У замерзлому ранковому світлі Анрак-Прайму мармурові шпилі Королівського палацу проколювали собою ранкове сонце, немов скляні списи. Дирижаблі тихо гули у повітрі над містом, але всередині палацу панувала тиша – лише ледь чутний, майже непомітний шепіт смичка, що ковзав по струні скрипки.
Принаймні, так здавалося більшості.
Для Мишколія Дудкаса Анрак-Прайм спершу виглядав як будь-який інший відполірований світ – чисті вулиці, шедевральна архітекура – доки він не помітив, наскільки тривожно зосередженими були всі. Носії вантажу рухалися як по метроному, садівники підстригали кущі з точністю до волосини і навіть жебраки коригували нахил бляшанки для пожертвувань так, ніби змагалися за медаль.
Мишколій, заступник Генерал-розважальника Тунгарського Міністерства Цирку, поправив свій церемоніальний капелюх – волохату червоний убір, що нагадував пораненого борсука і з тонко прихованою насмішкою дивився на чоловіка на нефритовому постаменті у Залі Живих Майстрів. Глядачі стояли так тихо й нерухомо, що навіть їхнє дихання здавалося відрепетируваним. Дитина чхнула у натовпі. Двоє охоронців відтащили її звідти геть.
Хост, худорлявий чоловік у жакеті, жорсткому, наче обладунок, нахилився до Мишколія.
«Ви спостерігаєте за перлиною анракської культури, – шепнув він благоговійно. – Тут кожен громадянин прагне перевершити самого себе, незалежно від професії. Пекарі десятиліттями удосконалюють одні й ті ж буханки хліба, механіки розбирають і збирають той самий болт, доки він не стане гладкішим за світло. Народжуваність впала, так, але це лише допомагає не відволікатися від досконалості. Кожне ремесло представлене радою майстрів, яка стежить, щоб стандарти дотримувалися до останнього мікрона. А там, на постаменті – Жень Вічний. П’ятнадцять років його ніхто не зміг перевершити: найдовша нота, яку коли-небудь виконували, проведена смичком вздовж струни».
Слова «буханки хліба» прозвучали в голові Мишколія, як сигнал тривоги. Він опинився в цій надмірно оздобленій мармуровій морозильній камері лише тому, що Міністерство Хліба знову схибило – цього разу засіяло половину країни декоративною травою, яка виявилася неїстівною, хоч і «естетично патріотичною». З урожаєм було покінчено, і Міністерству Цирку наказали «подвоїти рівень народної радості», щоб люди не помітили скорочення пайків. І чомусь саме його відправили знайти диво за кордоном.
Дудкас прочистив горло, не бажаючи поступатися. «У Тунгарії, – сказав він тоном, ніби відкривав національний скарб, – ми теж маємо свої дива. Гордість Міністерства Цирку – щорічний Роботичний Балет: тиждень електронні танцюристки показують піруети на площах столиці. Цьогоріч виступ перервали, коли гурт п’яних мулярів прийняв їх за “буржуазну загрозу органічному тунгарському танку” і розтрощив балерин на металобрухт. Не хвилюйтеся, Міністерство назвало це тріумфом – продаж квитків майже покрив мою поїздку сюди».
Хост двічі кліпнув, його ввічлива усмішка стислася. «Вражає», – сказав він нарешті тоном, ніби не був певен, чи варто дивуватися, чи хвилюватися.
Мишколій дозволив слову повиснути в повітрі, ще раз глянувши на нерухому фігуру на постаменті. Навіть у цій тихій залі ледь вловима, безперервна нота наче тиснула на стіни, вимагаючи уваги. Якби він зміг привезти цей звук – і людину за ним – до Тунгарії, це могло б відволікати громадськість досить довго, щоб Міністерство Хліба пережило ще один сезон без бунтів.
Їм було потрібне диво.
А Жень… о, Жень був дивом.
Тієї ночі, коли натовпи розійшлися і останній прибиральник начистив останню золоту плитку, та сама пронизлива нота все ще висіла в повітрі, мов комаха, ув’язнена у кришталі. Мишколій знову прокрався до палацу, звук колов йому вуха з кожним кроком. Він ніс пляшку морошкового лікеру й торбу тунгарських шоколадних ласощів, які обережно поклав на оксамитовий килим у приватній залі для репетицій Женя.
Жень не обернувся. Йому це було не потрібно.
«Я знаю, чого ти прийшов, чужинцю», – сказав він голосом, що шкріб по тиші, як наждачка по шовку.
Мишколій поправив комір. «Справді?»
«Ти хочеш зробити з мене свою дивину. Чудо для враженого натовпу. Як жонглюючі папуги чи їстівні картини».
«Це неправда», – невпевнено заперечив Мишколій. «Тебе будуть шанувати. Обожнювати навіть. У Тунгарії ми аплодуємо шість годин поспіль, якщо хтось кашляє в ритмі».
Жень сухо засміявся й нарешті обернувся. Його очі були запалі, пальці – натерті до прозорої шорсткості. «Я віддав себе струні, Дудкас. Зрікся всього. Я не обіймав людину вже шістнадцять років. Я не їв твердої їжі».
«Тверда їжа переоцінена», – буркнув Мишколій. «Слухай, Жень. Я бачу крізь твою ілюзію. Інші – ні. Але я так. Ти не тягнеш смичок вздовж по струні. Ти зупинив його, і рухаєш з боку в бік. І в мене є потенційні п’ятнадцять років записів з палацових камер, які це доводять».
«Ти шантажуватимеш людину, яка створила найдовшу безперервну ілюзію в історії?» – звузив очі Жень.
«Я найму її», – сказав Мишколій. «І дам пенсію, віллу на тунгарському узбережжі і щоденні оплески від людей, які не відрізняють смичка від курячої кістки, але плакатимуть, побачивши, як ти стоїш нерухомо з такою гідністю».
Жень подивився на стіну, де його портрет був намальований з такою точністю, що мазки пензля можна було побачити лише під електронним мікроскопом.
«…Я хочу творчий контроль», – нарешті сказав він.
«Звісно», – кивнув Мишколій. «Але ти повинен удавати нові речі, Жень. Не лише стояти. Ти зможеш дихати в ямбічному пентаметрі?»
«Навчуся».
За місяць тунгарські новини вибухнули від радості.
«БОГ ДИХАННЯ НА СТРУНАХ»
«Жень Вічний виконує 6-годинне соло моргання»
«Діти викидають електронних таксидермованих білок, щоб дивитися на анракського майстра непорушності!»
Ніхто не ставив запитань. Натовп отримав безкоштовний морошковий лікер.
Мишколій спостерігав за всім з міністерської ложі, куди не долітали пляшки, попиваючи вино й усміхаючись, як змія в сауні.
Жень стояв на сцені, нерухомий, смичок завис у повітрі, обличчя порожнє, прекрасне й трохи тремтливе.
Мистецтво.
Мистецтво угоди.
Гарна абсурдистська оповідка. Автор довів своє мистецтво до високого рівня 🙂 Бажаю успіху на конкурсі!