П’ята печера

— Нам точно варто йти самим? — Джуві, андроїд-помічник археолога, скептично вдивлявся у темряву печери, проте спускався не зупиняючись, за допомогою власної гравітаційної подушки.

— Є ще варіанти? — десь згори відповідав Натан.

На відміну від штучного асистента, людині доводилося неспішно спускатися у глиб печери плетеним канатом. Високий зріст, міцна статура та довгі руки дозволяли це зробити швидше, ніж більшості людей, однак дроїд все одно вигравав з гандикапом подібні перегони.

— Можна було попросити про допомогу вашого наставника… — Джуві тривожно вдивлявся у темряву, вертячи головою, наче очікував, що раптом звідти може вигулькнути щось страшне.

— І нам би заборонили продовжувати дослідження.

Доки Натан спускався канатом, Джуві досяг дна печери й роздивлявся одноманітні стіни. На позір вони виглядали природними — розвинений рельєф, плавні вигини та жодних слідів обробки.

— Уяви, як би це виглядало? — продовжував молодий археолог, наче без бажання розтягуючи паузи між реченнями. — Перше завдання у першій експедиції. І тут новачок просить допомогу більш досвідчених дослідників, можна сказати ветеранів.

Помічник продовжував прискіпливо розглядати стіни, все ж не наважуючись наближатись до них навіть на кілька метрів. Сама печера являла собою неправильну півсферу. Дуже неправильну. Фактично лише її дно було гладким. Зате настільки, що його сміливо можна було назвати підлогою.

— Я б сам, на їх місці, не дозволив таку вилазку. — не замовкав молодик. На останніх словах почувся цокіт черевиків по поверхні, коли він нарешті завершив свій спуск — Ну що ти побачив?

— Мене більше цікавить те, що я не побачив. — відказав Джуві після того, як замислився на секунду — А не побачив я тут жодних слідів цивілізації.

Натан присів навпочіпки. Але все одно здавався вищим за свого колегу.

— Окрім підлоги. — Він обережно погладив її гладку поверхню.

— Так, окрім підлоги. — Асистент також нахилив голову.

— На дотик наче з того самого матеріалу, що й решта печери.

— Так й за скануванням збігається.

— Але? — хлопець додав до слів відповідний погляд. Помічник продовжував левітувати у кількох сантиметрах від поверхні, наче боявся торкнутися до неї. А може просто гидуючи.

— Але жодного настінного розпису чи ручної обробки. — здивувався той. — Досить дивно, адже це мав бути храм.

— Храм богів, які ніколи й не були богами. — впевнено та трохи нахабно пожартував молодик.

— Так, але за сотню років, що Земний Флот досліджує артефакти Прекурсорів, таке зустрічається мало не вперше. — голос Джуві став схожим на голос занудного мудрагеля — як завжди, коли йому випадала нагода похизуватися своїми знаннями. І, як завжди, його лекцію важко було зупинити — Зазвичай зустрічалися ритуальні розписи, побутові сцени чи зображення, які славили когось. Вони могли бути затертими, нашарованими більш пізніми віруваннями або настільки побляклими, що їх неможливо було побачити неозброєним оком. Проте їх завжди можна було відсканувати у стінах, стелях чи підлозі…

— Добре, добре, професоре, — перебив його Натан — то тут такого немає?

— Взагалі, — відповідь була швидкою та впевненою. — Хоча тут є ще вихід, через який намагався пройти зонд.

Молодий дослідник впевнено рушив у напрямку стіни з отвором. Здалося, цокіт взуття розносився кам’яною кімнатою значно сильніше, ніж це могло б бути у приміщенні такого розміру.

— Ти вже сканував той отвір? — наполегливо запитав він, проходячи повз андроїда.

— Так. — трохи не впевнено відповів Джуві.

— І?..

— І нічого.

— В сенсі? — перепитав парубок, присівши біля решток зонда та швидко розглядаючи їх.

— В сенсі, нічого не можу побачити, — стурбовано продовжив асистент. — враження, що там зовсім нічого немає. Хоча, скоріше за все, мої сенсори не можуть проникнути за щось, що перекриває цей прохід.

Натан підвівся, оглядаючи порожній простір отвору, склав долоню козирком, похитався у боки. Зрештою провів рукою, спробувавши відчути перешкоду. Обережно поклав руку на умовну площину отвору. Не зустрів опору і зрештою припинив спроби.

— Тут кілька метрів проходу, — розповів він, вглядаючись у темряву. — А далі щось схоже на такий самий отвір.

Помічник підлетів ближче. Не зупиняючись, але вже не так впевнено, як під час спуску.

— Все одно нічого не можу виявити, — промовив підібравшись майже впритул до площини отвору. —  Навіть світло ніби сильніше розсіюється у цьому тунелі, ніж зазвичай. Хоча перед зникненням зонд встиг розгледіти там щось на кшталт іншого виходу.

Кілька хвилин вони стояли так, не зважаючись ні на що, крім споглядання. А тоді в темряві щось ворухнулось. Настільки швидко промайнуло у світлі слабких приладів, що було важко розібрати що ж саме це було.

— Ти бачив? — першим вигукнув Натан.

— Бачив, — відповів Джуві. — Але що саме не зрозумів.

— Як на мене, то це було схоже на величезну собаку. — дослідник говорив вже дуже гучно. В голосі з’явилося захоплення. — Там точно є щось живе.

Очі його блиснули, а збудження було помітно неозброєним оком.

— Отже, щось живе там може перебувати. — на цей раз вже поведінка Натана стала нетерплячою. — Треба подивитися.

— Не впевнений, що там безпечно.

— Не дрейфі, Паганель, — він хлопнув по плечах. – це лише кілька маленьких кроків.

— Боюся, що мене спіткає доля нашого зонда. — голос асистента почав злегка тремтіти. Він оглянув отвір, висотою приблизно у три метри. — Ти жива істота, а я штучний помічник. Нехай маю квантову основу та досить розвинений інтелект, аби розуміти твої жарти, однак походження в нас різне.

Натан ще раз поглянув у темряву.

— Полиши ці вагання, Жаку. — тон дослідника мотивував. — Ти розумна істота з власною свідомістю, а я навіть не впевнений, чи та тварина теж справжня.

З цими словами він зробив широкий розмах і зусиллям підштовхнув свого асистента у прохід. Якби той мав ноги, то лишилась би ймовірність вчинити супротив, а так безперешкодно пролетів половину коридору, навіть не встигнувши злякатися.

Нічого не відбулося, однак Джуві все одно не міг ворухнутися. Доки він усвідомлював, що пройшов крізь отвір й не розлетівся на друзки та збирав думки до купи, Натан обійшов шокованого напарника, навіть не звернувши на нього уваги.

— Здається, тут досі нічого не видно. — сказав він, опинившись вже в кроці від виходу.

Кілька миттєвостей постояв і зробив обережно ступив. Роздивився навкруги та озирнувся.

— А тут й справді нова печера. — він усміхнувся колезі та закляк.

Мить — і кинувся до Джуві, котрий й досі стояв на тому самому місці, що й раніше. Схопив андроїда за руку та потягнув за  собою.

Спершу помічник подумав, що його патрон сказився. Спробував розвернутись та звільнитись із захвату. Це вдалося лише наполовину, але й цього було достатньо для того аби дещо привернуло його увагу.

У слабкому світлі прожекторів помітити рух було дійсно складно. До того ж шок від подолання арки досі не встиг минути, як його змінив новий. Тільки залишивши коридор, Джуві помітив, що він почав швидко, але непомітно звужуватись.

Це не був картинний землетрус з гримотанням та тріском каміння, яке дрібнилося та стиралося у порох від тертя об гірську породу. Скоріше мовчазне стискання газової хмари у масивний гарячий термоядерний реактор, який люди називають зірками.

— І як нам тепер вибратись звідси? — запитав асистент, коли прохід за ними остаточно захлопнувся.

Він поглянув угору та роззирнувся на всі боки. Ця печера була ще більша за попередню. Стеля була настільки високою, що промені світла від освітлювальних приладів розсіювались, не доходячи до неї. А може тут знову діяла та таємнича сила, що й у переході?

— Лишається тільки рухатися далі. — Натан посміхнувся, ледь скрививши лівий край рота, наче намагаючись її підсилити.

Джуві подивився на свого шефа, намагаючись зрозуміти, наскільки його жарт лишається жартом. Для них обох це була перша місія з Натаном і вони ще погано розуміли один одного. І як би важко не було зрозуміти людей, за правилами Флоту кожен асистент мав не менше десятка циклів пропрацювати зі своїм напарником.

— Проскануй приміщення, а я спробую зв’язатися з табором. — напарник знову став серйозним, але в його голосі все одно відчувався азарт.

— Слухаюся та підкорююся. — пробурчав асистент.

Він знову повернувся до своїх обов’язків, а дослідник дістав комунікатор. Після кількох хвилин з тієї сторони, куди відійшла людина, почулась лайка.

— Це ж практично неможливо. — випалив Натан, коли трохи заспокоївся. — Квантовий зв’язок має працювати у будь-яких умовах.

Постукавши по комутатору пальцями, він струхнув рукою, на якій був той зафіксований і спробував ще раз. Ще одна порція лайки.

— Можливо, якщо йому перешкоджає такий самий квантовий глушник. — озвався Джуві, завершивши сканування.

— Хіба такі існують?

Андроїд усміхнувся.

— Під час війни таким користувались. — він повернувся до колеги. У слабкому світлі було важко роздивитися здивування на обличчі людини, але було достатньо й моральної сатисфакції.

Натан покинув комунікатор та втупився в помічника. Потім розім’яв плечі та попростував до нього.

— Добре, ходяча енциклопедіє, — погодився він, — розповідай що бачиш у цій печері.

Перед тим як доповідати, Джуді ще раз усміхнувся. А далі розродився цілим потоком цифр та специфічних термінів, які у пересічної людини викликали б напад нудьги чи головний біль.

— І у підсумку? — десь на п’ятій хвилині монологу перебив його археолог.

— У підсумку, я мало що знаю про цю печеру, — саркастично відповів асистент. — Але на протилежному її кінці є два виходи.

— Це вже краще.

— Краще.

Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім, не зговорюючись, рушили углиб печери, за напрямком, де мали бути виявлені Джуді отвори.

— До речі, звідки у мого помічника виняткова здатність повторювати очевидні речі? — Археолог змінив тон на саркастичний, напевне аби розрядити напружену атмосферу. — Може я зміню твоє ім’я на Флінт?

— Навряд це допоможе. — відповів андроїд.

— І я так думаю.

Ішли поруч, аби не загубитися в густій, наче вранішня кава, темряві. Кожен крок, зроблений по гладкій поверхні, губився у безмежній, як здавалося, печері, а тиша з кожною миттю гнітила.

Раптом Натан спіткнувся. Мало не впав, але встояв на ногах. Скоса подивився на Джуві, підвівся, струсив пил зі штанів. Мовчки встав та пішов.

За кілька хвилин інцидент повторився.

— Я, звісно, розумію твою роздратованість, Джуві, — на цей раз не змовчав археолог. — Але ж штовханина теж не метод про це сказати.

— Не розумію про що ти. — здивувався квантовий помічник.

— Облиш, Паспарту, хтось вже другий раз штовхає мене на підлогу. Нас тут має бути лише двоє, і я вже двічі відчув на своїй спині чиюсь важку руку.

Озирнувшись, андроїд витріщився на дослідника. Той саме підводився та роздивлявся разом з ним.

— Чесне слово. — зніяковів та почухав синтетичну голову. — Хочеш, поклянуся своїми заплутаностями?

Натан лише похитав головою та рушив далі, а Джуві почав періодично озиратися, намагаючись сканувати навколишнє середовище всіма можливими інструментами.

— До речі, я дещо виявив. — він почав так розтягувати слова, що його наставник забув освітлювати собі шлях та повернувся. — Здається, що стіни розписані. І це схоже на текст.

— І що там написано?

— Ще не можу розібрати. Але коли підійдемо ближче можливо буде легше.

Саме в той момент колеги дісталися протилежного краю печери. І тут проста неуважність ледь не коштувала людині розбитого носа та синців, адже стіна вигулькнула з темряви вкрай несподівано.

Зупинившись, асистент одразу почав розглядати наскельні написи. Вони стояли акурат між двома високими, метри в три, отворами, які навіть у майже повній темряві були схожі на грубо вирізані проходи.

Скільки видно оком, стіни були списані письменами, зображеннями та обличчями. Останні були виконані досить примітивно, майже схематично, й з таким самим успіхом могли належати як аборигенам у масках звірів, так й представникам різних рас.

— Ці надписи досить схожі на місцеву мову, але трохи архаїчну. — Джуві був задумливим як ніколи. — Однак в дуже архаїчній версії. Я спробую її відновити.

— Добре. — Натан, навпаки, виглядав знудженим. — Покажи, що ти не гірше Алана Тюрінга.

З цими словами дослідник всівся на підлогу та закрив очі руками, наче намагався відпочити. Помічник тим часом взявся сканувати та розпізнавати. Верхній шар, другий, старіші.

— Здається, я дещо зрозумів, — озвався він після кількох хвилин.

У відповідь прозвучало лиш невиразне мугикання.

— Тут кілька шарів, — Продовжив андроїд. — Верхній — суцільні побутово-ритуальні речі. Полювання, господарство, пантеон. Загалом як у звичайнісінькій печері. А ось далі…

На цей раз Натан навіть не відреагував.

— Далі найцікавіше. — здавалося Джуві зараз знову понесе. — Далі текст мовою, яку я ледь розбираю. Це взагалі якась протомова. Але це не так важливо. Важливо те, що на старовинному шарі.

Здавалося його супутник майже заснув. Він не ворушився, сидячи з похиленою головою та прикритим обличчям. Лише асистент продовжував говорити, мов за двох.

— На ньому написи. Їх було важко розібрати, але я дещо схитрив… Словом, написи мовою Прекурсорів. При чому одне речення повторюється у всіх трьох шарах.

Останнє речення археолог слухав уже на ногах, уважно вдивляючись в стіну, наче сам міг розшифрувати те, що там нанесено тисячоліття тому.

— Друже, я розумію, що пауза — досить добрий театральний ефект. — Нетерплячість вже торкнулась навіть його голосу. — Однак не тягни з відповіддю.

Андроїд здивовано подивився на колегу.

— «Маєш обрати з двох». — Урочисто оголосив він, хоч навіть не збирався робити зупинку. — Чи щось схоже на це.

Помічник помітив як Натан осунувся. Розчарування відобразилося навіть на його обличчі, а руки повиснули.

— Зрозуміти б ще у чому вибір… — Голос дослідника теж втратив силу.

— З того, що я зміг перекласти, — знов замудрогелив Джуві, — вибір тут між правдою та кривдою, істиною та брехнею, темрявою та світлом,..

— Так, так. Я вже зрозумів. Проблема, в тому, Ейнштейн, як їх відрізнити.

Проходи на позір виявились дуже схожими, мало не ідентичними. Однакова висота, однакова темрява за ними, навіть майже подібні хиби, зроблені при їх створенні.

Джуві обережно наблизився по черзі до кожного з них, але ніяких особливостей не помітив. Натан задумливо погладжував волосся та чухав густу шевелюру.

— У людській спільноті заведено вважати лівий напрямок чимось хибним або не вірним. — заговорив асистент, повернувшись до місця, де читав написи.

— Так, — після короткої паузи відповів археолог, — проте це може відрізнятися у розумінні Прекурсорів. Це дуже давно зникла цивілізація зі своєю філософією та менталітетом.

Обидвоє знову задумались. Людина продовжила подразнювати шкіру підборіддя та струшувати лупу з волосся, а андроїд намагався знайти якісь підказки у настінних розписах.

Раптом Натан опинився на підлозі. Він стояв на одному коліні та трусив головою, мов би струшуючи щось з волосся.

— Знову твої капості? — Було помітно, що дослідник ледь не лаявся.

Джуві хотів відповісти, що він ні до чого, як сам опинився на підлозі, відчувши сильний поштовх ззаду. Озирнувся, марно намагаючись розгледіти нападника, однак не помітив жодного руху. Перемкнув кілька режимів сканування, проте не досяг жодного успіху навіть у режимі сканування адронів.

— Здається щось хоче, аби ми швидше робили вибір. — не підводячись, археолог, тер ногу, яку забив під час падіння.

— Чи хтось. — додав помічник.

— У будь-якому разі краще це зробити якнайшвидше.

Чоловік підвівся, розпрямив одяг та зробив крок у бік одного з порталів.

— Правий так правий.

Рука Натана різко смикнула асистента, що досі намагався зрозуміти що за сили діяли у цій печері.

У андроїда ще не минув страх перед переходами після свіжого досвіду, проте з’ясовувати стосунки з абсолютно «темними» силами хотілося ще менше. Зате цей коридор вони минули максимально швидко.

Стіни цього разу не зсувались, проте наступна камера мережі печер здивувала. Дослідники навіть дали собі перепочити, надто у світлі нового відкриття було над чим задуматись.

Саме у світлі, бо ця камера була добре освітлена. Причому світло наче лилося з її стелі та стін. М’яке та тепле, воно дивовижно контрастувало з полишеною ними темрявою та навіть трохи розслабило Джуві й він згадав комфорт та тепло їх дослідницького судна.

Поряд присів Натан, наче зачаровано, втупившись у мозаїчну підлогу, акуратно викладену геометричними фігурами: квадратами, трикутниками та різноманітними багатокутниками. При чому вся ця тангрмна мозаїка чітко вкладалася у прямокутну форму печери.

— Думаєш, ми зробили правильний вибір? — першим заговорив асистент.

— Хочеш повернутися й перевірити? — археолог увімкнув свою фірмову усмішку.

Андроїд вирішив, що краще промовчати.

— Впевнений, якщо навіть захотів, то не зміг би. — його старший товариш перемкнув увагу на малюнок, викладений на підлозі. — Що нам робити з оцим?

Джуві посміхнувся та просто пролетів на інший бік кімнати. Пролітаючи, встиг зауважити, що кожна фігура містила в собі зображення і вони видавалися цілком знайомими. Коли він досяг протилежного кінця вже знав що робити.

— Дуже добре, містер Райт, — крикнув з того боку його шеф, — а що робити мені?

Кімната була не великою, близько сотні квадратних метрів площею. Трохи витягнута між входами та відносно низькими стінами.

— Можеш спробувати пройти. — Квантовий помічник посміхнувся та спробував мигнути оком.

Дослідник спробував ступити на найближчу фігуру. Раптом шматок підлоги під його ногою провалився, а сама нога ледь не пішла за ним. Археолог встиг висмикнути її, а частина мозаїки ще довго летіла, піддаючись вільному падінню, доки далеко та дуже слабо не почулося як вона розбивається.

— Або пробігти. — одночасно усміхнувся та жахнувся Натан.

Чоловік розгублено озирався, наче бажав зробити ще одну спробу, однак не знав з якого символу почати.

— Добре, я здаюся. — нарешті вимовив він. — У мене немає варіантів.

Його асистент ще раз усміхнувся.

— Здається, я знаю що треба робити, — андроїд не припиняв тішитись з розгубленості свого біологічного колеги.

— Джуві, буду вдячний за будь-яку допомогу.

Асистент опустив погляд на мозаїчну підлогу.

— Це дуже давня форма абетки Прекурсорів. Я б сказав — ієрогліфічна.

— Друже, я не хочу тут весь день стовбичити. Нас скоро почнуть шукати і якщо ще й вони залізуть у цю пастку, ми точно провалимо нашу місію.

— Добре, добре. Вже ближче до суті. — Джуві вирішив, що швидше вибратися з цих печер не завадить і йому. — Минулого разу нас змушували обирати між правдою та брехнею. Думаю зараз ми теж маємо зробити якийсь вибір. Або підтвердити старий.

— Добре, і що з цього випливає?

— Треба ступати по певним літерам.

— Це не літери.

— Так, — асистент посміхнувся ще раз. – Але це ієрогліфи. Прадавня версія абетки Прекурсорів. Хіба ви не вивчали їх під час підготовки?

— Кажись, я пропустив це заняття, — археолог розгублено оглянув, найближчу до себе мозаїку. — то куди мені ступати?

— Спробуймо слово «Правда». Знайди таку собі пташечку.

Натан ще раз озирнувся.

— Здається, знайшов — зрадів він й спішно зробив крок.

Тріскіт від руйнування мозаїки потонув у потоці відбірної людської лайки. Нога археолога увійшла в підлогу по коліно, а йому самому довелося лягти на підлогу, аби все тіло не потягнуло вниз, услід за геометричним пазликом.

— Вибач, Натане. Я трохи помилився. — Джуві відчув сором та зніяковів від такого огріху.

— Нічого, нічого. Яка наступна теорія? — підначив асистента дослідник. — Я ще не почав думати, що ти наді мною знущаєшся.

На цей раз минуло кілька хвилин, перш ніж андроїд озвався знову. Його патрон витратив цей час на те, аби трохи оклигати та розслабити постраждалу ногу.

— Натане. У мене є ідея. — збудження у голосі Джуві не поступалося тому, яке було у його колеги на початку цієї пригоди.

— Я вся увага. — тим часом відповів той.

— Тепер спробуємо слово «Дипломатія»?

— Чому?

— Що чому?

— Чому це слово?

Джуві трохи помовчав.

— Я зустрічав це слово на тих написах, — відповів він, — там було сказано, що це «Храм трьох богів», і тут таки треба обирати.

Тепер настала черга Натана мовчати. Він обережно підвівся та почав знову вивчати символи.

— То з якого символу починати? — нарешті запитав він.

— Знайди рибу.

— Знайшов. Іду.

Обережно, приміряючись, чоловік заніс ногу над ближчим трикутником. Завмер. Потім став повільно опускати, намагаючись не переносити на неї значної частини своєї ваги. Десь у кількох сантиметрах від підлоги він зупинився.

Глибоко вдихнув. Поставив ногу.

Нічого не сталося. Він помалу почав переносити більшість ваги на неї, щомиті пильнуючи чи не почне тріскатися поверхня мозаїки. Зрештою переніс всю вагу й видихнув.

— Здається на цей раз успішно. — з полегшенням констатував він.

— Дуже добре. — зрадів помічник. — Тепер решта символів.

— Диктуй.

— Чоловічок, що лежить, вареник, гачок, око, зубці, бичача голова, горщик, знову чоловічок, що лежить, знову бичача голова. Тільки саме у такому порядку.

— Добре_ — відгукнувся чоловік й рушив далі.

Десь на середині він зупинився й почав оглядатися.

— Що трапилося? — поцікавився андроїд.

— Тепер скінчилися літери в слові. — виглядав він трохи розгублено.

— Тоді почни з початку.

— З риби?

Джуві навіть не відповів на це, але хитнув головою на знак згоди. Натан рушив далі й вже за хвилину був поряд зі своїм асистентом.

— Здається, ти міг би підлетіти та допомогти мені? — чоловік легенько плеснув андроїда по плечу.

— Міг би. — відповів той.

Минула лише пара хвилин, а вони вже стояли в наступній печері. Велике добре освітлене приміщення  прямокутної форми було майже порожнім.

У дальньому кінці стояли два боввани на циліндричній основі. Один вищий, інший — нижчий.

Перед самим входом — терези з двома чашами по боках та великою чашею заповненою сірими камінцями.

— Це щось новеньке. — Джуві спішно підлетів до приладу для зважування й почав їх розглядати, не забуваючи ретельно сканувати.

— А, як на мене, я десь таке вже зустрічав. — археолог поволі підходив, дивлячись не на ваги, а на ідолів, що височили в дальньому кінці кімнати.

Він догнав та обійшов андроїда, який захопливо розглядав важільний механізм та спробував наблизитися до них, проте не встиг зробити й кількох кроків, як наштовхнувся на невидиму перешкоду. Охнув та лайнувся.

Це привернуло увагу помічника.

— Дивина. — вигукнув той після короткого сканування.

— Й не кажи. — підтвердив археолог, потираючи забитий ніс.

— Здається це якийсь екран.

— Відчувається.

Чоловік припинив займатися своїм носом та спробував помацати перешкоду. Обстежив її вгору, униз та спробував перевірити в один бік та інший. Джуві ледь не розреготався — настільки він зараз нагадував вуличного міма. Не вистачало білого гриму, рукавичок та червоного шалика.

— Можеш не обтяжувати себе перевіркою, — сказав він, коли остаточно стримав в собі бажання засміятись. — Цей екран суцільний і ми опинилися всередині такого собі куба.

— А що навколо? — Натан опустив руки й взявся розглядати те, що було поза ним.

— Не скажу тобі нічого, чого б ти не міг побачити сам. Він блокує все, окрім того, що може людина сприйняти очима. Скажу, що це дуже крута технологія.

— Так. Прекурсори були майстрами на всяке. Хоча про щось подібне я ніколи не чув.

Повернувшись до терезів, андроїд взяв у руки один з камінчиків, що були насипані у велику чашу. Повертів його у руці, а потім кинув в одну з чаш на вагах. Баланс на одразу змістився, а лівий кумир зблиснув та трохи виріс.

— Що ти зробив? — запитав дослідник, якій все ще намагався розгледіти невидимий екран.

— Кинув один камінчик на ліву чашу. — Він повторив процедуру — Ось так.

Лівий божок знову виріс. Тільки зараз помічник побачив, що на циліндричному постаменті красується фігурка рудої лисиці. Відповідно сусідній божок мав вигляд півня з різнобарвним пір’ям.

— Отже, маємо збалансувати цих ідолів. — Джуві додав ще один камінчик на терези.

Перевірив результат й загріб одразу цілу жменю камінчиків, вирішив, що до рівності ще дуже далеко. Ще раз подивився на бовванів й почав кидати один за одним камінчик на лівий бік терезів. Важільний прилад почав тихцем перехилятись у лівий бік, а стовб з лисицею          — рости.

— Ні, стій. — різко скрикнув дослідник, який до того мовчки спостерігав за тим, як вирівнюються постаменти.

Він підбіг до терезів та накрив своєю долонею руку андроїда, аби той не зміг далі підкидати камінці на ваги.

— Тут точно щось не так, як виглядає. — Археолог пересипав камінці з долоні асистента у свою. — Пам’ятаєш скільки кинув вже?

— Так, дев’ять.

— Зараз побачиш, Ньютоне.

Чоловік спішно кинув ще дев’ять каменів на праву чашу, навіть не спостерігаючи за рухом тотемів. Спочатку нічого не відбувалося, а потім колони з тваринами почали танути, а дослідник — посміхатися.

— Ого. — вигукнув Джуві.

Десь посередині між бовванами, що зникали, почав з’являтись вихід. Неспішно просунувся уперед.

— Але ж де тут логіка? — помічник поспішив до місця, де його колега нещодавно наткнувся на запону й обережно помацав поверхню. Потім тихо рушив уперед.

— Ти колись чув про «Кімнату Еймса»? — Натан, втішаючись, усміхався.

— Зовсім.

— Дуже давно Еймс придумав кімнату, яка виглядала прямокутною, хоча насправді була зовсім не такою. Цю оптичну ілюзію людство використовувало досить довго, доки з поширенням квантових технологій потреба у цьому відпала.

— Технології Прекурсорів досі здаються недосяжними для людства.

Археолог замовк. Кілька хвилин він просто задумливо йшов поруч з асистентом. Вони встигли перетнути решту печери та вступити у новий перехід.

— А ти що про них думаєш, Джуві?

— Про Прекурсорів?

— Так.

— Насправді, за сотню років досліджень людство дізналося про них не так вже й багато. — Тепер настала черга задуматись асистенту. — Після пошуків Алекса Ітера, який власне й відкрив для себе і для людства існування древньої зниклої раси, маємо лише кілька більш-менш вагомих знахідок. Решта — дрібниці або крихти. Знаємо, що вони були досить схожі на вас. Використовували планети, які людям теж підходять, будували будівлі, схожі на земні, користувалися логікою, схожою на земну. З усіх боків вони ближче до людей, ніж муфридці, конфлікт з якими й призвів до знайомства з Прекурсорами.

Він зупинився на мить, наче обмірковуючи подальші слова.

— Проте досі немає жодних їх підтверджених зображень, немає жодних решток, не знайдено жодного покинутого міста, сховища знань чи енциклопедії. Врешті решт не відомо куди вони поділися і що з ними сталося. Враження, що вони розчинилися у повітрі чи… Чи просто не хочуть аби їх знайшли.

— Чому?

Джуві стиснув плечима.

— Ну от скажи мені, чому ти став археологом? — Навіть у темряві було видно як світяться запитанням очі асистента.

— Це була моя мрія. — Перед тим як відповісти, Натан важко видихнув. — Побачити зірки, пережити пригоди, добути славу.

Чоловік замовк, побачивши як андроїд усміхається. Потім, напевне, спробував виправитись.

— Що? Що не так?

— Ні-ні. Все нормально. — продовжував усміхатися помічник. — Просто це нормально для людини, а ось логіка цивілізації, що по-справжньому зуміла підкорити галактику, певне, зовсім інакша.

Дослідник не зміг відповісти і решту шляху вони подолали мовчки.

Коридор виявився довшим, ніж попередні. Світло в його кінці спочатку здавалося дрібною цяточкою, за розміром схожою до зірки на небі. Зрештою поступово ця цятка збільшувалася й у самому кінці переходу набула звичного вигляду триметрового вхідного  отвору, за яким на дослідників чекала нова печера.

— Це вже п’ята за ліком? — запитав Натан, переступаючи поріг печери.

— Так, — відповів Джуві, відстаючи від нього лише на півкроку. — Якщо рахувати ту, в яку ми спустилися.

Освітлення цієї печери мерехтіло та дрижало. Головним чином через те, що його джерелом були сотні парафінових свічок розставлених практично по всій її площі.

— Ці печери не припиняють дивувати. — Археолог повернувся до свого іронічного тону. — Як думаєш, звідки вони все це беруть?

Підлетівши до найближчої свічки, помічник взяв її в руки. Повертів у руках, провів долонею над полум’ям.

— Є у мене підозра, — відгукнувся він, повертаючи те, що взяв, на місце, — що з твоєї голови.

— Добре, що вона поки не заглядає в дуже інтимні частини моєї голови.

— Фізична матеріалізація думок, знань. Захмарна технологія для нашої цивілізації. І все ж ми вже у котрий раз з нею тут зіштовхуємося.

Натан роззирнувся навколо, наче шукаючи щось конкретне.

— Я б зараз не відмовився від матеріалізації літри міцної кави.

Раптово світло від свічок посилилося, а на всю печеру пролунав гучний низький голос.

— Смертні, — розкотилося просторою печерою. — Якщо ви дісталися сюди, то достойні узріти богів, яким належить цей храм.

За цими словами замість частини свічок на дальньому кінці печери з’явилися три статуї. Всі вони були схожі на людей, чоловіків, виконаних у стилі Давньої Греції. Практично без одягу та з символами влади у вигляді однакових скіпетрів.

— Всі боги виглядають так, як їх уявляють адепти. — пожартував Джуві.

— Цікаво, якщо я уявлю, що їх немає, вони зникнуть? — відрізав Натан.

— Смертні, — тим часом продовжував голос. — Вам буде дозволено поставити три запитання богам. Вони зрозуміють вашу мову, але ви не зрозумієте їхньої. Якщо ви зможете дізнатися істину, отримаєте свободу та дари. Якщо помилитесь чи будете зволікати — загинете.

Останнє слово багато разів прокотилося печерною залою та стихло лише через кілька хвилин.

— Є якісь ідеї? — Джуві поставив питання, доки Натан не здогадався зробити це першим.

— Археологія — це пошук фактів, а не істини, друже Кант. — відповів той після кількасекундної паузи.

— Що будемо робити?

— Я що-небудь вигадаю.

Археолог заходився міряти кроками простір перед пантеоном, роздумуючи над поставленим завданням, тоді як асистент занурився у вивчення свічок, статуй та стін. Не те що б логіка була його слабкою навичкою, просто до таких нестандартних завдань не готували у датацентрі.

Деякі свічки прогоріли на третину, коли почулося перше тріскотіння. Самотній камінчик впав на підлогу десь біля входу до печери. Потім інший у протилежному напрямку. Потім ще один і ще. Однак помічати це андроїд почав тільки коли перші шматки породи задріботіли по його синтетичній шкірі.

Його колега давно вже намагався прикрити голову руками від кам’яного дощу, який сипався невідомо звідки. Поряд почало падати каміння розміром з куряче яйце, а іноді й з кулак дорослої людини.

Кам’яні опади ризикували перетворитися не просто на кам’яну зливу, а на справжній обвал гірської породи й похоронити під собою дослідників. Помітно було як Натан намагався сконцентруватись, однак це було важко під таким тиском.

Він розвернувся до правого ідола та звернувся до нього:

— Хто твій сусід?

У відповідь прозвучало незрозуміле бурмотіння. Археолог повернувся до помічника й з усієї сили прокричав:

— Що він відповів?

Джуві не знадобилось багато часу аби перекласти з мови Прекусорів.

— Бог Брехні.

Тоді Натан повернувся до лівого божка й поставив йому аналогічне запитання. Той відповів, що та сусідня сутність є Богом Правди.

Каменепад більше не посилювався, але й не послаблювався.  Людина присіла, намагаючись захиститися від кам’яних снарядів.

— Хто ти є? — прокричав чоловік до середнього боввана.

Відповідь знову отримав мовою давно зниклої цивілізації, проте андроїд вже знав що робити й переклав відповідь в якій статуя називала себе Богом Дипломатії. Тоді, майже простягнувшись на підлозі, дослідник повернувся до лівого божка й назвав його Богом Правди.

Майже миттєво важке бомбардування припинилось, боввани зникли, а людина нарешті випросталась на підлозі.

Джуві, тіло якого небезпечні опади пошкодили не так сильно, як крихку фізичну структуру людини, мигцем підлетів до колеги, взяв його руки у свої та почав зчитувати медичні дані.

Пульс ледь прослуховувався, а з кількох ран сочилася кров. Сорочка та штани у деяких місцях зволожніли та стали липкими.

— Натане? — помічник обережно ледь підійняв обома руками скалічене тіло колеги. — Чуєш мене?

Доки асистент оглядав постраждалого, у протилежної стіни з’явився прохід. Крізь нього майнуло кілька промінчиків сонячного світла. Майнули та, впавши на подряпану шкіру Джуві, розсіялись у напівтемряві всіяного свічками приміщення.

Помітивши це, андроїд підняв обм’якле тіло супутника та поспішив до виходу. На цей раз переходу не було зовсім. Одразу за отвором він потрапив до печери, з якої починалися їх пригоди. З отвору у стелі досі лилося денне світло, а канат, яким спускався Натан, так само звисав з нього практично до самої підлоги.

Підйом був важким. На політ ледь вистачало потужності аби підняти себе та пораненого напарника. Біля самого виходу на поверхню здавалося, що він от-от звалиться разом з ним назад на гладку підлогу печерного храму, й коли яскраве світло місцевого сонця вдарило в очі, а запилюжена поверхня стала дибки, він  зрештою зміг трохи розслабитися.

Коли обережно вкладав дослідника, здійняв ще більшу хмару пилу. Розслабивши руки, одразу нахилився до друга та знову перевірив його стан.

— Натане, — він злегка почав тріпати його за руки, переконавшись, що той не отримав серйозних ушкоджень. — Натан Ейре?

Кілька хвилин нічого не відбувалося. Колега не приходив до тями й Джуві вже почав думати, що той отримав серйозний струс і потребує невідкладної допомоги.

Жодний м’яз людини не ворухнувся. Дихання було настільки слабким, що його було майже не розібрати, а серцебиття не чути.

Зневірившись, андроїд схопився за комунікатор, намагаючись викликати допомогу з табору, і в цей момент археолог почав страшенно кашляти.

— П’ята печера, п’ята печера. — слабким голосом, наче у маренні, повторював Натан.

Джуві полишив комунікатор та нахилився до обличчя.

— Ми перемогли її, Натане. — Помічник посміхався. — Ти переміг її.

— Ну тоді викликай допомогу, Ескулапе, — наче продовжував марити дослідник. — Викликай допомогу.