Миколайчик

Юльчине нічне життя зазвичай бувало барвистим і розмаїтим. То втечі з погонями, то пошуки скарбів та магічних артефактів, то таємничі пригоди у несподіваному товаристві, коли смаглявий продавець із турецької пекарні в сусідньому кварталі виявився східним принцом, а двірничиха тітка Валя — агенткою ГУР.

Одного разу Юлька так завзято боролася з грабіжником, що зацідила в око… коханому чоловікові та прокинулася від його обуреного крику. А потім уранці замазувала йому тоналкою синець і слухала кпини, мовляв, хлопці на роботі не повірять, що його замріяна дружина уві сні перетворюється на ніндзю.

Ось і зараз її, зв’язану та з заклеєним писком, кинули в багажник люди в чорному, один із котрих підозріло нагадував Юльчиного начальника, а інший — сусіда Миколу, як вона почула зовсім поруч борсання і голосне мукання, наче хтось теж намагався кричати із кляпом у роті. “Нічогенький у них багажник, аж двох запхали”, – подумала Юлька і прокинулася.

Глянула на стелю, де відбилася дрібка ранкового світла, що проникало до хати крізь жалюзі. Втягнула під ковдру ногу. А звук нікуди не подівся!

Кинула оком на Романову сторону ліжка. Порожньо. Зате на підлозі з її боку лежав і смикався… мішок! Здоровенний такий червоний мішок, зав’язаний великим золотавим бантом.

Звуки звідти недвозначно свідчили, що там людина. Так, саме та людина, в якої у роті кляп і яка з усіх сил намагається кричати.

Ситуація не залишала часу для спантеличення, і Юлька тут же взялася визволяти бранця червоного міха. До слова, той жодним чином у цьому не допомагав, а навпаки вовтузився, тож довелося пильнувати, аби ще не вхопити від цього мішечка. Нарешті Юльці вдалося відірвати бант, і вона уздріла, що того присобачили на сірий скотч, яким була міцно закручена горловина.

Найліпше в нелегкій справі звільнення допоміг канцелярський ніж. І ось, за хвилину бранець, який виглядав зі своєї текстильної темниці по плечі, здивовано витріщався на Юльку, а вираз його фізії був таким сердитим, наче то вона запхала його в мішок.

Писок несподіваного гостя був заклеєний тим же сірим скотчем, а на ньому чорнів напис маркером: “Не проґав свого шансу”. Наче послухавшись того заклику, Юлька смикнула скотч.

– Та хто ти в біса така?! – заволав звільнений іще й від кляпа. – Я зараз поліцію викличу!

Юлька вагалася, що робити далі: чи запхати цьому жевжику кляп, де був, чи вирубити звук радикальнішим методом, чи звільняти таки бідолаху від пут на руках і ногах, які, за тією ж неоригінальною схемою, були із сірого скотчу.

– Або ти замовкнеш, або поліцію викличуть мої сусіди. А там уже тобі доведеться пояснювати, яким чином ти телепортувався до моєї спальні. Второпав?

Незнайомець, схоже, на відсутність оливи в голові не скаржився, тож мовчки дав Юльці завершити її шляхетну місію. А після цього вже не мовчав, а сичав, коли у звільнених кінцівках відновлювався кровообіг.

– А тепер я тебе слухаю, – Юлька з ногами забралася на ліжко. – Звідки ти тут узявся?

– Мені самому цікаво дізнатися, як я тут опинився, – уже спокійніше почав незнайомець. – І взагалі, де я?

– У Запоріжжі.

– Що?! Цей чорт мене аж у Запоріжжя приніс?

– Я собі трошки не так уявляла сучасного Вакулу, – гмикнула Юлька. – Принаймні не в майці та спортивках.

Молодик на підлозі заливався рум’янцем.

– Щось ти, лебедику, не туди завернув, у мене черевичків для твоєї Оксани нема.

Незнайомець розчервонівся по самі вуха, аж Юльці здалося, що в нього от-от піде вухами пара.

– Ну добре, добре, – зглянулася дівчина. Ач, так вовтузився, поки в мішку був, а як звільнили, то два слова докупи не зліпить. – Почни спочатку. Який чорт, звідки приніс і чому до мене?

– З Києва. Уночі невідомо як проліз у мій номер у готелі, скрутив мене, засунув у мішок…

– Скільки ти вчора видудлив? Ану дихни!

– Я не пив! Пів дня за кермом, щоби приїхати на довбаний ярмарок! Усе було насправді! Від “білочки” не прокидаються за сотні кілометрів!

– І не посперечаєшся… – Юлька поглянула на годинник. Доведеться дзвонити на роботу і відпрошуватися. Треба щось наплести, ну бо ж не лишиш його в хаті. Та й не випхаєш голим-босим на мороз. – Миколайчик, трясця…

– Капець, це ж сьогодні Миколая! Перший день ярмарку, а ці без мене навіть не розкладуться, бо все у мене в багажнику, а ключі в номері!

Спостерігаючи, як її непроханий гість побивається над чимось, відомим лише йому, Юлька зрозуміла, що нескоро його здихається. І хіба вперше зраділа, що Ромчик у війську. Бо якби це чудо ось так з’явилося за його присутності, то спершу на ньому прямо в мішку були б відпрацьовані усі кікбоксерські прийомчики, а вже потім дійшло б до питань. А якби Роман повернувся і застав його зараз, непереливки було б обом.

– Я так розумію, чортячі авіалінії були дуже лоукост і тебе в польоті не годували, – Юлька підвелася. – Так, Вакуло, ти поки приведи себе до ладу, наскільки це можливо, а я піду чайник поставлю і бутери зроблю. Ванна зліва, гостьовий рушник на гачку ліворуч від дверей.

Цей жевжик більше не викликав у неї жодних побоювань. Дівчину більше турбувало питання, як його позбутися. Бо ж той, хто підкинув це щастя їй у хату, назад тарабанити свій “сюрприз” явно не збирався.

У надприродне Юлька вірила, тому слова молодика хай і збентежили, але не налякали її. Найближчі знали, що кілька разів у її житті ставалося те, що віруючі називають дивом. Тому любила різні історії про те, як чудеса змінювали життя людей. А ще — чого гріха таїти — сама їх вигадувала і писала. Із дитинства. Коли ще писати не вміла, розповідала усім охочим та й не дуже охочим послухати. А у школі до неї намертво приклеїлося прізвисько “Юлька-писулька”, бо на перерві їй не було милішої забави, ніж дрібно списати половину сторінки грубецького зошита.

Але таке могло хіба що приснитися…

Коли гість причалапав на кухню, чайник саме ладнався засвистіти, а на тарілці посеред невеликого столу громадилась маленька пірамідка з дрібних, на два кусні, канапок.

– Сідай, Вакуло, підкріпимося і будемо думу думати, як тебе назад у Київ запустити. Я ж так зрозуміла, що чорт узяв тебе на борт у чому було, без документів і телефона.

Молодик кивнув і похнюпився. А коли Юлька поставила перед ним горня з чаєм, таки звів погляд.

– Ч-чому ти мені допомагаєш?

– А що, краще було за сраку і з балкона у зворотній політ? Ти цього чекав?

– Цього ні, але істерики — так. І що виженеш за двері…

– Голого і босого в під’їзд? – а коли молодик глянув на свої босі ноги, почала по другому колу. – То з чого все почалося?

– Я вже вклався спати, коли глип — а навпроти вікна силует. Здоровий такий мужик із крилами…

– Крилами?

– Так, як у птаха, тільки величезними.

– Ти точно нічого не вживав?

– Та капець! Він був! І я тобі це доведу!

Молодик кинувся до спальні, схопив мішок і почав у ньому ритися. Юлька спостерігала за всім із коридору.

– Де воно, грець би його вхопив?! Невже забрав, щоб речдоку не лишити?

Але раптом щось намацав і з переможним криком поскакав назад на кухню.

– Ось! – припечатав до столу перо.

Юлька взяла його в руки. Розміри пера вражали, а білизна заворожувала. Але якось не схоже, що цей персонаж спеціально для такої нагоди обскубав лебедя.

– Бачиш? Це не маячня!

– Ну, раз ти тут, то дещо таки явно не маячня. Розказуй далі, – підбадьорила Юлька і надкусила канапку.

– Він мене за майку, витягнув із ліжка і давай пхати в мішок. Ну, я відбивався як міг. Але що ж ти зробиш, висячи на майці? Тоді я вчепився йому в крила і висмикнув оце та ще кілька. А потім побачив, який у нього кулачище…

– Лише побачив? – не втрималася Юлька.

– І відчув… Голова досі гуде, як дзвін.

– От не дивуюся. Якби мене так скубли, я б кого завгодно нокаутувала… Так, Вакуло, ти не хнюп носа, а закидай за драбину і думай разом зі мною, що нам робити. До речі, я Юля. А тебе як звати? Не Вакулою ж я тебе у квиток пропишу.

– Я-який квиток?

– На шатл “Коламбія”, трясця! Потягом поїдеш!.. То скажеш мені своє ім’я чи ні?

– Григорій.

– Гриша? Гриня?

– Гриць…

– Овва! Невже зараз хтось так називає живих людей, а не літературних персонажів?

– На жаль, так… – гість сьорбнув чаю, а за мить вталував канапку цілком.

– О, молодець, мій Ромчик теж так робить, – вперше за ранок усміхнулася Юлька, а потім завела: – Ой, не ходи, Гри-и-ицю, та й на вечорни-и-иці, бо на вечорни-и-ицях відгребеш по пи-и-иці… Сорі, вихопилось. І хто ж так нащадків у столиці називає?

– Та не у столиці. З Тернополя я. А мій тато дуже любить оте відоме Франкове оповідання. Воно все дитинство мені споганило, ще й на все життя зазіхає…

– Співчуваю, – зітхнула Юлька. – А що ти в Києві робив?

– Та так і не встиг зробити. Приїхав на дитячий книжковий ярмарок передріздвяний…

– Бізнесмен, отже, – Юлька зміряла його вже дещо інакшим поглядом.

– Можна й так сказати.

– І наскільки прибутково зараз книжками торгувати?

– Та щоб ними торгувати, спершу їх видати треба…

– То ти видавець?

– Угу.

За мить Юлька пожалкувала, що не виставила цього жевжика на сходи. Або й справді — за сраку і на балкон. Хай би посидів на морозі та відчув те, чого так часто доводилося зазнавати їй — безнадії. Коли ти автор із вищою філологічною, коли різні люди, серед яких зовсім нема родичів і не так багато друзів, зачитуються твоїми текстами, а як набираєшся сміливості та надії й надсилаєш їх у видавництво, із кожним наступним місяцем мовчанки душа вистигає, як ноги на морозі. І думаєш: невже я така нездара, що не варта відповіді? Навіть ввічливої відмови!

Схоже, щось у її погляді дуже змінилося, бо Гриць аж жувати перестав і витріщився на неї. Недарма колись начальник відділу казав, що вона не вміє стримувати емоції. Бо ось і покерфейс робить, а поглядом прокатну сталь різати можна.

– Що… що сталося? – озвався непроханий гість, таки прожувавши канапку.

– Так, – підвелася Юлька й підійшла до раковини, – доїдай і підемо шукати, як тебе до Києва телепортувати… чи до Тернополя…

– Але коли я сказав, чим займаюся, ти так на мене глянула…

– Ти справді хочеш про це поговорити? – Юлька ще ніколи так ретельно не мила горня.

– Так. Поки я тут, мені б хотілося жити з тобою мирно… а то ще прикопаєш десь у лісі.

– Гарно ж ти географію України вчив, – озирнулася. – Якщо і прикопаю, то у степу.

– І все ж?

– Гаразд, сам напросився, – Юлька повернулася і взялась руками в боки. – Не люблю я вашого брата, от не люблю!. Такі, як ти, одній моїй близькій людині ігнорами всю душу виїли. Надіслала вам людина текст, то як він вам не пасує, принаймні відпишіть!

Тепер настала Грицькова черга шукати сховку. А Юльку несло далі:

– Не всі ж такі, що роблять розсилки. Дехто надсилає лише одному видавцеві, і потім по пів року чекає з моря погоди. Так років за двадцять вас усіх обійдеш, і настане саме час повзти до цвинтаря, бо вік, у якому автор може чогось досягти, минув. Он, і у всіх конкурсах із путящими нагородами вік учасника — до сорока.

Гриць сидів у кутку, як миша, і з надією позирав у вікно.

– Високо, сьомий поверх, – пирхнула Юлька. – Чи ти там виглядаєш того, хто тебе приніс? – витерла руки і кинула рушничок на батарею. – Ходімо. Мені спекатися тебе не менш цікаво, ніж тобі — звідси забратися.

У вітальні порилася в шухляді комода і дістала старенький смартфон, який три роки тому дихав на ладан, і вона купила новий. Але потім таки зважилась на експеримент — скинула стариганя до заводських налаштувань. На диво, він ожив, навіть кілька програм гарно тягне, але новий є новий.

– Тримай. Він чистий. Можеш заходити в акаунт і встановлювати все, що тобі треба для зв’язку й доступу до документів.

А сама ввімкнула ноут і увійшла в сервіс для придбання залізничних квитків.

Почувши його важке зітхання, глянула.

– Що, не виходить?

– Вайбер і Телеграм лише через SMS-підтвердження. Банкінг — теж через телефон, інакше не пускає.

– Тоді й у Дію не пустить…

– А мені Дії не треба, скріни з неї в мене на хмарі є.

– Ну, хоч тут легше. В мене теж невтішні новини. Найближчий потяг до Києва — “Інтерсіті”, з місць другого класу є класика – біля туалетів, або перший клас, великий вибір. Оскільки цей бенкет фінансуватиму я, маєш зрозуміти, що за твій комфорт я платити не готова. І чекати наступного потяга — теж.

Секунд десять вона майже чула, як у його голові оберталися коліщатка.

– Бери другий клас, – процідив крізь зуби. – І взагалі, з чого ти взяла, що я тобі потім усе не поверну? Мені б до телефона добратися…

– Так, Григорію, кажи своє прізвище!

– Переприцап.

Поки Юлька набирала його у віконечку і кусала себе за щоки, їй удавалося стримати сміх, хай і на очі виступили сльози. Але потім регіт таки вирвався назовні. Її так ковбасило від прізвища лише в універі, коли викладач на парі назвав одне козацьке — Пересеридорога. “Ото вояка комусь крепко не вгодив”, – подумалось тоді. Схоже, далекий пращур Грицька був із далеко не найпогідливіших людей.

Пересміявшись, таки придбала квиток, а потім глянула на гостя, який побуряковів до кінчиків вух.

– Слухай, вибач… Але це дуже смішно. Розумію, що якщо з тебе так ірже хоча б кожен другий, це дуже ускладнює життя. Але ж прізвище можна змінити.

– Не можна. Батько сказав, що жодної собаки з іншим прізвищем у заповіті не буде.

– А батько хто?

– Власник агрохолдингу.

– Тоді справді дупа. Давай телефон сюди, скину тобі квиток.

– Мені? Квиток?

– Ну, скріни з Дії в тебе є. Квиток скину. Готівки на проїзд по Києву дам…

– Ти даєш мені цей телефон?

– Не хвилюйся, він старий і я за ним не плакатиму. Ба більше скажу, хлопче, ти звідси підеш не тільки з моїм телефоном, але й у шматті мого Ромчика. Ану встань!

Окинула його критичним поглядом. Типовий філолог. Поки худий як тріска, а якщо з того свого видавництва розживеться трохи, то з часом натрудить мозоля на пузі. Але поки Ромцьові штани треба добре підкачати, і ремінь дати, бо ж упадуть. Старий, бо на новішому шкода буде дірку пробивати. Сорочка й куртка на жевжикові помітно висітимуть, наче з панського плеча, але то не страшно. Не у спортивках же і майці його відправляти.

– Не знаю, якого розміру ти носиш капці, у мене є лише сорок п’ятий.

– Піде, – зітхнув Гриць, а потім усівся на ослінчику біля порога ретельно напихати черевики, щоби вони з нього не злітали щокроку. – О, слухай, це ж довго їхати…

– Сім із гаком годин.

– То закинь мені ще якусь книжку, будь ласка.

– Оце так! Як в анекдоті: “У тебе такі оцінки, а ти ще співаєш!” Та кину, кину.

І щойно полізла до шухляди за шнуром, щоби під’єднати смартфон до ноута, як Грицько заговорив знову:

– Хто в тебе пише?

– Подруга.

– Давно?

– Відколи навчилася писати.

– Публікувалася?

– Поки не щастило.

– А може, вона не туди рукописи надсилала…

Ледве стрималася, щоб не закрити ноут зі всієї сили, тому підвелася і пішла шукати більш відповідний об’єкт.

– Слухай, тобто ти вважаєш, що менеджерка із продажу така дурна, що пропонуватиме яйця в автосервіс, а гальмівну рідину — в цукерню?

– Та заспокойся… – Гриць виставив перед собою черевик.

– Ні, якщо ти вже завів балачку на цю тему, то тепер послухаєш! Загинаю пальці! Ми тиждень серфили по різних ресурсах і дивилися, куди б податися, кому твори пасують за віком, жанром і навіть за тематикою! А тоді склали список і слали кожному по черзі, трясця! Бо чужу працю треба поважати! Бо це лотерейні квитки можна купувати пачками, а видавцям рукописи треба слати по черзі! І от, як недосвідчені почали ми з флагманів: “Salut”, “Книжковий дім Молодого Бобра”, “Ні-бе-ні-ме”, хоча я б назвала його “Ні-гу-гу”, бо я ще не здибала жодної їхньої книжки від цілковитого дебютанта (ні, ілюстраторів, котрі починають писати, ми не рахуємо)! “Бобри” чемно відповіли, що рукописів не приймають, тож ми вирішили, що просто не знайшли ту лазівку, якою до них пропихаються нові українські автори. А ще були видавництва “Хурделиця”, “Фортеця”, “ХОССА”, “Антитеза”, “Білі кози”, “Макадамія” (до речі, редакторка з “Макадамії” сказала, що твір треба переробити для іншого читацького віку, а коли його було доопрацьовано, довго морозилася, а потім видала, що “не може рекомендувати повість до друку”). Надсилали і до “Букви Зю”, “Вечора”, “Жуля”, “Книжкової шашелі”, “Співай солов’їною”, “Хрум-хрум”, “Рідної школи”, “Говерли”. І от уже майже чотири місяці, як мовчить “Ловець слів”, хоча вони щойно з’явилися. Не царське це, бачте, діло — авторам відповідати.

– Тоді ще в “Роман” спробуйте, – невпевнено видав Грицько.

– Пробували. Ці відповіли. Написали, що детальніше розглянуть рукопис після доопрацювання, а за планку поставили Сандерсона. Сорі, а хто самотужки зможе дотягнути твір одного автора до роботи цілої команди? До всього маючи ще основну роботу, бо без неї саме здохнути. На це може піти років десять.

– Так, тут погоджуюся, загнули, – зітхнув Гриць. – Але я б таки починав із кінця вашого списку.

– Якби з кінця хоч одна собака відповіла, в мене був би принаймні привід із тобою погодитися!

– А ви слали тільки текст чи…

– Мотиваційний лист із контактами автора в тілі листа і продубльований у вордівському файлі з твором, анотація, синопсис і сам твір!

– Тоді я не знаю, – гість виглядав цілком розгубленим. – Хоча… редакторів можна зрозуміти. Зараз війна, читання рукописів і так забирає сили, та й ще кожному автору відписувати, а потім деяким відповідати на “чому”. Це важко. Не дивно, що вони уникають листування, бо воно як море — скільки не черпай, не вичерпаєш.

– Грицю, зараз тяжко всім. Авторам теж. Бо вони в цей час мають не лише працювати, аби виживати і донатити, не тільки втримати зозульку у шпаківні, але й продовжувати шлях до мрії. Їм треба небагато – бути почутими, бодай дрібку поваги. Бо ті тексти, від яких ви так носом крутите чи й навіть не відкриваєте — то теж праця, часом натхненна й радісна, а часом і кропітка.

– То збоку може так здаватися, що ми, такі пихаті видавці, ігноримо бідних авторів. А насправді ти навіть не уявляєш, яка бідна та редакційна скринька і скільки туди приходить графомані…

Юлька незчулася, як у її руці опинився один із Ромчикових берців і вона взяла замах.

– Е-е-е, ти що, сказилася? – Гриць підскочив і забився в куток біля дверей. – Ти ж мене вб’єш ним!

– Якщо поцілю в голову, можливо. Але мені цікавіше, щоб ти забрався звідси сам. Я дуже сподіваюся, що тобі ще випаде нагода ковтнути ці слова про графомань.

– Ну, чого ти завелася? Коли до мене надходить адекватний і добре оформлений рукопис, я намагаюся відповісти… Ти ж мого видавництва у списку не назвала!

– Ану! Яке?

– “Гриць-читака”, – якось геть не гордо зітхнув бізнесмен.

– Що, видавництво теж тато реєстрував?

– Угу… Подарунок на день народження.

Юльці аж шкода його стало. Спробуй вирулити в успішний успіх із такою назвою. Хіба обіграти якось. Але за це досвідчений маркетолог до холєри візьме.

– Годі в кутку стояти, ти не в дитсадку, – поставила Ромцьову взуванку до пари. – Ходи приміряй те, в чому поїдеш.

Залишивши Гриця самого у спальні, Юлька подалась до ноута. Побачила біля нього смартфон та притиснутий шухлядою шнур, згадала, що так і не скинула квиток. О, книжку ж просив!

Раптом із пам’яті виринув напис на скотчі, яким був заклеєний Грицьків писок: “Не проґав свого шансу”.

– Якщо ти, крилатий, мав на увазі саме це, то я тебе почула, – тихо мовила і перетягнула файл із диска “D” у пам’ять телефона.

***

Гість у повному обмундируванні топтався в передпокої. З усього Романового на нього без проблем підійшла лише шапка. Головатий. Але тепер його можна хоч між люди випустити.

– Нагодую тебе — і в дорогу, – Юлька дістала з холодильника каструлю із борщем.

– Та не тре…

– Чуєш, інтелігенте, мене совість мучитиме, якщо ти охлянеш дорогою до Києва.

– Гаразд, – підняв руки Грицько. – Я зрозумів, що з тобою марно сперечатися.

– Ага, здаєшся? – озирнулася від плити Юлька. – Скажеш татові, що ваше Переприцап уже неактуальне, пора міняти на Переприкоза. Так, ось твій телефон, заряджений повністю, там скрін ID-картки — молодець, перетягнув із хмари, бо не факт, що на вокзалі буде вай-фай. Квиточок у тебе в пам’яті пристрою, не в теках, щоб легше було знайти. Читалку встановила, книжку закинула і відкрила. Тільки не всіма книгами, які маю в себе, можу ділитися. Тож вибачай, раптом ця не “зайде”.

– А все ж, чому ти мені допомагаєш? Адже тобі прикро, коли хтось, кого любиш, отримує від таких, як я, лише ігнори.

– Прикро. Але мій дідусь казав: “Найбільше бійся зробити комусь зло”.

– І ти боїшся?

– Ні, я хочу, щоби він там мною пишався. Ну, або хоч мав із чого добряче посміятися.

– Як думаєш, удається наслідувати його слова?

– Тут тобі видніше. Це ж ти маєш сказати, зло я тобі робила чи ні.

– Я б це назвав таким трохи сердитим добром. Місцями дуже сердитим.

І вони разом розреготалися.

***

Вочевидь, Миколай поцупив білого коня в Архистратига і приперся на ньому сьогодні сам. Із неба сипало так, що двірники в таксі не зупинялися. А затори, які псували плани і за доброї погоди, тепер стали просто непробивними. Зокрема, через деяких автолюбителів, яким саме час було почепити на заднє скло наліпку “Я йолоп, я не перевзувся”.

Їхали мовчки, лише Грицько часом кидав на Юльку дивні погляди. Певно, з її обличчя надто явно читався страх, що вони таки не встигнуть на потяг. А коли вона, розрахувавшись, миттю випурхнула з машини, ще більше похнюпився.

Влетівши у будівлю вокзалу, побачила, що потяг уже подали. Дівчина прискорила крок до виходу на платформу, а дивний гість, якого вона майже позбулася, наче навмисно відставав, ледве перебираючи ногами в завеликих черевиках.

Лише коли стали біля вагона, Гриць озвався:

– Хвилюєшся, щоб я поїхав?

– І це теж. Бо раптом згадаєш, що щось забув, і повернешся.

– Знаєш, а таки забув, – і насолодившись паузою, повів далі: – Записати твій номер телефону та номер банківської карти. Продиктуєш зараз?

– Навіщо?

– Я поверну все, коли доберуся до телефона. І одяг теж.

– Ой, облиш! Ромчик навіщось це купив, але не любив у ньому ходити, тож і не спитає, куди поділося.

– А все ж, хоча б номер телефону дай.

– Я пані заміжня і незнайомим чоловікам свій номер не роздаю. А якщо буде дуже треба, то знайдеш мене без проблем. Так, он провідник уже на годинник дивиться. Гайда лети, літун.

Юлька ішла через вокзал із дивним відчуттям, наче її розіграли. Дуже професійно і переконливо, але розіграли. Однак наглухо зав’язаний мішок, замкнені двері та зачинені вікна, страх в очах незнайомця і це ошелешення, з якого навіть зараз до пуття не вилущився той, хто мав би вміти порадити собі в житті, залишали крихітний простір для дива.

Пасажирів у автобус натопталося від душі. Юлька поспішила сісти біля вікна на одне з останніх вільних місць — на колесі, де коліна майже сягають підборіддя. Звідси ніхто не зжене, тут іще спробуй всидь!

Смартфон у сумці заграв гітарну композицію. Юлька знала, хто це, іще до того, як дістала його із сумочки.

– Люд, привіт! От як ти вгадала, що я думала до тебе подзвонити? Тільки коли додому доберуся.

– Звідки доїдеш? – долинуло з того боку здивоване. – У тебе ж обід уже скінчився.

– Та з вокзалу. Не була я нині на роботі…

– А що, невже є якісь добрі новини?! – Юлька відвела мобілку од вуха, бо, здавалося, незрозуміла радість подруги вихлюпнеться зі слухавки.

– Та ніяких таких аж добрих…

– І що, тобі ніхто цікавий не написав?

– Я дивилася пошту — ні.

– Шкода… Але до вечора ще є час!

– Люд, про що це ти? Які новини? Хто має написати?

– Та, – знітилася подруга, – я дуже молилася, щоби Святий Миколай приніс тобі видавця…

Юлька на хвилю підвисла, а потім розреготалася. І всі події від ранку аж досі набували у світлі цього відкриття нових барв. Барв дива. Якогось недолугого, наче над ним працював стажер із прірвою дурного запалу, а проте дуже щирого і втішного.

Люди в автобусі осудливо зглядалися, а дівчину одна за одною накривали хвилі нестримного реготу. Зі слухавки було чути Людин сміх (заразила таки!) і спроби допитатися, що ж так порвало Юльку на шмаття.

Нарешті вона змогла говорити.

– Хух! Люд, як добре, що ти мені це сказала! А то я думаю, чого цей день такий дурний…

– Юль, ти про що? Щось трапилося?

– Так. Здається, один із помічників Святого зрозумів твоє бажання надто… буквально.

Останнє слово вона ледве видушила крізь сміх.

А потім почула гудки, наче хтось телефонував їй під час розмови. Відняла смартфон від вуха, поглянула на дисплей — і серце підстрибнуло.

– Люд, це Ромчик! Я тобі потім дзенькну! – і перемкнувшись. – Привіт, Ромашко!

– Привіт, Юлясю! Як ти там? Чую, десь їдеш.

– Так Миколая ж, із роботи раніше відпустили, – брехати було незвично, але ж не розповідати йому про всю нинішню чудасію. – А ти як?

– А мене теж відпустили. Години за дві буду вдома.

– Клас! Клас! Супер! – голосно цьомкнула слухавку. – Миколайчику мій! А як шифрувався!

– Вирішив притримати до свята.

– Так, із цієї нагоди в нас буде святкова вечеря!

– Та нічо’ там такого не видумуй… Хіба що завтра звариш своїх вареничків із картоплею та сиром?

– Сьогодні! В мене на святковий випадок у морозилці завжди є чарівна партія. І шмат сала на свіженькі сухенькі шкварки.

– Балуєш, Юлясю! А в мене теж є для тебе миколайчик. Скоро буду. Цьом!

Кладучи смартфон до сумочки, Юлька подумала про те, що по приходу додому треба спершу навести лад і позбутися мішка, кляпа, банта і спортивок, які Гриць залишив на Ромчиковому стільці. Потім поставити окріп на вареники і дрібно нарізати сальце. Хай собі потрошку мліє на пательні, поки стріляти не почне.

Але ні, спершу вона забіжить до цукерні на зупинці та купить кілька тих величезних святкових медово-імбирних пряників, які так любить Ромчик. Коли прийде пора десерту, він спершу зачудовано, мов дитина, роздивлятиметься оздобу того пряника, а потім із насолодою наминатиме його з чаєм, намастивши вигадливу глазур грубецьким шаром масла.

Перо Юлька покладе в течку з паперами у тривожний рюкзак. Хтозна чи має воно яку силу, але нехай буде на згадку про одну з найнезвичайніших пригод у її житті. Та й Люді треба показати — нехай знає, що пір’я в ангельських крилах звичайнісіньке.

Але от “миколайчик” від чоловіка таки бентежив. Майже три роки Юлька боялася подібної фрази від нього і сподівалася вразити його першою. Але поки-що вона не ощасливить Ромця звісткою про вагітність, це він поставить її перед фактом, що привіз із “нуля” чотирилапого побратима. І кого саме, не вгадаєш, бо й кітка, і собака потішили підрозділ новими “бійцями”.

***

На диво, на своєму нещасливому місці Григорій не помічав ні швендяння пасажирів, ні пахощів зі вбиральні по сусідству.

Він читав. І те, що він читав, захопило його. Це було щось нове! Приголомшливе, мов нічне видіння, яке у прямому сенсі вибило його з реальності, а опісля він опинився на іншому кінці країни. Дивовижне, як незнайомка, яка всупереч усім законам жанру вирішила йому допомогти. Світле, мов дитина, яка в укритті обіймає ведмедика і тихенько наспівує “Червону калину”. І перегорнувши останню сторінку тексту, Григорій повернувся до початку, аби ще раз поглянути, хто автор і головне — видавець.

Але вихідних даних не було, лише ім’я авторки — Юлія Дзвін. Здивувавшись такому недбалому оформленню електронної книги, Григорій знову перейшов у кінець файла. Нічого. Знайшов книгу в пам’яті телефона і очманів від того, що це був звичайний вордівський документ.

– Юлія Дзвін… Юлія…

– Що? – дівчина біля вікна зсунула назад величезні навушники-”лопухи”.

– Перепрошую, у вас є Фейсбук?

– Так, а що? – та підозріливо зиркнула на телефон у його руці.

– Цей уже старенький і не потягне, – усміхнувся Григорій. – Можете знайти для мене одну особу?

– Ну, ок, – нахмурилася пасажирка, однак усе ж відкрила застосунок.

Коли пошук видав лише два збіги, він одразу вказав на той, що нижче. На аватарці знайома довгокоса русявка сонячно усміхалася в обіймах високого плечистого легіня. А у статусі: “Плач, трощи і лайся, тільки не здавайся!”

Повернувши сусідці її гаджет, іще раз поглянув на ім’я на початку файла.

Отже, це вона. Ніяка не подруга, а вона сама! Ось чому її так розлютила його репліка про графомань! І цілком справедливо. Бо те, що він щойно дочитав, не заслуговує таких слів. Воно має побачити світ!

Раптом його осяяло. Тобто якраз навпаки — він опинився в темряві готельного номера, де тип із крилами перед тим, як відправити Григорія в нокаут і Запоріжжя, сказав йому: “Не проґав свого шансу, довбню!”

Цікаво, а в неї є дитячі казки? Він би залюбки взяв до друку те, що дала йому Юля, однак чи погодиться авторка видати цілком зріле фентезі у конторі, що зветься “Гриць-читака”?