“Сабака B.A.S.K.E.R. Хуана” оповідання з книги “Шерлок Холмс – останній бастіон. 300 років потому”

ШЕРЛОК ХОЛМС – ОСТАННІЙ БАСТІОН.
300 РОКІВ ПОТОМУ

Земна історія настільки багатогранна і непередбачувана, а час, що вона поглинає, летить так швидко, що загальмувати їй у дев’ятнадцятому столітті так само реально, як і в столітті двадцять другому. Тому народження Шерлока Холмса на триста років пізніше цілком можлива для неї подія.

СОБАКА B.A.S.K.E.R. ХУАНА
2296 рік

Тіні над Юкатаном

Я хочу розповісти історію, яка сталася зі мною та моїм другом Шерлоком Холмсом від якої в мене досі біжать мурашки по шкірі, коли я згадую про неї. І навіть зараз мій голос, що диктує айлінку начерки нового роману, злегка тремтить від хвилювання. Це сталося минулої осені. Після кількох років постійної роботи без відпочинку під дощовим небом Лондона, Шерлок нарешті зглянувся над нашими неабияк пошарпаними нервами і запропонував узяти довгоочікувану відпустку. Звісно нам обом, за рахунок компанії. І як справжній діловий чоловік побажав провести її разом. Я, звісно, з радістю погодилася. Ми спакували наші вже тепер великі SАКвояжі і дружною компанією попрямували в аеропорт. Година перельоту і ми приземлилися в зовсім іншому світі. Де немає щоденних дощів і туманів, що огортають, на небі завжди світить сонце, а зустрічні люди не поспішають тобі назустріч зі стурбованими обличчями, а завжди привітні і усміхаються. Ми прилетіли в Мексику. Два тижні нічого нероблення обіцяли стати незабутніми, підлити в наші понівечені душі нових яскравих вражень, дати заряд бадьорості на наступні роки. Воно так і сталося, хоча зовсім з іншим відтінком спогадів.

А починалося все цілком позитивно. Ми лежали на безкрайньому піщаному пляжі в гамаках, що гойдаються, розтягнутих між пальмами. І нічого, що вони були штучні, зате їхнє листя, по якому стрибали і щебетали справжні сойки і гракули, дуже добре захищає від пекучих променів південного сонця. Ми купалися в блакитних водах теплого моря і попивали екзотичні коктейлі, які галантно приносив Шерлок. Робив він це із завидною постійністю, не забуваючи при цьому сипати дотепними жартами про місцеві колорити, які оточували нас з усіх боків. У якийсь момент мені здалося, що ми справжня сімейна пара і це було надзвичайно приємно. Я навіть подумала – чи не закоханий він у мене таємно, але притаманна йому скромність і лондонська манірність не дають йому змоги зізнатися в цьому. Хоча, я б була не проти. Одного разу, коли мій джентльмен пішов по морозиво, я навіть надиктувала маленький абзац для своєї майбутньої книжки:

“Він, звісно, кохав її – по-своєму, тихо, ретельно, майже бездоганно. Любов його була випрасувана, як свіжа сорочка, складена в правильний квадрат і захована в найдальшу шухляду душі. Манірність заважала йому говорити вголос. Зізнання здавалося чимось неакуратним, зім’ятим, як невчасно відчинені двері. А він терпіти не міг відчинених дверей – особливо в почуттях”. Але ці рядки все ж радше з розряду мрій…

Однак, щойно я закінчила виливати свою душу айлінку, як несподівано побачила перед собою незнайомого чоловіка – мексиканця, з розстебнутими волохатими грудьми, чорними пишними вусами і солом’яним сомбреро на голові. Замість того, щоб просто пройти повз, він раптом зупинився і завмер, дивлячись на мене. У його очах читався неприхований інтерес до моєї особи. Це було вже цікаво, яке продовження з цього вийде, і як відреагує мій партнер, коли повернеться з двома морозивами. Напевно, попрямує за третім, підказав мій саркастичний характер. Поки я прокручувала в голові можливі варіанти розвитку подій, колоритний чоловік, що стояв переді мною, несподівано зробив крок до мене і, розплившись у білосніжній усмішці, запитав:
– Ви випадково не доктор Ватсон?
Це я очікувала почути найменше. Увесь мій розмріяний порив безслідно розтанув і якраз вчасно – у кінці дерев’яної доріжки, що веде до наших гамаків, з’явився Шерлок, він безтурботно ніс наші морозива.
– Так, таємницю розкрито, ви вгадали, – нарешті, зізналася я.
– Це просто дивно! – вигукнув незнайомець. – Побачити таку відому письменницю на нашому скромному пляжі. Я, до речі, ваш шанувальник. Ви тут одна, без героя ваших книг?
– Чому ж, – пролунав голос “героя” в нього за спиною, – я якраз, навіть, дуже тут.
Чоловік мимоволі здригнувся і тут же обернувся до Шерлока, який стояв позаду.
– Як це чудово, що ви вдвох у нас у гостях. Ви відпочиваєте чи по роботі?
– А вам це цікаво просто з допитливості чи з професійного погляду? – мій партнер зустрів непрошеного гостя без особливого ентузіазму.
– Ох, вибачте, забув представитися, мене звати Мігель, Мігель Суарес, я власник асьєнди “Ла Текно Мігель” і великий шанувальник детективних романів, а ваша остання книга, місіс Ватсон, не виходить у мене із голови.
– Міс, – поправила його я.
– Вибачте, я чомусь думав, що у вас сімейний дует.
– Так і є, але сім’я у нас ділова.
– Ах, ці англійці, вічно винайдуть щось отаке. Звичайно, звичайно, я забув – ви писали про це у своєму першому оповіданні “Пістрява стрічка”.
Шерлок продовжував стояти за спиною досить огрядного чоловіка, обійти його було практично неможливо. Морозиво в нього вже починало танути, тому я взяла ситуацію в свої руки.
– Мігелю, чи не будете ви так ласкаві, пропустити свого улюбленого героя до мене, а то наше морозиво скоро перетвориться на марну калюжу.
Мігель від своєї помилки змахнув руками і, повернувшись боком, пропустив Шерлока поперед себе.
– Ви, звісно, вибачте, що я так нетактовно завадив вашому усамітненню, але якщо ви мені виділите ще хвилинку, то впевнений, вам сподобається те, що я вам розповім.
Ми з партнером переглянулися і він, як джентльмен у всіх відносинах незалежно від статі, до кого відноситься його делікатність, сказав:
– Безумовно, сідайте на сусідній гамак, і ми із задоволенням вас вислухаємо.
Мексиканець одразу ж скористався пропозицією, потім відкашлявся і з деяким хвилюванням у голосі почав свою розповідь.
– Я теж трохи письменник. У вільний від роботи час я беру комп’ютер і по-старому починаю забивати в нього свої скромні думки. А оскільки я обожнюю детективи, – і він пильно подивився на мене, – то, природно, всі вони спрямовані в цей бік. Нещодавно я почав писати розповідь про одного фермера, такого як я, і ви знаєте сам злякався того, що вигадав.
– У якому сенсі злякались? – не зрозумів Шерлок.
– У сенсі, що мені стало моторошно від подій, які я придумав.
– Це вже цікаво, поділіться змістом, якщо це не секрет.
– Від вас і особливо від міс Ватсон – абсолютно ні, понад те вшаную за честь, якщо ви вислухаєте мене до кінця. Буде дуже цікаво дізнатися, як ви оціните мої літературні потуги.
– Що скаже наш головний літературознавець? – Холмс запитально подивився на мене, а я, як і личить шановному авторитетові, зручно влаштувалася з морозивом у гамаку і мовчки кивнула – починайте!
– Тоді слухайте, – і Мігель відкрив свій записник. З нього повільно і дуже розмірено полився авторський текст:
“Це сталося на третій день, як наша Марія народила лоша. Можливо даремно, що ми не звернули уваги на те, як вона народжувала його – в муках, які зазвичай не притаманні цим досконалим творінням, а може фінал чемпіонату Мексики з футболу відволік нас від такого незвичайного прояву священної миті, але якби ми були трохи уважніше до знаків, які походять від самої природи, нам би не довелося сьогодні з таким несамовитим завзяттям рятувати свої немічні тіла й зранені душі”.
Тут Мігель зупинив блокнот і прокоментував:
– Написано трохи пафосно, але далі буде коротше.
Ми задоволено кивнули. Можливо не тільки від того, що наш «пісьменник» настільки самокритичний, а від незвичайного відчуття в роті, що виникає щоразу, коли смакові кристали починають вибухати.
“На третій день це й почалося. Спочатку наш вірний сторожовий пес Альбатрос з’явився і ліг біля дверей замість того, щоб завзято ганяти овець по великому пасовищі. Тільки-но ми відчинили двері, як він стрімголов влетів до хати і з підібганим хвостом сховався під столом у найдальшому його кутку. Це викликало певне здивування в нашої управительки Лючії, але, бачачи, як ми бурхливо обговорюємо перемогу “Тітанес Ацтека”, вона не стала турбувати нас такою дрібницею. Зараз я розумію, що даремно. На четвертий день Хосе, наш головний молочар, заявив, що корови дали мало молока, з незрозумілих причин його стало менше вдвічі, а наступного вечора, вони взагалі перестали доїтися. Викликаний до нас ветеринарний лікар Рауль заявив, що це все через стрес. “Але який? Останні дні нічим не відрізнялися від інших!” “А це вам краще знати”, – відповів він схвильовано і став якось дуже швидко збиратися.
Зазвичай, після його огляду наших тварин ми завжди перекидаємося парою слівець за чашками міцної кави. Після його відходу я помітив, що мене все дратує, тоді я відніс це на проблеми з коровами. Але як з’ясувалося, не я один був у родині такий. Надвечір повернулася Лючія з установки сонячних вітряків на нашому задньому дворі і з жахом розповіла, що виразно бачила Ла Йорону*, яка плакала в променях призахідного сонця, а потім вбігли двоє моїх молодших – їм привидівся в глибокій западині сам Тескітліпоука Нуево, вони так яскраво описували його голосами, які заїкалися, що мені довелося, взявши рушницю, піти перевірити, хто там ходить із чорним дзеркалом замість обличчя і шепоче голосом давно померлих людей”.
– Вибачте, а чиїм голосом він шепотів, ви з’ясували? – перебив його Холмс.
– Голосом їхньої покійної матері, царство їй небесне. Вони так злякалися, що довго не могли отямитися.
– Вашої дружини?
– Ні, що ви, це ж оповідання.
– Добре продовжуйте, поки що дуже захопливо…
“Мої нерви були напружені до межі, я крався дном ущелини, тримаючи рушницю перед собою. Обережно пробираючись через зарості мертвих агав, обходячи купи старих поламаних дронів, я був готовий до будь-якого повороту подій. Серце моє калатало, здавалося, його удари луною відбиваються від нависаючої над ущелиною скелі. І тут я побачив його.
На тлі майже чорного неба він був схожий на зловісну тінь – величезні потужні лапи, шерсть на загривку, що стоїть дибки, вуха, що напружено стирчать, і довгий підібганий хвіст. На самому краю скелі стояв величезний собака. Він не рухався, але в його позі було щось нарочито страхітливе. Наче він знав, що я дивлюся на нього, і чекав, тихо, беззвучно.
Раптом, як взвод затвора, клацнули його зуби. Однак, це було останнім, що я почув. Стрімголов я вже біг у бік будинку. Ще ніколи в житті мені не доводилося так швидко бігати, але ніколи раніше мені й не було так страшно.
Вбігши в будинок, я зачинив за собою двері, засунув усі засуви і, продовжуючи тремтіти, налив собі повну склянку текіли, але вона не допомогла. Тільки тепер я зрозумів, що десь дорогою впустив рушницю, але мені було вже все одно…
Наступного дня ми знайшли першу задушену корову – хтось перегриз їй горло. Хто, я не знаю: жінка, що плаче, Тескітліпоука Нуево або мій монстр”.
Мігель закрив блокнот і з очима повними тривоги подивився на нас.
– Ну як? – запитав він схвильованим голосом.
– А що далі? – не втрималася я.
– Це поки що все, далі ще не написав, – зітхнувши, сказав Мігель. Він увесь аж звивався на гамаку, його руки нервово крутили блокнот, а обличчя було схоже на чорне дзеркало, про яке він щойно розповідав.
– Яка страшна і жаліслива історія, – Холмс, який вже встиг з’їсти морозиво, випустив довгу цівку диму, – ну, окей, ви нас умовили…
– На що?
– Як на що? Щоб ми взяли вас як клієнта.
Мігель на секунду оторопів.
– Але як? Як ви зрозуміли, що моя розповідь не вигадка скромного мексиканського фермера, який мріє про літературні лаври, а реальна історія?
– Ви хороший письменник, але поганий артист. І хоч на мою хитрість з приводу дружини ви не попалися, але ваші емоції були настільки награні, що зробити інше припущення, що весь театр спрямований на наші почуття, я не бачу. Мабуть, розрахунок був такий – під кінець впасти в сльозах нам на плече і в серцях зізнатися, що ця історія сталася насправді.
– Ви маєте рацію, я дійсно так і планував, – зніяковіло зізнався гість. – Але я  хвилювався по-справжньому!
– Безумовно, відсотків на двадцять п’ять, решту віднесемо на ваш не дуже-то високий театральний талант.
– А мені завжди казали, що я непоганий артист…
– Це з поваги, ну і з урахуванням специфіки місцевої театральної сцени. Але давайте повернемося до справи. Ви не пробували звертатися в поліцію?
– Пробував, але результат виявився схожим на реакцію ветеринара: бравий початок, швидке опитування членів сім’ї щодо наркотиків, галюцигенних грибів і священного кактуса “пейотля “** і швидке зникнення без особливих коментарів.
– Тоді зі свого боку я готовий повідомити, що попри те, що ми у відпустці, справа нас зацікавила. Правда, Ватсоне? Адже нам уже набридло пити одні й ті самі коктейлі з цим одноманітним видом на море?
– Мені – ні, – чесно зізналася я, – коктейлі мені подобаються…
– Проте, я як старший партнер пропоную вам долучитися до розробки нашої нової справи… хоча можете і повисіти в гамаку.
– Ні, дякую, я з вами, хто мені буде носити його, – я підняла руку з останніми не вилизаними краплями розталого морозива, – та і коктейлі, нарешті.
– Тоді очікуйте нашого дзвінка, Мігелю, сподіваюся, що ми не змусимо вас довго чекати, справа, як я бачу, невідкладна. Ватсоне, прийміть номер айлінка…
– Звиняйте, – раптом зніяковів гість і дістав із кишені гаджет, бачити який у натурі мені доводилося лише на рекламних стійках Айлінк компаній, – у мене ще по-старому, якось усе не перейду на нові рейки…
– А ну-бо, дайте потримати, – з цікавістю вигукнув Холмс і взяв у руку плоску штучку, люб’язно простягнуту нашим новим клієнтом, – ой ти, важкенька, ніколи не думав, що в ній стільки металу.
Коли мексиканець пішов, Холмс запитав, що мене найбільше здивувало в цій історії? Я зрозуміла, до чого він хилить: щоб я як “літературознавець” розібрала розповідь Мігеля з точки зору психоаналізу. Знову хоче подивитися, як далеко я просунулася в розумінні базових положень його дедуктивних методів. Тому чесно і відверто сказала:
– Ніколи не думала, що хтось може ще користуватися телефонами.
Холмс мовчки повів бровами, але як людина ввічлива і вихована, одразу ж підтримав новий напрямок розмови.
– Це його сімейна традиція, – сказав він рівним голосом.
– Чому ви так думаєте?
– Ви бачили який затертий у нього чохол? Не одне покоління має його експлуатувати, щоб довести буйволову шкіру до такого стану.
Однак властивості шкіри парнокопитних мене цікавили мало, тому я одразу перескочила на іншу тему:
– Холмсе, а вам не здалося дивним, що “галюцинації” всіх учасників почалися в один і той самий день. Можливо, не так уже й не права поліція, ставлячи свої запитання?
– Відповідаю на перше запитання – здалося, а на друге – можливо. Однак механізм впливу, впевнений, був інший. Ви ж не думаєте, що й діти могли нанюхатися або наковтатися цієї гидоти?
– Ну, а якщо вона випадково потрапила в їжу?
– Сумніваюся, що “випадково” – це могло статися тільки за чиїмось злим наміром, якщо, звісно, справа в їжі. Наша відпустка стає багатонадійною, ви згодні, Ватсоне?
– Безумовно…
-Тоді завтра повідомляємо, що ми готові? – і з цим запитанням, яке не потребує відповіді, Холмс побіг купатися.
Але дочекатися завтра нам не вдалося…

* Ла Йорона – славнозвісна жіноча постать мексиканського фольклору, за переказами втопила своїх дітей через зраду коханого, а потім, збожеволівши від горя, блукає уздовж річок і страждає через скоєне;
** кактус пейотль – використовується в ритуалах народів Мексики як галюциген.

Сліди титану.

У маєтку Мігеля нас зустріли налякані працівники та запах горілого пластику. В ангарі для агро-дронів залишилися лише оплавлені корпуси. Вітати гостей ніхто не вийшов, усі були в стані шоку від події. Пожежа спалахнула рано вранці, і поширилася так швидко, що врятувати бодай залишки техніки заспані охоронці зовсім не встигли. Деякі з них перемазані сажею та просмолені їдким димом досі ходили подвір’ям у нічних комбінезонах. Мігель теж не вийшов нам назустріч.
Його ми знайшли в головній вітальні маєтку. Він сидів, відкинувшись на дивані, з напівпорожньою склянкою в одній руці й запаленою сигаретою в іншій. Очі його були заплющені, він важко і переривчасто дихав.
Ми увійшли в накурене приміщення, залишки сизого диму ще витали під стелею. Відчувши, що хтось з’явився у вітальні, він розплющив очі й нерозуміючим поглядом подивився в наш бік. Потім, відпивши трохи текіли, вставив сигарету в зуби. Його обличчя виражало «повну готовність» до зустрічі, на яку він нас запросив. Його пишні вуса стовбурчилися, рука тремтіла, здавалося, він щойно пережив серцевий напад.
– Що, зовсім погано, на вас обличчя немає? – схвильовано запитав Холмс.
– Це ми з племінничком поспілкувалися, покурили називається.
– То це ви спалили ангар?
– Ні, ми курили вже після пожежі.
– А я думав, ви схвильовані нею…
– Пожежа – це теж, але дрібниця порівняно з нашими розбіжностями.
– І які протиріччя можуть бути настільки значущими в цій ситуації?
– У нас протилежні погляди на розробку руди.
– І в чому вони полягають?
– Він хоче продати частину землі великій компанії за великі гроші, – ледве вимовив Мігель, – каже, що наш примітивний видобуток берилію вже позаминуле століття, а я, звісно ж, проти цього – не можу розбазарювати землі, які дісталися мені так тяжко, – він потягнувся за черговою сигаретою. – Хоча може він і має рацію, дивлячись на ту нечисть, що у нас завелася, можливо, це єдине правильне рішення. Плюнути на все, продати до біса і рудник, і асьєнду, прикупити готельчик на березі моря, поки все не згоріло. Як ви думаєте?
– Я б так не поспішав на вашому місці, адже не для цього ж ви нас запросили?
Міркуючи про майбутнє та тужачи про старе, господар асьєнди важко зітхав, а ми все так само стояли перед ним. Раптом він стрепенувся:
– Ви сідайте, сідайте будь ласка, а я можна, ось так полежу трохи. Якийсь занадто складний ранок сьогодні.
– Ми бачимо, добрим його не назвеш.
Шерлок і я розмістилися на дивані навпроти нього.
– Якщо ви не проти, я складу вам компанію, все одно тут усе прокурено, – і Холмс, діставши трубку, став забивати її своєю знаменитою сумішшю.
– Звичайно, паліть на здоров’я, мені буде приємно поспілкуватися з вами і через колечка диму, вони, кажуть, об’єднують.
– Так, у вашій особі справді пропав письменник, можливо, ви коли-небудь закінчите книгу, якщо все завершиться гладко…
– Або не завершиться, після пожежі в моєму маєтку, я вже ні в чому не впевнений.
– Якщо можете, то розкажіть нам його історію. Ви сказали, що маєток дістався вам із великими труднощами.
– О, це давня історія, в якій більше тіні, ніж світла.
Ми з Холмсом розташувалися зручніше і приготувалися слухати. Цікаво, він такий самий гарний оповідач, як і письменник?
– Ця асьєнда, наскільки мені та місцевим архівам вистачає пам’яті, споконвіку належала нашому роду. Вона з прадавніх часів носила горду назву “Ла Текна Мігель”. Тому ми всі тут Мігелі: я, мій батько, і дід, і прадід, і надалі – усі були Мігелями, щоправда, не всі з нас володіли цими землями.
– Тобто? – здивувався Холмс.
– Це означає, що мій прадід Мігель їх змарнував. А при дідові зародилася наша сімейна місія – відновити справедливість – отримати землі назад. Думка про те, щоб повернути колись втрачене володіння, передавалася нам із материнським молоком. У діда це не вийшло, батько теж не досяг успіху в цій справі, а я зміг.
– То це ви здійснили мрію поколінь?
– Так і дуже пишаюся цим. Тож ви розумієте, чому я так ставлюся до ідеї свого племінника, хай би це й озолотило нас.
– Як ви отримали ці землі назад?
– Я виграв їх у карти.
– У карти, це цікаво. Яким таким чином?
– Банально, я познайомився із власником, він виявився завзятим картярем, який вдавав із себе професіонала. Я його обіграв, ось і все.
– Ставкою, я так розумію, була земля?
– Ну так…
Холмс задумався над сказаним, судячи з виразу його обличчя, у нього в голові щось не складалося.
– А як ваші предки втратили землю?
Мігель зам’явся на деякий час, мабуть, тема була не з приємних.
– Прадід теж програв у карти…
– Ага, тобто ганяти тисячі гектар і сотні людей за картковим столом – це в дусі вашої родини?
– Виходить, що так.
– А як давно ви її отримали назад?
– Та вже скоро двадцять років буде.
– А старий, у якого ви виграли, як поживає?
– Вже давно помер.
– А діти, онуки від нього залишилися?
– Та біса його знає…
– Ватсоне, будьте ласкаві, поки ми тут продовжуємо спілкування – погортайте Нейронет, вивчіть питання.
Я із задоволенням підключила до справи свій айлінк, і на мене посипалася рясна інформація. Незабаром я вже була готова ставити запитання.
– З вашого дозволу, панове, я вас трошки потурбую – розбавлю розмову пізнавальними фактами.
Холмс із цікавістю сприйняв пропозицію, а господар асьєнди із настороженістю.
– Скажіть, Мігелю, – почала я здалеку, – вам ім’я Карлос Бурітос нічого не говорить?
– Прізвище говорить – його носив колишній власник, у якого я виграв землі.
– Карлос – це його син.
– Можливо.
– Так от, Карлос живе в одному з ваших сіл.
– Так, це цікаво, я й не знав. Бурітос тут, як навозу на фермі, прізвище у наший місцевості поширене. Але він на мене не працює, тоді я б був у курсі.
– Безумовно, він працює в казино в місті, охоронцем.
– Мені це ні про що не говорить.
– А мені багато чого, – втрутився Холмс, який уважно слухав наш діалог, – ситуація навколо карт мені дедалі більше починає подобатися, або точніше – не подобатися. Розкажіть детальніше, як ви виграли землі у старого?
– Ну, – зам’явся Мігель, – наскільки я пам’ятаю, ми багато пили текіли, старого бренді, робили різні ставки, я в нього виграв шматок землі під далекими пасовищами. Потім я напився так, що вже майже не розумів і хотів узагалі відмовитися грати, але він наполягав. Старий був дуже завзятий гравець….
– І що було далі, як ви вийшли із ситуації, як уся земля зрештою опинилася у ваших руках?
– Він, бачачи, що я вже ніякий, запропонував поставити всі землі, що залишилися, проти тієї, що я на той момент виграв у нього.
– І ви погодилися?
– Довелося…
– Але як же ви виграли, якщо були вусмерть п’яним?
Мігель із відповіддю забарився, мабуть, тема йому була не дуже приємна.
– Зрозумів в якому стані я перебуваю і відчуваючи, що я погоджуся практично на будь-яку його пропозицію, він зажадав довести партію до кінця. Бідолаха вже передчував виграш…
– І що було далі?
– Він сказав, якщо я сам не можу грати, то за обов’язком честі це має зробити хтось із тих, кому я довіряю. Я одразу зрозумів, на кого він натякає. Поруч із нами весь цей час сидів і іноді давав мені поради мій племінник.
– А старий чув їх?
– Звісно, і посміхався, крізь свої сиві вуса.
– А ви порадами скористалися?
– Ні, звісно, настільки вони були дурні.
– Я так розумію, що старий запропонував, щоб замість вас партію дограв ваш племінник?
– Так і було.
– І як так вийшло, що цей немічний у картярському сенсі, “племінник” виграв вам цілий статок?
Але Мігель мовчав, тупо дивлячись у підлогу. Він курив чергову цигарку наче розчинившись у власному диму.
– Я прямо й не знаю, так вийшло, – невпевнено сказав він.
– Мігелю, я бачу ви щось не договорюєте. Але це дуже важливо, так ми не зможемо побудувати довірчі стосунки і в підсумку захистити вас.
– Добре, я розповім. Я не був “добряче п’яний”, як ви кажете, а тільки прикидався таким, а мій племінник був картярським шулером високого класу, якого я залучив спеціально для цієї зустрічі. Тепер, я думаю, вам все зрозуміло.
– І “племінник” зовсім не племінник. Так я розумію?
– Правильно розумієте. Ось, я все розповів, але про це не знає ніхто в нашому сімействі і вас прошу зберегти цю таємницю.
– Це ми зробимо, без особливого задоволення, звісно, але раз ви наш клієнт…
– Ось бачите, а ви казали, що я поганий артист.
– Беру свої слова назад, але давайте повернемося до наших баранів. Як ви думаєте, старий Бурітос зрозумів, що ви його підставили?
– Не думаю або принаймні виду не подав.
– Що було далі?
– Та нічого, ми закріпили угоду в картярського нотаріуса і все.
– А з вашим “племінником” як справи? Він не міг проговоритися? Бовкнути де-небудь по п’яні? Це був ваш знайомий чи за оголошенням?
– Знайомий, ми з ним іноді перетиналися на турнірах, картярських…
– Ясно. Як давно ви з ним контачили?
– Півроку тому.
– І все було окей, нічого незвичайного?
– Так, нічого не помітив.
– Погано, що ви не відстежували нащадків старого Бурітоса.
– А вони-то тут до чого?
– Нікому не відомо, чи є в його нащадків якась інформація про ту вашу картярську гру чи ні. Ніхто не може гарантувати, що не стався витік про вашу театральну майстерність, я натякаю на «племінника». А з урахуванням специфіки роботи сина старого, є всі передумови думати, що той може бути причетний до того, що у вас відбувається, включно з пожежею. У людей такої професії за умовчанням можуть бути відсутніми моральні обмеження на подібного роду дії.
– Усе можливо – ви праві. То що ви пропонуєте? Які будуть ваші наступні кроки з огляду на ситуацію, що склалася?
– Ми хочемо зустрітися з вашим «племінником», не тим, з яким ви сьогодні покурили, а з тим, що повернув вам землі…
– Якось їх забагато, як для простої справи, – підтримала я боса, відчуваючи, що розслідування наближається до кінця, – мені вже хотілося знову повернутися до улюбленого гамака і лежати в ньому, чекаючи, коли мій діловий чоловік принесе партнерці черговий коктейль.
– Що забагато – це точно, – Шерлок був напрочуд стурбований, – а те, що проста – не впевнений.
– Начебто ж усе складається, як за сценарієм – ви так чітко змалювали ситуацію…
– Це ще покаже аналіз ситуації на місці. Нам би для наших прогулянок місцевістю гідного провідника, ну, і координати “племінника”.
– Вам у всьому допоможе моя права рука – доктор Суарес, і не дивіться, що він трохи застарий, він по льянос* дасть фору будь-кому, зокрема й мені. Він же і відвезе до “племінничка”, – і господар асьєнди знехотя всміхнувся.

* Льянос – плоскі угіддя для випасання худоби.

                                                             * * *
Наші відвідини “ел тахура “* були своєрідними, мені одразу пригадався наш вояж у “Сади Семіраміди”, тільки цього разу велосипеди були електричні, та й краєвиди, що пропливали повз нас, були зовсім не орбітальні: без вулиць, будинків і численних перехожих, та й дорога під колесами була не рівною, вкритою асфальтом, а простою земляною з природними вибоїнами, ямами і заметами сухого, вимитого дощами піску. Ми їхали вздовж дерев’яних парканів, які стояли тут, напевно, не одну сотню років; пасовищ із колись огрядними коровами, що відмовлялися щипати траву, на яких уже починали проступати ребра; селян, які працюють у полі і крадькома озираються на незнайомців, котрі ризикнули в такий час їздити на велосипедах.
Суарес бадьоро кермував першим, Холмс за ним, а я трудилася останньою. Електробайки виявилися дуже доречними – відстань до будинку, де жив “племінничок”, становила не менш ніж 30 миль. Ми дуже поспішали, щоб застати його вдома, поки він не поїхав на “роботу”. Шахрайська робота у цій справі зазвичай вечірня тож ми мали усі шанси впіймати його ще вдома. Але нам не пощастило, будинок був зачинений, наш “об’єкт”, за словами сусідів, щойно виїхав у невідомому напрямку. Це було не дуже приємно, але з урахуванням того, що колеса за нас крутить електричний струм – не смертельно.  Зітхнувши, ми виїхали в бік казино, де, за словами Мігеля, і “працював” шулер (за певну комісію на користь грального закладу), і обдурював тих, хто хотів розлучитися з грошима. Однак і там його не виявилося. Шеф казино, після поставлених нами “правильних” запитань, зізнався – “працівник” повідомив, що його сьогодні не буде і взагалі він бере “відпустку” на невизначений термін. Усе це було дуже підозріло і ще більше наводило на думку, що ми на вірному шляху.
– Ось, хтось сумнівався, що справа пахне зливом інформації… – підсумував нашу поїздку Холмс, – було б дивно, якби дві зацікавлені особи не знайшли спільну мову, стільки часу проводячи разом.
Я запропонувала замість “відпускника” трохи потрусити кандидата в головні лиходії – сина старого – Карлоса, але Холмс, недовго поміркувавши, сказав:
– Поки ще рано…
Повернувшись надвечір, втомлені і зовсім не задоволені проведеним днем, мої чоловіки, мене як жінку відправили відпочивати, а самі попрямували надолужувати згаяне. Їм треба було зробити щось, що могло б хоч якось скрасити невдачу із “племінником”.

Цього вечора я вперше пошкодувала, що в нас із Холмсом не спільне ліжко, а він не мій справжній чоловік. І це зовсім не про секс чи еротику. Просто виникло пекуче бажання до кого-небудь притиснутися у мить, коли тебе охоплює нестерпне відчуття безпорадності перед якимось дивним страхом, що йде зсередини. Невже просте перебування далеко від звичного середовища проживання може так жорстко впливати? У мене почалася панічна атака, тільки-но я подивилася у невеличке стрілчасте віконце в нашій спальні і зрозуміла, що воно не відчиняється. А раптом станеться пожежа або землетрус і вхід буде охоплений полум’ям або завалений балками? Як я тоді виберуся звідси?
Я ввімкнула яскраве світло і забилася в куток подалі від вікна, яке здавалося мені якимось монстром, що бажає всмоктати мою понівечену душу. Скільки це тривало, я не знаю, як раптом двері відчинилися, і в них увірвався хиткий Холмс, на ньому не було обличчя. Забруднений чорною сажею, він, не дивлячись на мене, пройшов у ванну кімнату й увімкнув воду. Через деякий час мені здалося, що вона занадто довго ллється. Це відволікло мене від моїх переживань, і я, забувши про підступне вікно, підкралася до дверей. Прислухалася, вода продовжувала текти, а в іншому була повна тиша.
– Там всі живі? – постукала я у двері, але Холмс не відповів.
Тоді я потягнула за ручку, і двері причинилися. Я заглянула в щілину, що утворилася. Те, що я побачила, вразило мене своєю безглуздістю. Шерлок як був в одязі, так і сидів на зачиненій кришці унітазу, а з раковини водоспадом лилася вода на підлогу, на якій уже утворилася гігантська калюжа. Я кинулася до крана і закрила його. Холмс подивився на мене нерозуміючим поглядом. Ніколи не забуду його взір – він пронизав мене наскрізь, ніби мене не існувало. Я помахала перед його очима, але він ніяким чином не відреагував – не моргнув, не вимовив жодного слова, просто продовжував дивитися кудись у далечінь крізь мене. Так тривало хвилину, іншу і раптом він знепритомнів. Його худорляве тіло вмить, мов у гумової ляльки знемогло і скотилося з унітазу на мокру підлогу.
Дивлячись на такий стан шефа, я геть забула про свої жахи. У цю хвилину в мені прокинулося моє військове минуле. Як пораненого бійця я підняла немічне тіло Холмса з калюжі й потягла до кімнати. Там роздягла до памперсів (напрочуд промокло все, крім них) і, піднявши на ліжко, вкрила ковдрою. З’ясування ситуації я відклала до ранку. У якомусь липкому маревному сну минули залишки ночі, і я, щойно з’явився перший світанок, була готова до продовження нашого бою з невідомою силою. Що така існувала на цій асьєнді я вже не сумнівалася. І виникала вона ночами – вранці мене повністю попустив той незрозумілий напад страху, зараз вікно виглядало звичайним і цілком гостинним, за ним простягався приємний для ока краєвид на сільські юкатанські угіддя.
Незабаром і Холмс розплющив очі. Я сиділа біля нього і дивилася на його реакцію після прокидання. Чи пам’ятає він, що сталося з ним? Але, мабуть, Холмс належить до того роду людей, які ніколи не втрачають нитку подій, що відбуваються. Навіть без свідомості.
– Як ви мене роздягли? – було перше запитання, щойно розплющивши очі, він зрозумів, що лежить у ліжку.
– Мені не звикати, уявила, що ви поранений боєць і вам потрібна термінова допомога. Зробила переливання крові, промила рани, поставила клізму, – відповіла я серйозним тоном, ледве втримуючись від сміху, дивлячись на його фізіономію, що витягнулася від моїх слів.
– Але, як мені здається, я не був настільки плохий? – спробував виправдатися мій “пацієнт”.
– Гаразд, розслабтеся, я пожартувала, але ви з вечора був справді ніяким, щоправда, і я теж перебувала не в найкращому стані. Хтось або скоріше щось нас добряче струсонуло.
– І я навіть припускаю, про що може йти мова…
– А ось тут, пацієнт, я попрошу детальніше…
– А можна я покурю? Якось не вистачає дечого для остаточного прочищення мізків. Чи не подасте мені мій курильний набірчик?
Я із задоволенням підійшла до етажерки, де зберігалася знаменита у вузьких колах (тобто в моєму і його) металева коробка. У ній на м’якій подушечці лежала уславлена люлька, біля якої скромно примостився пакетик із сумішшю марихуани з тютюном у співвідношенні, яке Шерлок тримав у таємниці, навіть від мене. Ця пропорція давала йому можливість здійнятися над буденністю, але не злетіти занадто високо. Одразу поруч лежала і пачка особливих кедрових сірників. Розпаливши люльку і випустивши перші тремтячі колечка диму, він почав розповідати…

* Ел-тахур – шулер по-мексиканськи.

                                                            * * *
– Ми вирішили з доктором Суаресом трохи оглянути територію. Я його попросив відвести мене до того місця, де Мігель уперше нібито побачив собаку. Наш шлях у призахідних променях сонця спочатку проходив через пустельні пасовища, потім ми петляли крізь зарості агави, а незабаром почалася пересічена місцевість із висохлими руслами річок, неглибокими ярами, величезними кактусами, що стирчать із потрісканої землі.  Тут ми залишили наші велосипеди і далі пішли пішки. Місцевість була надзвичайно чудова, і я з насолодою вбирав навколишні простори: у далечінь ішов нескінченний льянос; десь на обрії, чи то це був міраж, чи то насправді, височіли туманні гори; сонце сідало за обрій, і земля навколо нас перетворилася на таку собі зеброву шкуру – тіні від гігантських кактусів дуже екзотично стелилися по ній.
Ми піднімалися все вище і вище, вузька стежка між камінням вела нас до невисокого плоскогір’я. Червоне небо поступово змінилося щільною синявою, запалилися перші зірки. Над нами не було жодної хмаринки, навкруги панувала повна тиша і тільки трелі цикад перегукувалися зі співом козодоїв. Нічого не говорило про те, що на цьому шматочку планети щось відбувається. Я сам уже починав вірити, що всі страхи господаря асьєнди проста гра збудженої фантазії.
Помста з боку скривдженого нащадка, який втратив землі, – це зрозуміло, а все інше просто зі сфери багатої уяви письменника, що не відбувся. Так непомітно, стрибаючи з каменя на камінь, ми підійшли до глибокої ущелини, над якою нависала висока скеля. Тут нібито і сталася та зустріч, що нам описав Мігель у своєму незабутньому творінні. Я як людина допитлива і невгамонна навіть заявив про бажання піднятися на скелю, але це виявилося справою зовсім не простою. Підійшовши до неї, я став опрацьовувати маршрут, як краще це зробити і раптом мені привиділося, що я зриваюся зі скелі. Я це побачив у найдрібніших деталях, ніби зі мною це вже сталося. І це було жахливо, я буквально відчув біль від кожного удару о каміння під час свого падіння. Такого жаху я не зазнавав ніколи, і головне, я нічого не міг із цим вдіяти, мій мозок незалежно від мене крутив одну й ту саму картину: я зриваюся зі скелі, лечу шкереберть донизу, по ходу б’юся об скелі, що виступають, і завершую падіння хрускотом поламаного хребта. Навіть зараз, згадуючи цей кошмар, я відчуваю, як у мене по шкірі біжать мурашки.
Як ми дісталися до будинку, я не пам’ятаю, проте доктор Суарес був не в кращому стані, я ледве встигав за ним на зворотному шляху. І ще в мене на підсвідомості залишився відбиток, можливо, це з царини моєї хворої на ту мить уяви, найімовірніше, мозок просто спроєктував на підкірку те, що описав нам Мігель у своїй жахливій розповіді: в якусь мить я обертаюся і бачу на тлі майже нічного неба ще більш темний силует гігантського собаки. Очі його світяться, а з роззявленої пащі йде вогонь. Далі ти знаєш. Але однозначно можу сказати – наші мізки потрапили під сильний психотропний вплив. Я колись уже проходив щось подібне в ГБР, коли панічна атака стає некерованою і всеосяжною – мозок резонує і багаторазово посилює твої власні страхи.
– Хочете дещо скажу, щоб вам стало легше?
– Ну, давайте…
– Учора ввечері мої мізки теж «штормило». Звісно, об’єкт моїх фантазій був набагато скромніший і не з вогняними очима, але теж дуже вражаючий.
Холмс подивився на мене співчутливим поглядом.
– А я думав, ви добре відпочили після нашої денної подорожі. І хто ж ваш об’єкт переживань?
– Ніколи не повірите – моїм супротивником стало ось це вікно.
– І в чому ж воно завинило? – у Холмса здивовано піднялися брови.
– Не пускало мене на волю під час пожежі.
 Мій партнер із цікавістю підійшов до вікна нашої спальні і став уважно вивчати його.
– Так, віконце незвичайне, – він поколупав його пальцем, дістав лупу, вивчив поверхню, – воно бронебійне, зі спеціальною плівкою від куль, хоча в Мексиці це не дивно.
– Ось бачите, як би я врятувалася, якщо б почалася пожежа в будинку? Я навіть не змогла би його вибити!
– Окей, нічні проблеми окреслено, а значить майже переможено, пропоную тепер зосередиться на наступному виклику.
– Якому?
– На сніданку, підемо подивимося, що запропонують нашим шлункам місцеві кулінари…

Поки накривали на стіл наш перший сніданок, кожен займався своєю справою: я сиділа в м’якому кріслі й переглядала останні новини, надані айлінком; Холмс з виглядом кота, що вполював мишу, стояв перед вікном і курив свою люльку; господар будинку нервово ходив дещо осторонь і про щось сперечався телефоном.
– У нас знову проблеми, – збуджено звернувся він до нас, закінчивши розмову, – ще одну корову знайдено з перегризеним горлом, а шахтарі відмовляються виходити на роботу. Другу зміну поспіль нещасний випадок у шахті, цього разу зі смертельними наслідками. Кажуть, що Тескатліпока* вселився в наш рудник, і вони тепер бояться брати кирки в руки.  Ви розумієте, про що я, Холмсе?
Мене здивувало слово «кирки», я його чула тільки в музеї новітньої історії, але мій шеф наче не звертав уваги на то, що говорить Мігель, він уважно спостерігав за тим, що відбувається у дворі.
– Я вас чую, але це потім, краще поясніть мені, що тут коїться? Можете підійти до мене?
Я відразу підскочила з крісла, господар асьєнди теж, невдоволено бурмочучи, але підійшов.
На мій погляд, нічого особливого на подвір’ї не відбувалося, звичайна провінційна картина: безліч дворових мешканців від курей і кішок до кіз і собак заповнили весь внутрішній простір від стін будинку і до найближчого паркану. Деякі тварини бігали двором або лежали на землі, а частина з них ще неспішно виходили з-за сусіднього кута.
– Що ви хотіли сказати? – весь у власних турботах Мігель застиг поруч із Холмсом.
– Я хотів запитати, що це за демонстрація? Звідки вони всі йдуть?
– А що вас дивує?
– Ніколи не бачив, щоб така різношерста живність ходила так злагоджено.
– Ну спали десь, зараз повертаються, нічого незвичайного…
– А вони завжди так поводяться? На ніч організованими колонами йдуть кудись спати, а вранці так само дружно повертаються? Їм не вистачає тільки гасел у лапи та крила: “Ми за впорядкований спосіб життя”.
– Хіба це проблема, от у мене – це так!
– Згоден, ця демонстрація не проблема, але, можливо, розуміння її витоків допоможе вирішити вашу проблему. Ви б не могли попросити когось з’ясувати, звідки прийшло це різношерсте стадо.
– Якщо це так важливо, то я дам розпорядження доктору Суаресу з’ясувати це питання.
– До речі, як ви сьогодні спали?
– Чудово, я випив кілька склянок текіли перед сном, і мені всю ніч снилися кактуси – я був одним із них.
Ми з Холмсом переглянулися.
– Це ще одне підтвердження на користь моєї теорії.
– Якої? – не втримався Мігель.
– Теорії змови курей, собак і овець, – віджартувався мій бос, – дайте нам першоджерело ранкової ходи дворової живності, і я постараюся відповісти на ваше запитання.
Але господар асьєнди, мабуть, не вловив тонкощів думки видатного детектива і, махнувши рукою, втік коридором далі з’ясовувати стосунки зі своїми підлеглими.
– Холмсе, чому ви так причепилися до цих нещасних тварин? – запитала я, щойно ми залишилися з ним наодинці.
– Тварини дуже чутливі до різного роду психотропних хвиль. Те, що відбувається тут ночами, вони відчувають краще за нас, звідси й падіння надою корів. Уся дворова живність, та, що має свободу пересування, природно, з приходом ночі намагається врятуватися від випромінювання і, мабуть, знайшла таке місце, раз ходить туди-сюди табунами.
– А як це допоможе в нашому розслідуванні, якщо ми знайдемо це місце? Вирушимо туди на ніч разом із ними?
– А, чому б і ні? Краще слухати як жують і пукають наші молодші брати, ніж піддаватися таким атакам. А там, можливо, і з’ясуємо дещо…

*Тескатліпока – зле божество Ацтеків, що відповідає за темряву, чаклунство і руйнування.

Синопсис