Дегустатор

Джавелін Борисович ненавидів своє ім’я люто й безнадійно. Якщо хочете знати, то це саме він оформив на сайті Президента петицію з вимогою присвоювати зброї (навіть імпортованій!) людські, неодмінно українські ймення. “Не хочете вшановувати гетьмана Хмельницького або славетного Богуна, то хоч розробників незлим тихим пригадайте, – шепотів він ув опівнічній тиші, і монітор відповідав смиренним блакитним світінням, анітрохи не прикрашаючи заспаного обличчя свого власника, ще й заважаючи спати обом котам. – А то раптом знову війна з оцими-от, то хоч дітей називатимуть нормально!”

Саме завдяки своїй старанності та підвищеній відповідальності він і до замкерівника здійнявся, хоч і планував до пенсії лишатися на щабельці інженера, максимум – замвідділу. Адже директорка їхня, шановна пані Зофія, у минулому – інфлюенсерка й успішна бʼюті-блогерка, була для фірми яскравою візитівкою, турботливою матінкою, динамо-машиною реклами, нескінченною генераторкою бізнес-ідей і навіть трохи психологинею, коучкою і незмінною тамадою на новорічних корпоративах – а от некомпетентність нового бухгалтерського ШІ або низьку якість замовленої партії запчастин не бачила впритик. Навіть, бува, зневажливо відмахувалася: не личить творчій натурі брутто і нетто розрізняти!

І це ж ми ще не згадали клієнтів! А серед них інколи трапляються… О, спілкуватися з відвертими хамами в “Акито-Макар-С” уміли навіть практиканти. І працювати з негативними відгуками – та так, щоб не просто знівелювати викинутий у соцмережі гнів, а й провернути його собі на користь. І тільки з хитроср… хитрож… ну, дуууже велемудрими людиняками упоратися ніяк не вдавалося. Адже ж паршивці так вдало прикидалися добропорядними клієнтами, що не те, що хостесу – а й саму пані Зофію залишали з носом!

– То ти кажеш, що й оцей… Як він там у заявці записаний, “Олег Джигун”? – делікатно сьорбаючи на ходу смузі сизуватого, навіть землистого кольору – одразу видно, що це страшенно корисна страва – цікавилася директорка. – І він також дегустатор?

Джавелін Борисович знеможено закотив очі. Ну, як можна керувати організацією з мільйонними капіталами, і при цьому залишатися настільки наївною душею?

Звісно, колег ця його “окозакочувальна” звичка дратувала. Добре хоч, у моду знову повернувся довгий чубчик – мілітаризований оселедець, що спадав мало не до кінчика носа. Тож легка тінь зневаги до керівниці, яка час від часу проступала на мужньому обличчі замісника, залишалася надійно захованою кількома густими пасмами, фарбованими в модний “металік”.

Ох, та мода… Втім, не було б її, мінливої й одвічно самокритичної, то чи ж виникла б “Акито-Макар-С”, та й узагалі – чи отримало б людство ту омріяну надію вічного життя? Звісно ж, поки що гарантія на їхні “біомеханічні костюми”… Не смійтеся, саме так бюрократи у своїй документації обізвали штучні тіла, куди вчені нещодавно навчилися десантувати душі немічних од хвороб або тягаря років громадян, а воно чогось узяло, та й прижилося! …Так от, поки що гарантія розповсюджувалася на десять, п’ятнадцять років максимум. Утім, наука не стоїть на місці: поки цей “костюмчик” зносиш – отакі-от інженери, як Джавелін Борисович, новий змоделюють, кращий: мало того, що елегантніший, то ще й екологічний, бодіпозитивний, і взагалі – симпатичний, з якого боку не глянь.

А почалося – аж не віриться! – усього лишень із дизайнерських штучних кінцівок, прикрашених татуюваннями, підсвіткою, вбудованими дрібничками на кшталт “бардачка” для смартфона, а для естетів – розсипом родимок, що імітував Велику Ведмедицю.

Але, як то воно завжди зі свіженькими винаходами буває, більшість клієнтів хоч і цікавиться, але радше вагається: “А що, як він нап’ялить оцього вашого костюма, а я лишуся невдоволеною? Я ще, знаєте, зовсім не стара! Мені не коробка з болтами чи ходячий банкомат, мені ще чоловік потрібен!” Або: “Я поки не скаржуся на здоров’я, тож віддаю перевагу власному тілу. А от дружина… Чи не буде вона виглядати ну, там, штучною, ляльковою? А головне – чи не пересмикуватиме мене від дотику до її, ну, там, руки чи ноги? Вони ж будуть холодні, так?”

Саме для залучення нерішучих клієнтів – професійний сленг уже охрестив цих “хом невіруючих” тестерами – було запроваждено демонстраційні салони. Звісно, поміряти “костюмчик” на годину технологія не дозволяла – перенесення свідомості поки що залишалося незворотньою процедурою. Утім, у салоні можна потримати за ручку медсестру, яка успішно користувалася штучним тілом від “Акито-Макар-С”, станцювати танго з медбратом. Ба навіть більше! Про це, звісно, в рекламі анічичирк, однак клієнтам, які виглядали особливо багатообіцяюче, пропонували навіть залишитися в тому салоні на ніч, щоб особисто протестувати, настільки теплі обійми “костюмованого” медбрата і чи достатньо гнучке та вправне дизайнерське тіло медсестри. Сніданок за рахунок фірми.

– Ну, взяти деякий час на роздуми – це ж нормально, – між тим правила своєї прекраснодушна пані Зофія. – Або просто відмовитися. Фінансове питання, релігійність, етичні міркування – варіантів безліч…

Для таких питань у Джавеліна Борисовича завжди був напоготові олдскульний паперовий блокнот із кількома електронними сторінками, куди хлопці з відділу внутрішніх розслідувань цілодобово закидали свіжі дані:

– Вибачте, але, оскільки підозра серйозна, мені довелося зробити трійко дзвінків… Так, до конкурентів. І їх не надто здивувало моє запитання, якщо вам хочеться знати. Фото нашого молодика впізнали ще в трьох фірмах! І він такий не один… Із АП “УдАвОн” клятого дегустатора не просто вигнали – виштовхали, як у старих комедійних фільмах, та так, що з пандуса скотився. Сам винен – пробовкався охоронцю, що це вже втретє практикуватиме “залізну любов”. Фетиш у нього чи щось на зразок того…

– Ой, – відмахнулася пані Зофія, жестом умілої баскетболістки поціливши пластянкою в “екологічний” отвір сміттєвого контейнера. От що значить – багаторічний досвід харчування на ходу. – Ну, пошурував-помурував із кількома дівками. Збитків же від того немає!

– Не скажіть! – насупився замісник. – Медсестри скаржаться, та й медбрати вже помітно нервуються. По-перше, моральний бік питання. По-друге, фінансовий – капосні дегустатори не підписують контрактів, вдовольняючись демонстраційно-безкоштовними процедурами, а отже, наш персонал не отримує премій. Щедрих премій, щоб ви знали! Нарешті, один такий нахаба виклав у соцмережі рейтинг працівниць різних фірм – нашій дівчинці, між іншим, усього три зірочки поставив! Я молю Бога, щоб в “Акито-Макар-С” про це не довідалися і не почалися смішки поза спиною, бо ж – звільниться, їй-бо звільниться! І де ми шукатимемо таку…

– А якщо брати за “нічну” послугу гроші? – з важким зітханням видихнула директорка. О, як же вона не любила дрібних досадних проблемок, які заважали планувати чергову рекламну кампанію, збиваючи роботу більше, ніж просто команди – налагодженого організму їхньої фірми! – Шаровиків це принаймні відлякає. Не те, що вони бідні, як церковні миші. Однак спортивний інтерес утратиться.

– Пані Зофіє, та що ви таке кажете! – аж сплеснув руками Джавелін Борисович. – І потрапити до кримінальної хроніки, як підпільний дім розпусти? Та ви знаєте, які нам прилетять штрафи? А інститут репутації?! Ми ж серйозна організація! Пригадайте, як довго нам довелося розгрібати наслідки тієї демонстрації, що її нам торік церковники влаштували, критикуючи “нічні процедури” так гучно, що Вася одному з них намагався його ж транспарант на потилиці розтовкти… Суспільство того разу стало на наш бік, бо послуга надається добровільно і повнолітніми. Таке собі волонтерство задля благородної мети – допомоги світлим умам здійснити крок у напрямку вічного життя та нескінченної плідної праці на благо суспільства! – цією фразою замісник страшенно пишався, тому що вигадав її сам, готуючи захисну промову для виступу на “Скандалить Україна”. – Але якщо у справі фігуруватимуть гроші, нас навіть лояльні блогери більше не врятують.

Директорка знову зітхнула. Проблемка вперто не хотіла розсмоктуватися сама собою. Кляті гурмани, мало їм пригод? Унадилися, як лисиця до курника. І таки ж попсують імідж, це до таролога не ходи!

– То що ж робитимемо, друже?

– Що? – Джавелін Борисович, як завжди, був зібраний і сконцентрований, як кінь на старті. – Софт уже пишеться. Залишилося те, що найкраще вийде тільки у вас – дипломатія.

– А без оцих… конкурентів… ніяк?

– Ніяк… Ви вже якось перепросіть їх за ту нашу торішню рекламу… Ну, пережили ж, не позакривалися, правда? Це просто бізнес! А то вони самі ніколи до чорного піару не вдавалися. Так от, потрібно розкурили люльку миру й домовитися про створення спільної бази. Заженемо туди всіх оцих бісових дегустаторів, із фото, дактилоскопією, а як пощастить – то й “Дію” за телефоном підтягнемо, повідсікаємо всі ці псевдоніми та творчі хвамілії – тільки реальні дані, тільки хардкор!

– З якого це дива “Дія” почала відбитки пальців підтягувати?

– Не почала… принаймні поки що. Але останній наш шаровик у салоні добряче поналапував – буде що моєму відділу оцифрувати. А якщо ми його телефонний номер здобудемо, а смартфон виявиться запароленим на відбиток – хакнемо і його. Працювати – то працювати!

– А якщо… той Джигун знову прийде? Або котрий чужий із бази засвітиться?

– Розробимо докладну інструкцію для наших хостесок. Нехай саджають паразита в салоні, наливають шампанського, двері на замок, після чого одразу викликають поліц… Або ні – краще видзвонюють Васю. Це зараз він сторож на парковці, а ще позаторік укладальником шпал гарував. Пристібне того дегустатора до заднього сидіння свого мінівена та й повезе показувати, скільки кілометрів залізничних доріг країноньці намастирив. Як, пам’ятаєте, навесні отого пожежника катав, котрий у бухгалтерії під час перевірки хабаря вимагав? Коли випхалися на рейки та на перегоні між КарДачами і Київ-Волинським зупинилися, а поряд товарняк прогуркотів, потреба в грошовому заохоченні різко відпала, та ще й слізно обіцяла більше не підніматися… Наш Василь – потомствений майданівець, і що хабарників, що шаровиків різних професій тапком на звук лупить зі швидкістю три удари в секунду. І взагалі! Ми тут серйозна організація, наших медсестричок і медбратів не для розваги тримаємо.

– Кхм! – пані Зофія не змогла стримати багатозначної посмішки. Джавелін Борисович густо зашарівся:

– А тоді, на корпоративі…

Директорка довірливо ляснула свого замісника по плечу, спокійно зазирнула в очі:

– А що відбулося на п’янці, там і лишиться. Недарма ж ми перед кожним таким застіллям смартфони та інфобраслети до сейфу складаємо, чи не так?

“Іще й ім’я б оце осоружне так скинути, – кисло подумав Джавелін Борисович. – Скинути, а назавтра не знайти”. Думки про те, щоб витрусити з депозиту всі заощадження, надягнути “костюм”, а разом із новим обличчям справити собі й новий паспорт (благо, законодавство дозволяло), знову обсіли голову. Утім, цю крамолу вчергове прогнав спомин про батьків: пережили найбільшу війну 21 століття, активно волонтерили; в усьому собі відмовляючи, долучилися до розбудови країни… Такі люди однозначно вартують на повагу до свого спадку. Навіть якщо спадок цей – казковий вибір імення для сина.

Доньку вони он, іще курйозніше обізвали – і треба ж було таке вигадати?..

Втім, це вже зовсім інша історія…