Батьківське право

— Тату, так швидко їздити не можна.

Мій син був уважним до правил.

— Це правда, синку. Просто тато дуже поспішає.

— Для чого?

— Якщо все вийде, розповім.

Я не хотів його розчарувати, якщо нічого не вийде. У мене була надія, але впевненим я бути не міг.

Коли нам вперше повідомили про метеорит — ніхто не повірив, як завжди. Метеорит — так банально. Не вірили, аж доки це не стало вкрай очевидним день тому. Навіть я — працював стільки років на космічній станції, літав у експедиції — і не вірив. Розмовляв з колишніми колегами, а ті: “Та все минеться, не перший раз подібне”.

Не минулося.

Ще з першої новини про нього я розглядав цей варіант нашого порятунку. Не серйозно, більше як мрію. Але тепер я їхав, перезбуджений від хвилювання, лякав вразливу дитину швидкою їздою.

— Тато… нудить..

— Нічого страшного, не шкодуй машину, — кажу.

Він ще сумнівається, тримає все в собі. Аж раптом сніданок не втримався, і фонтан потік машиною.

— Вибач, тату.

— Все гаразд. Ти головне тримайся, скоро будемо. Тримаєшся?

Він тремтів. Схоже, підступало ще, але він просто кивнув. Сильний хлопчик.

База була віддаленою від великих населених пунктів, тому нам поталанило — дороги були майже пусті. Дісталися ми достатньо швидко.

Давно я там не був. База вже день як не працювала, при цьому все ж була залишена закритою. Я попросив Кирила заховати для мене свою ключ-карту. Йому єдиному я розповів про свій план. Він поставився до нього скептично, але все ж допоміг. У тій найважливішій у моєму житті експедиції він був моїм напарником і знав усе. Знав про справжнє походження Миколки.

З таємного сховку я дістав картку, обтрусив її від бруду й приклав до зчитувача. Ми зайшли.

Зміни були, але не такі, аби я припинив орієнтуватися базою. До того ж про зміни мене заздалегідь попередив Кирило. Син був змучений дорогою, тому ледве встигав за мною. Полишити його позаду я не міг. Я все ще боявся когось зустріти на нашому шляху, проте база дійсно виявилася пустою. Життя раптово стало важливішим за будь-яку службу.

Ми дійшли до центру комунікацій. Ключ-карта Кирила. Пароль доступу до квантового телеграфу з папірця. Готово. Тепер я мав надіслати їй повідомлення.

Я намагався зв’язатися з мамою Миколки.

Ми познайомилися, коли я був на спецзавданні з налаштування комунікації з цивілізацією нововиявленої екзопланети. Ми вже були не першими, хто працював з їх цивілізацією. Ба більше, мама Миколки виступала в ролі перекладача для нас. Кирило, давно одружений, жартома радив мені пригледітися до місцевих, аби не лишатися у своєму віці одинаком. Я вже був одруженим до цього, але ми розійшлися ще до того, як встигли завести дітей. Відтоді довготривалих стосунків у мене не було. Підколи Кирила я серйозно не сприймав. Аборигени для мене не були страшними, просто… інакшими. Здалеку вони нагадували більше світло-блакитних чоловічків з желе — така ілюзія була створена густим шаром олії, що утворювали їхні шкіряні залози. Не дивлячись на негативні асоціації, пахли вони приємно. До того ж поводилися вони миролюбно. Вона — наша перекладачка — здавалася мені милою та, на скільки я це міг оцінити, доволі привабливою. Хоч і не все з нашого спілкування було мені зрозуміле, я думав, що вона до мене ставиться добре. Як виявилося, я думав замало: перший крок зробила саме вона. Досі думаю, чим я міг їй сподобатися?..

Ми навіть не знали, що в нас щось може вийти. Вважалося, що наші види змішуватися не можуть. Дитина народилася зовсім людською. Лишити її собі вона не могла, від чого їй було боляче.

— Моє. Людино, — казала вона зі смутком, заколисуючи його на руках.

Я запропонував назвати його Миколою, на честь мого батька. Той теж був космонавтом, і саме він змотивував мене на цю роботу.

— Мік-Мік, — лагідно кликала вона його. — Мік-Мік.

Дитятко кліпало у відповідь та радісно плямкало. Очі в нього були зовсім трохи більше за звичайні, такі й в чистокровних людей часом зустрічалися, тому видати це його ніяк не могло.

Звісно, про такі речі ніхто на Землі не міг знати. А про нашого сина не міг знати взагалі ніхто, ні тут, ні там. Для людей він би став предметом для дослідів, для її народу — страшненьким чужинцем. Тому своїм життям на Землі він завдячував змові. Наша команда була зовсім мала: Я, Кирило, і одна біолог. Ми домовились сказати, що дитина наша з нею спільна. Кирило, як мій ліпший друг, заприсягнувся мовчати. З тією жінкою ми потім навіть намагалися будувати сім’ю, але в нас нічого не вийшло. Після нашого розставання, вона швидко вийшла заміж, і вже навіть мала власних двійнят. Але на документах вона лишилася його мамою.

Про маму він почав запитувати надто скоро для мене. Я не хотів йому брехати, але й правди сказати ще не міг. Діти легко розбовтують секрети. Звісно, прості люди йому і не повірили б, але якби хоч слово дійшло до тих, хто був приставлений за мною спостерігати після завершення місії, вони могли б захотіти цю інформацію перевірити.

І ось сьогодні я мав надію на те, що його мама зможе нас евакуювати з Землі.

Я надсилав повідомлення за повідомленням, з інтервалом у пів години — максимальний час очікування для отримання зворотної відповіді. Спочатку Миколці сумно не було, адже саме для цього ми взяли з нами іграшок. Та згодом він почав нудьгувати.

— Ну що там, тату? — він спробував натиснути якісь кнопки.

— Обережно, не заважай татові.

— То що ти робиш?

— Надсилаю важливі повідомлення.

— Кому?

Раптом у мене виникла ідея.

— Давай залишимо повідомлення для мами?

— Для мами?! — очі малого радісно загорілися.

— Так. Я не знаю, чи почує вона його колись, але спробуємо.

Я переналаштував апарат на передачу аудіоповідомлення. З нього виліз невеличкий мікрофон.

— Коли горітиме зелений вогник, починай говорити.

Я посадив Миколку до себе на коліна та підсунув нас ближче до мікрофона. Натиснув кнопку. Зелений вогник.

— Мамо! Це я, Микола. Я дуже сумую і хотів би тебе бачити. У нас відмінили школу, і взагалі все-все вже відмінили… Мабуть, тобі теж вже не треба ходити на роботу, може тоді ти навідаєш нас?

Червоний вогник.

— А ще можна? — запитує.

— Трохи почекаємо, і надішлемо ще.

Через пів години пробуємо знову.

— Мамо, я тебе дуже-дуже сильно люблю.

На цьому Миколка замовк. Я натискаю кнопку, червоний вогник.

— Це все?

— Якщо мама раніше не хотіла зі мною бачитись, то що сьогодні зміниться?

Мені заболіло в грудях. Він сказав це так по-дорослому, з якоюсь зневірою. Я не хотів, аби він думав погано про свою маму, але й примушувати стару колегу грати її роль теж не бажав — вона дала зрозуміти, що в разі чого допоможе з усім, що стосується закону та документів, але її справжня сім’я була для неї пріоритетом. Я це розумів та приймав.

— Мама хоче, просто не може.

Миколка заплакав.

— Я правду кажу. Віриш татові?

Миколка стер рукою сльози й кивнув.

— От і добре. Сядь, відпочинь.

Минуло понад годину з останнього відправленого мною повідомлення. Але відповіді я так і не отримав.

Я мав таку велику надію на те, що це спрацює. Не знаю, на що я розраховував. Ми провели на базі майже увесь день, невже це все дарма? Невже я просто витратив дорогоцінні останні хвилини свого сина на сидіння у цьому холодному приміщенні?

Миколка вкутався у домашній ковдрі й заснув, та спав так солодко, немов нічого й не мало статися. Я обережно забрав його, виніс з бази та переніс до машини. Поки ми їхали додому, я тихо плакав.

Нікого більше в нас з Миколкою не було. Батько мій помер ще до його народження, мати два роки тому. Я мав двоюрідну сестру, але та зі своєю сім’єю була на іншому боці планети. Для мене син був усім. Він мотивував мене жити та розвиватися. Свої життєві цілі я будував навколо нього: вивчити його, забезпечити його власним житлом, навчити обирати жінок. Як з’являться онуки, стати для них чудовим дідом. Як померла моя мати, став вчитися готувати за її рецептами, водночас навчаючи його. Аби збереглися традиції, аби бути надійним батьком та дідом, який не тільки все підкаже, відремонтує та зробить, а ще й може нагодувати. Особливо це стосувалося родинних свят, які тепер ми зустрічали лише вдвох. Багато хто думав, що я роблю забагато, але ніхто не наважувався сказати про це прямо. Їм було мене не зрозуміти. Через те, що Миколка був пізньою дитиною й нікого з родини я більше не мав, я відчував, що мав нести на собі ношу зберігача роду. Я мусив оберігати Миколку й передати йому усі родинні знання, що міг.

Часу залишалося мало. А я так хотів, аби Миколка побачив світ. Я перебирав варіанти, куди я міг його відвезти. Може, на море?

— Хочу додому.

Миколка, схоже, прокинувся вже давно. Сидів червоний — плакав. Невже плакав тихенько, чи я просто нічого крізь свої думки не чув?

— Скоро будемо.

Може, я й встиг би його довести до моря, чи ще кудись. Але поїздки це стрес. Нові місця це стрес. А Миколка мав рацію: вдома спокійно й затишно.

Вже вечоріло. Місто було зовсім пусте. Невже всі люди крім мене знали, куди їм їхати у разі безнадійної ситуації? Можливо, і я б знав, якби не мав таку дурну ідею про легкий порятунок. Можливо, я мав знайти для нас бункер, хоч і кажуть, що вони не врятують. Можливо, я мав попросити його паперову матір наостанок зіграти роль справжньої, аби він думав зараз про те, що вона нарешті поруч. Можливо… У моїй голові був вирій усіх змарнованих мною можливостей для збереження життя мого сина, або хоча б останніх для нього розваг. Я відчував, що я не зміг виконати свій батьківський обов’язок.

Ми в’їхали до нашого містечка. Десь у місті світили яскраві сині вогні. Аж раптом бачу, що чим ближче ми до нашого будинку, тим яскравішим стає це світло. Моя надія загорілася знову, я тремтів від хвилювання. Я просив всесвіт, аби це була вона. Ще один поворот і ми вже бачимо наш будинок. А біля нього — космічний корабель.

— Тату, що це?

Вирій страшних думок всередині мене раптом вгамувався, я був щасливим.

— Це наш порятунок, синку. Порятунок! — ледь не плакав я.

На нашому ґанку стояла вона — моя космічна русалонька. Я припаркувався та вибіг з машини до неї.

— Як ти нас знайшла?

Вона лише кліпала своїми великими сумними очиськами. Схоже, вона якось виявила координати нашого будинку, а була засмучена тим, що не знайшла нас всередині.

— Тату, — Миколка тримався за мене. — Ти її знаєш?

Як тільки вона побачила нашого сина, то стала виглядати трохи радісніше. Тим часом у мене самого почали котитися сльози.

— Звісно знаю, це наша мама.

— Моя мама?

— Твоя-твоя. Ріднесенька.

Миколка подивився на мене ще раз, аби перевірити, чи я не жартую. Коли він зрозумів, що тут було не до жартів, то стрімголов побіг до неї та обійняв. Невже його зовсім не здивувала її зовнішність? Вона посміхнулася та обвила його своїми руками.

— Матусю, як добре, що ти прийшла, — нарешті сказав він.

Я бачив, що вона була щасливою від цієї зустрічі, це було видно з її кольору. Але щось було не так. Її щось все ще хвилювало. Вона дістала зі своєї сумки якусь пірамідку і простягнула Миколці.

— Тримай це, любове моя. Міцно. Сходи додому та забери усе, що хочеш взяти з собою. Нам з татом треба поговорити.

Миколка був вражений пірамідкою, але у виконанні наказу матері мав сумніви, тому в очікуванні згоди подивився на мене. Я кивнув. Той побіг додому.

— Я можу забрати тільки його, — сказала вона. — Так було вирішено спільнотою.

Звісно, десь на підкірку я розумів, що так воно і буде. Люди були інвазійним видом, її цивілізація не хотіла нас приймати. Я сподівався побачити, як мій син виросте. Хотів, аби ми втрьох були сім’єю. Але вони піклувалися лише про своїх. Миколка, як частина їхнього роду, мав право на репатріацію. Я ж для них жодного значення не мав, лише був потенційною загрозою. Я це знав, хоч і не хотів про це думати.

— А Земля? Тут же не лише люди, — сказав я.

— Земля виживе. Життя виживе. Ви — ні. Багато інших видів — ні. Але втручатися потреби немає.

Пройшло так багато часу з нашої останньої зустрічі. Звісно, я часом фантазував про нашу нову зустріч, хоч вона й була маловірогідною. Але й уявити не міг, що це буде за таких умов. Тому й не знав, як діяти. Тепер я точно бачив її востаннє. І що я міг сказати? Часу було замало. Я витяг з машини сумку з речами, які належали Миколці. Передав їй.

— Вони його приймуть? — запитав я.

— Так, все було обумовлено. Він має нашу кров. Належить до нас.

— Важко було їм пояснити?

Вона пригадувала події, від чого трохи засмутилася.

— Трохи. Але вийшло.

Малеча підступницьки швидко впоралася з речами. Переважно це були іграшки, яких він не зміг із собою взяти у нашу поїздку на базу.

— Зібрав! — радів він.

— Ну, а тепер ти підеш з мамою.

— А ти?

— А я пізніше до вас приєднаюся

Вона подивилася на мене. Її вид не брехав. Але схоже, мої наміри їй були зрозумілі.

— Навідаю нашу бабусю, попрощаюся з нею. Це ж назавжди переїзд.

Миколка кладовище не любив, тому зі мною піти не захотів би.

— Гаразд, попрощайся від мене теж.

— Попрощаюсь.

Я стримувався. Боявся, що як видам справжні емоції, він помітить і все зірветься.

— За те у мене найгарніша у світі мама! — він з цікавістю занурив пальці у її довге волосся-змійки. Її це розважило.

— Я рада бачити тебе, Мік-Мік, — вона підняла його на руки, сумно подивилася на мене ще раз і попрямувала до свого судна.

Я не хотів супроводжувати їх поглядом, аж надто це було боляче. Я розвернувся до них спиною, обперся об кузов машини й тихо плакав.

Аж раптом я відчув, що щось стискає мою ногу.

— Тату!

— Що, синку?

— Бабусині рецепти де в нас лежать? Я голодний, хочу з мамою приготувати моє улюблене. Ти ж відвідувати бабусю довго будеш.

Я швидко перелаштував обличчя у робочий режим і дістав з машини сумку, у якій лежала книжечка з рецептами. Витягнув її та мовчки передав йому. Видавити з себе слів я все ще не міг. Та й що я міг сказати такого, що не видало б йому мого страху? Одного голосу було для цього достатньо.

Я його сильно притис до себе, але швидко відпустив – час йшов. Той трохи здивувався, але потім лишень посміхнувся у відповідь.

— Дякую! — Миколка помахав мені книжечкою та поспішив назад, до мами.

Вже за деяку хвильку запрацював двигун, корабель підірвався, замиготів, та швидко зник з мого поля зору.

Я залишився сам. Тепер я міг вільно розплакатися у відчаї, випустити всі емоції. Але раптово зрозумів, що я щасливий. Моя смерть неминуча, та я знаю: я єдиний людський чоловік, чий рід має шанс на продовження.