Гаргара Чередільниця. 

1.     Марісоль. 

Був пізній вечір четверга, коли Марісоль нарешті зачинила за собою двері офісу й вирушила додому звичною дорогою. До її будинку було близько тридцяти хвилин пішки — відстань достатня, щоб утомитися після важкого дня, але не настільки велика, щоб витрачатися на автобус. До того ж Марісоль любила ходити пішки. Точніше, вона любила саме ці дві короткі прогулянки — ранкову й вечірню, — бо лише тоді могла побути сама, без телефонних дзвінків, претензій клієнтів, запізнень працівниць і нескінченних таблиць із планами.

Дорога з одного нового району до іншого пролягала через невелику соснову лісосмугу, яка дивом уціліла посеред міста. Звісно, справжнім лісом її назвати було важко. За деревами виднілися багатоповерхівки, десь неподалік гуркотіли автомобілі, а між корінням подекуди траплялися пластикові пляшки та зім’яті паперові стаканчики. Та все ж кілька старих сосен тут були такими високими й величними, що, проходячи під ними, Марісоль на мить забувала, що перебуває в столиці.

Їй подобалося підіймати голову й дивитися, як темні крони погойдуються над стежкою. У такі миті здавалося, ніби сосни шепочуться між собою — повільно, неквапливо, не звертаючи жодної уваги на людей, які кудись поспішали під ними. Здавалося, ці дерева стояли тут задовго до появи нових житлових комплексів, скляних офісів і кав’ярень із модними назвами. Мабуть, вони пам’ятали часи, коли навколо ще не було нічого, крім поля, кількох приватних будинків та вузької ґрунтової дороги.

Прогулянка додому була чи не єдиною годиною робочого дня, якою Марісоль по-справжньому насолоджувалася.

Свою роботу вона не любила. І зовсім не тому, що вважала прибирання непрестижним заняттям. Марісоль ніколи не соромилася сфери своєї діяльності. Навпаки, вона добре знала, наскільки важкою була їхня праця. Щодня кожна команда мала прибрати по чотири квартири, а іноді ще й невеликий офіс або салон краси. Треба було мити вікна, відчищати плиту, натирати дзеркала, пилотяжити килими, прибирати шерсть домашніх тварин і встигати усміхатися господарям, які нерідко перевіряли кожен куток так, ніби шукали привід поскаржитися.

Чотири квартири на день.

Марісоль знала, що цей план був майже нелюдським. Але також знала: якщо якась команда не виконає його, наприкінці місяця ніхто не отримає бонусів. А без бонусів її працівницям було важко сплачувати оренду, купувати продукти, оплачувати дитячі гуртки й допомагати родичам. На одну ставку в столиці особливо не розженешся.

Тому Марісоль щодня складала графіки, домовлялася з клієнтами, шукала заміну тим, хто захворів, і намагалася втиснути в один робочий день більше справ, ніж у ньому могло поміститися. Вона була керівницею, а отже, мусила вислуховувати всіх. Спочатку клієнтів, які скаржилися, що на полиці залишилася порошинка або рушники у ванній склали не тією стороною. Потім працівниць, які нарікали на біль у спині, зламаний пилотяг, грубого господаря чи занадто короткий час між замовленнями. А після цього Марісоль мала владнати кожну проблему так, щоб клієнт залишився задоволеним, працівниця не звільнилася, а компанія не втратила грошей.

Час йшов і Марісоль ставала грубішою. Вже не було того терпіння та сильної емпатії до оточення. Інтереси компанії ставали на перше місце, а відносини з людьми та з собою ставали гіршими. Проте вона була наймолодшим керівником в корпорації — у свої двадцять вісім років дівчина зробила кар’єру досить швидко. Але це єдине, що в неї було — а ні друзів, а ні близької коханої людини. Робота забирала весь час.

Коли бабуся Гала була жива, вона часто казала:

— Працю, дитино, треба обирати до душі, а не лише до гаманця.

У ті часи Марісоль лише посміхалася й відповідала, що бабусі легко так говорити. Бо рахунки самі себе не сплатять, продукти в холодильнику не з’являться, а власник квартири не погодиться взяти замість орендної плати щиру усмішку й гарний настрій. Особливо якщо ти хочеш жити в столиці, де навіть повітря, здавалося, коштувало дорожче, ніж в інших містах.

Та подеколи, повертаючись додому після особливо виснажливого дня, Марісоль усе ж згадувала бабусині слова. Особливо тоді, коли відкривала свою шафу з макраме. Це була не звичайна шафа, а цілий маленький світ, схований за білими дверцятами в кутку спальні. На полицях лежали мотки бавовняних ниток — молочних, пісочних, теракотових, зелених і гірчичних. У коробках зберігалися дерев’яні намистини, кільця, затискачі та маленькі ножиці з вигнутими ручками. На внутрішньому боці дверцят висіли ескізи візерунків, які Марісоль малювала під час обідніх перерв або пізно вночі, коли не могла заснути.

Вона плела ажурні абажури для люстр, настінні панно, кашпо для вазонів і довгі прикраси для підвісних ламп. Коли її пальці торкалися м’яких ниток, світ довкола наче сповільнювався. Вузол за вузлом, петля за петлею — і думки поступово ставали тихішими. Зникали обличчя незадоволених клієнтів, замовкали сповіщення робочого чату, розчинялися страхи про гроші та завтрашній день. Лишалися тільки нитки й ритм. Праворуч. Ліворуч. Затягнути. Відпустити.

Іноді Марісоль здавалося, що вона не просто сплітає візерунок, а вплітає в нього спогади: запах бабусиних пиріжків, тепле літнє море, сміх подруг, яких давно не бачила, і власні дитячі мрії про життя, в якому вона створюватиме щось красиве.

Але красиві речі не завжди добре оплачувалися.

Якщо ти хочеш жити в столиці, доводиться працювати багато й заробляти достатньо, щоб дозволити собі хоча б невелику квартиру на одинадцятому поверсі новобудови. Марісоль називала її апартаментами, хоча насправді це студія з кухнею, об’єднаною з вітальнею та спальнею. Зате там були величезні вікна від стелі до підлоги.

Щоправда, відчинити їх було неможливо.

Будівельники пояснювали це технікою безпеки, тому на склі не було ані ручок, ані кватирок. Свіже повітря потрапляло до квартири лише крізь вентиляцію. Проте вид із вікон був справді дивовижним. У ясні дні Марісоль бачила пів міста: сріблясті дахи, башти в центрі, далекі пагорби й нескінченні ряди будинків, між якими ввечері спалахували тисячі вогників. Саме за цей краєвид вона й платила половину зарплати.

Цього четверга Марісоль ішла додому особливо виснажена. Робочий тиждень ще не завершився, але їй уже здавалося, ніби він тривав щонайменше місяць. За день вона вислухала всі можливі претензії клієнтів, потім — усі скарги працівниць, а після цього ще й владнала кілька проблем, про існування яких зранку навіть не здогадувалася. В одній квартирі зламався пароочисник. В іншій — клієнтка заявила, що після прибирання зникли дорогі кросівки, які через годину знайшлися у неї в автівці. Одна працівниця не вийшла на зміну через температуру, інша застрягла в ліфті, а третя посварилася з охоронцем житлового комплексу, який не хотів пропускати її без спеціального дозволу.

До четвертої години Марісоль зрозуміла, що за весь день не випила навіть ковтка чаю. Горня стояло на краю столу від самого ранку. Чай давно охолов, на поверхні утворилася тонка тьмяна плівка, але часу заварити новий так і не знайшлося. А попереду була п’ятниця.

П’ятниця завжди перетворювалася на справжнє випробування. Здавалося, саме цього дня всі мешканці столиці раптово згадували, що перед вихідними їхні оселі неодмінно мають сяяти. Тому телефони не замовкали від самого ранку четверга. Постійні клієнти просили пересунути час, нові вимагали терміново знайти вільну команду, а ті, хто планував вечірки, бажали отримати ідеально чисту квартиру мало не за годину.

Марісоль уже відчувала втому від завтрашнього дня, хоча він іще не настав.

Тим часом над містом швидко сутеніло. Вуличні ліхтарі один за одним засвітилися теплим, трохи помаранчевим світлом. Увечері соснова стежка виглядала особливо затишною. Нагріті за день дерева віддавали повітрю густий аромат смоли й сухої хвої. Денна спека поступово відступала, і з кожним кроком ставало свіжіше.

Марісоль розстебнула верхній ґудзик блузки, розпустила волосся з тугого хвостика й нарешті глибоко вдихнула. Десь угорі зашелестіли гілки. З трави почувся короткий скрекіт цвіркуна. Вдалині приглушено гули автомобілі, але тут, між соснами, їхній шум здавався далеким і майже нереальним.

Район, у якому жила Марісоль, звели лише кілька років тому. Офіс також розташовувався в новобудові — у сусідньому кварталі, серед однакових скляних фасадів, підземних паркінгів і молодих дерев, прив’язаних до дерев’яних кілків. Між двома районами залишилася ця невеличка зелена смуга, яку забудовники поки що не встигли перетворити на черговий житловий комплекс.

Наприкінці соснової посадки стояла пара низеньких приватних будинків. Вони виглядали так, ніби їх забули знести. Мабуть, власники не погодилися продавати землю будівельним компаніям або вимагали за неї таку суму, що навіть міські магнати вирішили зачекати. Тож старі хатини продовжували стояти вздовж стежки — маленькі, вперті й трохи недоречні серед багатоповерхових велетнів.

Одна хатина тулилася майже біля самої дороги. Її стіни потемніли від часу, дах просів, а старі віконниці постійно були зачинені. На подвір’ї валялися сухі дошки, іржаве відро й перевернутий дерев’яний стілець.

Другий будинок стояв трохи далі від стежки. Його Марісоль ніколи не могла роздивитися як слід. Ділянку оточував високий старий паркан, пофарбований колись у темно-зелений колір. Фарба давно потріскалася й місцями облізла. У паркані була широка хвіртка з металевою ручкою. Вона завжди залишалася зачиненою. А за парканом розрісся справжній сад. Кремезні кущі блакитної гортензії, виноградні лози й невідомі виткі рослини так густо переплелися між собою, що майже повністю приховали будинок. Над заростями височіла величезна ялина, чиї темні гілки простягалися високо над дахом, наче охороняли його від чужих очей. Крізь густий сад можна було побачити лише частину білої покрівлі та великий старовинний димар.

Марісоль не раз дивувалася, як такий дім узагалі міг зберегтися посеред столиці. Він виглядав значно краще за сусідню розвалюху, проте також здавався нежилим. У вікнах ніколи не горіло світло, з димаря не йшов дим, а хвіртка не відчинялася навіть удень.

Можливо, власники давно виїхали. А можливо, будинок належав якійсь літній людині, яка майже не виходила надвір. Марісоль не знала. Та й, відверто кажучи, не дуже хотіла знати. Особливо ввечері, коли в саду густішали тіні, а гілки великої ялини ледь чутно рипіли на вітрі.

Того вечора вона проходила повз зарослий будинок, доїдаючи зелене яблуко. Їсти хотілося страшенно: за обідом Марісоль встигла проковтнути лише половину сендвіча, перш ніж їй подзвонив розлючений клієнт. Яблуко вона знайшла на дні сумки, трохи пом’яте, але ще хрумке. Вона відкусила останній шматочок, пожувала й озирнулася в пошуках смітника. Смітника не було. Найближчий стояв аж біля її будинку, а нести туди липкий качан не хотілося. Марісоль на мить затримала його в руці. Можна було покласти в сумку, загорнувши в серветку. Або хоча б залишити під деревом, де його могли б розтягнути птахи чи комахи. Проте вона була надто втомлена, щоб довго про це думати. Порівнявшись із зеленим парканом, Марісоль недбало перекинула яблучний качан через нього. За заростями щось глухо стукнуло.

— Ай!

Марісоль завмерла.

Крик був коротким, але виразним. Так міг скрикнути хтось, кому яблучний качан влучив просто в голову. Вона різко повернулася до паркану.

— Перепрошую! — сказала Марісоль, вдивляючись у темне листя. — Там хтось є?

Сад мовчав. Між гілками ворухнулася тінь, але це міг бути вітер. Десь біля землі щось зашелестіло, ніби маленька тваринка пробігла крізь сухе листя. Дівчина затамувала подих і ще кілька секунд вдивлялася в зарості. Їй здалося, що біля стовбура ялини майнуло щось маленьке й темне. Надто маленьке для дорослої людини, але, можливо, то була собака. Або великий птах, який спустився на землю.

Втома швидко перемогла цікавість.

Марісоль вирішила, що їй почулося. Після такого дня не дивно почути голос навіть у порожньому саду. Вона поправила сумку на плечі й пішла далі, не помітивши, як за парканом між листям з’явилися двоє маленьких сердитих очей. Вони проводжали її поглядом, доки вона не зникла за поворотом.

Того вечора все ніби навмисно йшло не так.

Спочатку Марісоль довго не могла знайти ліву шкарпетку з улюбленої пари. Праву вона виявила в шухляді комода, акуратно згорнуту, а лівої не було ні серед чистої білизни, ні в кошику для прання, ні під ліжком. Вона зазирнула навіть у ванну кімнату й перевірила барабан пральної машини. Нічого.

— Чудово, — пробурмотіла Марісоль. — Просто чудово.

Це були м’які домашні шкарпетки гірчичного кольору з яскравими малиновими бурячками та зеленим бурячинням. Бабуся Гала подарувала їх їй на останнє Різдво, яке вони провели разом. Марісоль не носила їх часто, боячись зіпсувати, але саме цього вечора їй дуже хотілося вдягнути щось тепле й затишне. Зрештою вона натягнула дві різні шкарпетки: одну гірчичну із буряками, а другу сіру, без жодного малюнка.

Потім Марісоль вирішила трохи поплести макраме. Вона заварила чай, увімкнула маленьку лампу біля крісла й відчинила свою шафу. Та щойно витягла моток молочної нитки, як зрозуміла, що той безнадійно заплутався. Нитки перепліталися в щільний вузол, хоча ще вчора Марісоль власноруч змотала їх і поклала на полицю. Вона спробувала знайти кінець, потягнула за одну петлю, потім за іншу, але вузол лише затягнувся сильніше. Марісоль узяла другий моток. Він також був заплутаний. За ним — третій. Те саме. Здавалося, хтось навмисно витягнув усі нитки, перемішав їх між собою, зав’язав десятки дрібних вузликів, а потім обережно поклав назад до шафи.

Марісоль опустила моток на коліна й насупилася.

— Цього не може бути.

Вона жила сама. До квартири ніхто не заходив. Уранці все було в порядку — вона добре це пам’ятала. Кілька хвилин дівчина намагалася розплутати нитки, проте терпіння швидко закінчилося. Один із вузлів затягнувся так сильно, що довелося б різати. Марісоль відклала моток, зачинила шафу й допила вже холодний чай.

За вікнами мерехтіло нічне місто. З одинадцятого поверху автомобілі здавалися маленькими світлячками, які повільно рухалися між будинками. Десь далеко блимали червоні вогні на дахах висоток. Зазвичай цей краєвид заспокоював Марісоль. Але сьогодні — ні. Після цього вимкнула світло й лягла спати. Завтра була п’ятниця — найважчий день тижня, — тому треба було хоча б спробувати відпочити.

Уночі їй снилося, ніби хтось ходить квартирою. Кроки були короткі, маленькі, легкі, майже нечутні. Вони з’являлися то біля дверей, то на кухні, то поруч із шафою. Потім щось зашаруділо під ліжком, і сердитий голос прошепотів:

— Сама сміття розкидає, а іншими командує…

Марісоль розплющила очі. У кімнаті було темно й тихо. Лише вентиляція глухо гуділа під стелею. Вона ввімкнула лампу, оглянула спальню, навіть зазирнула під ліжко, але нікого не побачила. На підлозі лежала тільки сіра шкарпетка, яка зіслизнула з ноги уві сні. Вона повернулася під ковдру й за кілька хвилин знову заснула.

Наступного ранку дівчина вийшла з дому раніше, ніж зазвичай. П’ятничний день обіцяв бути складним, тому Марісоль хотіла прийти до офісу до початку телефонних дзвінків і хоча б спокійно випити гарячого чаю.

Ранок був сонячний і вже досить теплий. Місто прокидалося: відчинялися кав’ярні, під’їжджали фургони з продуктами, двірники поливали тротуари. Марісоль ішла швидко, переглядаючи в телефоні повідомлення від працівниць. Одна просила помінятися зміною. Друга повідомляла, що автобус запізнюється. Третя надіслала фотографію зламаної ручки пилотяга й три сумні смайлики. То й сховала телефон у сумку роздратовано. До соснової стежки залишалося кілька хвилин, і вона вирішила хоча б цей короткий відрізок пройти без роботи.

Під соснами було прохолодніше, ніж між будинками. Ранкове світло пробивалося крізь гілки тонкими золотими смугами. У повітрі пахло хвоєю і вологою землею. Марісоль минула стару хатину біля дороги, переступила через нерівний корінь і вже збиралася йти далі, коли раптом підняла голову.

Щось змінилося.

Спочатку вона не зрозуміла, що саме. Сосни стояли на своїх місцях. Стара хатина, як завжди, дивилася на стежку зачиненими віконницями. Навколо не було ні людей, ні машин. Марісоль озирнулася. І тоді побачила.

Хвіртка в зеленому паркані була відчинена.

Не просто прочинена від вітру, а широко розчахнута, наче хтось навмисно залишив її так, щоб із дороги було видно вузьку стежку, яка вела крізь зарослий сад до білого будинку. Марісоль зупинилася. За весь час, відколи вона ходила цією дорогою, хвіртка не відчинялася жодного разу. Тепер же вона ледь помітно погойдувалася на старих завісах і тихо поскрипувала.

Скрип. Скрип. Скрип.

З-за паркану тягнуло прохолодою, запахом мокрої трави, і ще чимось незнайомим — пряним, теплим, наче там щойно запалили піч і кинули у вогонь жменю сухих трав. Марісоль вдивилася в сад. Серед густої зелені виднілася доріжка з плоских каменів. Вона губилася за кущами й вела до будинку. На одному з каменів лежав учорашній яблучний качан. А поруч із ним лежала її зникла гірчична шкарпетка. Та сама. З яскравими малиновими бурячками. Марісоль відчула, як по її руках пробіг холод.

З глибини саду долинув тихий, сердитий голос:

— Ну нарешті… Давай швидше, бо Гаргара буде сваритись. І зачини хвіртку, бо протягає.

Марісоль підвела брови та повільно перевела погляд назад зі шкарпетки на відчинену хвіртку і паркан, які були суто для галочки, зважаючи на простір, який гуляв між рейками, ковкою та прутами.

— Гаргара?… Протягає? — доросла дівчина дивилась на хвіртку і не розуміла як допоможе її закриття протягу, і взагалі, хто така Гаргара?!

— Дме! — наполегливо гарчав сердитий голос — Зачиняй скоріше і прибери своє сміття тут, якщо хочеш отримати свою річ назад.

І коли дівчина очима почала шукати свою втрачену шкарпетку, то її вже не було поруч із качаном. Несподівано двері у хатинку відчинились, і щось маленьке, руде та, здавалось, волохате шмигнуло у середину, й зникло у темряві.

 

 

 

 

2. Кубельце

— Якась маячня… — прошепотіла Марісоль.

Звичайно, найрозумніше було б розвернутися й піти до офісу. У неї починався найскладніший день тижня, на телефоні накопичувалися непрочитані повідомлення, а перша команда мала виїхати на замовлення менш ніж за годину. До того ж ніхто при здоровому глузді не заходить сам до чужого зарослого саду лише тому, що побачив там загублену шкарпетку.

Але це була не просто шкарпетка. Її подарувала бабуся Гала. Тоді Марісоль було дев’ятнадцять. Вона саме переїхала до столиці, винайняла крихітну кімнату з вікном на сусідську стіну й переконувала всіх, що чудово дає собі раду. Насправді ж грошей майже не залишалося, вечорами вона сумувала за домом, а зізнатися в цьому не могла навіть самій собі. На Різдво бабуся приїхала до неї з невеличкою сумкою смаколиків, двома банками варення і тією самою парою гірчичних шкарпеток з яскравими малиновими бурячками.

— Тримай голову в холоді, живіт у голоді, а ноги в теплі — проживеш вік на землі — казала вона.

Відтоді Марісоль берегла їх більше за будь-яку дорогу річ у своїй квартирі. Тому дівчина вагалася недовго.

— Поверну шкарпетку й одразу піду, — сказала вона собі, і рішуче переступила поріг хатинки.

Щойно Марісоль опинилася по той бік дверей, міський шум наче відрізало. Зник гул автомобілів, урвалися далекі сигнали автобусів, стихли голоси перехожих. Двері за її спиною зачинилися. Не просто причинилися від протягу, а грюкнули так сильно, що здригнулися шибки. Марісоль різко обернулася. З зовнішнього боку дверей щось важко загуркотіло. Величезний дерев’яний засув, якого раніше не було видно, опустився у металеві скоби й надійно перекрив вихід. Невисоке лахмате створіння вислизнуло з-за кута кухні, та й перебігло в наступну залу. Марісоль устигла розгледіти лише густе довге руде волосся й великі босі ступні.

— Гей! — вигукнула вона. — Віддай мою шкарпетку!

Руде створіння за ввишки великої собаки на мить озирнулось. У нього були великі темні очі, широкий плескуватий ніс і скуйовджені брови, що стирчали в різні боки. Воно скривилося, показало Марісоль язика й зникло у наступній залі.

— Ану повернися!

Вона стояла на кухні. На дуже великій кухні. Точніше, весь будинок, наскільки могла бачити Марісоль, був однією суцільною кухнею. Тут не було ні коридору, ні передпокою, ні перегородок. Уздовж стін стояли буфети, шафи й полиці. А в центрі височіла широка піч із чорними чавунними дверцятами, над якою звисали пучки сухих трав. Проте зовні хатинка здавалася значно меншою.

Марісоль насупилася й подумки уявила її розміри. З вулиці в будинку могло поміститися хіба що дві невеликі кімнати. Усередині ж кухня була просторішою за весь офіс, у якому вона працювала.

— Гаразд, — тихо сказала Марісоль. — Мабуть, я неправильно оцінила розміри.

Вона оглянулася уважніше. Кухня була ідеально чистою. Не просто прибраною — бездоганною. Мідні каструлі висіли над піччю рівним рядом, від найменшої до найбільшої. Білі тарілки стояли на полицях однаковими стосами. Чашки висіли на гачках, повернуті ручками в один бік. Банки з крупами, горіхами, сушеними ягодами та різноколірними порошками були розставлені за висотою. На дерев’яних поверхнях не лежало жодної крихти. Між плитками не було ні плям, ні темних смуг. Навіть дрова біля печі були складені настільки рівно, ніби кожне поліно перед цим виміряли лінійкою. Марісоль мимоволі провела пальцем по краю столу. Чисто. Вона торкнулася верхньої полиці. Жодної порошинки.

Ідеальна чистота майже різала очі. У ній було щось неприродне. Марісоль працювала у сфері прибирання достатньо довго, щоб знати: у кухні неможливо готувати й не залишати жодних слідів. Тут мали бути краплі води біля мийки, плямка жиру біля плити, крихти під столом або хоча б відбиток пальця на скляній банці. Але кухня виглядала так, ніби нею ніколи не користувалися. Водночас у повітрі пахло свіжим хлібом, корицею, медом і чимось смаженим. 

Десь неподалік тихо закипала вода. Марісоль підійшла до плити. На ній стояв маленький чайник із синіми волошками, з носика якого підіймалась тонка цівка пари.

— Тут точно хтось є, — промовила дівчина.

У відповідь за сусідньою стіною щось заскрипіло. Потім грюкнуло. Марісоль здригнулася й різко повернула голову. З кухні вела широка арка в глиб приміщення, схожого на вітальню або гостьову залу. У центрі стояв довгий дерев’яний стіл, навколо якого можна було посадити щонайменше двадцять людей. Маленькі, наче дитячі стільці були відсунуті так рівно, що їхні спинки утворювали дві бездоганні лінії. Під столом виднівся прямокутний отвір у підлозі. Кришка льоху повільно опускалася. Марісоль встигла помітити кінчик рудого хвоста, який зник у темряві. Кришка зачинилася.

— Ну як же інакше, — сказала вона, важко зітхнувши. — Хочеш повернути свої речі — лізь у льох.

Вона подивилася на качан у своїй руці, сховала його до сумки, і підійшла до люка. Кришка виявилася важкою, але Марісоль удалося підняти її обома руками. Знизу війнуло холодним вологим повітрям. У темряву вели вузькі дерев’яні сходи.

— Чудово, — буркнула вона. — Саме цього мені й бракувало перед роботою.

Марісоль дістала телефон і ввімкнула ліхтарик. Екран показував половину дев’ятої. Зв’язку не було. Вона написала начальниці коротке повідомлення про те, що затримується, але біля нього одразу з’явився маленький знак оклику. Не доставлено. Марісоль обережно ступила на першу сходинку. Дерево тихо скрипнуло під її вагою. Потім на другу. На третю. Кришка над головою раптом зачинилася.

Марісоль кинулася вгору, але було пізно. Люк грюкнув, і навколо стало так темно, що дівчина кілька секунд не бачила навіть власної руки. Телефонний ліхтарик моргнув і згас.

— Тільки не це.

Марісоль натиснула кнопку ввімкнення. Екран не реагував, хоча ще хвилину тому батарея була майже повною.  Темрява була густа, наче чорна тканина. Марісоль завмерла на сходах, притискаючись долонею до холодної стіни. Знизу не долинало жодного звуку. Вона чула лише власне дихання й швидке серцебиття.

— Спокійно, — прошепотіла вона. — Просто сходи. Просто льох. Просто дивний малий рудий злодій.

Її слова не дуже допомогли. Марісоль почала спускатися навпомацки, повільно пересуваючи одну ногу за іншою. Кожну сходинку вона спочатку перевіряла носком туфлі, і лише потім переносила на неї вагу. Спочатку було темно хоч око виколи. Однак поступово Марісоль почала розрізняти слабке зеленувате світло. Воно підіймалося знизу й ледь торкалося країв сходинок. Можливо, очі просто звикли до темряви. А можливо, світилися самі стіни. Марісоль придивилася. Між каменями росли тонкі ниточки моху, вкриті крихітними зеленими іскрами. Вони тремтіли й спалахували, коли дівчина проходила повз, ніби відчували її присутність. Що нижче вона спускалася, то просторішим ставав прохід.

Нарешті Марісоль побачила, що це зовсім не льох. Під старою хатинкою ховався величезний будинок. Тільки його поверхи тягнулися не вгору, а вниз, глибоко під землю. Дерев’яні сходи йшли вздовж круглої порожнини. Внизу один під одним виднілися широкі балкони, арки, коридори та двері. Кожен рівень оточував центральну порожнечу, завдяки чому з висоти можна було роздивитися майже всю споруду аж до самого дна.

На першому підземному поверсі тягнулися довгі полиці з банками, мішками та дерев’яними ящиками. Інші поверхи губилися в зеленуватій імлі.

— Чотири, — тихо порахувала Марісоль. — Усього чотири поверхи.

Не так уже й багато, подумала вона. Принаймні, якщо не згадувати, що весь цей підземний дім не міг фізично поміститися під маленькою ділянкою між сосновою посадкою та новобудовами. Марісоль спустилася на перший підземний рівень. На стіні біля сходів висіла табличка:

КУБЕЛЬЦЕ. МІНУС ПЕРШИЙ ПОВЕРХ. 

Під написом хтось дрібними літерами додав прописом:

Людям вхід заборонено. Особливо тим, хто кидається яблуками.

— Я не кидалася яблуками, — обурено сказала вона. — Я кинула один качан.

З-за найближчої полиці почувся приглушений смішок. Марісоль повільно повернулася. Між двома великими мішками ворухнулася руда волохата маківка.