ОСТАННІЙ ХАРАКТЕРНИК

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

За три дні до того, як Дим поплив на Кемпу, він перестав їсти. Олексій помітив це не одразу. Кіт ніколи не був особливо вередливим. Їв усе, що клали в миску, міг пів дня проспати на підвіконні, а вночі раптом носитися квартирою так, ніби в нього вселявся весь котячий рід. Дима Олексій привіз із Донеччини. Точніше, не привіз ‒ той приїхав сам. Одного холодного ранку сіре кошеня вилізло з-під складених біля бліндажа ящиків, спокійно зайшло всередину і лягло на спальник Олексія.

‒ Іди звідси, ‒ сказав він тоді.

Кошеня заплющило очі.

‒ Я серйозно.

Нуль реакції. Так вони й познайомилися. За кілька місяців Дим уже знав, після яких звуків треба тікати в укриття, а після яких можна навіть не піднімати голови. Перед обстрілами він іноді починав поводитися неспокійно раніше за людей. Хлопці жартували:

‒ Сивий, тобі тепер рація не потрібна. Дивись на кота.

Одного разу це врятувало їм життя. Дим раптом зіскочив із ящика, вигнув спину й рвонув у бліндаж. Олексій побіг за ним швидше інстинктивно, ніж свідомо. Через кілька секунд туди, де він сидів, прилетіло. Після того ніхто вже не сміявся. Коли Олексія поранило, він майже місяць не знав, що сталося з котом. А потім побратим привіз його до Вінниці.

‒ Забирай свого характерника.

Так Дим залишився з ним.

Після поранення Олексій повернувся до Вінниці, але повернення виявилося зовсім не таким, яким він уявляв його там, на Донеччині. Нога загоїлася настільки, щоб ходити без палиці, хоча перед дощем досі нила, зате з головою все було складніше. Лікар називав це посттравматичним стресовим розладом. Сам Олексій казав простіше: не спиться.

Він прокидався від грюкоту дверей у під’їзді, здригався, коли надто різко падав на підлогу якийсь предмет, у незнайомому приміщенні машинально шукав очима вихід, а в людному місці майже завжди сідав так, щоб бачити двері. Найбільше дратувало те, що розум чудово знав: він удома. Тіло чомусь продовжувало жити так, ніби війна просто відійшла за сусідню стіну.

Перші місяці Олексій майже нікуди не виходив. Потім зрозумів, що без роботи буде тільки гірше, і через знайомого влаштувався охоронцем на будівельний майданчик неподалік від фонтану. Робота була неважка: стежити за територією, пропускати машини, записувати, хто заїхав і виїхав, обходити огорожу наприкінці зміни. Йому навіть подобалося, що більшість часу ніхто не змушував говорити.

Будували на місці, де під новим фундаментом раз по раз відкривалося щось старе: уламки цегли, почорніле каміння, шматки кераміки, іржавий метал. Робітники бурчали, що Вінницю взагалі неможливо копати ‒ під кожним новим містом тут лежить якесь старіше.

Олексій у такі розмови не втручався. Своїх привидів йому вистачало.

Може, саме тому Олексій першим помітив: кіт змінився. Спочатку перестав спати біля нього, а потім ‒ їсти. А третьої ночі Олексій прокинувся о 03:17 і побачив, що Дим сидить на підвіконні. Нерухомо.

‒ Ти що там?

Кіт не повернув голови. Олексій сів на ліжку. За вікном була темна Вінниця. Їхня квартира виходила не на Буг, але якщо дивитися між будинками, далеко за дахами можна було вгадати темніший шматок неба над річкою. Дим дивився саме туди.

‒ Їсти будеш?

Нічого.

‒ Ветеринар тобі буде.

Вухо кота сіпнулося.

Олексій встав. Насипав корм. Дим навіть не підійшов. Лише приблизно о четвертій ранку зістрибнув із вікна, ліг біля дверей і заснув.

Того дня на зміні Олексій майже не думав про Дима. Принаймні намагався не думати.

На будівництві зранку працював екскаватор. Уздовж дальнього краю майданчика вибирали ґрунт під комунікації й зачепили стару кладку, якої не було на жодному з планів. Робітники трохи посперечалися, чи треба когось викликати, потім вирішили, що це залишки якогось господарського приміщення, і до обіду половину цегли вже склали біля огорожі.

Під час обходу Олексій помітив серед неї шматок темного металу.

Спершу подумав, що це стара будівельна пластина або частина якогось кріплення. Нахилився й витягнув із землі невелику прямокутну табличку. Вона була важкою, почорнілою від часу, з оббитими краями. Написів чи цифр на ній не залишилося.

Тільки знак: три хвилясті лінії одна під одною.

Олексій стер великим пальцем землю.

Лінії були вирізані в металі навмисно. Не зовсім хвилі, не зовсім вода ‒ простий знак, який міг означати будь-що або взагалі нічого.

‒ Скарб знайшов? ‒ гукнув один із робітників.

‒ Ага. На пенсію вистачить.

Він кинув табличку на купу старої цегли й пішов далі.

За кілька кроків озирнувся. Знак було видно навіть звідти.

Три темні хвилясті лінії на почорнілому металі.

Чомусь Олексію раптом згадалася вода і Дим, який уже другу ніч сидів на підвіконні й дивився в той бік, де за дахами міста лежав Буг.

Він сердито відкинув цю думку. За роки війни Олексій навчився однієї поганої звички: мозок умів знайти небезпеку навіть там, де її ще не було.

Табличку він залишив лежати біля старої цегли.

А ввечері, повернувшись додому, застав Дима на тому самому підвіконні.

Наступної ночі сталося те саме. А на третю Дим зник.

Близько одинадцятої вечора Олексій повернувся після зміни. Двері квартири були зачинені, вікна теж. Кота не було. Він перевірив усі кімнати. Зазирнув під ванну. Відчинив шафу. Навіть балкон, хоча чудово знав, що там Дима немає.

‒ Дим!

Тиша. Миска стояла повна. Олексій уже починав злитися ‒ не на кота, а на себе, на те, як швидко всередині прокинулося знайоме відчуття небезпеки. Нема кота ‒ і все. Це не війна, не зниклий боєць; не треба за три секунди вибудовувати десять найгірших сценаріїв. Він вийшов у під’їзд. На сходах сиділа сусідка з другого поверху.

‒ Олексію, кота шукаєш?

‒ Бачили?

‒ Він униз побіг.

‒ Коли?

‒ Хвилин двадцять тому.

Олексій спустився. На вулиці Дима не було.

‒ Чудово.

Він уже хотів повертатися, коли помітив сірий хвіст біля дальнього будинку.

‒ Дим!

Кіт зупинився. Озирнувся. І пішов далі.

‒ Ти здурів?

Олексій рушив за ним. Дим ішов швидко: не біг, не нюхав дерева й не обходив подвір’я, як робив зазвичай.

Він кудись ішов.

Через двори, провулок ‒ далі вниз.

‒ Дим!

Кіт навіть не повертався. Через двадцять хвилин Олексій зрозумів напрямок. Буг.

‒ Та ні.

Дим продовжував спускатися до річки. Коли попереду з’явилися вогні набережної, Олексій уже не сердився. Йому стало не по собі. Бо раптом згадав минулу ніч: кота на підвіконні та його погляд, спрямований саме сюди.

Біля річки ще гуляли люди. Хтось сидів на лавках, молода пара фотографувалася на тлі води, десь сміялися, працювала кав’ярня ‒ звичайний літній вечір. Тільки Дим поводився так, ніби навколо нікого не існувало. Він ішов уздовж берега. У напрямку Кемпи. Олексій наздогнав його біля води.

‒ Все.

Хотів узяти на руки. Дим зашипів. Олексій відсмикнув долоню. Кіт ніколи на нього не шипів. Навіть там. Навіть коли був поранений.

‒ Ти чого?

Дим дивився на острів. Кемпа лежав посеред Бугу темною зеленою плямою. Мосту давно не було. Острів здавався зовсім близьким і водночас недосяжним.

‒ Додому.

Олексій знову простягнув руку. Кіт відійшов.

‒ Дим.

Ще крок. І він зайшов у воду. Олексій спершу не зрозумів.

‒ Ей.

Кіт ішов далі. Вода сягнула живота.

‒ Дим!

Ще крок. Кіт поплив.

‒ Ти зовсім?!

Олексій кинув телефон на траву, скинув куртку й уже ступив у воду.

‒ Не лізь.

Голос пролунав праворуч. На камені сидів старий чоловік із вудкою. Олексій навіть не помітив його.

‒ Ви що?

‒ Не лізь, кажу.

‒ Там кіт!

‒ Бачу.

‒ Він потоне.

Старий подивився на воду.

‒ Ні.

Олексій уже зайшов по коліна.

‒ Дим!

Кіт плив. Повільно. Впевнено. Прямо до Кемпи.

‒ Дим! Назад!

‒ Не клич.

Олексій повернувся.

‒ Що?

Старий змотував вудку. Спокійно. Ніби нічого дивного не відбувалося.

‒ Нехай пливе.

‒ Куди він, по-вашому, пливе?

Чоловік подивився на нього.

‒ Помирати.

Олексій кілька секунд мовчав.

‒ Що за дурня?

‒ Може, й дурня.

‒ Він не помирає.

‒ Звідки знаєш?

‒ Я його господар.

‒ Коти господарів не мають.

‒ Слухайте…

‒ Старий він?

‒ Не дуже.

‒ Хворів?

Олексій хотів сказати «ні». Але згадав. Три дні не їв. Майже не пив. Сидів біля вікна.

‒ То що?

‒ Нічого.

Старий піднявся.

‒ Значить, почув.

‒ Що почув?

Чоловік кивнув на Кемпу.

‒ Острів.

Олексій засміявся. Різко. Нервово.

‒ Ясно.

‒ Не ясно.

‒ Ви місцевий?

‒ П’ятдесят дев’ять років.

‒ І весь цей час коти сюди помирати плавають?

Старий подивився на нього так, наче Олексій поставив неправильне запитання.

‒ Раніше не плавали.

‒ А що робили?

‒ Мостом ішли.

Усмішка зникла з обличчя Олексія.

‒ Яким мостом?

‒ Який був.

‒ І що, просто йшли?

‒ Просто.

‒ На острів?

‒ На острів.

‒ І не поверталися?

Старий знизав плечима.

‒ На те й ішли.

Олексій подивився на воду. Дим був уже приблизно посередині.

‒ Це якась місцева байка?

‒ Може.

‒ А ви вірите?

Чоловік помовчав.

‒ Я бачив.

‒ Що?

‒ Котів.

‒ Як пливуть?

‒ Як ідуть.

‒ І?

‒ І нічого.

Старий узяв відро. Потім раптом додав:

‒ Тільки ти за котом не дивись.

‒ Чому?

‒ Дивись на острів.

‒ Навіщо?

Чоловік подивився туди сам.

‒ Бо коти самі не приходять.

Олексій відчув, як по спині пройшов холод.

‒ А хто їх приводить?

Старий не відповів.

Дим уже дістався острова. Вибрався з води. Зупинився. Струсив шерсть.

‒ Дим!

Цього разу кіт обернувся. І Олексій раптом відчув дивний спокій. Наче Дим не тікав. Не губився. Не кликав на допомогу. Він просто прийшов туди, куди мав прийти. Кіт дивився на нього кілька секунд. А потім повернув голову. До дерев. Там хтось стояв. Олексій примружився. Спочатку подумав, що це стовбур. Потім постать ворухнулася. Жінка. Біла довга сорочка. Світле волосся. Далеко. Обличчя не видно. Дим підійшов до неї. Жінка нахилилася. Взяла його на руки. Олексій перестав дихати.

‒ Ей!

Постать випросталася. Подивилася на нього. Навіть через воду Олексій відчув цей погляд. Старий рибалка за його спиною тихо сказав:

‒ От тепер погано.

Олексій не обернувся.

‒ Хто це?

‒ Я тобі казав не кликати.

‒ Хто це?!

Жінка зробила крок назад. Дерева поглинули її. Разом із котом. Олексій кинувся у воду. Старий схопив його за плече.

‒ Стій!

‒ Пусти!

‒ Не пливи!

‒ Там мій кіт!

‒ Уже ні.

Олексій різко відштовхнув його.

‒ Що означає «вже ні»?!

Старий дивився на острів.

‒ Якщо тварина сама пішла на Кемпу, її не забирають назад.

‒ Хто не забирає?

Чоловік мовчав.

‒ Хто?!

Старий подивився йому в очі.

‒ Живі.

Олексій повернувся додому о першій ночі. Без Дима. Не спав. О другій знайшов у мережі все, що міг, про Кемпу. Історію острова. Замок. Старі мости. Фестивальну назву. Легенди. Характерників. Підземні ходи. Нічого про котів. Олексій навіть зрадів. Байка. Один дивний старий рибалка. Дим захворів. Поплив невідомо чому. На острові могла бути якась дівчина. Хтось дістався човном. Усе можна пояснити. Майже. О 03:17 на кухні дзенькнула миска. Олексій завмер. Миска Дима. Другий звук. Дзень.

‒ Дим?

Він одразу відчув себе ідіотом. Підвівся. Вийшов у коридор. Темно.

‒ Дим?

На кухні нікого. Миска стояла на місці. Але була повна води. До самого краю. Олексій точно пам’ятав, що залишав її порожньою. Підійшов. Вода була мутна. Пахла річкою. Мулом. Він відступив. І почув дряпання. За вхідними дверима. Раз. Другий. Третій. Олексій кинувся туди.

‒ Дим!

Відчинив. Під’їзд був порожній. На килимку лежав нашийник. Синій. Димів. Мокрий. Олексій підняв його. І тоді помітив сліди. Маленькі мокрі відбитки котячих лап. Вони починалися біля дверей. І йшли сходами вниз. Олексій уже хотів рушити за ними. Зупинився, бо зрозумів дещо дивне.

Якби кіт прийшов із вулиці, сліди мали б вести до його квартири. Ці вели від неї. Наче Дим щойно вийшов із дому вдруге. Олексій повернувся на кухню. Миска була порожня. На столі лежало щось, чого хвилину тому там не було. Складений учетверо старий жовтий аркуш. Олексій розгорнув. І одразу упізнав почерк свого діда. Лише два рядки:

«Якщо першими пішли коти ‒ Кемпа ще попереджає.

Коли острів почне кликати людей ‒ не відповідай».

Олексій перечитав. Раз. Другий. За вікном пролунав тихий жіночий голос:

‒ Олексію.

Він повільно підняв голову. Голос прийшов звідти, де за нічним містом лежав Південний Буг.

‒ Олексію…

Цього разу ближче. І тоді Олексій пригадав дідові слова, яких не пам’ятав майже п’ятнадцять років:

«До Кемпи завжди має бути вода».

Телефон на столі засвітився. 03:17. А на екрані сам відкрився старий знімок острова. На фотографії був міст. На мосту стояв хлопчик. Тринадцятирічний Олексій. Поруч ‒ дід. А за ними, там, де при зйомці не мало бути нікого, сиділи коти. Десятки. Усі повернуті в один бік. До Кемпи. Олексій збільшив фотографію. На самому острові між деревами стояла дівчина в білому. І тримала на руках сірого кота. Дима. Хоча фотографію зробили за багато років до його народження.

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Уранці фотографії в телефоні не було. Олексій перевірив галерею двічі. Потім кошик, хмарне сховище, папку завантажень. Нічого. Старий знімок, який о третій сімнадцять сам відкрився на екрані й показав його тринадцятирічним хлопцем поруч із дідом, зник так, ніби ніколи не існував: не було мосту, не було котів, не було дівчини в білому й не було Дима на її руках. Залишився тільки мокрий синій нашийник. Він лежав на кухонному столі.

Олексій сів навпроти й довго на нього дивився. Це було добре. Принаймні щось матеріальне. Він узяв нашийник. Понюхав. Саме так пах Дим, коли вони ще на Донеччині одного разу знайшли стару пожежну водойму й кіт, ніколи до того не бачивши такої кількості води, стрибнув туди за жабою. Олексій тоді витягав його, лаючись. Хлопці реготали. Дим два дні ображався. Олексій заплющив очі.

‒ Ти ж не міг просто піти помирати.

Тиша. Він сказав це вдруге:

‒ Не міг.

Йому було років п’ять. Може, шість. Це не вік, коли кіт дивиться на острів три ночі поспіль, потім виходить із квартири, проходить пів міста й перепливає Південний Буг, щоб померти. Звучало безглуздо. Але ще безглуздішим було те, що сталося після. Жінка в білому. Миска з річковою водою. Мокрі сліди. Запис діда. Олексій підняв аркуш. Той лежав там само, де він залишив його вночі. Пожовклий папір. Два речення.

Олексій підніс аркуш до світла. Чорнило трохи розпливлося. Почерк діда без сумніву. Саме такими великими похиленими літерами дід підписував книжки, які дарував Олексієві на день народження. Але дід помер дев’ять років тому. Олексій поклав аркуш на стіл. Встав. Знову сів. Потім набрав матір.

‒ Ти сьогодні працюєш?

‒ А що сталося?

‒ Нічого.

‒ Якщо ти телефонуєш о сьомій двадцять і питаєш, чи я працюю, то щось сталося.

‒ Мені треба зайти.

Пауза.

‒ Заходь.

‒ Дідові речі залишилися?

Пауза стала довшою.

‒ Які саме?

‒ Записи.

‒ Лесю…

‒ Мам.

‒ Що?

‒ Просто скажи.

Вона видихнула.

‒ Є одна коробка.

‒ Де?

‒ У коморі.

‒ Я приїду.

‒ А ти не хочеш спершу сказати, що сталося?

Олексій подивився на мокрий нашийник.

‒ Дим пропав.

‒ Ой, Господи. Коли?

‒ Вночі.

‒ Ти шукав?

‒ Шукав.

‒ Оголошення треба дати. У групи написати. Фото мені скинь, я…

‒ Мам.

Вона замовкла.

‒ Він на Кемпі.

‒ Де?

‒ На острові.

‒ Як він туди потрапив?

Олексій подивився у вікно.

‒ Поплив.

Довга тиша.

‒ Мам?

‒ Приїжджай.

І поклала слухавку.

 

Матір звали Наталя Андріївна. Вона належала до тих людей, які на будь-яку катастрофу реагують їжею. Пожежа ‒ поїж. Розлучення ‒ поїж. Грип ‒ поїж. Війна ‒ тим більше поїж, бо на голодний шлунок і думки дурніші. Тому коли Олексій зайшов у квартиру, на столі вже стояли сирники, сметана і чай.

‒ Я не голодний.

‒ Сідай.

‒ Мам.

‒ Сідай, кажу.

Він сів. З’їв один сирник. Потім другий. Мати нічого не питала. Це було найгірше.

‒ Коробка де?

‒ Поїси.

‒ Я поїв.

‒ Два сирники?

‒ Для мене це сніданок.

‒ Для горобця це сніданок.

Олексій усміхнувся. На секунду стало нормально. Потім мати сказала:

‒ Він справді поплив на Кемпу?

Усмішка зникла.

‒ Так.

‒ Сам?

‒ Сам.

‒ Ти не міг зупинити?

‒ Він мене не підпустив.

Наталя опустила очі.

‒ А там хтось був?

Олексій повільно поставив чашку.

‒ Чому питаєш?

‒ Просто.

‒ Мам.

‒ Що?

‒ Ти запитала не «чи він вибрався». Не «чи ти його бачив». Ти запитала, чи там хтось був.

Вона мовчала.

‒ Ти знаєш про це?

‒ Про що?

‒ Про Кемпу.

‒ Усі вінничани щось знають про Кемпу.

‒ Не починай.

Наталя підвелася. Підійшла до дверей комори. Дістала з верхньої полиці картонну коробку. Поставила перед ним.

‒ Я її не відкривала після смерті батька.

‒ Чому?

‒ Він просив.

‒ Що саме просив?

‒ Не чіпати.

‒ До коли?

Мати подивилася на нього.

‒ Поки ти сам не попросиш.

Олексій відчув холод.

‒ Серйозно?

‒ Серйозно.

‒ І тебе це не дивувало?

‒ Після сімдесяти років твій дід міг попросити мене не годувати голубів у четвер, бо вони працюють на податкову, і я б уже не здивувалася.

‒ Мам.

‒ Що?

‒ Ти зараз жартуєш, бо тобі страшно.

Наталя стиснула губи.

‒ Відкривай.

У коробці були фотографії. Документи. Стара записна книжка. Комсомольський квиток. Кілька листів. Карта Вінниці, складена вчетверо. І три товсті зошити. На першому: «КЕМПА. 1976–1991». На другому: «КЕМПА. 1992–2011». На третьому: «ЯКЩО ПОКЛИЧЕ». Олексій узяв останній.

‒ Ти це бачила?

‒ Ні.

‒ Ніколи?

‒ Кажу ж ‒ не відкривала.

На першій сторінці був запис: «Олексію». Тільки ім’я. Більше нічого. Він перегорнув. «Якщо читаєш ‒ значить, я не встиг або не зміг сказати сам». Ще сторінка. «Не поспішай вірити тому, що тобі розкажуть про острів. Особливо мені». Олексій перечитав.

‒ Це як?

Мати стояла за його плечем.

‒ Що там?

Він показав. Наталя Андріївна нахмурилася.

‒ Дуже в його стилі.

Олексій перегорнув ще. «У Вінниці про Кемпу брешуть уже кількасот років. Не тому, що хочуть приховати правду, просто кожне покоління додає свою». Нижче: «Козаки. Татари. Замок. Дівчина. Характерники. Катакомби. Мертві. Коти». І ще: «Усе це правда. І все це неправда».

‒ Прекрасно, ‒ пробурмотів Олексій.

Далі починався довгий текст.

Дід писав про острів так, ніби писав про людину. На одній зі сторінок був приклеєний старий план. Дід обвів острів червоним олівцем. Підписав: «Не завжди був островом». Далі пояснював, що колись ця ділянка могла бути півостровом. Її відділили ровами, насипали землю, зміцнювали, перетворювали на укріплене місце серед річки. Олексій знав Кемпу все життя. Бачив її сотні разів, але ніколи не думав, що навіть сама її форма може бути результатом людської роботи.

На іншій сторінці дід переписав старий опис замку. Дерев’яні укріплення, комори, зброя, двір, міст, млин біля гатки. Поруч намалював грубу схему острова й написав: «Міст був завжди важливіший за замок».

Олексій зупинився. Пригадав дитинство. Берег. Розібрану переправу. Дідове: «Міст ‒ найгірше, бо ним ходять у два боки». Він перегорнув сторінку. Там була стара фотографія. Кемпа. Міст. Люди. Під нею дідовим почерком: «Колись через острів ішла переправа. Потім тут проходив трамвайний шлях. Люди завжди намагалися прив’язати Кемпу до міста». Наступний рядок: «А Кемпа завжди намагалася залишитися островом».

Олексій запитав, звідки в діда стільки матеріалів. Наталя Андріївна відповіла, що дід Микола цікавився Кемпою все життя, як і його батько. Це скидалося на сімейну традицію, але зошити поки не пояснювали, навіщо вона була потрібна. Олексій подивився на третій зошит. «Якщо покличе». Перегорнув кілька сторінок і знайшов те, що шукав. Посеред аркуша великими літерами: КОТИ. Нижче: «Не йдуть помирати».

Олексій відчув, як серце вдарило сильніше. Читав далі. «Це найстаріша з брехень, яку ми залишили людям навмисно».

‒ Що?..

«Так простіше. Кіт відчув смерть ‒ пішов на острів. Людина пожаліла кота і не полізла за ним. Хороша брехня, якщо рятує життя».

Олексій нахилився ближче. Наступний рядок був перекреслений. Так сильно, що папір порвався. Він зміг розібрати тільки: «Коти йдуть туди, коли…» Далі дірка. На наступній сторінці: «Якщо кіт твій ‒ не клич назад». І нижче: «Особливо якщо він озирнувся перед деревами».

Олексій різко закрив зошит. Перед очима одразу постав мокрий кіт на березі Кемпи. Зупинився. Озирнувся.

‒ Що? ‒ запитала мати.

‒ Нічого.

‒ Лесю.

‒ Він знав.

‒ Хто?

‒ Дід.

Олексій відкрив сторінку й показав. Наталя Андріївна прочитала. Зблідла.

‒ Мам?

‒ Я не знала.

‒ Точно?

‒ Точно.

Наталя Андріївна зізналася, що ще дитиною чула байку про котів, які йдуть на Кемпу помирати. У дідових записах це вже не скидалося на випадковий фольклор: дід Микола десятиліттями фіксував появу котів, а після демонтажу переправи 2011 року написав: «Стало тихо. Поки немає мосту ‒ вистачить води».

До обіду Олексій прочитав майже сто сторінок. І чим більше читав, тим менше розумів. Дід збирав усе: відомі перекази, вирізки з газет, чутки, спогади старожилів. Повністю всю історію острова, легенду про козака Кемпу та про його доньку красуню. Про те, що вона нібито могла розмовляти з Богом-рікою. Начебто вода слухалася її: могла піднятися, коли дівчина просила, і стихнути від її слова. Під час одного з нападів річка, за легендою, допомогла оборонцям. Пізніше переказ уже розповідав про загибель Кемпи й про те, що його донька кинулася в розбурханий Буг.

Дід біля цього місця поставив великий знак питання. І написав: «Тіла не бачив ніхто з тих, чиї перекази вдалося знайти». Ще нижче: «Чому всі вирішили, що вода її вбила?»

Олексій затримав погляд на останньому реченні.

«Чому всі вирішили, що вода її вбила?»

І раптом кухні не стало.

Таке з ним іноді траплялося після повернення. Не часто, але достатньо, щоб він навчився не лякатися одразу. Свідомість на мить провалювалася кудись назад ‒ у звук, запах, уривок світла, який тіло пам’ятало краще за голову.

Спершу була вода. Брудна, темна, по кісточки. Він стояв десь на Донеччині після дощу, черевики грузли в розмоклій землі, зовсім близько глухо працювала артилерія. Хтось крикнув його позивний. Дим метнувся під укриття.

Олексій уже знав цей спогад. Тільки далі все пішло не так. Земля під ногами стала твердою. Гул артилерії стих, але вода залишилася. Тепер її було багато. Темна річка котила свої води безшумно й важко, наче розтоплена смола. Густа, непроглядна ніч повністю поглинула обриси протилежного берега, залишивши навколо лише відчуття вогкої порожнечі. Старі, покручені часом дерева завмерли біля самого краю води, низько схиливши чорні крони. Їхнє оголене коріння нагадувало вузлуваті пальці велетнів, що відчайдушно впиналися у розмиту глину, намагаючись не зіслизнути в холодну течію.

У цій тиші не було спокою ‒ острів дихав, напружено причаївшись у темряві. І жінка в білому стояла до нього спиною. Не та далека постать, яку він бачив на Кемпі напередодні. Тут вона була близько ‒ так близько, що Олексій бачив мокре волосся на її плечах і тонку тканину сорочки, що прилипла до спини.

Хтось позаду сказав:

‒ Мар’яно.

Жінка обернулася. Олексій різко вдихнув.

Перед ним знову була кухня мами. Чашка з чаєм, розгорнуті дідові зошити та сонячна пляма на столі.

Наталя Андріївна стояла навпроти й дивилася на нього.

‒ Лесю?

Він не відповів.

‒ Лесю, ти де?

Олексій повільно провів долонею по обличчю.

‒ Тут.

‒ Знову?

‒ Нічого.

Мати знала, що означає це «нічого», тому не стала перепитувати. Лише посунула до нього чашку ближче.

Олексій опустив очі на зошит. Перед внутрішнім зором ще кілька секунд стояла річка і жінка в білому вбранні.

‒ Мар’яна, ‒ тихо промовив він.

‒ Хто?

Олексій підняв голову.

‒ Що?

‒ Ти сказав «Мар’яна».

Він нахмурився.

‒ Я?

‒ Щойно.

Олексій знову вп’явся поглядом у пожовклу сторінку, ледь не торкаючись паперу. Він повільно, рядок за рядком, перечитав абзац. Потім, насупившись, повернувся до попереднього, напружено ведучи вказівним пальцем по вицвілих літерах дідового почерку. Жодної Мар’яни. Це ім’я взагалі не згадувалося в старих записах. Зошит уперто мовчав, залишаючи Олексія сам на сам із моторошним розумінням того, що відповідь доведеться шукати не на папері.

‒ Дивно.

‒ Ти її знаєш?

‒ Ні.

‒ Тоді звідки ім’я?

Олексій хотів відповісти, що почув його у своєму флешбеку, але зупинився, бо раптом усвідомив те, що було не так. У його спогадах про війну не було річки, не було жінки в білому. І ніхто ніколи не кликав Мар’яну.

Він швидко перегорнув кілька сторінок дідового зошита. Потім ще кілька.

Ніде.

Жодного такого імені.

‒ Не знаю, ‒ нарешті сказав він.

І вперше ця відповідь налякала його більше, ніж сам провал у пам’ять. Далі йшла нібито цілком звичайна історія острова. Укріплення, постійні земляні насипи, переправи. Згодом з’явився старий трамвайний шлях. Здається, саме тоді сталася та моторошна аварія, коли переповнений вагон раптом зійшов з рейок і з шаленим гуркотом полетів прямо з мосту в холодні води Бугу. Місто ще довго гуділо чутками і страхами, хоча зараз про це згадують неохоче, немов ріка забрала на дно не тільки понівечене залізо, а й саму пам’ять про той день.

Після цього настав уже зовсім інший час. З’явився пляж, згодом радянський Фестивальний, фонтан. Кемпа встигла побути всім, чим тільки можна: суворим оборонним вузлом, транспортною артерією, гамірною зоною відпочинку. А потім якось непомітно, ніби втомившись від людей, знову відокремилася від міста.

Нижче дід підкреслив одну фразу: «Людина завжди спочатку використовує місце, потім забуває його, а тоді вигадує, чому воно стало страшним». І в цьому відчувалася якась гірка, але дуже точна правда.

Десь посеред другого зошита почалися записи, яких Олексій не очікував. «1992. Знайшли чоловіка». Без деталей. «1994. Знову міліція». «1996. Люди називають Кемпу островом смерті. Не виправляти». Олексій перечитав. Не виправляти. Наступне: «Чутки працюють краще за паркан». Ще: «Кажуть про кримінальні розбірки. Кажуть про тіла. Кажуть про дівчат. Половина вигадана. Яка половина ‒ не знаю». І трохи нижче: «Нехай бояться». Олексій відчув неприємний холод. Значить, дід не просто збирав легенди, він іноді дозволяв їм жити. Можливо, навіть підтримував, щоб люди не ходили на острів. Але навіщо?

На наступній сторінці: «Погане місце ‒ корисна назва. До поганих місць люди йдуть рідше». Олексій перевернув. «Але Кемпа не погане місце». Ще рядок: «Вона просто робить те, для чого залишилась». І все. Наступні дві сторінки були вирвані.

‒ Та що ж ти за людина така була, діду…

Олексій провів пальцем по обривках паперу. На третій сторінці після вирваних: «Характерники». Він затримав дихання. Дід писав: «Люди люблять називати характерником того, кого не розуміють. На Кемпу справді приходили. Не за силою, не за безсмертям, не для того, щоб куля не брала». І великими літерами: «НА ВАРТУ». Олексій прочитав ще раз. На варту. Під цим: «Характерник ‒ це не чаклун, це той, кого Кемпа пропустив назад». Він закрив зошит. Серце билося гучніше, ніж мало.

‒ Мам.

‒ Що?

‒ Дід коли-небудь називав себе характерником?

Наталя Андріївна мало не розсміялася. Але побачила його серйозне обличчя.

‒ Ні.

‒ Точно?

‒ Точно.

‒ А хтось інший?

‒ Не знаю.

‒ Він ходив на острів уночі?

Мати мовчала.

‒ Мам.

‒ Ходив.

‒ Після того як міст прибрали?

‒ Так.

‒ Як?

‒ Що як?

‒ Мосту не було.

‒ На човні, мабуть.

‒ У нього не було човна.

Наталя Андріївна відвела погляд.

‒ Одного разу він повернувся мокрий.

Олексій завмер.

‒ Коли?

‒ Після того, як міст вже прибрали.

‒ І що сказав?

‒ Що впав у воду.

‒ Ти повірила?

‒ Хотіла.

Олексій знову відкрив зошит. Тепер уже шукав конкретно.

І таки знайшов. Кілька коротких слів, виведених різким почерком. «Мосту немає. Добре». Олексій завмер, інстинктивно провівши пальцем по шорсткому папері. Наступний запис змусив серце на мить збитися з ритму. «Перейшов нижнім шляхом. Ще тримається».

У роті раптом стало терпко, ніби він щойно наковтався сухого річкового мулу. Нижнім шляхом. Олексій обережно перегорнув сторінку, боячись пошкодити крихкий папір. Перед ним розгорнулася схема. Стара, намальована вицвілим чорнилом, але напрочуд детальна. Центр Вінниці на ній розпадався на тонку павутину ліній. Він примружився, розбираючи дрібні підписи біля головних вузлів. Капуцини. Мури. Домінікани. Від цих старовинних фундаментів лінії нервовими капілярами тягнулися вниз. До Бугу.

Але одна гілка виділялася серед інших. Проведена чимось червоним, схожим чи то на грубий олівець, чи то на іржу, вона вперто пірнала під річку. Прямо до серця Кемпи.

Під цією лінією виднівся припис, зроблений дрібніше, ніби дід побоювався чужих очей: «Про цей хід усі говорять. Майже ніхто його не бачив». І трохи нижче, з помітним натиском пера: «Це добре».

Олексій повільно, немов уві сні, відсунув зошит від себе. Повітря в кімнаті раптом здалося надто густим. У дитинстві він, звісно, чув про вінницькі катакомби. Про таємні підземелля старих монастирів, про заплутані ходи під Соборною, якими нібито можна було пройти ледь не все місто наскрізь, жодного разу не побачивши неба. Всі ці розповіді завжди здавалися йому звичайними дитячими байками або міськими вигадками для довірливих туристів.

Принаймні він щиро так вважав до цієї самої хвилини. А тепер перед ним лежала пожовкла дідова карта, де червоний слід не просто йшов попід Бугом. Він прорізав товщу води і темряви, тягнучись саме туди, звідки Олексія кликав той глухий, невідчепний шепіт. На сам острів.

‒ Я поїду.

Мати одразу зрозуміла куди.

‒ Ні.

‒ Я не сказав куди.

‒ Не треба.

‒ Я лише поговорю з людьми.

‒ Якими людьми?

‒ Істориками, краєзнавцями. Хтось має знати про ці записи.

‒ А кіт?

Олексій зупинився.

‒ Що кіт?

‒ Ти його шукати не будеш?

‒ Буду.

‒ На острові?

‒ Так.

‒ Як?

Він подивився на карту.

‒ Ще не знаю.

Мати склала руки на грудях.

‒ Лесю.

‒ Не називай мене так…

Мати подивилася на сина.

‒ Ти повернувся з війни живим. Я два роки прокидалася від кожного дзвінка. Потім ти приїхав і половину ночей не спиш. Тепер якийсь кіт поплив на острів, а ти знайшов дідові страшилки й уже зібрався лізти в катакомби.

‒ Я не сказав, що…

‒ Бо я тебе знаю.

Олексій мовчав.

‒ Пообіцяй, що не полізеш туди сам.

‒ Куди саме?

‒ Куди б ти вже не зібрався.

‒ Мам.

‒ Пообіцяй.

Він саме збирався відповісти матері, коли телефон на столі глухо завібрував. На екрані висвітився незнайомий номер.

‒ Ви Олексій Коваль? У вас пропав сірий кіт із синім нашийником?

Олексій випростався.

‒ Звідки ви знаєте?

‒ Бачив його на Кемпі хвилин п’ять тому.

‒ Ви на острові?

‒ Ні. Через камеру. І послухайте: сьогодні туди не лізьте.

‒ Хто ви?

‒ Павло Андрійович, товариш вашого діда.

‒ Де Дим?

‒ На острові.

‒ Він живий?

Пауза затягнулася.

‒ Це складніше питання, ніж вам здається.

Олексій міцніше стиснув телефон.

‒ Де вас знайти?

‒ Сьогодні о шостій біля Мурів. Ви ж хочете зрозуміти, що відбувається на Кемпі.

Олексій глянув на дідові зошити.

‒ Звідки ви знаєте?

‒ Бо Микола знав, що одного дня ви відкриєте коробку.

Перед тим як покласти слухавку, Павло Андрійович додав:

‒ І ще. Якщо почуєте, як вас кличуть з боку Бугу, не відповідайте.

‒ Чому?

‒ Бо вчора острів забрав кота. А сьогодні він уже знає ваше ім’я.

Зв’язок обірвався.

 

О шостій вечора біля Мурів було людно. Сучасна Вінниця тут ніби стикається лобом із власним минулим, і це виглядає трохи дивно. Поруч звично пульсує Соборна, забита машинами та втомленими людьми, яким просто кортить швидше дістатися додому. Десь зовсім поруч м’яко дзенькнув швейцарський трамвай.

У повітрі висить густий аромат свіжої кави з найближчої кав’ярні. Він химерно перемішується із запахом нагрітого за день асфальту та міського пилу. Хтось раптом промчав повз на електросамокаті, ледь не зачепивши зграйку приїжджих. Ті якраз захоплено клацали камерами телефонів, намагаючись увібрати в кадр масивні цегляні стіни оборонних будівель. Вони навряд чи здогадуються, скільки всього насправді сховано там унизу. Місто просто живе, ховаючи свої найдавніші таємниці за яскравими неоновими вивісками та вітринами магазинів.

Олексій стояв, притулившись спиною до прохолодної шорсткої цегли. Він мовчки дивився на перехожих і думав про своє. У такому щільному натовпі дуже зручно бути невидимим, розчинитися серед чужих уривчастих розмов і гулу моторів. Можливо, він стояв би так ще довго, прокручуючи в голові ту химерну червону лінію на дідовій карті. Але Павло Андрійович знайшов його сам.

‒ Коваль?

Олексій обернувся. Чоловікові було близько сімдесяти. Високий. Худий. Сиве волосся. Темна сорочка. У руці ‒ стара шкіряна папка.

‒ Павло Андрійович?

‒ Ага.

‒ Ви знали мого діда?

‒ На жаль.

‒ Чому на жаль?

‒ Бо через нього я років тридцять ліз туди, куди нормальні люди не лізуть.

Олексій подивився на папку.

‒ Ви історик?

‒ За освітою ‒ ні.

‒ А хто?

‒ Колись інженер.

‒ А тепер?

‒ Тепер старий чоловік, якому треба було вчасно навчитися відмовляти твоєму дідові.

Олексій одразу перейшов до головного:

‒ Ви бачили Дима?

‒ Бачив.

‒ Де?

‒ На записі.

‒ Покажіть.

Павло Андрійович не рухався.

‒ Спершу поговоримо.

‒ Спершу кіт.

‒ Твій дід казав, що ти впертий.

‒ А я вже знаю, що він любив писати очевидні речі.

Старий усміхнувся.

‒ Добре.

Відкрив папку. Дістав роздруковане фото. Чорно-біле. Погана якість. Кемпа. Дерева. На одному з повалених стовбурів сидів кіт. Сірий. Олексій схопив фотографію.

‒ Дим.

‒ Упевнений?

‒ Так.

‒ Подивись на час.

У нижньому куті: 04:11. Сьогоднішня дата. Олексій відчув полегшення.

‒ Він живий.

Павло Андрійович нічого не сказав.

‒ Де камера?

‒ На протилежному березі.

‒ Я можу його забрати.

‒ Ні.

‒ Ви знову починаєте?

‒ Подивись на наступні фото.

Олексій узяв знімки.

Таймкод 04:12. Той самий покручений стовбур дерева. Абсолютно порожньо.

Третє фото. 04:13. Серед чорних дерев стояла жінка. Її біла постать виринала з темряви десь дуже далеко, в самій глибині острова. А біля її ніг, наче жива істота, стелився густий туманний дим.

Четверте. 04:14. Пальці Олексія мимоволі стиснули край паперу. Жінка була ближче. Набагато ближче. Ніби всього за хвилину вона не йшла, а пролетіла крізь непролазні хащі від центру острова майже до самісінького берега. Її обличчя на роздруківці розмилося в бліду пляму, але кіт тягнувся слідом, слухняно огортаючи кожен її крок.

П’яте. 04:15. Знову порожній, холодний берег. Жодного сліду.

Шосте. 04:16. На чорній поверхні води з’явилося щось чуже. Олексій примружився, підносячи кадр ближче до очей. Міст. Ледь видимий, напівпрозорий, зітканий із місячного світла й нічного туману. Він простягався над рікою, наче примарне відображення тієї самої, давно знищеної переправи на Кемпу.

Олексій підняв голову.

‒ Що це?

Павло Андрійович подивився на Мури.

‒ Почалося.

‒ Що почалося?

‒ Те, чого твій дід боявся.

‒ Я вже втомився від загадок.

‒ Тоді ходімо.

‒ Куди?

Старий кивнув на старі будівлі.

‒ Показувати тобі Вінницю.

‒ Я народився у Вінниці.

‒ Ні.

Павло Андрійович рушив уперед.

‒ Ти знаєш ту, що зверху.

Олексій не пішов.

‒ А яка ще є?

Старий зупинився. Обернувся.

‒ Та, що тримає Кемпу знизу.

 

Вхід був зовсім не схожий на вхід у таємничі катакомби. Звичайні двері. Сходи. Стара цегла. Павло Андрійович увімкнув ліхтар.

‒ Тут багато хто бував. Частина підземель відома. Частина досліджена. Частина перебудована так багато разів, що вже ніхто не скаже, де старе, а де пізніше.

‒ А хід на Кемпу?

‒ Переказ є.

‒ А сам хід?

‒ Це інше питання.

‒ Дід його знайшов?

Павло Андрійович промовчав. Вони спустилися ще на кілька прольотів нижче,  залишаючи нагорі звичний міський гомін. Повітря тут різко змінилося ‒ воно стало густим, застояним і пронизливо холодним, із виразним присмаком глини. Стара цегляна кладка на стінах майже почорніла від багатовікової сирості. Олексій простягнув руку й обережно провів голою долонею по шорсткій, слизькій поверхні. Під пальцями зібрався крижаний конденсат. Справжнє. Точно не видіння і не гра змученого ПТСР розуму.

‒ Твій дід був переконаний, що підземелля Вінниці будували різні люди в абсолютно різні епохи, ‒ озвався нарешті старий. Його голос лунав глухо, поглинаючись низькими склепіннями. ‒ Католицькі ченці. Військові гарнізони. Звичайні міщани, що ховалися від набігів. Хтось розширював старі ходи, пристосовуючи їх під свої потреби. Хтось, навпаки, спішно замуровував цілі галереї від гріха подалі. А хтось роками гриз землю, навіть не підозрюючи, що копає буквально за пів метра від набагато давнішого, невідомого коридору.

‒ Це історично підтверджено? ‒ Олексій намагався розгледіти вираз обличчя супутника у тьмяному світлі ліхтаря.

‒ Частково.

‒ А решта?

‒ А решта ‒ це міські легенди, ‒ старий знизав плечима.

Олексій зупинився, напруживши щелепу, і скептично подивився у темряву попереду:

‒ Тоді якого біса ми зараз тут робимо?

Павло Андрійович посвітив на стіну.

‒ Через це.

На цеглі був знак ‒ три хвилясті лінії.

Олексій зупинився. Він уже бачив їх раніше ‒ у дідовому зошиті. Той самий простий знак, намальований серед уривчастих записів про Кемпу, воду й те, чого не можна кликати на ім’я.

‒ Що це?

‒ Не знаю.

‒ Дід знав?

‒ Казав, що знак хранителя.

‒ Характерника?

Старий скривився.

‒ Не люблю це слово.

‒ Чому?

‒ Бо після нього всі чекають, що зараз хтось почне ловити кулі зубами.

Олексій усміхнувся.

‒ То як правильно?

Павло Андрійович торкнувся знака.

‒ Сторож.

‒ Чого?

‒ Межі.

‒ Між чим і чим?

‒ Оце ми й намагалися зрозуміти.

Вони пішли далі. Через кілька хвилин Олексій почув воду. Дуже тихо.

‒ Буг?

‒ Ні.

‒ Звідки знаєте?

‒ Буг далеко.

‒ Тоді що?

Старий не відповів. Олексій прислухався. Шурхіт. Краплі. Наче десь за стіною текло. Вони дійшли до замурованої арки. Павло Андрійович зупинився.

‒ Далі ми не підемо.

‒ Чому?

‒ Бо я пообіцяв.

‒ Діду?

‒ Самому собі.

Олексій посвітив. Цегла була новіша за навколишню кладку.

‒ Коли замурували?

‒ У 2011-му.

Олексій повільно повернув голову.

‒ Коли прибрали міст?

‒ Приблизно тоді.

‒ Хто замурував?

Павло Андрійович мовчав.

‒ Мій дід?

‒ Я допомагав.

Олексій відчув, як усе починає складатися.

‒ Чому?

Старий подивився на арку.

‒ Бо міст прибрали зверху.

‒ І?

‒ Треба було закрити Переправу знизу.

У підземеллі стало дуже тихо.

‒ Цей хід веде на Кемпу?

‒ Не знаю.

‒ Не брешіть.

‒ Я не дійшов.

‒ А дід?

Старий подивився на нього.

‒ Дійшов.

‒ І?

‒ Повернувся.

‒ Що побачив?

Павло Андрійович відповів не одразу.

‒ Після того він сказав мені одну річ.

‒ Яку?

‒ Що характерник ‒ це не той, хто може зайти на Кемпу.

Олексій чекав.

‒ А хто?

‒ Той, кого вона відпустила назад.

І саме тоді за цегляною стіною щось нявкнуло. Олексій завмер. Тихо. Ледь чутно.

‒ Дим?

Павло Андрійович зблід.

‒ Не відповідай.

З-за стіни знову:

‒ Няв.

Олексій кинувся до кладки.

‒ Дим!

Старий схопив його за руку.

‒ Я сказав ‒ не відповідай!

‒ Це мій кіт!

‒ Ні.

‒ Я знаю його голос!

‒ Саме тому воно ним і говорить!

Олексій завмер. З іншого боку стіни почулося дряпання. Таке саме, як уночі біля його квартири. Раз. Другий. Третій. Потім жіночий голос.

‒ Олексію.

Він перестав дихати. Павло Андрійович прошепотів:

‒ Не смій.

‒ Олексію…

Голос був молодий. Спокійний. І дивно знайомий.

‒ Дим тут.

Олексій дивився на цегляну стіну.

‒ Хто ти?

Старий тихо вилаявся.

‒ Ти що робиш?!

З іншого боку настала тиша. Потім жінка засміялася. Не вороже, майже радісно.

‒ Отже, чуєш.

По кладці пішла тріщина. Олексій відступив. Одна цеглина випала. За нею була абсолютна темрява. З пробитого отвору в обличчя одразу вдарив струмінь крижаного протягу. Він дихав самою рікою ‒ важкою темною водою та сирим, застояним мулом Південного Бугу. До них химерно домішувався гіркуватий, крижаний запах полину. Але Олексій завмер зовсім не через це.

Крізь усю цю підземну цвіль пробивався ще один запах. Ледь вловимий, але до болю знайомий. З абсолютної темряви тунелю пахло мокрою котячою шерстю.

Павло Андрійович вихопив із кишені старий складаний ніж та розрізав собі палець. Провів кров’ю по трьох хвилястих лініях на стіні. Олексій не встиг нічого запитати.

Знак потемнів. Тріщина зупинилася. З-за стіни пролунав удар. Один. Другий. Третій. А потім жіночий голос сказав:

‒ Павле Андрійовичу.

Старий завмер. Олексій подивився на нього. Обличчя Павла Андрійовича стало сірим.

‒ Ви її знаєте?

Він не відповів.

‒ Павле Андрійовичу…

Чоловік схопив Олексія за куртку.

‒ Нагору.

‒ Хто це?

‒ Нагору!

‒ Ви знаєте її!

‒ Біжи!

Вони рушили коридором. Позаду знову почулося дряпання. Потім нявкання. Олексій ледь змусив себе не обернутися. Біля сходів Павло Андрійович зупинився. Важко дихав.

‒ Тепер слухай мене дуже уважно.

‒ Хто вона?

‒ Не знаю.

‒ Ви брешете.

‒ Я знаю, ким вона називається.

‒ Мар’яна?

Старий зблід ще більше.

‒ Звідки ти знаєш це ім’я?

Олексій сам не знав.

‒ Просто знаю.

Павло Андрійович відступив від нього. Уперше за весь вечір у його очах з’явився справжній страх.

‒ Твій дід ніколи не казав тобі цього імені?

‒ Ні.

‒ Мати?

‒ Ні.

‒ У зошитах?

‒ Ні.

Старий перехрестився.

‒ Тоді дуже погано.

‒ Чому?

‒ Бо Мар’яна ‒ це не ім’я доньки Кемпи.

Олексій завмер.

‒ А чиє?

Павло Андрійович подивився вниз. Туди, де за кількома поворотами залишилася замурована арка.

‒ Першої дівчини, яку знайшли на острові.

‒ Коли?

Старий мовчав.

‒ Коли?!

‒ У дев’яносто третьому.

У Олексія похололо всередині.

‒ Вона була мертва?

‒ Так.

‒ Що з нею сталося?

Павло Андрійович заплющив очі.

‒ Не знаю.

‒ Ви сказали «перша».

Старий не відповів.

‒ Павле Андрійовичу.

‒ Іди додому.

‒ Скільки їх було?

‒ Іди.

‒ Скільки?

Павло Андрійович подивився на нього.

‒ Достатньо, щоб люди почали називати Кемпу Островом смерті.

Десь глибоко під ними знову нявкнув Дим. І старий додав:

‒ Але твій дід до смерті був упевнений, що жодну з них не вбив острів.

‒ Тоді хто?

Павло Андрійович повільно підняв очі.

‒ Оце питання він і не дозволив мені поставити вдруге.

‒ Чому?

Старий подивився на замурований хід.

‒ Бо після першого разу з Кемпи повернувся не я один.

Світло в коридорі згасло. І в темряві зовсім поруч пролунав жіночий шепіт:

‒ Олексію…

Цього разу він не відповів. Але було вже пізно. Бо з кишені його куртки почувся тихий звук. Муркотіння Дима.