77

Іншого разу в чорному драконі Сімсімі раптово прокинулася любов до всього світу.

– Знову цих лицарів переїв, котрі за принцесою приїжджали, – схопився дракон за каталог лиходіїв.

– Минулого разу – шляхетство. Тепер – любов. Треба швидко з’їсти якогось мізантропа, переповненого еманаціями ненависті, щоб відновити злісний баланс, – продовжував переживати дракон, роздивляючись аркуші магічного каталогу, що горталися самі собою.

– Ох, підступний і небезпечний людоїд мені не підходить, мало яких добрячків він їв. Ще чого й сам роздобрію. А мені лише прийти в норму. І світ позбавити від якоїсь погані. Ой, ні-ні, – запричитав над хворобою дракон. – Це все побічне. Головне, знову озлобитися.

– Кощій Безсмертний? Та ну, одна шкіра й кістки. Я що – Цербер кісточки гризти? О, до речі, Цербер, – знайшов дракон потрібну сторінку. – Ні, не до смаку мені вити на місяць, і три голови не треба, я ж не братець Горинич.

Раптом пришла думка з’їсти Горинича, але від канібальству дракон різко відмовився. Так невдовзі й на себе улюбленого можна перемкнутися. А самобичуванням дракон ніколи не займався. Зовсім без совісті обходився наш лиходій.

Тому, щоб не спокушати себе зайвий раз, дракон, на всяк випадок, вирвав сторінку зі своїм описом із каталогу. А ви як думали? Звичайно, Сімсім також там був. Не на першому місці, а на почесному сотому, але, як кажуть, ще не вечір. Наприклад, того ж Горинича навіть не включили, помилково вважаючи, що його вбито. Тільки мозок в Горинича завжди був у задній частині тулуба. А голови – що? Нові відростуть, як завжди.

Знову взявся дракон за каталог, але чим далі він гортався, тим менше дракону підходила решта лиходіїв. Одні були недостатньо злі, риси інших йому не подобалися. Дракон тяжко зітхнув, бо зрозумів, що без допомоги одного з найкращих детективів тут не справитися.

Якби не сувора зима, дракон не ризикнув би покинути насиджену холодну місцинку. А так, поглянувши у магічному дзеркалі на снігові кучугури посеред вулиць Лондона, він наважився покинути печеру.

Колись до печери сорок розбійників йому натаскали дорогоцінностей. Ох, золоті були часи. Він сторожив теплопровідні срібло, діаманти, котрі чудово охолоджували його, адже всередині кожного дракона кипить ще той котел, що легко вибухає від перегріву. Нікому не відкривав браму до печери, хто не знав паролю. Поки все не зіпсував Алі-Баба.

Відтоді приходилося щозими красти по принцесі. Це було зручно. Потім до нього самі з’їжджались лицарі й герої на порятунок принцеси. А виходило на поживу драконові.

Ось тільки проходив рік і лицарів приїжджало все менше. Тому доводилося красти нову принцесу. Бажано ще багатшу й славнозвісну. Щоправда таких й охороняли чимдужче, тому доводилося апетити притримувати.

Але навіть не це було самим поганим. А те, що принцес наважувалися рятувати лише хоробрі чи дурні лицарі.

Серед дурних траплялись і жадібні, що для порочного дракону ніби й непогано. Тільки з’ївши таких лицарів, дракон неминуче подурнішав би. А дурня-лиходія, як не лицарі переможуть, так інші лиходії зжеруть.

Тому дракон, коли вішав оголошення про незліченні скарби, то не вказував розташування своєї печери, щоб відсіяти дурних лицарів. Але водночас лишав і простенькі підказки, де знайти печеру, щоб зовсім не пропасти без харчів.

Як бачите, важке драконове життя, ох, важке.

А принцес дракон не їв. По-перше, капризи йому поготів не треба. Ще чого, почне харчами, тобто шляхетними лицарями перебирати. У того, бачиш, ластовиння, той малий зростом, а в третього меч не під колір обладунків. Тьху! Та й м’ясо принцес ніжне-ніжне, жувати нічого. Розтануло в пащі, навіть не відчув. Не те, що лицар в обладунках. Поживна страва багата протеїном і залізом!

Якби ще від них десь глибоко-глибоко в душі не заводилось шляхетство й ця клята любов!

Щоб не злякати детектива завчасно, дракон випив оборотне зілля й став людиною. Надів майку, шорти, пантофлі. Попрощався з ельфійською принцесою, з якою завжди цікаво було побалакати, адже вона знала багацько розумних слів як-от: «еманація», «теплопровідність» і купу інших. Потім узяв каталог, випив ще одне зілля й перемістився на берега Темзи, сковані льодом.

Точніше, до порогу до легендарного дому на Бейкер-стрит, номер котрого сниться в жахіттях усім лиходіям на світі. Мало хто із них наважився би навіть ступити на цю вулицю, а не те, щоб постукати у двері будинку 221Б.

Але дракон і так ледве стримувався, щоб не роздати всі скарби на благодійність. Добре, що дорогоцінності від нього зараз далеко. Так що ситуація була критична, тому він ризикнув і постукав.

Двері відчинила дівчина-карличка зростом не більше півтора ярда.

– Здрастуйте, ви – Скотланд Ярдочка?

– Вітаю. Я. З ким маю честь?

– Доктор Зло, – відрекомендувався дракон. Ой! Не той псевдонім. Як там звали самих шляхетних лицарів? – Тобто, я – Кент, доктор філософії, лицар Добро Перемагає Зло Та Гордо Йде В Дупу. Тобто, у Захід! Пробачте за лайку!

– Не чула про такого лицаря, – підозріло протягнула Ярдочка.

«Та я сам не чув», – ледве не брякнув дракон, але вчасно схаменувся.

Метикувата Ярдочка одначе запустила гостя. Її не так просто було провести якоюсь дупою, що гордо прийшла.

А ще гість заявився доречно під час файф-о-клоку, і Ярдочці лише довелося поставити ще одну чашку на стіл, де вже стояв чайник, молоко, печиво та чашка детектива.

Дракон вибрав печиво, а гарячого чаю навіть не торкнувся.

Ярдочка поцікавилася у якій справі він прийшов.

– Я хочу найняти вас знайти мені якогось дуже сильного лиходія, але котрого нема в цьому каталозі, – дракон простягнув каталог.

– Навіщо він вам? – спитала детектив, гортаючи каталог.

– Хочу його з’їсти. Себто, наче в шахах перемогти. Тому що – лиходій. Тобто, лиходія хочу перемогти. Бо – герой.

– А-а, зрозуміло, – кивнула Ярдочка. Тільки не уточнила, що саме їй зрозуміло.

Коли детектив прогортала весь каталог, то підмітила:

– А чим вам не підходить чорний дракон Сімсім? Безжалісний лиходій, стільки принцес викрав, лицарів перегубив.

Даремно дракон вирвав перед візитом до Ярдочки аркуш зі своїм описом.

– Е-е, боюся, він мені не по зубам.

– Навіщо боятися? Ви тепер зі мною! Я прочитала всі посібники з боротьбі з драконами. Ми його відразу здолаємо.

– Е-е-е, – вже десятий раз встиг пожалкувати дракон про візит до Ярдочки. Але якщо вона чимось захоплювалася, то її вже було неможливо зупинити.

– Неодмінно переможемо! Головне – екіпіровка. Візьмемо грецького вогню. Якщо не вдасться викурити дракона з печері, то спробуємо його завалити прямо там ручними гранатами з мортирок. Коли й це не допоможе, добавимо магнієвих спалахів,  щоб хоча засліпити.

Дракону стало зле.

– Я взнавав, його зараз нема дома, – спробував відмовити дракон Ярдочку.

– Так ще краще! Ми влаштуємо засідку! – зраділа детектив.

Ярдочка розбушувалася не на жарт і заходилася збирати екіпіровку.

Куди ви так поспішаєте? – спробував вгамувати її дракон. – Вже п’ята година вечора.

Отож і воно. Треба впоратися до ночі. Бо чим холодніше, тим дракон сильніший.

– Але його печера далеко на півдні!

– А у вас є зілля для переміщення.

– Звідки знаєте? – здивувався дракон.

– Бо ви не стали молоком остуджувати чай. А всі знають, що зілля для переміщення роблять на основі солених огірків. Тому витягуйте його з кишені, бо я вже готова, – Ярдочка запхнула магнієві спалахи в переповнений рюкзак.

Спантеличений дракон машинально дістав зелену пляшку із чарівним розсолом і віддав детективу.

Ярдочка перенесла їх доволі близько до печери, що знаходилася високо в горах, де вже починалися сніги. Наче приблизно знала, де печера знаходиться. Але без підказок можна блукати стежинами безкінечно в цих горах. У цьому дракону повезло. Тільки перенеслися вони невчасно.

Назустріч їм гнали отару овець на перший погляд сільські дівчата. Оскільки були одягнуті по-сільському, але повадки, манірний сміх, королівська осанка видавали в них принцес.

«Ага! Ось, виявляється, де принцеси, викрадені Сімсімом, – здогадалася детектив. – А я вважала, що він їх усіх поїв».

– Доброго вечора, принцеси, – звернулася до них детектив. – Не підкажете, як дістатися до печери чорного дракона Сімсіма?

– Знайшла в кого питати, – пирснули від сміху принцеси, дивлячись на Ярдочку разом із оберненим на людину драконом.

– Але якщо так треба, то підкажемо, – і принцеси розказали детективу якими стежинами дібратися до драконової печері.

Ярдочка навіть трохи з ними розговорилася й вивідала, що всі вони заміжні за сільськими парубками.

– Так по нам хоч казки складай: «Чабан і принцеса», «Сажотрус і королівна», – розсміялися принцеси.

– А чому додому не вертаєтесь?

– Соромно, – миттєво зажурилися принцеси, – вертатися до двору чабанками та сажотрусками. Та й на кого ми кинемо чоловіків? Любимо ми їх.

«Справа прийняла забавний поворот», – подумала Ярдочка.

Детектив ґречно подякувала та попрощалася з принцесами. Дракон нічого принцесам не сказав, тільки страшно вирячив на них очі. Щоправда їх це зовсім не злякало. І вони із жартами погнали овець далі.

А детектив з драконом почали підніматися. Незважаючи на свій малий зріст, Ярдочка легко крокувала з важким рюкзаком, не замовкаючи ні на секунду. Здебільшого вона якраз і жалілася на свій зріст, що через нього дуже важко на особистому фронті, адже збоченці її не цікавлять.

– То знайдіть собі іншого карлика, – буркнув дракон.

– Я – не карлик, я з старовинного шотландського народу піктів, що малі на зріст! – гримнула Ярдочка, а її рука машинально потягнулася до магнієвого спалаху.

– А ось і печера, – вчасно перевів її увагу дракон, коли стежина повернула.

Вже стемніло, але печера освітлювалася зсередини, і біля входу було видно дохлого віслюка.

– Еге, – присвиснула Ярдочка. – Відразу видно, що тут живе справжній лиходій.

Від компліменту дракон замлів. Хоч якась користь вийшла від цього віслюка, що так необачно звалився десь із вершині гори. Весь день віслюк орав дурним голосом, не в змозі піднятися на поламані ноги. Дракон тоді не витримав і добив віслюка, щоб той не мучився. Це було дивно, раніше дракон, як справжній лиходій, лише насолоджувався би воланням скотинки.

Ось так і виявилася хвороба «любові».

Ярдочка сміливо зайшла до печери й погукала щось на кшталт «Дракон, виходь на смертний бій». Тільки таких вигуків дракон раніше не чув навіть від зовсім нешляхетних лицарів.

– Справді, нікого нема вдома, – здивувалася Ярдочка.

– Як це нема? – вразився дракон.

Ельфійської принцеси дійсно ніде не було. Невже, якийсь лицар її врятував? Не вірилось. Останнього лицаря дракон зжував ще два місяці тому. І з тих пір їх ніхто більше не навіщав. Дракон збирався вже позбутися принцеси й відправитися за новою. Але раптом ця любов втрутилася.

Дракон походив із кутка в куток печери. У правому кутку на багатті сиротливо парував казан. З нього стирчав черпак.

Без принцеси дракону печера здалася пусткою. За останні роки він сильно звик до дівочої компанії. З кожною чесно ділив печеру навпіл. Умовним кордоном слугувала невеличка кам’яна шафа посередині печери. В лівому кутку спав сам дракон на холодному сріблі-золоті. У правому кутку біля багаття принцеса. Там же на вогні у великому казані принцеса варила драконові їжу. Спочатку у принцес не виходило куховарити, зате потім було не соромно й заміж видавати.

Багаття ще не догоріло. Виходило, що Василина недавно покинула печеру, але по дорозі дракон з детективом її не зустріли.

«Мабуть, скористалася останнім зіллям переміщення», – здогадався дракон.

Поки Ярдочка розбирала рюкзак і ставила пастки, дракон потайки перевірив схованку із чарівними еліксирами у шафі. Дійсно, зеленої пляшки зілля переміщення вже не було й на другому потайному дні сиротливо стояли лише два червоних флакони.

– Агов, добродію! – погукала дракона детектив. – Можна попрохати вас розставити ці магнієві спалахи на столі, що біля казану й бути напоготові, якщо раптом Сімсім повернеться?

Від «добродія» дракон аж заскреготів зубами, але все таки поплентався до Ярдочки, забрав спалахи й розклав їх на столі. Там на скатертині дракон помітив записку. Вона була короткою: «Вибач, але моє королівство в небезпеці. Це мій обов’язок».

Дракон роздратовано дихнув і спалив записку.

– А що там було написано? – поцікавилась Ярдочка.

– Нічого цікавого.

«Добре, що не замітила мого полум’яного подиху», – зітхнув з полегшенням, але вже без вогню, дракон.

Тим часом детектив вже порпалась у шафі.

– Дивіться! – все не заспокоювалась Ярдочка. – У Сімсіма є такі самі пантофлі, як і у вас!

– Це, певно, від якоїсь королівни залишились у того Сімсіма, – нервово спробував пояснити «добродій».

– Та облиште, – не витримала нарешті детектив і пирснула зі сміху, – ви такий кумедний, коли намагаєтеся бути не собою.

– Не зрозумів? – почав насправді розуміти дракон.

– Кажу, що можете більше не прикидатися, бо я й так знаю, що ви і є отой Сімсім.

– Ось як! – нарешті дав собі волю й загарчав дракон, а потім відкинув пантофлі, майку, шорти разом з набутою людською подобою й знову став самим собою.

Сімсім злісно зиркнув на детектива й розлючено махнув хвостом:

– А не буде тобі від цього страшно?

Але Ярдочка лише зааплодувала:

– Браво! Ніколи ще не бачила стриптизу. А страшно не буде, у вас тут все повітря в печери наповнено любов’ю. Навіть, ви мені стали дуже симпатичні. Наскільки розумію, саме через цю любов ви до мене й звернулися, щоб я вам знайшла лиходія.

Дракон задумливо пожував кінчик хвоста:

– І звідки ти все це знаєш?

– Це було легко! Як тролю розізлити дракона.

Дракон недовірливо глипнув на Ярдочку:

– А ти точно – пікт?

– Наполовину. До речі, виводити з себе підозрюваних до стану, коли вони самі вибовкують всю правду, дуже стає нагоді в моїй роботі детектива. Але давайте вернемося до платні за мої послуги, – потупила очі Ярдочка.

– Як? Хіба ти мені допомогла? – здивувався дракон.

– Звичайно! Я знайшла для вас Сімсіма.

Дракон пробурчав що, якби не зайвий десяток шляхетних лицарів, він давно би знищив цю комашню. Потім зітхнув і спитав:

– Скільки з мене?

– Ну, якщо ми не оговорили заздалегідь, то рахунок виставлю сама, – почала здалеку Ярдочка.

– Скільки? – повторив утомлено дракон.

– Лише один еліксир кохання.

– Скільки?! І як ти здогадалась, що він в мене є? – вразився дракон.

– Тому що зніжені принцеси ніколи б самі не покохали чабанів і сажотрусів.

– Логічно, – погодився дракон.

– А ще ви ніколи не зуміли би втримати капризну принцесу бодай на день. Не закохавши попередньо в себе.

– І тут логічно, – знову погодився дракон. – Добре, забирай еліксир і провалюй. А то, взагалі, усі мої таємниці розкриєш.

Ярдочка впевнено покрокувала й черпаком дістала рожевий флакон із дна казана.

– Нічому не дивуюсь, – пробурчав дракон.

– А чому тут дивуватися, дорогий Сімсіме Сезамовичу, ви же самі жалілися на любов до всього світу, що раптово прокинулась. І все бездумно списали на дієту з лицарів.

– Звичайно, бо всі вони наволочі. Стій! Не думав, що знову здивуєш, але все-таки, як ти взнала моє по батькові?

– Так ось на флаконі написано, дорогому Сімсіму Сезамовичу…

– Забудь, просто продовжуй про лицарів, – змахнув нетерпляче хвостом дракон.

– Добре. Якби ви подумали, то пришли би до такого, – зробила паузу Ярдочка.

– Я і так вельми заінтригований, можеш не томити.

– Що при лицарській дієті, ви проймалися любов’ю поступово би. Це раз.

– Зрозумів, куди хилиш. Значить, я випив відразу весь флакон з еліксиром любові.

– Вірно. Це два. А підлила еліксир вам до їжі – принцеса.

– Еге. Ось чому вона тієї юшки гидотної захотіла раптом наварити. А я вуха розвісив, що вона в кутку печери знайшла вухо лицаря, що завалялося. А то від віслюка вуха.

– Правильно! Це було три. І, нарешті, порожній флакон вона сховала в такому місці, де ви не стали б шукати – у казані.

Дракон добряче задумався:

– А знаєш що, бери останні два флакони й забирайся геть. І щоб я тебе ніколи більше не бачив. Я знаю, що ти знаєш, де вони лежать.

– Можу надати пораду безкоштовно, – відгукнулась детектив, забравши еліксири.

– Давай, – погодився дракон.

– З’їжте декілька слабких лиходіїв, замість сильного одного.

– Я не настільки сильний, щоб самому з ними справитися. З одним можу, з трьома, а ось із десятком… Гуртом і дракона легше бити. Добре, що лицарі звикли діяти поодинці.

– А ви візьміть когось на підмогу.

– Та хто мені – лиходію, буде допомагати? Ось ти будеш?

– Ні. Я лише детектив, а не воїн.

– Знаю. Ступай, дитя моє, якби не хвороба, давно з’їв би тебе. Але все‑таки йди, не спокушай зайве.

***

Дракон уклеїв аркуш про себе назад в каталог лиходіїв. Чи варто звернутися до іншого детектива? У принципі, чим він тепер ризикує, коли еліксирів більше не залишилося? Але все-таки.

Важкі роздуми дракона перервав ледве чутний стукіт і в печеру зайшов лицар.

– Ти чого? – здивувався дракон. – У мене зараз нема нових принцес чи ти – прокрастинатор?

– Так я за сріблом, – знітився лицар.

Дракон гучно втягнув повітря:

– Але від тебе зовсім не тхне жадобою. Тільки чистим шляхетством. Дивно, нащо тобі срібло?

Лицар зовсім зніяковів:

– Розумієте, рідне королівство перевертуни й інші незнані почвари заполонили. Усе срібло на них перевели. А вони все пруть і пруть. Вже й сусіднім королівствам загрожують.

– Перевертуни, кажеш? – зрадів дракон.

– Так. Наче перевертні, тільки навпаки, в повний місяць на людей перетворюються. А ще новостворики, наче кролики вухасті й дуже швидко новостворюються, потім жахлики неминущі, зубасті круглі мордоноги, пащуни, котрі гірші за віщунів, якщо скажуть, що тобі смерть, то й з-під землі тебе дістануть, – бідкався лицар.

– Мабуть, смачні, – замріявся дракон.

– Що ви кажете?

– Кажу, виходь із печери, сідай на коня й показуй мені дорогу в своє королівство.

Лицар вийшов із печери, за ним виліз дракон.

– А де твій кінь? – здивувався дракон.

– Так ось, – невпевнено показав лицар на дохлого віслюка. – Розумієте, наше королівство й так бідне, золота не було, срібло перевели на чудовиськ, то грошей на коня не вистачило. А в сусідній країні принцесу викрав дракон, тобто ви, і до нас дійшли чутки, що у вас дуже багато скарбів, особливо срібла. І я хотів вручити вам листа від нашого короля з проханням позичити малість срібла. Але трохи тут заблукав, а потім віслюк звалився в прірву й лист загубився.

Лицар зовсім похнюпився.

– Кажеш, ваші почвари вже й на сусідні королівства нападають? – пригадав дракон.

– Так.

– Знаю тоді в кого цей лист. У тієї принцеси з вашої сусідньої країни, що донедавна була в моєму полоні, поки не взнала про таку халепу.

«А ось і мотив принцеси отруїти мене любов’ю, як радісно сказала би Ярдочка», – при згадці про детектива дракона пересмикнуло.

«Дивно, обов’язок захистити батьківщину виявився навіть сильнішим за еліксир любові. Треба буде якось замовити ще й зілля обов’язку», – вирішив для себе дракон.

А потім звернувся до лицаря:

– Ти висоти не боїшся?

Лицар поглянув на вершині сусідніх гір, що губились у хмарах:

– Ще ні.

– Тоді сідай на мене й летимо в твоє королівство.

Лицар усівся на драконі.

– До речі, лицарю, а як називається твоє королівство?

– Захід.

– Ну… полетіли в Захід.