Біла діра

 Кінець світу почався з того, як на Полтаву напало Сонце уночі.

    У 2 години ночі люди мирно спали, принаймні більшість з них. Я у їх числі. Прокидаюсь від гукань матері, котра стояла коло вікна, дещо стривожена. Я підійшла до неї і побачила… Сонце. Біле, сніжне, бліде Сонце, яке літало, мов сонячний зайчик, над містом гігантське, перетворивши ніч на день. Хоча це було зовсім тихо деякий час, усі полтавці вже спостерігали за цим видовищем, нажахані невідомістю, невивченістю цього НЛО.

    Я прожогом кинулась збирати речі, найнеобхідніше, що призначалося для втечі на випадок бойового прильоту чи прориву фронту. Нехай НЛО спершу не виглядало небезпечним, але довіри не вселяло, а інтуїція твердила, що це ненадовго. Мама переказала, що всі як по дзвінку теж послідували моїм шляхом – у освітлених вікнах видно було все, панікуючих полтавців.

   Зібравшись, я зазирнула до Інтернету, де вже оголосили новину, що відсьогодні Санкт-Петербургу та Москви більше не існує – винищено все під коріння, від Москвасіті до асфальту, від будинка до деревця безневинного. Звісно, це чудові зміни, які не можуть не порадувати. Однак не лише Росію спідкала така доля.

   Паралельно з Росією зникли з лиця Землі Індія та Африка, майже одночасно і безповоротньо. Проходились спочаку по столиці, де населення зазвичай найбільше, а потім по прилеглим до неї містам. Потім черга настала країн Далекого Сходу, де винищували всіх підряд, в незалежності від регіону. Всі події сталися вчора у 18:50, а інформація дійшла тільки три години тому.

  Винуватицею трагедій стала так звана Чорна діра білого кольору, оскільки функції її походили на Чорної діри – всотувати. Відмінністю Білої діри був лише її розмір і масштаби встотувань: Біла діра менша, а всотує виключно предмети людського виготовлення, штучного виробництва, впритул до вирощених дерев. В неї, схоже, є датчик на дані речі, оскільки вона пройшлась по великих містах, по селах, але не по полях і лісах.

  Ще питання: що щодо війни російсько-української? Якщо Росія зникла як країна, то і політичного впливу нема відтепер у неї, як і військової зброї, яка безслідно зникла, а це значить… Що війна скінчилася нарешті. І сприяло цьому НЛО.

  Ця тема була на губах у багатьох жителів, які як і ми спустились до місцевого бункеру, збудованого через війну. Іронічно, що без війни, без небезпеки ми б не мали порятунку від суцільного винищення. Єдиний плюс.

   Від інших дізналася, що Біла Діра спинилася. Не летить далі на «полюддя». Але це не заспокоює.

   Біла діра… Гарний даруночок на повноліття.

   На диво, масової паніки не вирувало поміж нами, певно, бо звикли до щоденного стресу і життя під бомбами. Додатковий плюс війни.

   Не думаю, що всім вдасться вижити в таких умовах. Бомбосховище дуже шумоізольоване, тож, можливо, ми не бачимо зараз основного жаху на Землі, і через це в рефлексії. До того ж до бункера більше ніхто не просився, хоча населення мого району немаленьке.

   Оскільки я не можу нічим зарадити світу й навіть собі, я спробувала заснути. І вдало.

–––––––––––

 Маршрут Білої діри простягався по градації штучності країни. Штучності як інфраструктури, так і людських емоцій, до чого зараховується лицемірство, корупція, ницість та прихильники ідеологій по типу нацизма. Так вийшло, що після знищених країн лишилися азіатські та європейські держави, а Біла діра знаходилась ближче до Азії, тож наступною стала вона, а на останок залишилась Європа. Хоч земляни і не здогадувались, але розвинутість держави ніяк не впливала на її участь у «полюдді». НЛО керувалось скорше своїми прихованими мотивами, про які ми й гадки не маєм.

   Оскільки в тих місцях, де пролітала Біла діра, зникав зв’язок назавжди, не піддався розголосу той факт, що серед арабських країн Біла діра оминула й зовсім не зачепила Ізраїль з Палестиною. Євреї та палестинці взагалі не чули моторошні новини, а бастували за відсутність зв’язку, а Інтернету й поготів. Чомусь жодні очі не засвідчили політ НЛО.

   А, може, й на добре: кожен впав би в шок і відчай від розповідей, що Біла Чорна діра зриває з фундаментом житлові будинки, від приватних до хмарочосів, й поглинає в білосніжну порожнечу, а ті, хто намагається врятуватись, добігти до укриття, переживає перед смертю свій останній політ.

   Безперечно, боротися проти небесного тіла – марно і цілковито недієво. Збройні сили це розуміли, тож спрямували план дій на допомогу населенню і будуванню додаткових укриттів, масштабніших, здатних вистояти ядерний удар, бо невідомо чого чекати від цієї штуки.

   Прикметно: Біла діра більше не поверталася на землі, по яких пройшлась.

–––––––––––

   Я сиділа на великому камені назовні, на невідомій відтепер мені вулиці, у терпимій паніці. Якимось чином я відстала від групи, відлучившись на 5 хвилин, коли ми гуртом тут робили привал. Оскільки зусібіч був суцільний горизонт без доріг, будинків й навіть одягу із сміттям – вони могли піти куди завгодно або взагалі розділитися. Отже, я заблукала, а без навігатора та банального зарядного пристрою – це безумовна загибель.

  Як виявилось, Біла діра добряче поруйнувала Полтаву. Не оминула і наш бункер – раптом ми відчули поштовхи й рух, як їдемо, після якого всі похопилися і з рюкзаками, досі в піжамах, кинулись до виходу. Правильно й зробили, адже тільки-но половина вибігла назовню, бункер, руйнуючись об землю, злетів, і решті довелося рятуватись стрибками з висоти зростаючої. Благо, всі встигли заховатись під пагорбами від того лякаючого світла, пронизуючого дедалі сильніше, немов реальне Сонце. Не думаю, що воно не має розуму або у того, хто нею керує. Чому це взагалі НЛО? Раптом це проєкт, створений США чи ЄС, чи масонами або взагалі третьою стороню? Проєкт по зменшенню населення, припиненню воєнних, політичних і кастових конфліктів, зосередженню влади в руках однієї особи, адже це легше буде зробити, а також тотальному очищенню планети від сміття. Якщо оззирнутись – не знайдеш жодної пляшки пластикової і навіть цигарки. Плюс до проєкту «Біла діра».

  Опановуючи страх безпорадності, до мене прийшло усвідомлення факту, що Білу діру перемогли підземні труби: нізвідки виник довгий-предовгий  кам’яний пагорб, який, по ідеї, повинен був розламатися під магнітною дією Діри, але той залишився майже плавним, як наче таким і був. Ці пагорби перетворили Полтаву майже на лабіринт, але невисокий, зо 1.5 метра, тож даль з деякими зусиллями було видно. Боюсь уявити, що творилося у Києві й Харкові й інших містах, де є метро… Єдиний плюс їх відсутності.

  Було літо, і яблуні з вишнями й абрикосами цвіли повсюди. За їжу не переймалася. Але де брати воду? Супермаркети зникли, а з річок воду пити… Не комільфо і бридко. А раптом Біла діра і мікроби з кишковими паличками всотала із водойм? Було б чудово. Я б навіть полюбила Білу діру – піклується про природу більше за людину.

–        Привіт!

 Це було надто несподівано. Голос лунав ззаду. То був юнак, трішки за мене старший, студент, напевно. Чорнявий, кучері мав неукраїнські, але шкіра блідувата. Як і більшість полтавських хлопців, високий, приблизнно 1.85 м.

–        Я Славік…

–        Що ти тут робиш? Тут є поряд група порятунку?

–        Ні, я єдиний хто вижив.

–        Ой, вибач.

–        Я вистрибнув із бункера, з великої висоти, через що вдарився ногами. Інші ж не встигли, занадто високо підняла Діра їх.

Він сів на сусідній камінь поряд.

–        А ти? Як тебе сюди занесло?

–        Майже те ж саме, але всі живі. Всі вчинили по-твоєму.

У нього був рюкзак речей на спині. Чомусь він був мокрий, бо блищав. А вже світало справжнім Сонцем.

–        Ти падав у воду?

–        Ненароком упав з пагорба у став, у самий його найбрудніший сектор…Виявляється, що Діра вичистила став, принаймні цей, бо я ще його пам’ятав, яким він був раніше. За Ворсклу не в курсі.

Що ж, другий плюс Дірі.

  – Чому ти одна тоді, раз всі вижили?

–  Я їх загубила, поки…Я захотіла пересвідчитись чи не залишилось бодай чогось від району, де я народилася. Не віриться, що вся ця наркоманія відбувається зі мною, а не є основою фантастичного сюжету з романа Велса. Він любив писати про напад інопланетян. Одногго лише не тямлю: як я не почула про відправлення групи, коли там була присутня моя мама, яка… дуже переймається за мене через свій психотип тривожний. Тобто вона б не дозволила рушити без мене. Це й дивує. Але я дякую Богу й Білій дірі, що я оминула смерть і жива.

 – Куди всі йдуть, як ти думаєш?

 – Оскільки всі сховища зруйновані, а стояти на одному місці марно, то всі йдуть у Київ. Чи є там укриття на випадок ядерного удару не знаю, але я б вчинила так. Крім того, гуртом, нам, українцям, легше буде регенерувати цивілізацію до задовільного стану.

 – Я читав, у Київській області та і в самому Києві є такі сховища, декілька сотень. Це очевидно для столиці. Окрім цього, там є метро, де теж будуть ховатися виживші…

 – Якщо воно витримало напад Діри. 

 – Київське метро друге по глибині в світі. Діра його не дістала, я певен. Якщо вона труби каналізаційні ледь посилила, а в результаті програла, то в метро й стіна не тріснула. 

 – Нехай, ти правий.

 – До Харкова не йдемо, бо…

 – Війна скінчилася. Росії нема.

 – Я лише зараз це осягнув.

 У Славіка була добре розвинута міміка, це дозволяло легко розпізнати його емоції.

У мене ж напаки. Зараз усвідомлення грало на його обличчі приємним шоком, бо легко усміхався.

 Я встала з каменю.

 І сіла назад.

 – Є проблемка…

 – Яка?

 – Траси нема, дорожніх знаків теж, а інтернета й поготів. Шлях вичистили.

 – Нічого надто страшного. Я екстремал, люблю ходити довго пішки. Бувало таке, що до Львова так добирався, ночувавши в хостелах, очевидно. Місцина мені ця приблизно знайома, тож і слід від дорожнього знака залишиться , а від траси так точно. Цієї дати я колись добирався пішки з батьком до Києва, і в пам’яті пригадується з якого боку сходило…справжнє Сонце. Тож йти нам по тій стежці.

 – Я й на інших стежках групу мою не бачила в далечині, коли залізала на верхівку найвищого тут пагорба. Вони як наче крізь землю провалилися.

 – Ми ще нічого не знаєм про цю штуку, тож може це й правда.

 Ми нарешті рушили вказаною стежкою до Світила.

 Так сформувався наш маленький союз. Чесно кажучи, іншого вибору ми не мали. Об’єднання є шансом на виживання, хоча б підвищиться ймовірність. 

 – Звідки ти знаєш про бункери в Київській області? Чому цікавився?

 – Я параноїк.

 – Згода, я така ж.

 Добре, що зараз літо: ранок, а прохолодно до тремту.

 – Чому твій рюкзак такий великий?

 Так, в порівнянні з Славіковим, мій двічі міг його вмістити в собі.

 – Я взяла найдорощі речі, про які поки що не оповім, бо ти ще чужий для цього.

 – Ну добре.

 – Але знай, що падати в озеро їм смертельно небезпечно, тому бережи їх, якщо мене поряд не буде.

  -Папір?

 – Папір.

 – Документи?

 – Могли бути, але в таких умовах це лише аркуші паперу, які не мають юридичної сили.

 – Гроші?

 – Так, але не зовсім.

 – Книжки?

 – Угадав.

 – Навіщо? Зайва вага й навантаження на спину.

 – Це мої книжки, мною написані. Це їх рукописні копії. Інтернету ж бо нема їх відкрити.

 – Хобі?

 – Це сенс мого життя, заради цього я пережила хвилю нападу Діри.

 – Похвально.

  Славік  побіг до яблунь і абрикос, розкрив рюкзак і став складати туди назбирані плоди. Передбачливо вчинив, поки дорогою трапляються ці дерева, хоча дивне їх помилування. Це ж стосується і городів господарських, де жоден саджанець не постраждав від атаки Діри. Так, добре, що вони збереглися, але деяка нелогічність факторів спонукає до підозр.

–        Он там мій двір колись був.

Лише яма і кілька дерев.

–        Там ми сім’єю ховалися.

–        Де вона зараз?

–        В Дірі. Коли погріб виявили, батьки виштовхнули мене назовню, а самі не встигли врятуватись… їх поглинули у мене на очах.

Я поклала руку йому на плече. Зізнатись, я не вмію підтримувати: стає ніяково.

–        Співчуваю.

–        Дякую.  Я дуже хочу бути певним, що смерть від Діри нестрашна і її жертви просто засинають вічним солодким безболісним сном.

–        Дай Бог, на власній шкірі про це не дізнатись.

Ми продовжили путь. Дісталися пустелі, як здавалося на перший погляд.

–        Ми в Єгипті.

–        Гіпотетично, але це центр Полтави.

–        По чому ти це вирішив?

–        Зазвичай у центрі міста рослинності менше або геть нема.

–        А алея, де розташовувався орел із прапорами? Там велика рослинність, але я її не бачу. Можливо, огляд затуляють пагорби, але є все одно ймовірність, що алею вирвали з корінням як і бруківку.

Прихистку комах позбавили, тож тепер бджоли й комарі супроводжуватимуть протягом подорожі, обліплюючи на кожній зупинці.

–        Чому ми прийшли до центра? Не легше одразу прямувати трасою, яка в нашому районі між усім була?

–        Я знаю про її існування, але батько вів мене до Києва з центра. Так мені простіше пригадати маршрут. Я це роблю аби підстрахуватися і йти точно до Києва, а не Дніпра чи Кіровограда.

Трапився нам струмок. Ховався, схоже, під суцільною бруківкою.

Скільки ж річок з моменту атаки Діри вийшли з-поза ширми, як-от Лтава в Полтаві та Полтва під стометрівкою у Львові.

Славік дістав пляшку порожню і занурив у струмок.

–        Я ризикну, закривши очі на «чистоту» водойм Полтави. Десь воду нам треба брати. Та й все ж таки струмку я більше довіряю, ніж озеру чи ставку.

Я теж послідувала його прикладу. Наврядчи скоро видасться шанс поповнити водні запаси.

–        Котра година?

Славік поглянув на наручний годинник. Пречудово, що винайшли механізми, незалежні від електрики.

  – Коли ми зустрілись, була восьма двадцять чотири. Зараз одинадцята п’ятнадцять.

  Минуло тільки три години, а відчувалось ніби півдоби.

  Сонце піднімалось все вище у небі безхмарному, зосереджуючи промені на нас, не мені, палячи голову, намагаючись наче просвердлити. Панами я не брала, не передбачивши такого… Стежка розпливалась, а ноги заплутувались, що перечіпалась і падала декілька разів. У Славіка панами теж не малося, тому він йшов попереду, аби створити тінь, і йти у правильному напрямку, бо стежечка звужувалась.

   Ми співали аби прогнати нудоту і підтримувати таким чином настрій бадьорим.

   Поки я не знайшла додаткове призначення паперовому цінному баласту в своєму рюкзаку.

————————

   Група левадовських полтавців рухалася до Києва, залишаючи по собі дерев’яні позначки, вставляючи палиці у землю і камінчиками викладаючи навколо неї літеру П. Походило на могилу, але так краще видно.  У одного ухилянта малася детальна карта України, з промальованими трасами, залізницями з вокзалами, інфраструктурою як Полтави, так і Києва, навіть лісами й полями не знехтувала. Звісно, карта була гігантською, 7х5 м.  Її власник заборонив її чіпати, сам визначав маршрут за допомогою лупи, бо мав поганий зір. Будучи її володарем, він завоював авторитет, не зробивши буквально нічого, і всі підлаштовувались під його умови й дещо паскудний характер тільки б вижити.  І таким хитрим, але дієвим чином Микола очолив даний табір.

  Серед 157 чоловік була одна жінка, яка нервово когось шукала ­– доньку. Кожному в лице поглянула, не відпускаючи надії, і так зі всіма познайомилася, завдяки розвинутій соціальності. Попри зусібічну підтримку сусідів по будинку й колег з роботи, її чутливу і прив’язливу натуру загублена дитина різала, як лезо – це відчувалось й без слів, по одному її єству. Та вже нічим не можна було зарадити. Розділятись на пошуки не вистачить запасів й часу, а відпускати жінку саму – стовідсоткова ймовірність для неї назавжди втратити зв’язок з цивілізацією. 

  Дехто виглядав у небі літаки рятівників, або автівки, котрі могли зберігатися у підземних арсеналах й амбарах. В принципі, в шахтах влаштовували таємні випробування різних боєголовок та ядерних ракет, а аеродроми, які були в зоні ризику з 2014 року, перемістили в далеку глибину земну, тож все справедливо. Проте далечінь і безхмарна стратосфера лишалися чистими й надалі, зате з безмежними зграями птахів, від яких поки що ніякої загрози.

   Деякі собачники лили сльози за улюбленцями, бо:

–        Я тікала, тримаючи міцно мого цуцика, а… Присягаюсь, я не відпускала хватки ні на мить – Діра немов зачарувала мене, загіпнотизувала і примусила розслабити долоні. Я ніколи собі цього не пробачу! Нехай свідомість моя була затуманенна, але не цілком, тому я могла чинити опір!.. Діра – інопланетна мухоловка – наш ворог! Його треба ліквідувати!..

І багато схожого. Микола ніяк не відповідав мінімальним протестним заворушенням, чітко розуміючи програшність їхнього становища. Діра більше не проводить чистки, хоч цьому радіймо, що не переслідує .

—————————–

  Накрившись моїми дорогоцінними зошитами, ми наближались до заповітної траси. Біла діра зручно зоставила заглиблення від асфальтної дороги і не поставила нас у положення суцільної невизначеності.

  Від незвичної для мене цілодобової фізичної активності боліло усе тіло: нили ноги, мігрень сліпила й глушила, від голоду кололо у шлунку, а спрага сушила рот. Я повністю розчинилася в цьому стані, тому ми вже не співали, а мовчки пленталися… Вже нічого не хотілося, окрім ліжка, води й прохолодної тіні. Між усім я також полюбляю пішки долати великі відстані, перетинати Полтаву за раз! Займаюсь спортом, бо цього вимагає стан здоров’я й розповсюджений нині сидячий спосіб життя. Дотримуюсь дисципліни і в принципі я доволі витривала.

  Сьогоднішній стресовий й безсонний день змінив мою думку про себе. І на жагу життя теж.

   Втративши все, впритул до можливості писати історії, адже ні комп’ютерів, ні друкарських машин, ні зошитів з ручками – нічого не лишилося і не з’явиться в найближчі роки – то для чого далі існувати? Тільки для продовження людського роду? А вища мета?

    Ні, я не нехтую чудом дітонародження, але…Не я. Не для цього я сюди прийшла. Абстрактна мета мене кличе голосніш…

     Тож я була б не проти Дірі віддатися, аби внутрішній мистецький вогонь не намарно народжував ідеї, а скорбота від нездатності їх втілити не з’їла мене заживо, болісніше за смерть від світла Діри.

     Про себе зізнаюсь і визнаю, що слабка духом і здаюсь. Так рано, а здаюсь.

     Віяв вітерець легесенький. Недавно тільки почав. Щохвилини холодніє й суворішає, та не критично.

     Пальці покрижаніли. Збагнула лише зараз.

–        Щось холодно стає, не помічаєш.

–        Та ні наче.

   Півгодини Славік слугував мені батареєю – був гарячий, як залізні двері під час спеки. Той не протестував за мої руки на його плечах. Я відчайдушно боролася проти літньої завірюхи, не дозволяла собі задрімати і навіть заплакала, щоб сльози зігріли щоки.

  Славіка теж зачіпало, та він легко витримував, не дрижачи. Загартовується точно. Більш ймовірної відповіді напівживий мозок не знаходить. А ще він перестав як небудь звертати на мене увагу – ознака боротьби з негодою. Та й чому повинен? Ми вранці познайомились.

 Дерева обабіч дороги ледь втримувались, їх стовбури хилилися низько набік, що от-от тріснуть.

  Так сильно мені ще не хотілося появи Білої діри аби скінчився сей гармидер, абсурд, повернення в Палеоліт, до первісних людей. Сенсу нема заповзято крокувати крізь вітер ураганний. Треба спинитись. Негайно!

   Раптом мою увагу привернула ластівка. Летячи в метрі-двух від нас, її тягло конкретно в одну точку, позаду мене. Не назад, а по діагоналі, хоча вітер дув чітко на нас.

    Я обернулась.

    Нікого і нічого дивного. Спершу.

    Чи то в очах пливло від сліз, чи глюки розпочались – німб слідкував за нами. Це не НЛО і не Діра, начебто. Він замаленький для них – з 4 метри діаметром. Контури сяяли дедалі яскравіше, а круг все ріс у розмірах, щойно я його помітила.

–        Славік! Бережись: Діра!!

Я з останніх сил крикнула, адже свідомість потьмарилась кінцево.

Синопсис