Кажуть, коли сніг вкриває землю м’яким й холодним покривалом – вся природа поринає в глибокий сон, сон такий всеосяжний й міцний, що не відчуває болю, страху й прикрості не побачити приліт лелек і ластівок. Дерева й кущі сплять, а мертва трава чекає на своє воскресіння з першим теплим променем сонця. Та чи правда це? За свої майже сто років, я по справжньому не спав й хвилини. А найбільше з того, що можна було назвати сном, було марево, мов я осушив з літр відбірного самогону діда Степана чи марив через гарячку, після довгого катання на санях. Як багато часу сплило, скільки мені ще бути тут, забутим у всіх на виду, присутнім і непоміченим цим світом? З усього саду, я наймолодший. Ні, не по літам, а по своєму становищу до якого мене призвів шал, той потяг, який я колись сплутав з коханням та помилився. Надін – ось хто зростив мене в цьому ґрунті, зберігши чи радше закувавши душу та вкравши молоде тіло. Віками ця стара непомітно неволить люд: спокушає молодих хлопців й жонатих чоловіків, заманює дітей й навіки бере в найми юних дівчат, варто лишень скуштувати чаю з квітки пустоцвіта і ти невільник.
У вересні 1924, мені було дев’ятнадцять і за мною бігали майже всі дівчата села та мене цікавила тільки вона. Смаглява шкіра, темне довге волосся і великі карі очі. А ще, як вона муркотіла: «Я кохаю тебе Мечислав». Вона все робила елегантно і вишукано й я купився, увірував, що вона моя єдина, хоч, по правді, нічого про неї не знав. Її хатинка була маленька й непримітна. Насправді ж, це виявилася велика садиба з десятками дерев, сплетених вигадливим лабіринтом. Вона була вигадкою, як й тиха і скромна дівчинка, що мешкала в ній. Тепер, вона нагадує більше стару шкапу, вся вкрита зморшками, але бажання відновити юність, звісно, не покидає її, тож починається нове полювання.
Вона робить це при мені, знає, що я змушений буду дивитися. Зморшкувата відьма кладе шматочок плода до свого рота й прицмокуючи ковтає його. От, від мене нічого не лишилося, окрім спогадів, які не можу притлумити ні на мить. Стара облизує пальця і, задоволено розвертаючись, йде до дому. Тростина для ходьби цокає в унісон її крокам. Цок, цок…
Цок! Вибиває коник копитом. Ведучи його з водопою, я почув як щось гепнуло, а потім побачив спочатку одну, а потім ціла купа грушок дичок посипалася під мої ноги. Повернувши голову, я побачив її. Здалося, що цю дівчину бачу вперше, але ж ні. В голові, відразу, відлунням прокотилася думка – це ж Надін, донька місцевого гончаря. Надін, яке прекрасне в неї ім’я, зовсім несхоже на місцеве, як і сама дівчина. Малим мені дідусь розповідав чудернацькі історії про далекі краї, де в повітрі вітає магія й пахне спеціями. Такій діві, як вона, не місце тут, вона створена для цієї казки, королева прянощів не інакше. Ноги погнали мене до неї. Допомігши дівчині зібрати грушки, я поплентав за нею далі. Мене, мов, несло туди, а коли ми дійшли до хатини Надін, вона обняла мене і поцілувала. Мої друзяки-парубки, певно, реготали б з цього, бо їм я розповідав, що вже перемацав без ліку скільки дівок та, насправді, це був мій перший цілунок, від якого у голові закрутилося. Хочеш чаю, солодким голоском замуркотіла дівчина? Хіба ж я міг їй відмовити? Звісно, ти міг це зробити дурню та не зробив, а пішов далі за нею, ловлячи кожен її крок.
– Тримай чашу Мечиславе.
– Ти знає як мене звуть.
– Звісно знаю, – дівчина лагідно усміхнулася. – А ти знаєш, що в моєму саду скоро зросте дерево, впевнена, воно буде схоже на тебе.
– Як це на мене?
– Таке ж сильне і ніжне, таке ж прекрасне і виносливе. Такі дерева рідкість любий, а плід з нього даруватиме мені радість ще багато років.
– Плід? Ти, певно, обмовилася? Дерево не може мати один плід, в нього багато плодів.
– Так, звісно. Проте, навіть, якщо на цьому він буде єдиний, то більшої втіхи я не матиму. Ну ж бо, пий, я так кохаю тебе…
Одним єдиним ковтком, я випив всю чашку. Напій пився легко, тільки піднесеш його до вуст і вже не можливо зупинитися, а опісля світ почав плити. Кімната в якій ми сиділи зникла, а мої ноги налилися тяжкістю, шкіра почала грубнути, а земля піді мною провалюватися: мої стопи стали коренями, як і мої руки вітами, волосся вічнозеленим листям. У саду Надін, дійсно, зросло дерево схоже на мене. Я вже нічого не міг вдіяти, помилка була незворотною. З останніх сил, я поглянув на дівчину, а от тільки дівчини там вже не було, вона почала старіти на очах. «Що? Такою, більше, тобі не до вподоби, хлопче? – нарешті мовила вона: – Нічого, скоро ти повернеш мені молодість і красу”. Тоді, бабця піднесла свою руку до мене і зірвала плід. Я й не зчувся, коли він виріс. В цьому, вона також не збрехала – плід був єдиним. Це була груша з чорною ребристою шкіркою, як моє волосся і блакитною серцевиною, як мої очі. Відкусивши, стара знову змінилася та, здається, стала ще гарнішою. «Ні, ні, не все відразу, я ж обіцяла, що ти принесеш мені радість на довгі роки, Надін тримає своє слово», – застережно, дівчина махнула вказівним пальцем, як перевернутим маятником, і пішла в дім, свій справжній розкішний дім.
Бах! Грохнуло щось з вулиці, час знову дав тріщину. Звісно, зараз не 1924, а Мажурківки більше не має. На мій подив, до саду ввійшла не Надін. Це була Ольга. Дівчина з’явилася, близько п’яти років тому, й сказала, що шукає родичів й сліди привели її саме сюди. Не знаю чи правда це, однак дівчину стара, поки, не чіпала та й було в них щось схоже. Ні, не в зовнішності, адже Ольга була світлошкіра й синьоока. Безперечно гарненька, проте східних рис в ній не було. Та вони були схожі, в погляді й рухах і я не міг цього не помітити. Проте, на неї я ніколи не міг тримати зла. Хотів, їй Богу хотів та не міг. Вона була добра й привітна, а коли залишалася в тітки (так вона звала Надін), завжди приходила до саду і дбала про всіх нас: поливала, лікувала, підрізала сухе віття, а найголовніше, вона з нами розмовляла, розповідала все про дива цього світу, історії, які їй подобалися, події в світі, якими цікавилася. Ольга стала єдиним нашим вікном у світ, за межами цього примарного подвір’я. Дівчина підійшла до мене й обійняла мій стовбур: «Привіт», – промовила вона. Мені, як і завше, хотілося відказали і їй, але це було неможливо та вона кивнула головою, мов б прийняла слова, що йшли від мене. Невже їй відомі мої думки, невже вона знає про справи відьми?
Знову звук, хвіртка відчинилася. Надін когось волокла, то була дівчинка років чотирнадцяти. Певно, в останній момент передумала йти за нею й намагалася втекти та не тут то було, зараз люд став обачливим, важче когось одурити, а ця бабела свого шансу не впустить. Ольга оторопіла, маленька дівчинка в крові й жінка, яка віддалено нагадує тітку Надін, от тільки молодшу.
– Тітку це ви? Що ви робите?
– Заткнись, я й так впріла. Дівчисько сильне.
– Ану відпусти негайно, – Ольга взяла садову лопатку й замахнулася на жінку.
– Не гарячкуй любонько, ти ще молода, тому так не цінуєш час. Колись, я була така сама. Скільки тобі, 25? Так? Тому, ти не задумуєшся про смерть та ця краса скоро мине, ти зістаришся, а я можу запропонувати тобі вічну юність, відсутність болю й хвороб.
– Ви здуріли.
– Ні, звичайно ні, дорогенька. Поглянь на мене зараз і на цей сад. Кожне дерево – століття мого життя, моєї краси. І ти можеш це мати, лише, допоможи мені з дівчам. Нам її вистачить на пів століття. Ольго, може це й все на краще. Нарешті, я можу бути з тобою повністю чесною, ти матимеш мене, а я тебе. Ми станемо родиною. Квіток в мене до кінця цього світу і дурний люд завше буде, разом буде, навіть, легше.
Раптом, Надін закричала, мала змогла зішкребти пов’язку з рота й до м’яса прокусила руку шкапи. Тим часом, Ольга кинулася до дівчинки, розв’язавши їй ноги, закричала на повні груди: «Тікай», проте сама не встигла. Бігши до дитини, вона впустила лопатку, якою, щойно обернувшись в бік тітки, отримала по голові. Дівчина не втратила свідомість, вона була при тямі, але опиратися не могла. Тоді, Надін винесла у садок відвар, вже заздалегідь приготовленого пустоцвіта і безцеремонно, взявши Ольгу за волосся, потягла її на вільний клапоть землі. «Дурна діваха, могла ж мати все, проте ти виправиш свою помилку», – сказавши це, стара влила чай до рота Ольги, тримаючи її так міцно, щоб бути впевненою, що вона випила все.
Я чекав, з острахом спостерігаючи на це божевіллі, щиро співчуваючи й боячись, передчуваючи долю дівчини. От тільки, Ольга не стала черговим деревом саду Надін. Вона сама перетворилася на нього та так швидко, що й оком не встигла зморгнути. Садом розлилося золоте сяйво, в якому можна було вгадати обриси жінки, лагідним голосом вона промовила: «О, Надін, як довго я цього чекала. Колись мої Висячі сади славилися на весь світ. Я дбала про них як і про жриць при свою храмі. Може, час старих божеств і минув та найбільше, всі ці роки, мене тривожив твій вчинок. Надін, ти спаплюжила ним пам’ять про мій сад. Пограбувавши мене, ти знайшла застосування квітів, що не дають плоду, вони стали паразитами, які для свого існування отримували те, що їм бракувало від природи, обволікаючи душі людей з якими зливалися й випльовуючи тіло, яке ти пожирала бережучи власне життя. Ти ж, бо знала, що я присягнулася не зашкодити жодній своїй жриці, до поки вона умисно не зашкодить мені чи моєму саду. Це зв’язало мене, адже клятва мовила, що ти не зашкодила, навпаки, знайшла застосування мертвонароджених квітів. Та сьогодні ти напала на неї і це розв’язало мені руки. В ній твоя кров, а отже, я своїм вчинком захищаю і кров своєї жриці». Богиня повернулася до Ольги й промовила: «Зірви плід з дерева і відкуси його і я виконаю одне твоє бажання. Моя сила, також, обмежена, але я виконаю найкраще з того, що, сформує твій розум і серце».
Дівчина підбігла до кострубатого дерева і, чимдуж зірвавши, відкусила гнилий фрукт.
Кінь бив копитом. На чоло юнака впав осінній лист. «Перше пряне листя Васильку, – звернувся він до коника: – Скоро природа посне». Він і не знав, що майже через століття, недалечко від тої дороги, молода дівчина, сідаючи на камінь перепочити, прошепоче: «Я помилилася, тут не має моєї рідні».
Ідея цікава, але реалізація під питанням. Згодна з коментами Кайоли.
У вас конкретні проблеми з пунктуацією. Назвіть це хоч сто разів авторською волею – необхідні коми не з’являться.
Непотрібні також не зникнуть 🙂
Приклади не буду наводити, бо доведеться копіювати майже цілий твір.
Плюс дивна побудова речень:
“глибокий сон, сон такий всеосяжний й міцний, що не відчуває болю” – сон не відчуває болю?
“люд завше буде, разом буде, навіть, легше” – люду буде легше?
“ти не задумуєшся про смерть та ця краса скоро мине” – ???
“могла ж мати все, проте ти виправиш свою помилку” – ???
“спостерігаючи на це божевіллі” – спостерігати ЗА ким/чим
“до кострубатого дерева і, чимдуж зірвавши, відкусила гнилий фрукт” – просто дивна конструкція
У тексті багато подібних моментів і вони дуже впливають на читабельність.
Раджу звернути увагу на усе, про що вам вже написали. Поза конкурсом ви не зможете бігати за кожним читачем і розповідати йому, що це авторське бачення.
Мені задум дійсно сподобався, але кінцівка не виправдала очікувань.
Прикольний момент із садами Семіраміди. Задумка про використання пустоцвітів теж цікава.
Успіхів у творчості 🙂
Дякую за відгук.
Як можу написати речення інакше, якщо воно звучить для мене так, як було прописано? Тоді, це буде не моє оповідання, а іншої людини.
На даний час, я пишу в своє задоволення. Це моє хоббі й не силую, щоб всім все сподобалося. Я вже рада, якщо оповідання принесе задоволення, під час читання, хоч одному читачеві. Так само, як і я, з усього, буду обирати те з чим можу погодитися, а з чим ні.
Оповідь мені сподобалася, єдине – кінцівка здалася не дуже зрозумілою.
Що б я вам порадила (не читаючи попередніх коментарів – трохи бракує часу, тож вибачаюся, якщо це вже казав хтось до мене): повторіть правила вживання сполучника і – й, розділові знаки при звертанні, а також перелік слів, які не бувають вставними (а отже, які не треба виділяти комами).
Бажаю удачі на конкурсі!
Дякую за відгук. Можливо, кінцівка була б іншою, але мені не вистачило ліміту знаків (до 10000 тисяч).
Відносно граматики, то тут вже точилася суперечка про них і я сформувала свою думку по цьому питанню.
Я, також, вважаю, що в достатній мірі обґрунтувала свою думку. Тому, не хочу заводити діалог в категорію “Ні про що”. В будь-якому разі, не жалкую, що цей діалог відбувся і я познайомилася з баченням іншої людини.
Залишила свій коментар вгорі для учасника спільноти, під псевдонімом Кайола. Це відповідь на його допис від 1 Серпня, 2024 о 9:14. Так як, в мене зникла опція Відповісти, під останнім його коментарем.
Сподобалось: опис груші
Не сподобалось: нечитабельна пунктуація, русизми, подвоєння “й”, недоречні закінчення слів, уривчастий складно поєднуваний сюжет, майже відсутній зв’язок із тематикою конкурсу
Дякую за ваш відгук. Схоже, що я не ваш автор, а ви не мій читач. Принаймні, добре, що опис груші вам сподобався. Відносно інших зауважень, то хотілося б висловити й свою позицію як автора, адже впевнена, що критика тим і відрізняється від образи, що націлена на поліпшення когось або чогось. Тож, якщо моє бачення помилкове, я хотіла б отримати більш розлогу відповідь від вас. Я неодноразово зустрічала схожі коментарі, без конкретних аргументів, й у інших авторів: “Десь воно було…, його було так багато”. Мені така постановка питання незрозуміла. Почну з самого простого:
1. Якби оповідання не відповідало тематиці конкурсу, то не було б прийнято на нього. Тож, тут камінь, скоріше за все, не в мій город;
2. Пунктуація не може бути не читабельною, таким є тільки текст. Пунктуація є відповідною до правил мови або невідповідною. Якщо в оповідання присутні вставні слова, складнопідрядні чи складносурядні речення, розрив підмета та присудка дієприкметником, звертання, пряма мова, діалог, уточнення і тд., то я повинна поставити пунктуацію, бо це буде, в іншому випадку, пунктуаційна помилка. Вже не кажу, що є таке поняття як авторські розділові знаки, що дозволені в художній літературі;
3. Подвоєння “й” не може бути присутнім, в оповіданні, постійно. Мабуть, взагалі його там не має, бо в українській мові подвоюються, зазвичай, приголосні (не рахуючи вигуків, авторських і складних слів, що виникли, як правило, від злиття кількох мовних одиниць в єдину) . Можливо, ви мали на увазі часте вживання “й” як сполучника. Проте, тут воно було доречним, адже виконане згідно правила вживання одиничних сполучників конкретної частини складного речення. Хоча, для вираження, скажімо, емоцій і почуттів – в авторів є можливість відступати від цього;
4. Відносно хронології, то тут справа смаку. Я ж, у свою чергу, намагалася “замкнути коло” початковим і кінцевим абзацом й задоволена результатом (сподіваюся, ще комусь це імпонувало);
5. І, нарешті, русизми, які є запозиченнями слів з іншої мови. Тут, потрібно розбиратися відносно кожного конкретного слова. Якщо воно вживається в одній чи кількох мовах, то не завше є “іноземним громадянином”. Такі слова можуть бути давніми запозиченнями, які пройшли свою асиміляцію, діалектизмами чи мати спільне семантичне походження, яке інколи не дозволяє напевно визначити істинне його походження (в кращому випадку, приналежність до певної групи – слов’янської, тюркської і тд.). Скажімо, слово читабельний, також, має російське походження та присутнє в словнику української мови і повсякденного вжитку.
Цей конкурс, тим і чудовий, що дає можливість побачити одну й ту ж тему “очима безлічі авторів”. Сподіваюся, ваш автор десь тут.
P.S. Про недоречні закінчення не зрозуміла, взагалі? Вони є чи граматично вірні, чи ні.
Ніколи не пишу надто розлого одразу: це мій час та ресурс, який я витрачаю на автора, якому можливо це не цікаво. За додатковим запитом – обов’язково. Не міг одразу відповісти на коментар, адже твір редагувався й був прихований (можливо, в ньому вже щось зі згадуваного мною відкориговане, не знаю). Одразу подякую за фідбек. Відповідаи для зручності також буду попунктно.
1. Безсумнівно. Тому я й не писав “не відповідає”. Я написав: “не сподобалось: майже відсутня дотичність”. То є все ж трохи різне, як на мене.
2. Авторські розділові знаки, авторська граматика, авторські слова вигадані… То все, звісно, може бути. І може не подобатися читачам. Я не прибічник беззаперечного слідування правопису, але якщо пунктуація така, що текст стає складночитабельним (до прикладу, виділене з обох сторін “майже”, чи, навпак, відсутність коми перед “чи марив” чи обабіч “радше”), мені це не може подобатись.
3. Формалізація того, що може бути, а чого не може (подвоєння й, читабельна пунктуція, тощо), аніяк не змінить факту наявності цих моментів, які не сподобаоись, як би ви їх не називали. Що до “й”, до прикладу. На мою пересічну думку словосполучення “м’якиМ Й Холодним” (звмість взагалі пропустити “й”), “спав й хвилини” (вйхв, чотири приголосні підряд) чи “дітей й навіки” (подвоєння, якого можна було би позбутися замінивши “й” ні “і/та”) вбивають потенційну милозвучність твору на стільки, що доводиться не летіти очима по сюжету, а спотикатися об коми та оці от “й”.
4. Що до цього то з мого боку це виглядає як раз гарно. Я писав більше саме про формат подачі тексту, коли ти читаєш і не розумієш по ходу оповідки де і що відбувається, аж до самого кінця. І це нерозуміння створене не інтригою, а складно узгоджувальними між собою розривами сюжету. Хронологічно кінцівка – норм, але узгодити події останніх кількох абзаців із попереднім текстом так і не вдається. До речі, якщо вже заглянув наприкінець твору – “немає” пишеться разом там, якщо не помиляюсь.
5. Про закінчення: до прикладу, “божевіллі”, “при тяму”, тощо. Про цифри в тексті: “25”. Про росіянізми так одразу не скажу – треба заново вичитувати текст, але, підозрюю, це слова на кшталт “оторопіла”, які є в радянських словниках хіба що
1. Я вирівняла абзаци і побачила, що одне з слів в мене повторюється в реченні, тому замінила його на інше і відповідний сполучник до нього (тобто, в тексті змінилися два слова в одному реченні та візуально він став приємнішим). В іншому, це той самий текст. Якщо бажаєте, то можете переглянути, пересвідчившись в цьому.
Сьогодні, вичитаю текст ще раз й, можливо, редагуватиму, якщо знайду одруківки. Бо я їх страшенно не люблю, а комп’ютерна система інколи вносить їх за мене, коли я друкую, а вона підтягує слово (одрук і недоречні закінчення – різні поняття).
2. Узагальнила поняття дотичне до теми. Адже, переконана, що це конкурс, в якому відповідність або ж ні темі, визначають його організатори. Вони і є, цією межею, цим лакмусовим папірцем. Все інше, то особисте бачення читача.
3. Я не прагну, щоб моє авторське бачення та побудова речень з відповідними знаками, були вам до вподоби. А прагну донести власне бачення, адже це зробить й вам нагоду краще зрозуміти мій вибір. Чи я помиляюся?
5. Слово “оторопілий” присутнє в тлумачних словниках української мови, досі. І в часи, коли Україна була в складі союзу, нею, також, розмовляли, вживаність слова від того гіршою, у мовному аспекті, не стає.
Вдячна вам, що поділилися своєю думкою. Можливо, я прочитаю на конкурсі й ваш твір, якщо приймаєте участь.
4. 25 цифрою, бо в мене великий текст. Банально, економила знаки і, певно, не шкодую. На мій смак, вийшло більш доречно.
Що до 25 не погоджуюсь, особливо коли в інших місцях (“близько п’яти років тому”, “дівчинка років чотирнадцяти” воно прописано повністю). Дивіться, я ж не проти зовсім. Най буде “оторопілий” присутнє в тлумачних словниках укрмови й досі (якщо я не помиляюсь, сучасні тлумачні словники це перевидання з 70-х-80-х років, нових не було), коми з закінченнями в “авторському стилі”, можете називати одруки, пунктуацію, недоречні закінчення як вам заманеться. В коментарі я пишу Суб’єктивну Особисту Власну Думку на твір. Що подобається, що ні. Й при цьому стосовно тої ж теми конкурсу – дійсно питання відповідності на організаторах, але питання вподобуваності того, чи іншого, все ж, лишається за читачем. Я для вас повторно пройшовся по тексту й зазначив більш конкретно те, що помітив, аби у Вас була можливість звернути на це увагу, й на цьому вмиваю руки, як то кажуть 🙂