в скриньці з прикрасами. З часом і забула про морський подарунок. А Петрик пам’ятав. І раз наважився та поцупив його, сховавши поміж дріб’язку, яким любив гратись у сніжні ночі під завивання вітру.
Зараз покрутив у руці, замислився. «Шоколадка»? Направду, дуже схоже. Раптом посміхнувся і лизнув камінчик. Неочікувано в обличчя вдарила хвиля солоного вітру. Як таке може бути? Здалось, що стоїть перед відчиненим вікном своєї покинутої домівки. Смак нагадував одночасно пересмажені на вогнищі мідії, викинуті штормом на узбережжя водорості та нагріте до марева повітря. У вухах зашуміло море, а перед очима покотились величезні пінні хвилі. І чітке відчуття міцного зв’язку, що наче мотузка поєднує його з рідним домом. Петрик отямився лише за кілька хвилин. Знову лизнув «шоколадку», усе повторилось. Дивина! Це ж той самий «якір», про який колись розповідав старий хованець Микола! Дороговказ, який дозволить не збитись зі шляху і відшукати дім.
Тепер і печиво з молоком, що його Надія лишила біля грубки, смакувало майже по-домашньому. Домовик Петрик забрався на ліжко й поклав камінчик Надійці під подушку. Хай їй насниться море! Тепер був певен: вони обов’язково повернуться додому. Море чекатиме. «Шоколадка» допоможе знайти зворотний шлях.
Цікава така казка …
Хм… друга частина досить непогана і, загалом, варта того, щоб перетерпіти початок. Але сам початок… я декілька разів просто зупинявся намагаючись зрозуміти хто, що і де. От вони наче щойно заселились, а речі нерозібрані лежать вже аж три роки. От наче автор олзповідає, що “вона” знає німецьку, а в наступному реченні “йому” пощастило. Якщо поправити оці скачки на початку, буде взагалі дуже добре. Дякую за роботу. Успіхів на конкурсі.