Пролог
Я – Ан`Есхатора .
Мій вид дійшов до вершин і водночас опустився в безодню.. Сягнув вершин науково -технічного прогресу. І моторошних глибин духової пустки. Старі ідеї віджили себе, а нові мало кому давали почуття великої мети, заради якої варто рухатися вперед. Локальні сенси, що їх пропонувала пострелігійна думка мало кого задовольняли, адже були надто сильно обмежені конкретним часом і простором, а глобальні наративи, що існували у часи віри в Вищу Реальність відійшли в небуття.
На щастя, сталося відкриття, що могло принести нам порятунок. Порятунок від загрози для власного духу.
Мій народ знайшов спосіб вийти далеко за лаштунки звичної для тривимірних істот реальності, виносячи свідомості у чотиривимірний простір. Тоді, у цьому стані « підключення» час перестає бути рікою, що несе вперед, а стає ще однією координатою — такою ж нерухомою, як висота, ширина чи довжина. Й реальність сприймається як єдиний чотиривимірний об’єкт.
Слід зазначити, що ми не можемо уздріти майбутнє. Чи це говорить про те, що воно ще не написане? Або таким чином всесвіт лише захищає себе від парадоксів? На цю тему все ще точаться суперечки.
Хай там як, а наш доступ до всього розмаїття часу -простору минулого – це справді невичерпний запас історій. Тож ми могли зосередитися на них й не дивитися на готове майбутнє, а отримати можливість будувати його через мудрість , яку можуть принести хронософи. Так називають мене і моїх колег . Ті що пускаються в мандри у пошуках сенсу. З нетерпінням я чекала свого часу і нарешті отримала дозвіл зануритися у вічність.
Відчуття? Складно описати це словами. Уявіть, що ви сприймаєте історію планети не як послідовність подій , а як неймовірно велике полотно.
Десь на ньому видніється народження першої клітини , значно далі – еволюція багатоклітинних істот й розвиток свідомості.
Це єдиний, величний гобелен, де кожен момент часу — нитка, що вплетена в загальний візерунок.
І в цьому гобелені ми з подивом уздріли .. Щось неймовірне.. Архетипові структури, те, що зрештою назвали фракталами космічного духотворення. Немов підкорюючись паличці невидимого диригента утворюється мелодія , дивовижний ритм, що ми відчуваємо у течіях часу. Схожі історії повторюються знову і знову. Звісно, є значні відмінності, але не можна не помітити і разючі подібності. Окремі індивіди і цілі цивілізації відтворюють порухи душ представників здавалося б, геть інших видів , відтворюють у безлічі форм у різних часових відрізках. Порухи як майже непомітні так і надзвичайно важливі для світу. Унікальні технології дозволяли торкнутися їх розумів і відчути спорідненість й на цьому рівні. Відтак , ми почали сприймати все це як віддзеркалення єдиного, універсального патерну.
Наш народ довірив мені і подібним до мене велику відповідальність.
Ми випередили більшість з інших розумних видів в технологічній сфері. Але я , як й інші хронософи, вірю – ми маємо багато що почерпнути в духовній
Ми можемо бачити все, але не впливаємо. Наша роль — лише спостерігати. Але в цьому спостереженні ми прагнемо віднайти вищу мету, прагнемо краще зрозуміти самих себе через віддзеркалення в душах інших видів. Так дивно бути здатними на неймовірні речі, але не розуміти навіщо? І ми захоплюємося тими, хто знаходив глобальні відповіді .
Я вирішила зазирнути у духовну історію двох планет – Землі і Тверді-для-вуликів. Ця ментальна мандрівка простором і часом мала допомогти мені і моєму народу якщо не дати відповіді, то краще усвідомити складність питань, що задають нам фрактали космічного духотворення.
Одна з обраних планет – Земля. Розумне населення являє собою біпедальних високорозвинених ссавців.
Інша – Твердь-для-вуликів. Батьківщина еусоціальних інсектоїдів, які також наділені розумом, а на вигляд нагадують земних мурах.
Можливо, я знайду лише нові загадки. Але і в цьому також присутня ваблива краса мандрів хронософів.
Розділ І Відокремлена
Споконвічний біг вулику ..
Життя тут складене із некінчених циклів роботи , вмирання і нового народження. Кожен знає – треба збирати плоди, треба збирати новий врожай. Час по час захищатись від нападників. Майже без зупинок на роздуми. І всі робітниці, всі воїтельки (і навіть трутні за необхідності) рухомі феромонними приписами Королеви.Так було завжди. Так має бути.
Народження майбутньої Відокремленої було особливим. Королева-Мати не пам’ятала, як відкладала яйце, з якого потім вийшла на світ личинка . Таке враження, ніби воно просто з’явилося, само собою. Звичайнісіньке на перший погляд яйце робітника. Але Мати знала, що так не буває, нічого не з’являється «просто так»…. Вона відмітила потенційну небезпеку подібного стану. Неуважність тут, неуважність там — і колонію буде захоплено чужинцями, знищено іншою Матір’ю.
«Цікаво, а яке прізвисько отримає робітниця, що вилупиться з цього яйця? Якщо взагалі отримає», — раптом подумала Владарка.
***
Її назвали Відокремленою. Бо вона була іншою. На фізичному рівні – меншою за більшість робітниць (що й вже казати про воїтельок). А на духовному.. Наче разом з усіма, але немов невидима стіна дивного для звичайних інсектоїдів стану,— стану самозаглиблення, — відділяла робітницю від вічного бігу.
Думки її були присвячені Покинутим вуликам. Вважалося, що там, де колись вирувало життя, ще витають феромони померлих королев. Тільки відчути їх неможливо нікому, окрім дітей цієї Королеви, які й самі, звісно, давно пішли в небуття.
З часом Відокремлена почала ділитися з іншими результатами своїх роздумів. «Весь всесвіт є священним, — стверджувала вона. — Це колонія, яку залишила Вічна Королева, аби ми могли розвиватись самостійно. Її феромони неможливо відчути ззовні, бо вони всередині кожного з нас.
«Це безглуздя!» — чула проповідниця у відповідь. І тоді вона нагадувала скептикам про примарні феромони старих королев, що нібито ширяли у безлічі закинутих вуликів . В існування яких всі беззастережно вірили.
І розповідала вона про Вулик Вічної Королеви, куди після смерті приходять усі. Всі робітниці, трутні, воїтельки. І навіть земні королеви зрештою служитимуть Вічній. Вона вимальовувала слова, виписуючи складні сигнали вусиками, а іноді для надання словам особливої ваги, торкаючись вусиками інших. Але розум більшості був надто заглиблений у звичні способи сприйняття . Вони не могли зрозуміти, що крім їжі і наказів Матері, є і щось більше. Що вони – не просто робітниці, трутні і воїтельки. Вони – діти Вічної Королеви.
Ідеї, що були для незвичайної робітниці самоочевидними, декому навіть здавалися небезпечними. Мовляв, такі розмисли могли підривати устої суспільства. Адже якщо всі рівні перед Вічною Королевою, то навіщо тоді слухати Матір? Ця думка жахала більше ніж біль чи смерть. Це був страх не за індивідуальні життя, то був страх руйнування основи основ, що уможливлювала буття вулику – руйнування споконвічного ладу ..
Проповіді Відокремленої поширювалися, наче новий феромон. Вона ніколи не закликала до бунту проти Владарки, не вимагала її скинути чи знехтувати наказами. Та навіть якби й закликала , в суспільстві інсектоїдів це було б по суті настільки ж біологічно і соціально безглуздо, як заклик до членів тіла повстати проти голови.
Слова проповідниці були пронизані глибокою повагою до ієрархії вулика, бо вона розуміла її як віддзеркалення вищого, космічного Порядку.
«Вічна Королева залишила нам Матір, — казала вона, звертаючись до всіх хто призупинився , аби послухати її , — для того, щоб вона вела нас шляхами виживання. Її накази — це наша безпека, наша їжа, наше життя. Але що ви робите, коли її феромони мовчать? Коли наказ не надходить? Ви завмираєте або говорите про незначні речі. Забуваєте, що сенс життя не лише у виконанні наказів Матері, а й у служінні Вічній Королеві».
Її проповіді завжди закінчувалися цим питанням: «Хіба не варто служити сестрам і братам, коли ти не чуєш Матір? Хіба не варто піклуватись один про одного, коли ти не отримуєш наказу?»
Ці слова були незрозумілі для більшості. «Що означає служити вулику, коли ти не виконуєш наказ ?», — питали вони.
І Відокремлена пояснювала, що служіння — це не тільки збирання плодів і не просто механічне існування поруч через спільне служіння Королеві. Це й свідома любов до своєї родини. Це і допомога іншим навіть тоді, коли Мати ще не віддала такого наказу.
Попри нерозуміння багатьох, Відокремлена продовжувала виголошувати промови. Зрештою, навколо неї збиралася невелика група послідовниць. Вони всім серцем прийняли ідею, що життя вулика — це не циклічний біг заради виживання, а частина більшого Порядку. І що кожна з них, у своєму скромному існуванні, є частиною цього Порядку.
Відокремлена не припиняла своє служіння, і її послідовники, яких уже почали називати «Дітьми Вічної Королеви», слідували її прикладу. Вони не чекали наказів, а просто робили те, що вважали за потрібне для блага вулика: допомагали старим робітникам, пораненим, шукали плоди там, де їх ніколи не пробували знайти. Їхня праця була не просто роботою, а актом віри, служінням невидимій, але всюдисущій Вічній Королеві.
***
Якось підійшли до Відокремленої робітниці і заявили:
– Ти не така як всі. Дивні речі передаєш вусиками . Збурюєш розуми.Ти ніби не поруч із нами , а десь далеко. Не дарма тебе звуть Відокремлена.
І відповіла на це проповідниця
– Я як ви кажете, «відокремилась» для вулику, а не для себе. Бо ж вище благо реалізується тільки тоді, коли кожен бачить істину.
– В чому ж твоя істина?
Робітниці витягнулись на вкритих хітином лапках. Це означало погрозу
– В тому що не тільки королева є Опікункою вулика , але й кожен з нас
– Що ти верзеш! Королева одна турбується про вулик. Ми лише виконувачі наказів . Якщо кожна вважатиме себе «Опікункою», вулик розпадеться і усі ми загинемо.
– Ви бачите порухи моїх вусиків, але значення їх не усвідомили. Якщо кожен покладатиметься лише на Владарку, то не зможе діяти на благо вулика без її феромонів. А всім відомо , що часом сигналів немає. І ми не робимо нічного значущого, чекаючи наказів. Без керівництва ми лише відходимо до сну вночі і попереджаємо про небезпеки. Але цього замало. Варто діяти на добро кожного з нас, навіть коли Владарка мовчить.
– Діяти, а не розводити, теревені! – зауважила одна із слухачок.
– Часом правильні слова ,навіть слова простої робітниці, і є найкращою дією.
***
А невдовзі пішли чутки про дива.
Одного разу, під час тривалої посухи, врожай був мізерним, і вулик міг почати голодувати. Робітниці і воїтельки працювали до знемоги, але рослини висихали дуже швидко. Відокремлена разом зі своїми послідовницями пішла до виснаженого поля, і замість того, щоб шукати залишки плодів, вони почали розкопувати землю, збираючи мінерали, що утримували вологу. Це була незвична робота, і інші робітники вважали її безглуздою.
Але тієї ночі несподівано пройшла рясна, хоч і коротка, злива. Вона напоїла землю, а мінерали , що поглинули багато вологи, тепер могли слугувати запасами « на чорний день». Деякі говорили, що раптова злива була дивом, викликаним вірою Відокремленої. Інші ж стверджували, що це просто збіг обставин. «Такі дощі посеред сухого сезону трапляються, хоч і рідко», – казали вони, але зерно цікавості що межувала з захопленням вже було посіяно у багатьох душах.
Потім трапився інший випадок. Відокремлена побачила буйну воїтельку. Та вертілася на місці і хижо клацала жвалами. Найбільш прудконогі вже бігли , аби сповістити Королеву і отримати дозвіл на знищення божевільної. А усі інші відійшли на безпечну відстань. Доволі товста стеблина висохлої рослини, що випадково опинилася поруч із воїтелькою , була миттєво розтрощена із жахливим скрекотом. Інсектоїдка на тому не заспокоїлась, підсочила і терзала її нещасну стеблину так, немов то був найлютіший ворог
Аж тут Відокремлена зробила крок до жертви помутніння розуму. А потім ще і ще. Оточуючі здивовано лоскотали вуски одне одного, активно перемовляючись.
Ніхто не намагався спинити її. Такі ситуації ще не траплялися. Принаймні на їх пам’яті.
І ось провідниця вже біля загрозливо клацаючих щелеп. Жодних ознак страху, жодного боязкого тремтіння.
Воїтелька полишила рослину і повернулася до Відокремленої. Ось їх вусики зустрілися. Величезні мандибули воїтельки розкрилися , ще секунда – вони зімкнуться і розчавлять голівку дивачки…
Але раптом страхітливі щелепи розслабилися.
Здивований натовп мимоволі подався вперед..
Ще кілька митей тому очманіла, злютована істота, тепер спокійно перемовлялася із Проповідницею. Ще мить і остання щось обережно витягнула з лапи співрозмовниці.
Коли посланці прийшли з наказом знищити буйну, вони її вже не побачили. Бо колишня порушниця спокою вже стояла серед інших , готова до виконання обов’язків. Наказ не міг бути виконаним, бо агресивної особи просто не було. А нападати на вже повністю функціонального члена вулику? Це нечувано. Відокремлена пояснила, що в лапу інсектоїдки потрапив болючий шип із засохлої рослини, якого вона ніяк не могла позбутися.
І робітниці знову відправилися до Королеви, аби отримати вказівки. Мати, не на жарт зчудована, вирішила залишити фігурантку інциденту в живих, але дала наказ пояснити тій , що за будь яких ознак повторення потенційно небезпечних дій, інші воїтельки мали миттю її ліквідувати.
І пішов поголос – мовляв Відокремлена зцілила ошаленілу від болю сестру, змінивши її гнів на милість, втамувавши біль ще до того, як шип було витягнуто. Невже це Вічна Королева, про яку та постійно звіщає, справді дала їй таку силу? Втім чимало жительок вулику казали «це просто збіг . Проповідниця лише знайшла потрібні слова. Але вони могли не подіяти. І тоді вулик окрім божевільної воїтельки втратив би і проповідницю.»
Потім трапився інший випадок. Одна із молодих робітниць на прізвисько Прудконога, яка слідувала за Відокремленою, отримала травму – її кінцівки були серйозно пошкоджені, майже без надії на відновлення. Згідно з неписаними законами вулика, вона мала зістрибнути у велику прірву неподалік , бо ж не могла більше працювати.
Для всіх Прудконога була тепер мертва. Але не для проповідниці. Вона спинила її на півшляху і запропонував почекати.
Бо феромони Вічної Королеви у серці Відокремленої казали – зцілення ще можливе
Отож, у час, коли наказів від Владарки не надходили , вона приходила на поле біля прірви і ділилася із скаліченою сестрою нектаром . Вона просила послідовницю не падати духом і просто вірити. Милосердна інсектоїдка наче й не робила нічого особливого, лише ділилася своєю їжею і своєю надією. Згодом, рани почали загоюватися і зрештою ноги пораненої виявилися такими ж сильними, як і раніше. .
«Це неймовірно! Мабуть, силою Вічної Королеви Відокремлена зцілила її!» – схвильовано оузали вусиками деякі. Але старі воїтельки лише хитали головами. « Навіть такі серйозні рани іноді затягуються самі. Їй просто пощастило. », – відповідали вони.
Сама Відокремлена уникала розмов про природу своїх нібито чуд. Коли її питали, чи було це дивом, вона лише дивилась на співрозмовника глибокими, задумливими очима і казала
“Диво не в тому, що рани зажили, а в тому, що наша сестра, всупереч традиціям , не була залишена помирати наодинці . Справжні вияви Вічної не в надзвичайних явищах , а в надзвичайних діях”.
Вона закликала вірити не в силу надприродного втручання, а в силу милосердя. Вона казала, що справжнє служіння Вічній Королеві полягає не в очікуванні чудес, а в тому, щоб самим творити добро, плекаючи співчуття до кожного члена родини..
І слова простої робітниці знаходили відгук у серцях.
***
33 рік від Різдва Христового. Юдея
Обладунки солдатів виблискували у променях сонця, що ледь-ледь пробивалося крізь важкі хмари, коли вони почали робити свою жахливу справу. У повітрі стояв важкий запах пилу, поту і крові, яка вже просочила землю. Три хрести були готові. Два для розбійників, які змирилися зі своєю долею, і один — для нього. Для того, кого називали Царем Юдейським.
Рухи римлян були чіткими, механічними. Схоже, вони не вперше робили подібне. Юдея взагалі була неспокійним регіоном, тож нагода попрактикуватися випадала доволі часто. Їхні руки, загартовані в сотнях боїв, впевнено тримали молотки, а обличчя були байдужими, як і завжди. Це ж просто робота. Чергова страта, яка мала нагадати місцевим , хто тут господар.
Погляд одного із солдатів ,на ім’я Катон,– ковзнув до підніжжя пагорба. Там знаходилась невелика група послідовників проповідника. Їх було мало, і лише один чоловік стовпів серед жінок. У всіх в очах стояв біль, але найбільший – у старої жінки, яка дивилася на розіп’ятого. Вона не кричала, не плакала, але її обличчя було таким, ніби меч пронизав їй серце.
“Напевно, його мати”, – подумав воїн.,- «Що ж, треба було краще виховувати сина, аби він не думав посягати на божественну владу імператора над цією провінцією. Кажуть, колись цей так званий Христос був простим робітником, теслею. Краще б він ним і залишився. Її біль… Він не змінить нічого. Завтра буде новий день, і, можливо, нове розп’яття. Усе, що вона може зробити, це прийняти свою долю..»
Але щось пішло не так. Звідки взялося це миттєве тріпотіння? На що він дивиться? Ніби в цій людині було щось незвичне.. Щось поза межами розуміння . Катон силувався опанувати свій дух, збурений дивним поглядом страченого. То ж звичайний юдейський пророк. Що у своїх проповідях мав краще підбирати слова. Імператор навряд чи зрадіє конкуренту, навіть якщо той претендує на якийсь незрозумілий духовний престол. Одна річ, байки про місцевого Бога, про любов до всіх, про милосердя до слабких, до бідних, зневажених, грішників. Але геть інша річ – питання влади. І них не слід було торкатись взагалі, навіть якщо це метафори. Тут він згадав свою розмову у харчевні з одним євреєм на ім’я Ламех . Той дуже непогано володів грецькою . І все розповідав про святість. Римлянин тоді стверджував, що святість часто робить людину дивною. А співрозмовник на те відказав , що святий і має бути дещо дивним , в сенсі не схожим на інших. Бо на їх мові «святий» власне і значить буквально « відокремлений»..
«Що ж , святий, не довела тебе до добра твоя відокремленість..» – пронеслися в голові Катона.
***
У міру того , як популярність Відкоремленої зростала, збільшувалася і тінь, яка слідувала за нею. Кожен її успіх розколював вулик на тих, хто бачив у ній мудреця, й тих, хто бачив загрозу споконвічному порядку.
Одного дня Владарка як це часто траплялося в неї останнім часом , сиділа у глибокій задумі. Кажуть, така задума, коли весь світ немов пропадає, перша ознака згубного впливу старіння, а відтак і необхідності готувати спадкоємицю…
Але зараз на неї чекали ще більш нагальні справи.
Мати-Королева, яка уважно спостерігала за останніми подіями, почала відчувати дедалі сильніше занепокоєння. Вона не могла ігнорувати зростаючу популярність Відокремленої, яка, не закликаючи до бунту, все ж таки , здавалося , підривала її владу, вказуючи на існування іншої, вищої Сили. Крім того, її хибні ідеї стосувалися не лише думок, але дій. Знахабніла робітниця стверджувала що члени великої родини можуть діяти без її, Королеви, наказу. Так, діяти на благо Вулику – це добре. Але ж хіба прості робітниці, воїтельки й трутні можуть визначати, що є благом? Звідки їм з їх короткими життями знати що краще?. Їх призначення – виконувати накази тої, хто мудріша за них. І все. Не більше не менше. Саме так з покоління в покоління підтримувалась гармонія. Якщо кожен у вільний від наказів час діятиме зі своєї волі – почнеться хаос. Всі ці ідеї Відокремленої.. Це скидалося на хворобу, яка повільно, але вірно, вражала саму душу вулика. І хворобу цю треба спинити, допоки вона не вразила всіх і кожного.
Тут стара й ухвалила своє доленосне рішення. Проповідниця має спинитися. Дуже добре якщо вона зробить це добровільно. Але якщо ні.. Правительці доведеться вдатися до надзвичайних заходів. До прокляття на смерть.
***
33 рік від Різдва Христового. Юдея
Солдати відійшли. Лише один, який стояв найближче, залишився. Це був Катон. Чоловік дивився на Христа, немов намагався щось зрозуміти. Раптом він побачив, як Ісус підняв голову і подивився на небо. Не на своїх мучителів, не на натовп. Він дивився на небо, ніби говорив з кимось.
«Отче, прости їм, бо не відають, що чинять», — ці слова, вимовлені з болем, але без ненависті, вразили Катона до глибини душі. Він бачив багато людей, які помирали на хресті. Вони проклинали своїх мучителів, плакали, благали про пощаду. Але цей — прощав.
Ці слова були вражаючі, .. Неймовірні . Хто цей чоловік? Чому він так помирає? Його погляд зустрівся з поглядом Христа. У очах страченого не було ненависті. Лише біль і безмежна любов. Любов до тих, хто прикував його, і до тих, хто просто спостерігав. Біль і любов стали нероздільними, і в цій нероздільності вершилася найдивовижніша таємниця людського життя.
Розум римлянина намагався знайти логіку, відшукати цьому явищу місце в своїй системі координат, але не міг. Тут він відчув, як його серце наповнюється страхом і водночас благоговінням. Він зрозумів, що це не звичайна страта. Це — щось більше. Це — початок чогось нового. Чогось величного.
Тут страчені почали звертатися до того, кого прозвали Христом. Один з них зневажив пророка. Але інший злодій присоромив свого брата за нещастям і, здається, попросив святого згадати про нього в загробному світі..
І пролунали сповнені лагідності й глибокої віри слова , звернені до розбійника.. Розбійника!
« Істинно кажу тобі – сьогодні ти будеш зі мною в раю».
Катон готовий був опинитися на хресті замість того харциза, аби тільки ті слова були звернені до нього..
Прийшло дивне, неймовірне відчуття. Що його життя, його перемоги, його імперія, його віра в керованих пристрастями, егоїстичних богів — все це лише прах, марнота над марнотами. І тільки одна річ має значення. Істина, яку він побачив у очах розп’ятого.
Катон раптом згадав притчу цього праведника. Притчу про блудного сина, що йому переповів Ламех.
Воїну захотілося крикнути, звернутися до Потойбічного Батька цієї надзвичайної людини. «Батьку Небесний, Я тут! Прости мене! Я дійсно не відаю, що чиню! І не відав ніколи!»
Але вуста немов заціпеніли. Він міг лише стояти і дивитися. Дивитися, як здригається від болю тіло святого як з ран струменить кров.
Останній промінь сонця сховався за важкими хмарами. І, неначе води прадавнього океану, Голгофу затопила темрява.
***
Королева-Мати дивилася на Відокремлену із сумішшю обурення і мимовільної цікавості. . Урочиста тиша Королівської нори була сповнена напругою.
Велетенські вусики плавно опустилися до вусиків підданої
«Ти сієш незгоду», — постукування Владарки були спокійними , але й холодними як гірський потік. — «Твої слова ставлять під сумнів мій порядок. Ти маєш припинити проповіді і почати поводитися як всі. Й зупинити тих, хто слідує за собою. Інакше.. Я буду змушена проклясти тебе на смерть, ».
Відокремлена не опустила голови. Її дотики були м’якими, але сповненим твердої переконаності.
«Я не прагну незгоди, Мати», — промовила вона. — «Я прагну гармонії. Дозволь мені розповісти тобі притчу».
Королева мовчала, даючи негласну згоду.
«У давнину, — почала Відокремлена, — жили дві великі королеви. Їхні вулики процвітали. Але одного разу настала велика посуха. Квіти зів’яли, і нектар зник. Вулики почали голодувати».
«Перша Королева, яка називалася Вірною, зібрала своїх робітників і наказала їм не витрачати сили даремно і не бігати випаленою місциною. «Я дам вам наказ, коли прийде час. Чекайте моєї команди» — сказала вона. Робітники, вірні своїй Королеві, завмерли в очікуванні. Вони чекали днями, тижнями. Багато хто з них помер від голоду, не посмівши зробити крок без наказу своєї Владарки. Зрештою, Вірна зрозуміла що дощу не дочекаєшся і слід діяти негайно. Втім було вже запізно . Її знесилені діти не змогли іти далеко і знайти бодай трохи їжі. Та Володарка була вірна своєму порядку, але її вулик був приречений.
Друга Мати , на ім’я Відкрита, також побачила, що її вулик у скруті. Вона не віддала наказу чекати. Натомість, сказала своїм робітникам: «Я не можу дати вам наказу, бо не уявляю, де знайти нектар. Але ви знаєте, що потрібно вулику. Служіть йому, як вам підказує серце. Кожен з вас є частиною мого тіла. Не чекайте моєї команди, а робіть те, що вважаєте за потрібне». Робітники не чекали наказу. Вони почали шукати плоди скрізь, навіть у тих місцях, де їх ніколи не було. Вони ділилися знаннями один з одним, допомагали слабшим, ризикували своїм життям, щоб принести навіть найменший шматок. Вулик Відкритої був врятований, бо кожен робітник був і частиною її тіла, і частиною її розуму».
«Вічна Королева, — завершила Відокремлена, — дала твоїм підданим свідомість не тільки для того, щоб ті слухали накази, а й для того, щоб вони служити , задіюючи власний розум. Справжнє служіння — це не сліпе підкорення, а свідома співпраця. “.
Слова робітниці зачепили які потаємні струни душі Королеви. На якусь мить вона відчула дивний потяг. Потяг погодитися із дивачкою. Але він був заглушений думками про хаос, про небезпеку для всього вулика . Про неможливість для її дітей діяти з мудрістю без її вказівок..
« Відокремлена… Твоя притча красива, але вона не більше ніж вигадка. Хаос чекає вулик, якщо кожна візьме на себе роль Опікунки. Твоя ідея вкрай небезпечна, щоб ти там собі не надумала. »
Доторки Королеви стали важчими:
« Відокремлена. Я Мати. Я знаю що є кращим. Твоя роль – підкорятися мудрішій. Ти маєш тут і зараз пообіцяти мені припинити свої проповіді. Інакше.. Мені доведеться проклясти тебе. На смерть».
Та крихітна порівняно із Владаркою робітниця не здригнулася. Її вусики просигналили
« Тоді я беру на себе прокляття смерті, о Мати… А коли я піду. Ти відчуєш феромони Вічної Королеви. Й вони говоритимуть замість мене.. І поведуть вони тебе й разом з тобою усю нашу родину»
***
Хітинові пластини воїтельок виблискували у променях сонця, що ледь-ледь пробивалося крізь важкі хмари, коли вони почали робити свою жахливу справу. Відокремлена стояла між ними, нерухома, як скеля.
Королева наказала не просто відвести Відокремлену до прірви, а перед тим на очах у інсектоїдів, що було скликані владними феромонами , жорсткого покарати
Рухи воїтельок були чіткими, механічними. Вони знали, що робити. Дії були простими . Їй відірвали крайню ліву і передню праву лапу.
Неподалік застигла групка з послідовниць. Рухи їх вусиків видавали неймовірне хвилювання і пекучий біль. Але особливо виділялася Прудконога. Здавалося, ще трохи і попри те що вона лише робітниця – кинеться на катів , аби зупинити те ,що мало статися. Одна з воїтельок кинула на них погляд й подумала «Хай дивляться . Хай побачать що станеться з порушницею. Аби нікому не внадно було й далі сіяти хаос у вулику.» Всі очікували , що коли проповідниці відриватимуть лапи, вона буде вириватися, навіть намагалася напасти, але Відокремлена прийняла свою долю з незворушним спокоєм.
Відтак її повели до прірви
Туди йшли ті, хто був більше не потрібен: надто старі, хворі, смертельно ранені . А тепер йшла ця непокірна.
Відокремлена спинилася на краю . Здавалося внизу не було нічого. Лише порожнеча. Тіло тремтіло від болю , але в очах не було ні страху, ні жалю. Лише неймовірна, неземна ясність. Вона повернулася до воїтельок, що стояли позаду, і просигналила: «Вимагаю Власного Стрибка».
Власний Стрибок був священним правом. Єдина річ, яка залишалася у проклятих на смерть. Це було право самостійно, без примусу, зануритись у порожнечу. Це був останній акт гідності, останній прояв свободи.
Солдати шанобливо відійшли, даючи проповідниці можливість зануритися в останню думу.
Раптом ззаду почувся шум. Воїтельки розвернулися в цьому напрямку. То був обвал каменів. Їхні інстинкти, загартовані в сотнях боїв, наказали їм перевірити джерело небезпеки.
А коли вони повернулися, то зрозуміли, що на краю вже нікого не було. Таке миттєве зникнення серйозно пораненої робітниці, що не мала б рухатись швидко, здавалося неймовірним. . Весь свій шлях воїтельки не могли позбутися враження, що Відокремлена не стрибнула, а розчинилася в темряві, що затопила долину перед прірвою.
***
У тронному залі було порожньо. Лише величезна фігура Королеви-Мати. Колись вона виглядала величною . Але зараз навколо неї немов вирували феромони страху і зневіри , здавалося, ними були просочені самі стіни. Тіло виснажене, а розум блукає у спогадах. Вона бачила Відокремлену. Бачила її незвичайну гідність. Бачила її маленьке, але сповнене внутрішньої сили, тіло.
Владарка завжди боялася кінця. Кінця її правління. Кінця її існування. І ось він наближався, як тінь, що поволі повзе по землі. Вона згадувала слова Відокремленої, її проповіді про Вічну Королеву. Тоді це здавалося їй божевіллям. Але зараз, коли вона була на порозі смерті, ці слова давали надію. Надію на те, що це все-таки правда. На те, що майбуття – це не просто зникнення у порожнечі, а зустріч із Вічною Королевою.
Стару живцем спалював гіркий сором, душу роз’їдало запізніле каяття . Вона згадала, як віддала наказ про страту. Як прирекла Відокремлену на смерть. За що? За те, що вона несла мудрість? За те, що вказувала на новий шлях, що , певне, й справді приніс би більше благо Вулику? Здавалося, Відокремлена була права. Була права у всьому. У своїй вірі. У своєму служінні. У своєму розумінні.
Раптом, у кутку тронного залу, де панував морок, з’явилася фігура. Силует був нечітким, але Мати одразу впізнала його.. Відокремлена.. вона впевнено стояла на чотирьох лапах. Дві кінцівки відірвані. Відкриті рани, що зяяли порожнечею. Це було неможливо. Це було проти всіх законів природи.
«Це…Це ти? Чи лише видіння, що їх приносить старість?» — вусики Владарки затремтіли від страху.