Принци вже не ті

З дитинства Людмила М. мріяла потрапити до казки. У ній вона бачила себе осяйною від щастя та діамантових прикрас. Вона сто разів перечитувала казку про Попелюшку, бажаючи опинитися на місці головної героїні у фінальній частині цієї ванільної історії. Початок казки, звісно, Людмилі не подобався, та й не збігався з життєвим сценарієм її дитинства.

Старша з трьох дітей, Люда народилася в маленькому селі, яке загубилося в лісовій гущавині. Батьки, на превеликий її жаль, людьми були працьовитими, оточили себе гектарами землі та домашньою живністю. Але на своєму прикладі підростаюча Люда довела, що любов до фізичної праці генетично не передається. У яскравих барвах вона розповіла своїм родичам, що життя її рано чи пізно наповниться чарами, проступлять вдалині контури замку (або будинку розміром із замок), і почне вимальовуватися з блакиті туману силует закоханого принца. До красеня Люда кинеться назустріч, закинувши копаницю куди подалі. Розповідала вона про свої солодкі перспективи, підгортаючи картоплю, коли сонце нещадно заливало село червневою спекою. Тоді приголомшені родичі списали все на тепловий удар. Але роки йшли, а Люда покірно продовжувала чекати, коли щастя звалиться на неї всією вагою апетитних форм, і вирішальну роль в очікуваному успіху зіграє хрещена. Тим паче, що хрещену Люди через магічні витівки з села зі скандалом випхали, і вона подалася в столицю заробляти гроші надприродними здібностями.

Вісімнадцятий день народження Людмили припав на серпневий похмурий день.

— Їду шукати свою хрещену, — оголосила батькам, похапцем закидаючи у стару дорожню сумку свої речі.

— Та ми ж не спілкуємося з нею… Років сім уже як і не бачились, і номер телефону не знаємо.

— Я знайду її, — впевнено відповіла Люда.

Батьки дали на поїздку згоду, кілька разів повторивши, що чекають на неї додому не пізніше ніж через тиждень. На шляху до автостанції майбутня принцеса, співаючи веселу пісню, оббігала відбиток маленького сонця в коричневих калюжах. На розмитій дорозі залишалися глибокі сліди від гумових чобіт батька — їх було вирішено зоставити в будівлі вокзалу, а для асфальтованої реальності взути нові кросівки.

Дізнатися адресу хрещеної було нескладно. У регіональній газеті вона щотижня розміщувала рекламу своїх послуг: «Усі види чаклунства. Недорого. Акція місяця — блокування слова «ні» у вашого чоловіка з 25-відсотковою знижкою!».

Біля потрібної квартири Людмила потопталася трохи, перш ніж наважилася натиснути кнопку дзвінка у хитромудрих бронзових візерунках. Відчинила двері тендітна блондинка без віку в шовковому халаті й капцях на підборах, її пухнасте волосся на потилиці було екстремально підняте (чи то модна зачіска, чи то вона давно не розчісувалась), у руці диміла тонка сигарета.

— Євпаторія Евкаліптівна? — тремтячим голосом запитала Люда.

— Мене звуть Євлампія Еклізіастівна, — видихнула крізь зуби блондинка, а її сигарета зашипіла, мов змія.

— А, вибачте… Я до вас.

Плутаючи слова й запинаючись, Люда коротко пояснила хрещеній, хто вона й навіщо приїхала.

— Чудово, — посміхнулася Євлампія, — проходь…

Маленький передпокій переходив у напівтемну кімнату з мінімальним набором меблів: круглий стіл, стілець із гнутою спинкою та старовинний диван із дерев’яними левовими головами на підлокітниках. Вікна були заглушені темно-бордовим оксамитом.

— Ух ти, — гепнулася на диван Людмила, — це справжнє житло відь… тобто феї! Ви ж фея?

— Можна й так сказати. То ти приїхала, щоб…

— …знайти принца. З вашою допомогою. А чи можна почати магічне перевтілення прямо зараз?

— Може, чаю поп’єш? Або кави?

— Ні, дякую… Розумієте, я хочу, щоб у мене було так, як у казці про Попелюшку… Ви ж знаєте цю казку?

— А чому саме цю казку обрала? Тобі що казок мало?

— Ну Попелюшка — найзручніша казка.

— Зручна казка?

— Так. Наприклад, «Дванадцять місяців» у наш час дуже ризикована. Треба лісом ходити, щоб знайти дванадцятьох чоловіків… А там хто його зна, чи то місяці будуть біля огнища сидіти, чи якісь маргінали. Про Білосніжку схожа історія. Ні, я все розумію, але жити у хащах із сімома…

— Але ж твоє бажання бути сучасною Попелюшкою — не оригінальне. Зараз майже кожна, хто в столицю приїжджає, намагається собі короля чи принца урвати…

— Але ж не в усіх є справжня фея-хрещена.

—  Слухай, а може тобі просто знайти роботу? Чи продовжити навчання? Є варіант, що тобі сподобається, і тоді ніякі казки не потрібні будуть.

— Працювати? Маючи хрещену, яка може феячити? Ха-ха…

— То що ти конкретно хочеш від мене?

— Я хочу, щоб ви прикрасили якось мене і на бал відправили… До речі, де тут бал знайти?

— Та балів щодня в місті достатньо. Сьогодні, наприклад, новий нічний клуб відкривається…

— І що, на кареті можна туди?

— Карета? Зараз на календарі двадцять перше століття, чи не в курсі? На кросовері доправлю тебе туди.

— Євразія Еклерівна…

— Слухай, називай мене скорочено…

— Лампа?

— Єва!!!! — хрещена так блиснула очима, що Люда про всяк випадок подивилася на свої пальці — чи не з’явилися на них перетинки, як у жаби.

— А чарівну паличку маєте?

— Знайдеться, — у руках Єви з’явився сріблястий предмет, схожий на кулькову ручку, — ну що ж, почнемо з твого перевтілення.

— А можна мені зробити пухкі губи, високі вилиці, довгі вії…

— Ф-у-у, справжні феї на це не розмінюються. Це тобі у будь-якому салоні краси організують.

— Тоді вбрання! Незвичайної краси.

— Це можна…

Євлампія кілька разів змахнула паличкою і щось прошепотіла. Хоп! На Людмилі замість светра та джинсів засяяла синя коктейльна сукня.

— Ого, — заверещала від радості дівчина.

— Ну таке, якщо чесно, — промовила задумливо фея. — Які у тебе зріст і вага?

— Зріст — сто вісімдесят сантиметрів, а вага… Ну так, я не модель, знаю, що кілька кілограмів скинути треба…

— Пару десятків кілограмів, ти хотіла сказати?

— Може й так…

— Якщо чесно, я все життя Попелюшку по-іншому уявляла. І Шарль Перро, гадаю, теж…

Швидкий помах палички — і на Люді утворилася чорна сукня з ефектом утяжки.

— Так краще, — прокоментувала фея.

— А тепер кришталеві туфлі. Без них — ніяк… Саме вони мають стати наживкою для принца.

— Туфлі — наживка?

— Так, казка брехати не буде…

— А розмір ноги в тебе який?

— Сорок другий.

Фея присвиснула.

Паличка окреслювала плавну дугу, застигала на якийсь час, потім малювала в повітрі загадкові знаки, але кришталеві туфельки ніяк не з’являлися.

— Жесть, — фея нервово змахнула з чола пасмо волосся і потяглася до пачки цигарок.

— А може мені ногу зменшити?

— Ти маєш совість?! Я — фея, а не центр інноваційної медицини!

— Тоді начхати на ті хрустальні туфлі… зробіть «лабутени» мого розміру.

— «Лабутени»! Ну й бажання у тебе, кришталеві туфлі — і то буде простіше… Пробую ще.

Фея почала знову креслити чарівною паличкою знаки у повітрі. На десятій спробі кришталеві туфлі нарешті прикрасили ноги Людмили. Щоправда, паличка заіскрила, а фея жадібно затягнулась цигаркою.

— А тепер пішли вечеряти, — Єва штовхнула непомітні двері, що зливалася зі стіною, і провела ошатну жертву магії у величезну залу з барною стійкою.

Людмила з характерним звуком повернула на місце відвислу щелепу та вимовила протяжно:

— Ого! Ремонт у стилі хайтек. Чорно-білі меблі… А далі ще кімнат зо три…

— Нє, ну «золото миєм, а самі голодні виєм» — це точно не про мене.

— То феї добре зараз заробляють?

— Це залежить від того, яка фея, — дістаючи з духовки запечений лосось, відповіла Єва.

— Гарна чи погана?

— От ти дурне. Це залежить від SMM-спеціаліста. Від реклами. Від клієнтів…

— Що? Яке ще «МММ»?

— Довго пояснювати. Вважай, що це один із видів магії.

За вечерею Людмила засипала хрещену питаннями про нічне столичне життя.

— Принци вже не ті… Ти це врахуй, — навчала фея. — Двадцять перше століття вносить свої корективи і в життя, і в казки.

— Ну, що вони не на конях і без корони, без бороди — це зрозуміло… А що з ними ще не так?

— Ні, ну бороди в них є. Тут вони від казкових стандартів не відхиляються… А ось в іншому… До речі, якщо в нічному клубі… на балу, тобі запропонують «чарівний порошок» чи «пилок», не здумай куштувати. Інакше…

— Ха-ха… Карета перетвориться на гарбуз…

— Ні, ти перетворишся на гарбуз. І ще одна порада — не переймайся, якщо з принцом нічого не вийде… Навіть із чарівними прибамбасами знайти його в наш час буде дуже важко…

За годину до опівночі фея з Людмилою спустилися у паркінг. Мигнув фарами, вітаючи господиню, білий кросовер «BMW» із написом «Все можу» замість номерних знаків.

— Ого. Це ваша?

— Угу.

— Начарували?

— Ну звичайно, такі автівки майже в усіх саме начаровані.

Нічний Київ іскрився різнобарвними вогнями, зазивав вивісками та рекламами в гарне задоволене життя, де люди з ідеальною шкірою дивляться на ідеальний годинник, п’ють ідеальні коктейлі та гладять ідеальних котів.

Євлампія інструктувала потенційну підкорювачку столиці:

— Опівночі у клубах усе тільки починається. Отже, залишиш гулянку о 2:00. Тут ми від основної версії казки відступаємо. Я чекатиму на тебе біля клубу. Запам’ятай — рівно о другій годині ночі. Що буде, якщо Попелюшка запізниться, — ніхто не знає… Сама розумієш, гарбуза та щурів немає… Ризикуємо ми з тобою. Отже, не експериментуй.

У клубі було багатолюдно та галасливо. Музика відчутно вдаряла по голові. Всі дівчата виглядали так, наче над ними попрацювала зграя фей. Концентрація потенційних принцес на один квадратний метр зашкалювала, і Люда страшенно засмутилася. Такого її казка не передбачала. Майже весь час вона простояла біля барної стійки, давлячись сльозами та несмачним зеленим коктейлем. Ніхто не звертав на неї уваги. Чоловіки проходили повз неї до засмаглих блондинок, до повногрудих брюнеток і пригощали випивкою повногубих рудих. Людмила конкуренції не витримала, а за п’ять хвилин до другої швидко попрямувала до виходу. І тут звершилося! Крізь натовп танцівників за нею кинувся високий брюнет. Він щось вигукував, але вона не розбирала слова. Вискочивши надвір, Люда спіткнулася і втратила туфельку на сходах. Застрибнула у білу машину з написом «Все можу» на номерному знаку.

— Він туфельку підібрав, — глянула фея в дзеркало заднього огляду й натиснула на газ. — Усе за планом іде.

— Тоді може зупинитись? Повернутись?

— Ні. Їдемо додому.

— Але ж він мене не знайде.

— Знайде.

— Але як?

— Через соцмережі.

— За десять років?

— Ні. Завтра ж.

Уранці Євлампія розбудила хрещеницю, вигукуючи «Вийшло! Вийшло!»

Боса Люда побігла на голос феї.

— Що? Де?

Хрещена сиділа в холі на дивані, біля неї в повітрі літав відкритий ноутбук.

— Та ось, дивись… Твій принц пише: «Шукаю дівчину, яка загубила кришталеву туфельку біля клубу «Відрив»… Є його контакти. Він запостив це в усіх соцмережах, — промовила фея.

Людмила схопила в руки літаючий ноутбук, щоб розгледіти на екрані омріяного принца.

— І що тепер, Єво?

— Можеш написати йому… Ну й дивися за обставинами. Думаю, він запропонує зустрітись.

— І я погоджусь.

Увечері того ж дня Людмила сиділа у ресторані з красенем із нічного клубу. Виявилось, його звуть Вадим. Він знає три мови та їздить за кермом якоїсь дуже низької машини, що сильно реве. У нього ідеально укладене волосся та очі кольору травневого неба.

Схвильована Людмила п’яніла чи то від вина, чи то від доступності щастя. Красень жартував, робив їй компліменти, а Люда ледве стримувалася, щоб не освідчитися йому в коханні прямо тут і зараз. За десертом Вадим ніжно взяв її за руку, нахилився близько настільки, що вона побачила своє схвильоване відображення в його очах.

— Я маю тобі зізнатися, — промовив він тихо.

Людмила відчула паузу у власному серцебитті.

— Розумієш, коли я побачив тебе вчора, у натовпі, у цих небачених туфельках. Я одразу захотів…

Люда не могла проковтнути грудку в напруженому горлі. Щастя виступило на щоках приємним жаром.

— …підбігти до тебе і…

Люда вже бачила за спиною Вадима блакитні обриси замку з відчиненими для неї воротами.

— …запитати, де ти їх купила. Адже ти маєш сорок другий розмір ноги? Я не помиляюсь? У мене такий самий. Купити пристойні туфлі на підборах — справжня проблема. А тут такі, майже кришталеві… Як я люблю ексклюзив, особливо коли вбираюся в образ Мерлін Монро або Одрі Хепберн. Мені б підійшли ці кришталеві…

— Що? Ти вбираєшся? У жіночій одяг?

— Ну так, іноді. Для свого хлопця… У сукні та…

Оглушливий брязкіт пролунав зовсім поруч, і від звуку цього по шкірі Люди побігли мерзенні холодні хвилі. Чи то офіціант впустив тацю з посудом, чи то давня мрія Людмили М. розлетілася на дрібні ріжучі осколки. А з глибин пам’яті долинав голос хрещеної: «Принци вже не ті, не ті, не ті…».