Люлька

А позаду, а позаду Сагайдачний,       

    
Що проміняв жінку на тютюн та люльку необачний.

Гей, долиною, гей, широкою необачний!

Українська народна пісня “Ой, на горі та й женці жнуть”

Левко був звичайним студентом другого курсу історичного факультету, старанним і скромним. Весь у книжках, конспектах і мріях про мамин борщик. Та спершу потрібно було ще пережити літню археологічну практику: брудну, спекотну і голодну. Керівник експедиції, професор “Яквименевсізадовбали”, уже майже місяць катував своїх підопічних лопатою і щіточкою, обіцяючи “великі відкриття”, але студенти у білих панамках і модних кепках знаходили лише кінські кості і зуби. Щоранку о шостій нуль нуль “Пінк Флойд” із колонки керівника будив невиспане товариство, а сам вожак експедиції зловтішно посміхався у свої пишні вуса і наспівував: “Ві доунт нід ноу едюкейшн”.

Того спекотного липневого дня Левко без особливого ентузіазму шкрябав суху землю і раптом помітив щось незвичне: не біле, а в кіптяві, з химерним орнаментом у вигляді шабель і півмісяців. Люлька?! На чубуку ледь читалося: “П. К. С.”.

– Ого, – прошепотів Левко. – А раптом це самого Сагайдачного?

Професор тільки махнув рукою: “Та тракторист якийсь загубив”. Але ввечері, коли всі лягли спати в наметах, Левко не втримався. Він сів біля багаття, набив люльку тютюном, який придбав у сусідського діда, і запалив. Дим пішов густий, солодкий, з присмаком полину і пороху. Левко закашлявся. Перед очима крізь туман на нього дивився якийсь дядько. Очі горіли, вуса кручені.

– Нарешті, – голос пролунав просто в голові. – Майже чотириста років чекав, поки хтось запалить мою люльку. Я –  Петро Конашевич-Сагайдачний. І в мене є незакінчена справа. 

Левко прохрипів:

– Я… студент… археолог…

– Студент? Це добре. Багато важливих справ у нашій історії починались зі студентів. Дивись.

Люлька все червоніла. Чимала іскра вилетіла з неї, піднялася в небо і понеслася на північ, як комета. Левко нічого не зрозумів. Думав, сусідський дід йому коноплі продав замість тютюну. А наступного ранку весь Телеграм гомонів: у москві спалахнула найбільша пожежа за останні століття. Вогонь почався нізвідки: з кремля, з Червоної площі, з усіх урядових будівель одночасно. Жодних вибухів, жодних терактів. Тільки полум’я, яке не гасили ні вода, ні піна, ні пісок. Воно горіло рівно і впевнено. 

Левко сидів, стискаючи люльку в кишені, і думав про вчорашню ніч. У нього в голові лунало:

– Я ж казав – незакінчена справа. Колись ми ходили на москву, а тепер… тепер люлька сама все зробила. Ти лише запалив. Ненароком, як і годиться справжньому козакові.

Професор “Яквименевсізадовбали” метушився по наметовому містечку, кричачи в телефон про “археологічну сенсацію”. Журналісти вже мчали до Чигирина. А Левко тихо вийшов за табір, дістав люльку і ще раз затягнувся. Дим піднявся вгору. Десь далеко, за сотні кілометрів, у москві знову спалахнуло кілька нових вогнищ. Студент-археолог усміхнувся:

– Ну, що ж, практику зарахували на відмінно. 

А люлька в руках тихо потріскувала, ніби сміялася разом із ним.